Мистецтво, наука і освіта епохи Реформації: бароко, класицизм, раціоналізм, сенсуалізм, «нова педагогіка»

§2.6

§2.5

Завдання на самостійне опрацювання.

(по темі 2)

1. Розробка родовищ хімічної сировини.

2. Збагачення руд.

3. Особливості розробки родовищ алмазів.

Рис. 2.10

Рис. 2.11

Бульдозери, скрепери і екскаватори в деяких випадках використовуються комплексно. Найбільше застосування знаходить поєднання бульдозерів і екскаваторів (рис. 2.12) на полігонах шириною більше 50 м і потужністю розкриву до 6 м (бульдозери — для пошарової виїмки, драглайни — для відвалоутворення). При зимовій виїмці торфів на широких полігонах драглайни можуть використовуватися для виїмки порід, а бульдозери — для відвалоутворення.

Перевагою комплексних схем виїмки і відвалоутворення є те, що кожна з машин, що застосовуються, використовується в найбільш сприятливих умовах.

Останнім часом усе більш широко при розробці мерзлих розсипів застосовується гідромеханізація. Наприклад, бульдозер пошарово відпрацьовує торф, переміщає його в приймальний зумпф землесосної установки, звідки вони по трубах перекачуються у відвал. При сприятливому рельєфі місцевості можливе застосування самопливного транспорту.

Рис. 2.12

Рис. 2.13

Отже, що таке бароко? Перш за все – це архітектурний стиль та стиль декоративно-прикладного мистецтва. Він панував у Європі з кінця епохи Відродження впритул до кінця XVIII ст.

Головні риси стилю бароко:

- надмірний розвиток і видавання вперед усіх несучих частин споруди, які утримують її основну вагу;

- перетворення прямих ліній на примхливо-ламані, вигнуті та перервні й узагалі примхливе порушення принципів класичної архітектури;

- надлишок прикрас.

Назва бароко перейшла від архітектури до скульптури й живопису. Живопис бароко представлений такими геніальними майстрами як Рубенс, Рембрандт, Веласкес. У їх творчості зв'язок із католицизмом не виявляється чітко, а от зв'язок бароко в живописі з його пізньою стадією рококо, для якого характерні інші мотиви й естетичні завдання, є очевидним. У цілому бароко в творчості художників це – стиль сприйняття життя, який ірраціональним чином відображався на манері письма й світобаченні автора. Так, риси бароко властиві творчості Рембрандта (1609-1669) до початку 1640-х рр., коли він був найпопулярнішим художником Голландії. Молодий, щасливий, сповнений енергії, з грошима від замовлень, які він безтурботно витрачав на колекції творів мистецтва, тканин, зброї, морських тварин та екзотичних речей. Рембрандт тоді був щасливий й у своєму особистому житті: вважається, що збірний образ жінки на картині «Даная» (1636-1647) втілює ідеал чуттєвого кохання і надиханий дружиною митця.

Відомий також автопортрет художника з дружиною. Але 1642 р. Сакія вмирає молодою і того ж року Рембрандт пише один із найвідоміших своїх творів – груповий портрет офіцерів стрілецької роти, пізніше неточно названий "Нічна варта". Офіцери замовляли свої портрети, а Рембрандт створив сюжетну картину, в якій присутні досить дивні деталі: наприклад, маленька дівчина з куркою, наче персонаж із казки. Постаті зображені в русі, на різній відстані, а головне – із використанням фантастичного засобу рембрандтівського живопису – світлотіні. Вивчення полотен майстра доводить, що такого освітлення у природі не буває. Але ж Рембрандт його відтворив. Саме з цього моменту крива творчості Рембрандта вивільняється від того, що можна назвати бароко, одночасно набираючи все більше ознак геніальної неповторності й загальнолюдської значущості. Одночасно крива його життєвого успіху стрімко йде донизу. Свої статки він втратив, колекція була віддана у сплату за борги, збіднілий і знедолений, він писав свої кращі картини наприкінці життя ("Повернення блудного сина", пізній "Автопортрет").

Чому ж католицька контрреформація пов’язується з барочним стилем? Не зважаючи на значне послаблення католицизму в результаті реформаторського руху Ватикан залишився його всесвітнім центром. Папська теократія намагалася надати блиску та величі церкві і не шкодувала коштів на будівництво. Чисельні архітектурні композиції у стилі бароко були створені у Римі в ХVII ст. (овальна площа перед собором Св. Петра, фонтан Треві, церква Ордену єзуїтів) і навіки визначили образ «Вічного міста». Пізніше бароко виявив себе й у скульптурі, коли на сприйняття особливо впливали архітектурні форми хвилястої гнучкості та вібраційної проникаючої сили. Простір міста, який змогла обвити гнучкими, звивистими, закругленими лініями барочна архітектура, стає образом із заданою функцією – захопити зір і увагу, повести за собою у світ видінь і містично-релігійного екстазу, пробудити глибинну людську чуттєвість.

Чарівником римського бароко називають архітектора Франческо Бороміні (1599-1667 рр.). Його архітектурному генію належить церква Сан-Карло алле Куатро Фонтане. Вона втілює всі стильові особливості бароко – споруда подібна до ромба з увігнутими боками, фасад має криволінійні обриси, що створює ефект його "коливань", кути будівлі зрізані. Прикладом інтер'єру споруди бароко є його ж церква Сан-Іво, внутрішній план якої вирішений у формі бджоли.

Найбільше зв'язок барочної еротики з католицьким релігійним екстазом демонструє видатний майстер італійського бароко Джованні Лоренцо Берніні (1598-1680 рр.). Феноменально обдарований і працездатний, він прожив довге життя і пережив дев'ятьох пап, кожен з яких був його замовником. Це він спорудив овальну площу перед собором святого Петра з колонадою, подібною до "розкритих обійм", наповнив собор статуями, рельєфами та надгробками, що створили органічний ансамбль з архітектурою храму. Сутнісним вираженням бароко є скульптурна група Берніні в церкві Санта-Марія делла Вітторіа – вівтар св. Терези. Тереза – монахиня, якій уві сні явився янгол і пронизав серце "золотою стрілою". Відчуття "солодкої муки" від цього видіння Берніні і втілив у мармурі. Скульптор домігся перемоги над мармуровою твердю, зробивши його м'яким, як віск: складки плаща Терези переплетені з хмарою на зразок кам'яної пари.

Якщо барокова архітектура і скульптура демонструють загальну тенденцію віддзеркалювати світ у змінах та русі, то для появи стилю класицизм потрібно було схопити мить і втілити її у статиці. Чому прагнення статики в класицизмі прийшло на зміну абсолютному вираженню динаміки в бароко?

Можливо тут криється певна закономірність, яка полягає у необхідності зміни стилів і станів. Після неперевершеного втілення динаміки у скульптурно-архітектурних творах бароко ця закономірність виявила себе в неможливості нарощувати інтенсивність вираження і передачі руху у витворах мистецтва. Але тоді ми наближуємося до визнання обмеженості засобів мистецтва та можливостей творця..? З іншого боку, оскільки класицизм можна вважати найсерйознішою спробою створити канонічні, довершені, вивірені та максимально досконалі витвори, що "належать вічності", то чи можна вважати класицизм етапом занепаду мистецтва відносно бароко?

Відповідь варто шукати у спробі розуміння мистецтва як сутнісної культурної діяльності людини, а розвиток мистецької культури – як відображення руху та вічних пошуків людського духу. Оскільки головним для розуміння природи творчості залишається питання: «що таке мистецтво?», то слід вважати мистецтво або відображенням, або наслідуванням, але в будь-якому разі твір мистецтва ніколи не дорівнює самому предмету. Так само неточним виявиться й альтернативний підхід, коли мистецтво ототожнити зі способом отримання задоволення. Швидше за все, мистецтво є способом досягнення певної художньої мети, естетичного ідеалу, які часто достеменно невідомі самому митцю. За умови, що мистецтво не містить критерію власної оцінки всередині себе. А предметом художнього втілення може бути все, що завгодно: огидне, нице, жахливе, коли вони прекрасно й майстерно зображені й викликають естетичну насолоду від сприйняття чи споглядання. Мистецтво всьому надає власну цінність. Це розкриває, водночас, найсуттєвішу властивість самої людини: одвічне прагнення свободи як її сутнісної характеристики. Мистецтво є одним з найпотужніших шляхів досягнення цієї свободи й творчого перетворення світу.

Щодо періоду Реформації, то класицизм як художній стиль слід відрізняти від поняття класичний. Класичними можуть вважатися такі твори мистецтва, естетичні принципи чи традиції, які витримали перевірку часом і стали немеркнучим доробком людської культури, увійшовши до скарбниці її естетико-художнього досвіду. Тим більше, що зведення разом бароко і класицизму визначено тільки часом, але ніяк не внутрішньою логікою розвитку стилів. Взагалі, якщо бароко – це переважно архітектура і скульптура католицького Риму XVII ст., то класицизм – це архітектурні ансамблі, пам'ятки садово-паркового мистецтва, скульптура, живопис, а головно – драматичне мистецтво Франції часів Людовіка ХІV Великого (1643-1715 рр.).

Під час правління "Короля-сонце" Франція пережила і період блискучого розквіту, і стан нищівного занепаду, до якого призвела його діяльність. З 1678 р. у результаті низки військових кампаній країна досягла найвищої точки могутності та слави в Європі: армія короля найчисельніша та найбільш організована, дипломатія найвпливовіша, в мистецтві та науках, у промисловості та торгівлі французька нація вивищувалася над усіма іншими, корифеї літератури прославляли Людовіка ХІV як ідеал правителя. Версаль, куди було перенесено резиденцію короля, був предметом заздрості та захоплення майже всіх сучасних йому правителів. Саме ансамбль Версаля став прикладом торжества ідей класицизму: класичний ландшафт був створений із дерев і води за наказом молодого короля в болотистій та пустельній місцевості, як свого часу Петербург за наказом Петра І.

Тоді ж у садово-парковому мистецтві склалися два основних принципи: пейзажний (англійський), де відтворюється природна свобода хащ і галявин, містків, кущів і дерев, що довільно з'єднані доріжками; та регулярний (французький), де природа підкорена вивіреній архітектоніці будівничого: доріжки вирівняні, алеї ідеально прямі, трава підстрижена, деревам надано подобу конуса чи шару, водойми мають чітку геометричну форму. Саме такий ансамбль, за наказом Людовіка створив у Версалі майстер садів і парків Андре Леонтр (1613-1700 рр.). Версальський палац будували знаменитий художник-декоратор Шарль Лебрен (1619-1690 рр.), архітектори Луї Лево (1612-1670 рр.) та Жюль Ардуен-Мансар (1646-1708 рр.), автор проектів парадної Вандомської площі та великої купольної церкви Будинку інвалідів у Парижі. В інтер'єрах Версальського палацу домінує строкатість ще барокового стилю: всі внутрішні об'єми, простори та площі заповнені різьбленням, мармуром, дзеркалами, бюстами, гобеленами, декоративним живописом. Вірогідно, причиною відсутності панування класицизму в інтер'єрах Версаля було те, що значну частину оздоблення інтер'єру Версальського палацу було вивезено з володінь першого тоді багатія Франції, всесильного інтенданта Фуке, якого Людовік кинув до в'язниці одразу з досягненням свого повноліття.

Сутність правління Людовіка ХІV якнайкраще передає вислів, який традиційно приписують королю: "Держава – це я". За словами Сен-Симона, Людовік XIV знищив і викорінив будь-яку іншу силу або владу у Франції, окрім тієї, яка йшла від нього: посилання на закон чи право вважалися злочином. Невипадково, що результатом усієї системи такого абсолютизму стало зубожіння й економічний занепад країни. Але це відбулося вже наприкінці життя монарха, який перебував на престолі 72 роки – довше, ніж будь-який інший європейський король в історії. У період розквіту його правління утворився той стиль класицизму, який виражав характерну тенденцію часу – прагнення до ідеалу, втіленого в довершених, чітко геометричних архітектурних формах. Проте, для архітектури державний диктат не був обтяжливим. Завдяки великим державним замовленням у країні велося значне будівництво, в якому наслідувалися традиції італійської архітектури бароко. Багато італійських художників працювало й при дворі монарха, а найкращий портрет Людовіка XIV створив навіть сам Берніні.

Класицизм як художній стиль найповніше і найсупе­речливіше виявив себе у драматичному мистецтві. Його представниками були видатні французькі драматурги П'єр Корнель (1606-1684 рр.), Жан Расін (1639-1699 рр.) і великий Жан-Батист Поклен (1622-1673 рр.), більш відомий людству як Мольєр. Класицизм у драматичному мистецтві полягає в дотриманні знаменитого принципу трьох єдностей: дії, місця і часу. Ця достатньо дивна на сучасний погляд вимога виросла з двох коренів: сліпого наслідування авторитетам античності, зокрема Аристотелеві, й бажання спритних інтриганів і кар'єристів (які самі є позачасовим явищем) знайти своє "тепле" місце в культурному процесі та його державному керуванні. Інтерпретація полягала в категоричному висновку – зміст має бути якомога стислим, а твір має містити зав'язку, експозицію та фінал. Ця вимога трьох єдностей була зроблена всемогутнім Ришельє законом сучасної йому літератури. Це відбулося близько 1626 року. Акторам рекомендувалося враховувати класичну теорію при постановці п'єс, водночас почали з'являтися драматичні твори, написані за всіма правилами класицизму.

1635 р. була офіційно утворена Французька академія, яка стала справжнім літературним судилищем в руках Рішельє. Академії було доручено скласти словник, граматику, риторику та поетику. Всі ці праці мали виконувати роль непорушних кодексів, за правилами яких повинна була складатися письменницька діяльність. Але холодний і нецікавий класицизм вартий уваги не сам по собі, а як тло, як контекст становлення справжнього класичного і тому – «вічнозеленого» драматичного реалізму як способу розуміння сутності культурного духу.

Ще за часів Корнеля його славу затьмарила зірка Расіна. Цей поет з самого початку виявив себе слухняним виконавцем класичної теорії, з особливою готовністю засвоївши і сприйнявши те, що єдиним керманичем поета має бути розум. Це положення відображає дух, головну надію і щиру віру раціоналізму – провідного принципу епохи, який із найбільшою силою відобразився у філософських ученнях, наукових теоріях і соціально-політичних доктринах, народжених XVII ст. Проте, коли Расін із великою спритністю розуму, правдою викладення історичних фактів, правильною вишуканістю мови втілив принцип, згідно з яким, розум і здоровий глузд, спираючись на загальні ідеї, можуть розв'язувати всі питання, його твори втратили життєву правду і силу. У його класичному доробку найвідомішими є п'єси-трагедії "Федра", "Баязет", "Мітридат", у яких діють трагічні герої – принци, королі, полководці, котрі за визначенням не можуть бути носіями ницих якостей. Але саме в цьому і виявляє себе штучність класицистичного підходу: дійство перетворюється на пласку і ходульну ілюстрацію певної ідеї, яка не має зв'язку із реальним життям. (Чи не тому його послідовники змушені були підтримувати інтерес публіки тим арсеналом засобів, які спекулювали переважно на темних сторонах людської душі. Наприклад, сьогодні уже забутий драматург Проспер Жоліо де Кребійон (1674-1762 рр.), який, на думку критиків, поруч з Корнелем і Расіном становив тріаду тодішніх геніїв трагедії, порівнюваних з великими трагіками античності, переносив на сцену жахи, перед якими антична трагедія здавалася дитячою забавкою. У нього герої пригощають одне одного людською кров'ю, батько й син виступають суперниками в коханні, один із них має вбити іншого, жінка губить свого чоловіка заради чуттєвого кохання до власного сина тощо. Подалі з розвитком такого підходу класицизм руйнує трагедію та перетворює її на фарс).

З плеяди французьких класиків найвидатнішим з них у високому і немеркнучому сенсі є Мольєр. Він закінчив єзуїтський коледж, де ґрунтовно вивчалися латинська мова й література. Мольєр не був жертвою класичної теорії трьох єдностей, оскільки творив у "низькому" жанрі комедії. Славу драматургу принесли п'єси "Тартюф", "Міщанин у дворянстві", "Мізантроп". Мольєру належить і перша критика теорії трьох єдностей. У час, коли в повному розквіті була слава Корнеля та Расіна, він мовою своїх героїв мав сміливість класичні устої назвати "крючкотворством", а головним правилом проголосити «мистецтво подобатися глядачеві».

Якщо засновник класичної теорії естетики Ніколя Буало-Депрео (1636-1711) переніс дух класичного раціоналізму у сферу теорії мистецтва, то творцем самого раціоналізму є Рене Декарт (1596-1650 рр.). Математик і філософ, він хотів знайти критерій достовірного пізнання в математичному методі мислення. Перевага математичного методу полягає, на його думку, в тому що з одного принципу та небагатьох основних посилань з очевидністю будується система істинного знання. Розмірковуючи над умовами досягнення достовірного знання, Декарт формулює 4 "правила методу", за допомогою яких можна дійти істини:

1) починати з несумнівного та самоочевидного, тобто такого, протилежне чому не можна помислити;

2) розділяти будь-яку проблему на стільки частин, скільки необхідно для її ефективного вирішення;

3) починати з простого та поступово просуватися до складного;

4) постійно перевіряти правильність умовиводів.

Декарт увів поняття дедукція та індукція. Перше – це результат розділення проблеми на частини, який дозволяє знайти в ній самоочевидні, абсолютні елементи – інтуїтивні істини, від яких можна відштовхуватися в наступній дедукції. Процес руху думки, в якому відбувається зчеплення інтуїтивних істин і є дедукцією. Перевірку правильності зроблених кроків Декарт називає енумерацією або індукцією. Які б висновки не робив сам Декарт з очевидних для нього істин, головним є те, що правила методу, які дійсно властиві нашому розуму і фактично є способом людського пізнання, використовувалися і використовуватимуться доти, доки розум як інструмент пізнання є складовою цілісного поняття людина.

Неоціненна послуга Декарта людству й розвиткові культури полягає у формулюванні того, чим людина з давніх часів користувалася, але не усвідомлювала цього. Та значення і роль Р. Декарта в культурі XVII ст. цим не вичерпується. Постать ученого можна вважати ключовою для розуміння сутності культурно-світоглядного перевороту у свідомості європейської людини. Наслідки цього перевороту визначали шляхи наукового і культурно-філософського розвитку Європи як провідного культурного регіону світу до середини XX ст. У чому полягає сутність цього перевороту? У висловленні й обґрунтуванні ефективної з точки зору практичного використання тези, що розум є остаточним і абсолютним інструментом пізнання дійсності. «Мислю – отже, існую», стверджував Декарт.

Блез Паскаль (1623-1662) декартівським ідеям про всесильність розуму протиставляє вроджені почуття, найсильнішим з яких є кохання. На думку Паскаля, ми прийшли у світ, щоб кохати й отримувати насолоду від життя, що не потребує жодних доказів, оскільки є ірраціональною цариною почуттів людини. Тож принаймні один видатний сучасник Декарта не погодився з його теорією.

Ще два способи здобуття знання виявили себе у XVII ст.: раціоналізм і сенсуалізм. Якщо раціоналізм надавав пріоритет розуму і логіці, то сенсуалізм – почуттям і досвіду. Ідейне протистояння цих концепцій було доволі умовним. Адже розум від самого початку формування засад культури людства був головним інструментом пізнання. У західній культурі, на відміну від східної, взагалі ніколи не виникало серйозної альтернативи раціоналістичним методам пізнання. Вони тільки все більше вдосконалювалися, набирали чіткості та всотували в себе чинники своєї універсальності, яка базувалася на розвитку пізнавального потенціалу людини. Перемога раціоналізму полягає в послідовному витісненні Бога з природи й встановленні на Його місці Розуму, в утвердженні боголюдини й озброєнні її методом, що перетворює одухотворену природу своїм практичним досвідом на механістичний часово-просторовий континуум. Питання у тому, чим був цей раціоналізм: Божественним сяянням Одкровення чи – примарною ілюзією людського марнославства? Відповіді на запитання історії ніколи не бувають очевидними...

Прикладом цього є вчення англійського мислителя Френсіса Бекона (1561-1626 рр.), раннього сучасника Декарта. У своїй відомій праці "Новий органон" філософ досліджує пізнавальну здатність людини і доходить висновку, що вона обмежена як природою людини взагалі, так і обмеженими властивостями кожної людини, зокрема. А також викривленнями і неточностями, що виникають у мові й інших видах міжлюдського спілкування, і не в останню чергу, – традицією. Ф. Бекону належить висновок, що природа – це книга, яка крім фактів чуттєвого досвіду містить і факти нашого мислення, котрі слід вивчати за допомогою індукції. Водночас, раціоналізм у XVII ст. заявив про себе як справді переможна сила. Користуючись "світлом розуму", що здатен аналізувати дослідний матеріал і формувати з нього не чуттєву, а умоглядну модель Всесвіту, найвидатнішими представниками європейської науки за короткий термін були здійснені такі відкриття:

- видатний німецький філософ і математик Готфрід Вільгельм Лейбніц (1646-1716 рр.) винайшов інтегральне та диференційне обчислення, чим відкрив шлях до обчислення нескінченно малих величин;

- шотландський математик Джон Непер (1550-1617 рр.) розробив метод скорочення та спрощення обчислень, здійснений у винайденні логарифмів, що принесло його імені безсмертя;

- голландський математик Симон Стевін (1548-1620 рр.) ввів у загальне користування десятинні дроби;

- знаменитий англійський фізик і математик Ісак Ньютон (1643-1727 рр.) на основі використання попередньо розробленого математичного апарату створив модель Всесвіту. Вона могла умовно бути представлена "скринькою", що містить простір і час. У 1687 р. Ньютон видав "Математичні принципи природної філософії" у 3-х тт. Найвидатнішу частину цієї праці становить теорія тяжіння, крім того, там міститься обґрунтування автором небесної механіки, впливів Місяця, рух комет тощо. Його дослідження природи світла лягли в основу сучасного спектрального аналізу та розвитку астрофізики;

- знаменитий англійський лікар Вільям Гарвей (рос. Харві) (1578-1657 рр.) висловив ідею кровообігу, започаткувавши нову науку фізіологію.

Природним продовженням розповсюдження «світла розуму» на сферу суспільного життя видаються і суперечливі соціальні теорії мислителів XVII ст. Досить знаковим прикладом у цьому сенсі є історія вчення Томмазо Кампанелли (1568-1639 рр.). За часів панування радянської системи Кампанелла проголошувався прямим провісником комуністичних ідей. Але деякі його ідеї, здається, надто випередили свій час… Наприклад, скандальна ідея спільності дружин чи необхідність проводити селекцію з метою «виведення» кращої породи людини. І це з урахуванням того факту, що Кампанелла цілком у дусі часу виклав раціоналістичну теорію пізнання, згідно з якою чуттєвий досвід відображається в пам'яті, потім піддається логічному аналізу й завершується формулюванням істинного судження шляхом індукції. У «світлі розуму» важко усвідомити, яким чином у голові домініканського монаха взагалі могла виникнути ідея повного знищення приватної власності, якщо логіка історії та дух Реформації формував шляхи становлення і розвитку капіталістичного виробництва й буржуазних відносин у Європі…

Джон Локк (1632-1704 рр.) вірив у те, що світ створений вічним і мудрим Богом, є обмеженим у часі та просторі й відображає в собі якості Бога. Призначенням людини філософ вважав пізнання й уславлення Бога, завдяки чому людина може мати блаженство в цьому та потойбічному світах. У сфері соціальної теорії раціоналістичний і практичний дух часу змушував Дж. Локка формулювати принципи суспільної побудови, які прямо спираються на логіку розуму та прагнення досягти людиною особистої свободи. Суттєвим внеском Локка в систему розуміння суспільного устрою є також припущення, що держава веде своє походження від суспільного договору, укладеного за згодою всіх громадян. Відповідно до цієї угоди, громадяни відмовляються від права захищати свою власність та карати порушників закону особисто, а делегують це право державі. Далі Локком викладені позитивні принципи і правила державного устрою, які в центральному пункті містять ідею розподілу влад. Тож Дж. Локк вважається засновником теорії конституціоналізму, за умови, що останнім прийнято вважати принцип розподілу влади на законодавчу та виконавчу.

У XVII ст. вибудовувалася логіко-концептуальна модель соціального існування людини європейського типу. Концепції Кампанелли, Локка, Гоббса народжувалися силою розуму і проходили перевірку практикою й досвідом, згідно з доктринами Бекона і Декарта. Поступово у взаємодії цих теорій випрацьовувалося раціоналістичне розуміння європейської системи міжнародного права. Засновником системи загального державного права, філософії права та міжнародного права вважається голландський юрист і державний діяч Гуго Гроцій (1583-1645 рр.). Він відштовхувався від ідеї необхідності створення загальноприйнятних умов соціального співжиття. Головним принципом права, на його думку, має бути забезпечення суспільної безпеки. Це право Гроцій називає природним і вбачає його джерело у здоровому глузді, тобто – у світлі розуму.

Підсумуємо: у чому ж переможна сила раціоналізму? Відповідь знаходиться майже на поверхні: людина хоче бути господарем власної долі і якщо їй належить від­повідати, то – за власні помилки, а не за незрозумілі прояви Божої волі. Аргументи на користь такої раціоналістичної тези у XVII ст. були очевидними, а от щодо її заперечення, то знайти справжніх інтелектуалів досить складно…

Насамкінець поговоримо про людину, яка за пізнішими оцінками вгадала і сформулювала у своїх працях усі основні педагогічні ідеї. Йдеться про великого чеського мислителя, батька "нової педагогіки" Яна Амоса Коменського (1592-1670 рр.). Його педагогічні ідеї викладені в численних працях, серед яких найвідоміші: "Дидактика", "Інформаторіум материнської школи" (про виховання дітей до 6-річного віку), "Двері мов", "Новітній метод мов", знаменитий "Світ у картинках" ("Orbis pictus"), який ознайомлював дітей із предметами шляхом відтворення зображень, "Велика дидактика".

Величезне значення для культурного розвитку людства ідей чеського педагога полягає в торуванні шляху виходу з монопольних лещат раціональності. Педагогіка Коменського серед безлічі плідних прикладних педагогічних ідей містить принцип, що не запобігає, але протистоїть формуванню гіпертрофованого особистісного центризму. Цей принцип полягає у тому, що людина як мікрокосм містить у собі все, що існує в світі. Правильне виховання полягає в розвиткові того, що вже закладено в людину, але тільки-но в прихованому вигляді. Звідси визначається спосіб та роль у педагогічному процесі вчителя…

Таким чином, епоха Реформації стала суттєвим культурологічним проривом з точки зору історичного поступу людства, давши світу цілу низку наукових і художніх концепцій в особах видатних діячів науки й мистецтва. Європа з того часу розвивалася принципово новим шляхом, який позначився на долі чи не усіх європейських країн, забезпечивши формування нових цінностей Нового часу.

Дата добавления: 2014-01-04