Розвиток науки та освіти

Українська культура розвивалася не лише у Запорозькій Січі, але й при князівських дворах, у монастирях і церквах. Тут працювали освічені люди, які вели літописи, перекладали і переписували книги. Найбільш освіченим у XIII‑XVII ст. було духовенство, тому більшість шкіл знаходилася при монастирях і церквах; рідше ‑ при дворах багатих феодалів. Ці школи давали елементарні знання з арифметики, навчали письма, але до середини XVI ст. це перестає відповідати вимогам часу. Виникає новий тип школи ‑ греко-слов'яно-латинська, в якій давньоруські традиції освіти поєднувалися із західноєвропейськими.

Поруч з цими школами функціонувало понад 20 єзуїтських колегій, часом виникали і протестантські школи. В них вивчали теологічні дисципліни, грецьку мову й латину, риторику, математику.

Після закінчення шкіл випускники, не маючи власних вищих навчальних закладів, починаючи з XIV ст., здобували освіту в європейських університетах. Так, у Сорбонському університеті в 1353 р. підвищували освіту магістр Петро Кордован і його «товариші з Рутенії», у 1369 р. тут вчився Іван «з Рутенії», у 1397 р. – Герман Вілевич «рутенської нації» з Києва та ін.

З XV ст. при Краківському та Празькому університетах існували спеціальні бурси (гуртожитки) для студентів з України. В одному Краківському університеті за 1510‑1560 рр. отримали освіту 352, а протягом XV‑ XVI ст. – 800 вихідців з України. Вчилися вони також у Болонському, Падуанському, Базельському, Гейдельберзькому та інших університетах. Абсолютна більшість випускників повернулася на Батьківщину, ставши носіями ідей Гуманізму та Реформації.

Характерною постаттю цього часу є Юрій Котермак, відомий у світі як Юрій Дрогобич, що навчався у Львові та Кракові, а у Болонському університеті (Італія) став першим українцем, який отримав докторський ступінь у галузі філософії та медицини. Займався також астрономією (радше ‑ астрологією). Був навіть ректором Болонського університету наприкінці XV ст.; згодом викладав у Кракові. У 1483 р. Юрій Дрогобич видав у Римі книжку «Прогностична оцінка поточного 1483 року…» і став, таким чином, першим українським автором друкованої книги.

Європейський спалах Відродження дав поштовх розвиткові гуманістичної думки в Україні. Носіями нових ідей стали Павло Русин із Кросна, Лукаш із Нового Міста, Станіслав Оріховський та ін. Так, магістр Краківського університету Павло Русин відіграв значну роль у культурно-освітньому русі не тільки в Україні, а й Польщі. Він видавав і коментував твори Овідія, Сенеки та ін. С. Оріховський став одним із перших серед представників європейської політичної думки заперечив божественне походження влади та держави, категорично висловився проти підпорядкування світської влади духовній, обстоював невтручання церкви в державні справи.

Важлива роль та особливе місце в українському суспільстві належали церкві – важливому чиннику культурного процесу. Після Люблінської (1569 р.) та Берестейської церковної (1596 р.) уній вона втратила своє привілейоване становище. Після падіння 1453 р. Константинополя православне духовенство втрачає підтримку зовні. У православ’ї поглиблюється інтелектуальний та культурний застій, посилюється наступ католицизму, поглиблюється розкол (з появою уніатської церкви) українського суспільства.

Вищевказані зміни призвели до того, що православне духовенство втратило свої позиції, а католицьке стало панівною ідеологічною силою, яка несла народу, з одного боку, європейську культуру та цивілізацію, а з іншого – окатоличення, полонізацію, тобто денаціоналізацію українців.

Українці знайшли в собі сили, долучившись до здобутків західної культури, створити сучасну систему освіти, зберегти та реформувати церкву. Цією справою, зокрема, зайнявся визначний діяч української культури князь Костянтин (Василь) Острозький.

У м. Острозі 1576 р. за його ініціативи був створений культурний осередок, а в 1578 р. князь заснував перший вищий навчальний заклад в Україні нового типу – Острозьку школу (колегіум). Старі слов’янські та греко-візантійські традиції поєднувалися в ній зі здобутками європейської освіти. Працювала школа за програмами західноєвропейських університетів. Тут вивчали переважно три мови: давньоукраїнську (слов’яно-руську), грецьку та латинську і «сім вільних наук», що складався з предметів тривіуму (граматика, риторика, діалектика) та квадривіуму (арифметика, геометрія, астрономія, музика). Острозька школа передбачала початкову й середню освіту з елементами вищої. Згодом цей навчальний заклад піднявся до рівня тогочасних європейських академій.

Першим ректором Острозької школи був відомий громадський діяч, письменник, автор підручника старослов’янської мови Герасим Смотрицький, а викладачами – видатні педагоги Д. Наливайко, Х. Філарет, І. Лятос, Лукаріс Кирило та ін. Вихованцями школи були гетьман П. Сагайдачний, письменник, ректор Київської братської школи М. Смотрицький.

Після смерті князя К. Острозького школа занепала і в 1640 р. припинила існування.

Поширенню освіти, поглибленню її зв’язків з національним життям сприяли братські школи. Через ці організації утверджувалося в Україні просвітництво як ідеологія трудового люду. Не маючи власної еліти, українське суспільство все ж таки залишалося духовно й культурно міцним. Прогресивні сили, що гуртувалися навколо братств, рішуче вступали в боротьбу за розвиток національної культури. Саме братствам належить найбільша заслуга в національно-культурному піднесенні кінця XVI – початку XVII ст.

Діяльність братств мала на меті оборону православної віри та обрядовості, митецької культури, розвиток українського книгописання, підтримку візантійських традицій у сфері мистецтва, охорону православних прав (XVI‑XVIII ст.). Їх створювали при церквах із міщан, хоча до них входили часом і українські шляхтичі, духовенство, козаки. Особливу роль відіграли Львівське, Луцьке, Київське та деякі інші братства. Організовувалися школи, у яких навчання велося українською мовою. Тут вивчали як основні предмети мови (грецьку, латину, польську); окрім цього, до програм шкіл входили риторика, піїтика, арифметика, астрономія і музика. Провідна роль належала, як і у західних університетах, богослов'ю. В братських школах особливо інтенсивно вивчали риторику, бо була потреба захищати православ'я, боротися за душі людей. Ґрунтовно було поставлено вивчення риторики та піїтики в Луцькій братській школі, у Переяславському та Харківському колегіумах, у Київській братській школі. Братські школи мали значний вплив на рівень української культури.

Братські школи були відкриті для дітей усіх верств населення. Завдяки братствам українська культура витримала випробування цієї важкої пори.

Таким чином, аж до XVIII ст. освіта в Україні не занепадала, а поширювалася. Сирійський диякон Петро Алеппський, що подорожував у гетьманську добу по Україні, був здивований широкою грамотністю простого народу.

Особливий внесок до української культури зробив канонізований нині церквою в Україні нащадок знатного молдавського роду, воїн, митрополит, широко, по-західному, освічена людина Петро Могила (1596‑1647), який присвятив своє життя розвитку української культури.

П. Могила був, з одного боку, ревним охоронцем православ'я ‑ саме він за допомогою козаків забирає силоміць у греко-католиків київські святині ‑ Софійський собор, Печерську лавру та ін. З іншого боку, він був прибічником духовної єдності Церкви в Україні, діалогу та взаємоповаги. Спостерігаючи трагедію української православної культури і церковного організму після падіння Візантії, він встановлює в першій половині XVII ст. курс на широке використання нових віянь у літературі, науці, мистецтві, щоб українські церкви не поступалися костьолам за рівнем виразу духу сучасності й багатством оформлення. Завдяки йому в українській православній культурі впроваджується новий стиль ‑ бароко, який на Заході тоді служив переважно пропаганді концепції Римо-католицької церкви. Петро Могила був автором декількох книг і багатьох полемічних проповідей. Він здійснив особистий внесок в українську культуру, підкресливши її специфіку і самобутність.

П. Могила проводив реформу Київської колегії (1632 р.) за зразком західноєвропейських вищих шкіл (з початку XVIII ст. вона відома як Києво-Могилянська академія). За рівнем викладання і програмами Могилянська колегія стояла на рівні західноєвропейських університетів. Лекції читалися переважно латинською мовою. Вивчалися сім вільних наук: граматика, риторика, поетика, філософія, математика, астрономія, музика; курс навчання тривав 12 років. Навколо колегії групувалися відомі вчені того часу: Інокентій Гізель, Іоанікій Галатовський, Лазар Баранович, Антоній Радиловський, Теодозій Сафонович та ін. Колегія ця була відома у Європі і підтримувала контакти з багатьма навчальними закладами, її учні часто продовжували навчання в західноєвропейських університетах.

Важко переоцінити значення цього закладу, що виховував тривалий час культурні кадри не тільки для України, але й для Росії. Чимало письменників і вчених, випускників академії, переїхали до Росії і працювали там. Наприклад, Симеон Полоцький (1629‑1680) заснував у Москві Слов'яно-греко-латинську академію. Це продовжувалося й у XVIII ст.: Дмитро Туптало стає видатним церковним діячем Росії, із 1702 р. ‑ митрополитом Ростовським, автором донині уживаного величного зводу житій святих, відомим проповідником; Феофан Прокопович, що читав у Київській академії поетику (з якої написав і підручник), із переїздом у Москву став активним помічником Петра І у його реформаторській діяльності.

Розвиток освіти був би неможливим без книгодрукування. Винахід Гутенберга був революційним: книга перестала бути рідкістю, дорогою річчю ‑ вона «увійшла у маси». Українські книги (богослужбові, церковнослов'янською мовою) вперше були надруковані Швайпольтом Фіолем у Кракові 1491 р.

Пізніше стали поширюватися книги, надруковані Франциском Скориною, білоруським першодрукарем, що працював на початку XVI ст. Однак по-справжньому справа розгорнулася завдяки вихідцям із Росії Івану Федорову і Петру Мстиславцю. Вони розпочали свою діяльність у Москві, але як конкуренти були звинувачені ченцями-переписувачами книг у сатанинських намірах. Ґрунт для своїх ініціатив Федоров знайшов саме в Україні, зокрема, у Львові й Острозі. Серед його праць ‑ «Буквар» (1574 р.), богослужебна книга «Апостол» (1574 р.) і відома «Острозька Біблія» (перший повний текст Біблії церковнослов'янською мовою).

3. Література

Саме в таких важких для українського слова умовах особливого піднесення набуває усна народна творчість. Однією з головних тем фольклору стає оспівування перемог українського народу проти іноземних загарбників.

У XV ст. в Україні зароджується фольклорна історична поезія. Поява історичних пісень і дум пов'язана з боротьбою українського народу проти польсько-литовського панування, а також із виникненням козацтва. Головним героєм творів є козак, воїн, захисник рідної землі. До нашого часу дійшли думи про Самійла Кішку, Марусю Богуславку, козака Байду, пісні «Корсунська перемога», «Богдан Хмельницький», «Василь Молдавський» та ін.

У літературній творчості художнє начало ще не отримало того розвитку, що в західних країнах, ‑ як і у всьому візантійсько-православному культурному регіоні, тут ще домінувала церковна книжність. Варто згадати збірник «Ізмарагд» ‑ дидактичні твори про гріх та цноту, повагу до старших тощо. Було завершено розпочатий ще у княжу добу «Києво-Печерський патерик» (Касьянівська редакція), надрукований у Печерській лаврі.

Водночас формуються зачатки нової, художньої літератури західного типу. Автором першого українського вірша був Герасим Смотрицький, який в дусі ренесансної стилістики з'єднав у межах одного літературного твору Христа з Музою і застосував античні розміри віршування. Його син Мелетій Смотрицький у своїй «Граматиці» (1619) дав експериментальні зразки цього гекзаметру та сапфічної строфи.

Феноменальна латиномовна поезія українських авторів XV‑XVI ст. Павла Русина, Я. Вислицького, Я. Дантишека, Г. Тичинського-Рутинця, С. Кленовича. Останній ‑ автор патріотичної поеми «Роксолана», який сподівався, що в Україні буде новий Парнас.

Водночас і церковна словесність в умовах міжконфесійної полеміки значно ожила й обновилася. З'являються полемічні жанри (трактати, діалоги, диспути, памфлети), Серед їхніх авторів були вже згадані церковні діячі, письменники, учені: Л. Баранович, І. Гізель, І. Галятовський, Ф. Сафонович, В. Ясинський. У цих творах увага приділялася не тільки богословським, але й філософським та соціально-політичним, проблемам.

Ідея збереження української культури та протистояння її іноземним впливам закарбувалася саме в літературі. Письменники-патріоти відстоювали у своїх творах право українського народу на свою мову, віру і звичаї.

Полемісти гнівно звинувачували верхівку православного духовенства в зраді національних інтересів народу, моральному занепаді, багато уваги у своїх творах приділяли розвитку духовності, народної освіти, вихованню. Герасим Смотрицький у книзі «Ключ до царства небесного» (1587), пронизаній ідеями суспільної рівності, свободи віросповідання та патріотизму, дав гостру відсіч претензіям ідеолога єзуїтства В. Гербеста на духовне панування над українським народом.

Визначний полеміст Христофор Філарет, якого вважають одним із найяскравіших прибічників протестантизму та реформації в Україні, у своєму «Апокрисисі», написаному у відповідь на книгу єзуїта Петра Скарги «Брестський собор», дав ідеологічне обґрунтування права українців на власну віру і культуру. У надісланому в Україну з Афону «Посланні єпископам відступникам від православ’я» Іван Вишенський ‑ український релігійний діяч і яскравий письменник-полеміст ‑ таврував верхівку церкви і можновладців-панів за знущання над простим народом, одним із перших виступив проти кріпацької неволі.

Особливу роль у церковній полеміці відіграв талановитий Мелетій Смотрицький, автор згаданої «Граматики» та ряду яскравих полемічних творів. Звертає на себе увагу «Тренос» (в перекладі з грецької ‑ плач), у якому українська православна церква зображена у вигляді нужденної старчихи, вигнаної власними дітьми. Однак, врешті сам Смотрицький стає греко-католиком, і це ‑ характерний момент духовного життя епохи.

Унію, як церковну єдність, захищав Лев Кревза (очевидно, у співавторстві з єпископом Іосафатом Кунцевичем, що віддав життя за свої переконання).

З'являються в цю пору й такі чисто ренесансні особистості, як Станіслав І. Оріховський-Роксолан («Руський Демосфен»), який навчався у Німеччині, зійшовся там з Лютером; потім викладав у Болонському та Падуанському університетах. Він відомий як автор полемічних творів «Хрещення русинів» та «Відступництво Риму», просякнутих атмосферою Реформації.

Дата добавления: 2014-01-04