Засоби милозвучності української мови

Норми вимови голосних звуків в українській літературній мові пов’язані з їх наголошеною чи ненаголошеною позицією. На вимову ненаголошених голосних впливає наступний наголошений голосний звук, а також темп мовлення.

Вимова голосних звуків.

Типи орфоепічних помилок

Вивчення правильної вимови забезпечує уникання орфоепічних помилок. Виокремлюють фонологічні та фонетичні вимовні помилки.

Фонологічні вимовні помилки проявляються змішуванні фонем. Воно не тільки спотворює нормативну вимову, а й призводить до неправильного розуміння слова. Наприклад, при оглушенні кінцевих приголосних слово гриб сприймається як грип (хвороба), ніж – як ніш (родовий відмінок множини від слова ніша) тощо. До цієї групи орфоепічних помилок належить і заміна огубленого ненаголошеного звука [о] неогубленим [ а]: масти'тися замість мости'тися, пора'ди – як пара'ди, воли' – як вали'.

Фонетичні вимовні помилки полягають у неправильному використанні варіацій фонем. Ці порушення не завжди змінюють значення слова і. як правило, спотворюють вимову. Прикладом фонетичних помилок є вимова шиплячого замість свистячого або свистячого замість шиплячого: ушакий, скарпетки тощо.

Відхилення від орфоепічних норм зумовлені сферою спілкування, законом мовної економії, який у повсякденній вимові приводить до скорочення фонетичного складу слів і сполук; впливом іншої мови, просторіччя, діалектів, орфографії, недостатнім знанням вимовних норм.

Сучасна українська літературна вимова ґрунтується на принципах евфонічності, які вимагають свідомого ставлення до звукового оформлення висловлювання. Орфоепічні норми охоплюють правила вимови голосних і приголосних, звукосполучень, слів іншомовного походження, наголошення слів.

Усі наголошені голосні звуки у СУЛМ вимовляються чітко. Тільки початковий наголошений [і] вимовляється з наближенням до [и] чи навіть змінюється на [и] з наближенням до [і]: іноді, інший, іній тощо. Цю норму вимови орфографічно закріпив Б. Грінченко, надрукувавши у «Словарі української мови» (1907 – 1909) з початковою літерою и велику групу загальних назв: идол, ижиця, икати тощо.

Ненаголошені голосні [а], [у], [і] зберігають чіткість. Голосні звуки [е] [и] [о] у ненаголошеній позиції внаслідок ослаблення напруженості вимовляються менш виразно, ніж наголошені, зазнають певних змін.

Ненаголошений голосний [е] майже завжди вимовляється із наближенням до [и], але ступінь такого наближення різний. Ненаголошений [е], на думку Н. Тоцької, вимовляється як [ие] перед складом з наголошеними [и'], [у'], [і']: ниесі'мо, ниесу', ниеси'. Як [и] перед складом з наголошеним [и'] при швидкому темпі мовлення: види' (веди'), вили'кий (вели'кий); як [еи] перед складом з іншими голосними, особливо з [е]: чеикати, меине, неисла, неисло, сувеиреність. М.Наконечний вважає, що при швидкій вимові ненаголошений [е] перед наголошеним [ і'] вимовляється як [иі]: пиіч'іть (печіть). Між м’якими приголосними ненаголошений голосний [е] наближається до [і]: ока'йеіць (окраєць). У цій позиції, на думку М. Наконечного, допускається вимова [ е] як [іе] чи [іи ]: зайіець, зайіиць.

Для української мови характерна евфонічність, або милозвучність. Цю її ознаку помітив ще у ХІХ ст. російський філолог, етнограф Ізмаїл Срезневський. Він зазначав, що українська мова – це мова поетична, музикальна, живописна.

Евфонія – здатність фонетичної системи мови до мелодійного звучання, створення звукових образів у висловлюванні.

Під милозвучністю мови український мовознавець Іван Огнієнко розумів «її стремління до найбільшої простоти й легкості висловлювання». Гнучкість мови він вважав першою ознакою її милозвучності.

Евфонічність мовлення досягається за допомогою фонетичної будови слів, словосполучень, речень і тексту загалом, розташування звуків, особливо наголошених і ненаголошених голосних.

Більшість засобів милозвучності української мови стали нормативними і використовуються кожним мовцем незалежно від стилістичного забарвлення тексту.

До засобів евфонії належать:

А) 1. Спрощення у групах приголосних: випадання /д/, /т/ у немилозвучних сполученнях / ждн/, /здн/, /стн/,/стл/: тижня, проїзний, чесний, щасливий – пор.: тиждень, проїзд, честь, щастя;

2.Випадання /д/, /к/, /л / у сполученнях /рдц/, /зкн/, /скн/, /слн/: серце, брязнути, плюснути, ремісник – пор.: сердечний, брязкіт, плюскіт, ремесло. 3.Спрощення характерне і для вимови слів іншомовного походження, в них воно не передається на письмі: гігантський;

Б) Вставні голосні. Для полегшення вимови часто між приголосними вставляють голосні /о/, /е/: вихор, капель заміст ь вихр, капль;

В) Протеза – розташування звука на початку слова. Приставними бувають /і/, /в/, /г/: іржа, вівця, гайда;

Г ) Евфонічні чергування. Уникнення збігу голосних або приголосних забезпечується чергуваннями /у/ - /в/, /і/ - /й/ зміни відбуваються за таких умов:

якщо перше слово закінчується на приголосний і друге починається приголосним, то між ними вживається /у/, /і/: забіг у школу, пам'ять і серце. Якщо перше слово закінчується голосним і друге починається голосним, то вживають /в/, /й/: росла в Одесі, Ольга й Андрій.

На початку слова і після паузи перед приголосним вживається /у/: учора, це було … у Києві, а перед голосним - /в/: в очах;

Незалежно від закінчення попереднього слова перед наступними / в/, /ф/, а також перед звукосполученнями / л'в/, /св/, /тв/, /хв/ вживається / у/: сидимо у вагоні, бачила у фільмі, живе у Львові, одягнена у хвою.

Не відбувається чергування /у/ - /в/:

1) У словах іншомовного походження: уран, університет, увертюра, ультиматум;

2) У власних іменах: Вдовенко, Врубель, Владивосток;

3) У словах, що вживаються тільки з /в/ або лише з /у /: вдача, вправа, вступ (удача, управа, уступ – з іншим значенням, взаємини, власний, властивість; увага, ударник, умова, установа).

Чергування /і/ - /й/ не відбувається:

1) При зіставленні понять: війна і мир;

2) Перед словом, що починається звуком / й/: Ольга і Йосип;

3) Після паузи: Щось такеє бачить око, і серце жде чогось.

До евфонічних чергувань належать також чергування паралельних форм:

1) Прийменників від – од, з – із – зі, префіксів від- - од-, віді- - оді-, з- - із- - зі-: від села – од села, батько з сином – прийшов із батьком – зі мною; відчувати – одчувати; відібрати – одіслати; згризти – ізвечора – зістрибнути;

2) Постфіксів – ся – сь у дієслівних формах: земля вкрилася снігом – доборолась Україна до самого краю;

3) Часток б – би, ж – же: написала б тобі – написав би тобі; казала ж – казав же;

4) Сполучників хоч – хоча, щоб – щоби, ні – ані: хоч надворі смеркалось – хоча й волі не було; щоб тих щасливих днів не загубити – щоби життя пролилось піснею; ні вітру – ані хмариночки;

5) Кінцевих – мо – м дієслівних формах: напишемо – напишем;

6) Кінцевих –ому – ім у прикметникових формах: на широкому – на широкім.

Милозвучність української мови досягається різними мовними засобами, включаючи фонетичні, зокрема рівномірний розподіл голосних і приголосних звуків у потоці мовлення. Українська мова прагне уникати складних для вимови звукосполучень, тому їй не властиве поєднання кількох голосних чи приголосних звуків. З метою досягнення милозвучності вживаються варіанти префіксів, прийменників, сполучників тощо.

Дата добавления: 2014-01-04