Стратегії поведінки компанії щодо ризиків

Знизити ступінь ризиків проекту, скоротити ймовірність їх виникнення та обсягу можливих втрат можливо при використанні основних способів зниження проектних ризиків, якими є:

1) запобігання – просте відхилення від діяльності або обставин, що спричиняють ризик;

2) передача – переклад відповідальності за ризик на іншу сторону, головним чином на страхову компанію;

3) скорочення – проведення власних спеціальних заходів для обмеження розміру ризику, створення спеціальних систем запобігання збитку (системи контролю, безпеки, технічні засоби охорони, пожежегасіння та ін.);

4) утримання – зберігання відповідальності за ризик, готовність і спроможність покрити всі можливі збитки за рахунок власних коштів.

При виконанні проектів застосовуються різноманітні засоби захисту від ризиків.

1. Страхування – це відносини із захисту майнових інтересів господарських суб’єктів і громадян при настанні визначених подій (страхових випадків) за рахунок грошових фондів, страхових внесків (страхових премій).

Страхове покриття можна одержати щодо цілого ряду видів проектних ризиків. Відповідно до договору страхова організація бере на себе ризик з проекту (втрати прибутку, політичний, соціальний ризик, ризик неплатежу, втрати активів, дебіторської заборгованості, інфля­ційний ризик та інші). Крім страхування, застосовують перестрахування та співстрахування.

Перестрахування – це страхування, коли страховик передає частину відповідальності за ризики іншим страховикам. Метою такої операції є створення стійкого і збалансованого «страхового портфеля» для забезпечення стабільної рентабельної роботи страхових компаній.

Співстрахування – метод вирівнювання та розподілу великих ризиків між кількома страховиками. При цьому кожен з них укладає із страхувальником окрему угоду. Може виділятися і страховик-лідер, який бере на себе функції організатора.

2. Хеджування – процес зменшення ризику шляхом переносу ризику зміни ціни на будь-які товарно-матеріальні цінності (товари, валюту, цінні папери) з однієї сторони на іншу. Хеджування здійснюється за допомогою укладання форвардного або опціонного контрактів.

Форвардний контракт – це зобов’язання для двох сторін (продавця і покупця) продати і купити визначену кількість активів за встановленою ціною і у визначений день. Форвардний контракт обов’язковий і для продавця, і для покупця активів.

Опціон – премія за право покупця купити і обов’язок продавця продати визначену кількість активів за встановленою ціною і у визначений день. Опціонний контракт обов’язковий для продавця, але необов’язковий для покупця, який платить премію лише за можливість покупки активів (купує опціон).

Процес хеджування може здійснюватися з використанням ф’ючерсних контрактів.

Ф’ючерсний контракт є різновидом форвардних контрактів – угода між продавцем і покупцем активу, з одного боку, і товарною чи фондовою біржею – з іншого.

Принцип механізму хеджування в тому, якщо підприємство несе збитки як продавець реального активу чи цінних паперів із-за зміни цін на момент поставки, то воно виграє як покупець ф’ючерсних контрактів на суму цих активів, та навпаки.

Процес хеджування використовується в банківській (термінові валютні угоди між банками і торгово-промисловими корпораціями), біржовій (укладання ф’ючерсних контрактів) та комерційній практиці (взаєморозрахунки).

3. Розподіл ризиків між учасниками – здійснюється в процесі підготовки плану проекту та контрактних документів. Виявлені ризики проектів можуть бути розподіленими між ділянками угод, між учас­никами. Для кількісного розподілу ризику в проектах можна використовувати модель «дерево рішень». При цьому кожний з учасників виконує запланований проектом обсяг робіт та несе відповідну частку ризику у випадку невиконання проекту. Але найбільше ризикує інвестор. Труднощі в пошуку інвестора збільшуються зі збільшенням ступеню ризику міжнародного проекту.

В угодах, де бере участь банк, доцільне пайове фінансування проектів. Формою розподілу ризиків можуть бути пули (частки) банків для фінансування значних кредитів, консорціуми з інвестиційними і промисловими компаніями.

4. Гарантії – у разі залучення позичкового капіталу власник про­екту повинен представити у фінансовий інститут письмове зобов’язання третьої сторони щодо сплати боргу у випадку, якщо боржник не може або відмовляється сплатити його позичальнику самостійно.

5. Лімітування – встановлення граничних сум витрат, продажу та кредиту. Застосовується у банках під час видання позичок: власником проекту – під час продажу продукції проекту в кредит, наданні позик; інвестором – при визначенні сум вкладення капіталу.

6. Резервні фонди формуються з метою покриття непередбачуваних витрат з проекту, компенсуючи збої у виконанні проекту. Поділяють резерв на загальний і спеціальний. Загальний резерв формується для покриття змін у кошторисі, спеціальний резерв включає надбавки на покриття зростання цін, асигнування для знову виявленої роботи з проекту та ін.

7. Застава здійснюється у вигляді поступки прав – письмової контрактної угоди між кредитодавцем і позичальником, що деталізує зв’язок між терміном та умовами позики і закладного активу. Створювана продукція проекту може бути запорукою при одержанні кредитів.

Література: [1], [3], [7], [11].

Дата добавления: 2014-01-04