Тема 2. Лекція 7. Взаємовідносини науки та техніки в Середні віки

1. Пролог: Кінець Світу

2. Європейське Середньовіччя: характеристика епохи та її відношення до наукових знань

3. Монастирі – охоронці знань: від св. Бенедикта до Раймонда Луллія

4. Схоластика та університети: Альберт Великий, П’єр де Марикур, Роджер Бекон, Жан Бурідан

Ця лекція присвячена епосі історії Європейського континенту, яка традиційно зветься Середніми віками – середніми між античністю та Ренесансом. Це тисячолітній проміжок часу після падіння Західної Римської імперії та епохою Відродження, що кардинально змінила напрям розвитку Європи. За цю тисячу літ стався остаточний занепад високої античної культури, потім її відродження в нових суспільно-економічних та політичних умовах і зрештою, перехід до нової епохи, що поклала початок сучасній науці.

Пізньоантичний християнський фанатизм позначився на стародавній науці значно гірше за варварів, що знищили Імперію. Християнство можна сказати принципово агностичне: класичною є фраза Тертуліана “Вірую, бо абсурдно”. Маятник качнувся. Освічений, раціональний античний світ приніс Середземномор’ю об’єднання та рівноправність – рівноправність бідності, розпусти, безсмаку. Думка про те, що причини цивілізаційних негараздів соціально-економічні, звичайно, була для давньої людини чужою. Відповіді та рішення шукали в ідеології. На щит було піднято ірраціональне вчення християнства, яке сконцентрувало в собі войовниче невігластво, фанатизм, принципове безкультур’я – висловлюючись християнською мовою, “царствіє ницих розумом”. Показовий у цьому плані “ідеальний” Civitas Dei (Град Божий) св. Августина – рай, кордон якого закритий зсередини та ззовні і охороняється “янголами з вогненними мечами”; замінити янголів на кулемети – і отримаєш типовий концтабір.

Антична наука, цитадель раціоналістичного пізнання, стала переслідуватися так, як раніше переслідували самих християн. Олександріянка Гіпатія (370-415 рр.), дочка математика Теона, сама вважалася відомим філософом-неоплатоніком та математиком. В школі при славнозвісній Бібліотеці вона викладала математику, філософію та астрономію, мала широке коло учнів. 415 р. її розтерзали фанатики за прямим наказом олександрійського єпископа Кирила; жоден її твір до нас не дійшов. За християнською доктриною жінка взагалі є “посудиною зла”, а якщо вона ще й вчений – ясно, що без Сатани не обійшлося. 432 р. спалили й саму Бібліотеку – за наказом Кирилового наступника Діонісія; лише потім і дуже потім (коли усвідомили, який звершили злочин) брехливо переклали провину на халіфа Омара. В 529 р. імператор Юстиніан І вигнав філософів з Афін, закривши Академію, останню школу “поганського” античного знання. На користь це пішло лише персам та арабам – вигнані філософи знайшли притулок під крилом Сасанідів в місті Гундешапур в Хузистані; Гундешапурська академія пізніше (у 8 ст.) стане базою медичної та математичної шкіл Багдада – підвалиною ісламської науки, на рівень якої середньовічна Європа завжди дивилася знизу вверх.

Розглядаючи уламки Імперії, ми бачимо, що у Візантії 7-9 ст.ст. склалася доволі двозначна ситуація. Там зберігся діоклетіанівський Домінат, що перетворив античну політичну систему на типову близькосхідну деспотію. Інакомислення каралося нещадно, і лише поодиноким перевіреним ортодоксам дозволялося мислити відмінно від того напряму, який диктує підданим двір. Деякі корисні практичні знання з античного спадку держава взяла на озброєння (інколи буквально, як от “грецький вогонь”). Нарешті, деяку роль зіграла національна гордість греків: коли пройшла пора диких війн за “єдино правильне розуміння” християнської віри, візантійські інтелектуали почали охоче порпатися у власному “поганстві” – саме тому, що воно було для греків своїм. Тому у справі збереження античного культурно-наукового спадку Візантія мала значну перевагу перед Заходом; могло б бути і гірше, якби у роботу вчасно не впряглися відомі любителі “іграшок розуму” – ірландські та валлійські кельти.

Візантія принаймні встояла; Захід же рухнув під тиском германців, що переселялися у її межі. Церква не збрехала: для дуже багатьох європейців, християн, колишніх римлян справді настав Кінець Світу. При тому, що германці до Імперії ставилися дуже поважно: по-перше, це був єдиний відомий їм взірець цивілізації, досягнення якої вражали. По-друге, певно, за деякою схожістю менталітету – екстравертний інтерес до чогось за межами відомого (змикаючись у цьому з античними греками) та схильність до розумової дисципліни (як у римлян) як риси тевтонського складу розуму відзначив ще Тацит. Західну Імперію скасували (скір Одоакр у 476 р.) – під свист незгоди самих скасовувачів. “Усе Середньовіччя пройшло під знаком спроб ревізії історичного рішення Одоакру” (Фернан Бордель) – спроб відновити не лише культурну (яку і не було втрачено), а й політичну єдність континенту. Власне, навіть дві світові війни – це спроби такого ж кшталту та заради цієї ж кінцевої мети.

І тут Кінець Світу призвів до ще однієї парадоксальної інверсії.

Більш менш стабільними вогнищами конаючої римської цивілізації після германського завоювання-переселення залишалися церковні володіння. Тевтони 5-6 ст. сповідували переважно аріанство, а не ортодоксію, але все ж були християнами; церкви вони грабували зрідка. Коли одного разу таке сталося, то за грабунок казни римських пап народ вандалів “уславили” на всі подальші тисячоліття; насправді ж грабувати так, як це умів Рим, жоден варвар не спромігся (після римського завоювання залишився би лише попіл – як від Коринфу або Карфагену). До монастирів та кліру почала збігатися значна частина самодіяльного населення колишньої Імперії; римські інтелектуали – у тому числі. До того ж масова християнізація як підданих Риму, так і варварів кельто-германського походження (як раз до 4-5 ст.ст. християнство доповзло до Британії та Ейре) поповнило ряди адептів нової віри значною кількістю людей, що щиро вірували, але не збиралися відмовлятися від традиційних світоглядних поглядів. (На щастя для Європи, менталітет тевтонів, слов’ян та кельтів достатньо раціоналістичний – інакше б європейське християнство самознищилося, як близькосхідне, чиє місце зайняв іслам.)

Так – всупереч власним принципам та теоретичним установам, які повністю відкидають знання та культуру взагалі, – саме християнська церква в епоху т.зв. варварських королівств стала головним охоронцем залишків античної культури в Західній Європі.

Що ж вийшло з руїн античності на західноєвропейському ґрунті? Перейдемо до питання базових характеристичних рис нового світоустрою континенту.

Європейське Середньовіччя характеризується пануванням феодальних виробничих відносин, які засновані на повній власності феодала на землю та інші засоби виробництва. У частковій власності знаходилися і самі виробники – серважні селяни та ремісники. Феодальна форма експлуатації відкривала простір до подальшого розвитку продуктивних сил суспільства; раб-річ відійшов у минуле. Був у цьому переході і невідворотній “відкат” – феодальне виробництво тяжіє до натуральності, замкненості господарства у вузьких межах села та манору (фільварку); широкі міжнародні та інші зв’язки античного світу було на певний час втрачено, а відтак втрачено і можливість чомусь навчитися у сусіда.

Що могло слугувати стимулом технічного прогресу в суспільстві, яке тяжіє до замкненості в собі? Лише поступовий розвиток “від початків” у тому ж таки напрямку, в якому розвивався античний світ, міг привести до нового злету наукової та технічної думки.

Фактори прискорення технічного прогресу в середні віки були такі:

1. Основним стимулом була хронічна нестача робочої сили. Дефіцит створився по-перше, саме тому, що відійшла у минуле безплатна армія рабів; по-друге, коли Кінець Світу виявися неостаточним, то виникла потреба у розширеній обробці землі (пустирів стало забагато). Такий же дефіцит відчувала і рання промисловість – текстильна, металургійна, металообробна. Європейський континент ніколи в історії не мав надміру населення, а до того ж страждав від пандемій (так, Велика Чума 14 ст. зменшила населення Європи ледь на три чверті).

2. Важливу роль зіграло відродження та подальший розвиток торгівлі. Посилився розподіл праці, відособлення торгівлі від виробництва та відновлення особливого прошарку купців; все це призводило до прискореного порівняно з більш раннім часом поширення технічних новинок, розвою міжобласних та міжнародних зв’язків.

3. Процес зростання міст, що у країнах континенту пришвидшився з 11 ст. У містах знов виникають ремісничі асоціації; ремісники переселяються з сіл до земель довкола монастирів та замків. На Русі в 11-12 ст. виростають 50-тисячний Київ, 20-30-тисячні Новгород, Чернігів, Галич, не рахуючи менших міст, яких на початок 13 ст. по літописах нараховується майже дві з половиною сотні. Центральні міста Європи були навіть меншими за давньоруські, але теж почали швидко рости; на початок 14 ст. Париж зрівнявся з Києвом 12 ст., Лондон мав 40-тисячне населення, густонаселеними метрополіями стали італійські Флоренція та Мілан.

Важливою рисою західноєвропейських міст став їхній, здобутий великою кров’ю т.зв. “комунальної революції” 11-13 ст.ст., вільний юридичний статус. Європейська комуна, як колись античний поліс, стала рушійною силою розвитку континенту. Це давалося взнаки і в загальному збільшенні кількості урбанізованого населення, і ремісничо-технічній сфері: кріпосні працівники почали збігати у міста, бо, як афористично формулює тодішнє французьке законодавство, “повітря міста робить людину вільною”. Феномен європейської комуни та його версій типу “магдебурзького права” поширився майже на весь континент, включаючи і наші палестини, – фактично за винятком лише Москви (Москви, а не Росії, бо в історії наших сусідів існував і Великий Новгород).

Боротьба проти утисків феодалів, ріст конкуренції з боку збіглих селян змушували міських ремісників об’єднуватися у цехи. Вперше організації такого типу з’явилися в Італії та Візантії в 10 ст. (в останній їм не судилося розвинутися у щось подібне до європейського аналогу). Цех об’єднував міських ремісників одного або кількох близьких промислів. Повноправними членами цеху могли бути лише ремісники-майстри, що мали невелику кількість підмайстрів та учнів. Цехи ретельно охороняли виключне право своїх членів на заняття даним ремеслом і регламентували практично все, в тому числі й традиційні прийоми праці. На початку свого існування цехи відіграли позитивну роль, сприявши укріпленню та розвитку міського ремесла. Але по мірі того, як зростало виробництво та розширювалися ринки збуту, цехи чим далі, тим більше перетворювалися на гальмо розвитку виробництва. Техніка ремесла засновувалася на ручній праці, не існувало якогось розподілу праці (кожен учень, так само, як майстер, повністю виконував усі ланки виробничого процесу власноруч). Вдосконалення техніки приводило до подрібнення цехів та збільшення кількості професій, а не розподілу праці у майстерні. Так, виробництво тканин розділилося на цехи кушнірів, прядильників, ткачів. Долі йшли сукновали, стрижка, ворсування, фарбування – все у різних майстернях. Майстри з роботи по металу розподілялися на зброярів, ножарів тощо. Цех ножарів ділився на виробників лез та виробників руків’їв. Шкіряне виробництво складалося з цехів швецького, чинбарного і так далі.

Таким чином, зріст техніки та спеціалізація виробництва не змінювали дрібного характеру ремесла, а лише призводили до створення все нових і нових цехів. Наприклад, в Парижі на початку 14 ст. було понад 300 ремісничих цехів.

Особливості середньовічного відношення до техніки зумовлювалися багато в чому саме існуванням ремісничих корпорацій. Жорстка цехова регламентація ремісничої технічної діяльності, слабка спеціалізація ремесел всередині цехів, обмеженість ринків збуту (тут ще давалася взнаки загальна натуралізація феодального господарства – в кожному фільварку ремесла були власні), відсутність стимулів, що змушували б збільшувати випуск виробів, відсутність зацікавленості у розвитку технологічної бази.

Боячись конкуренції, цехи були противниками великих нововведень та винаходів. Винаходи сприймалися як порушення їхніх привілеїв, і цехи висували заборони на продаж продукції, створеної за допомогою новинок-винаходів; переслідувалися і самі винахідники. У акті Кельнської міської ради за 1412 р. записано: “Хай буде вам відомим,...що прийшов до нас Вольтер Кезенгер, що запропонував збудувати колесо для прядіння та отримання шовку. Але, порадившись та подумавши разом із своїми друзями,...рада знайшла, що багато хто з тих у цьому місті, що кормиться цим ремеслом, тоді загинуть. Тому було постановлено, що не треба будувати та ставити колесо ані зараз, ані коли-небудь в майбутньому”.

Як відомо, початок капіталістичного виробництва в Європі мав місце у містах Північної Італії, де з’явилися перші мануфактури. Піонером мануфактурного виробництва стала саме текстильна промисловість. Капіталістичне виробництво на противагу цеховому найперше дбає про прибуток та здешевлення виробництва (хоча формально перші мануфактуристи були майстрами і членами цехів).

В 1272 р. в університетському місті Болонья було вперше впроваджено вищеописану механізацію кручення та перемотування шовку. Це миттєво та сильно позначилося на стані підсобних працівників, яких мала замінити механізація. Північною Італією прокочується хвиля повстань чесальників (італійською “ чомпі ”); найвідоміше з них сталося у Флоренції у 1378 р. Це повстання завершилося тим, що чомпі у Флоренції надали право створення власного цеху (а заодно нові цехи було створено для кравців та фарбників). Нові цехи допомогли швидко здолати екстремістів, що вирішили продовжувати боротьбу з Радою Капітанів.

Як бачимо, проблема війни робітників з машинами, що їх витісняють, почалася давно; останнім же з повстань під гаслом “Геть машини, що відбирають хліб у людей!” був рух англійських луддитів вже на початку 19 ст. Якби не голодні робітники – наскільки б пришвидшився технічний прогрес у Європі? При цьому додамо, що, наприклад, той же чомпі, чесальник – далеко не чорнороб, цій праці треба було вчитися не один рік. Можна сказати, типова ситуація, коли праві усі, і легкого виходу з кризи немає.

Ремісник опирався у своїй справі не на наукове знання, а на рецепт. Інакше кажучи, ремісник користувався знанням, що мало суто рецептурний характер. Якщо й мав місце винахід, то між самим винаходом та його розповсюдженням могли пройти сторіччя. Особистість винахідника нікого не цікавила, техніку рухали вперед більшою мірою соціальні та навіть соціально психологічні фактори, а не винахідництво.

Лише один приклад – історія розвитку годинника. Кишеньковий годинник з’явився близько 1360 р., але не мав популярності аж до кінця 15 ст. Причина проста: поняття особистого часу для середньовічного європейця не існувало. Час належав усім, всій громаді – кожен міг визначити його за баштовим годинником на ратуші. Час справді був загальним. Лихварство засуджувалося ще й тому, що розумілося, як торгівля часом, тобто тим, що належить лише Богові, але ніяк не конкретній людині. А ренесансний індивідуалізм розповсюдився і на час. І от у 1495 р. виникає перша масова модель кишенькового годинника, що починає тренькати від Единбурга та Лісабона до Києва і Риги – т.зв. “нюрнбергське яйце” Петера Хенляйна. Отже, між винаходом індивідуального годинника та його масовим виробництвом та споживанням мав пройти етап усвідомлення часу як особистої власності – тобто, мав змінитися стиль мислення.

Все це дозволяє зробити висновок, що в середньовічній психології європейців суспільна свідомість, вся культура не була спрямована на технічну творчість. Винаходи існували, хоча, власне кажучи, мова частіше йде про адаптацію винаходів минулих часів чи запозичення зі Сходу (з часів Хрестових походів). Порівнюючи античне та сучасне сприйняття проблеми із середньовічним, бачимо, що різним є визнання особистого вкладу. Про середньовічні винаходи ми дізнаємося випадково, за побіжними згадками, за матеріальними доказами. Вважається, наприклад, що винахідником особливої техніки поліхромної емалі був відомий ювелір Годфруа де Клер з Гюї. Але це лише здогад, заснований на тому, що найдавніші відомі нам прикраси, виконані у цій техніці, походять з його майстерні. Самий факт винаходу ніде не занотовано. Зрозуміло, багато імен втрачено за природною ентропією часу. Але справа має ще один аспекти: імена тому й забуто, що епоха не піклувалася про збереження такої пам’яті, про такі речі – винахідництво не було в очах суспільства діяльністю, яка мала яку-небудь вагу. І цьому є кілька причин.

1. Європейське середньовіччя все нове оцінювало скоріше негативно, аніж позитивно, – золотий вік був колись, зараз часи занепаду, нічого путнього тут бути не може. Тому деякі мислителі, аби їх почули, видавали власні думки за чужі (Аделяр з Бату, 12 ст.).

2. Застосування нової техніки руйнувало традиційну структуру ремесла (його вимушену рівність, наприклад, у обсязі виробництва) – а отже, і весь традиційний соціум; таке жодна культура не схвалює.

3. У свідомості людей раціональне обґрунтування межувало з містичним острахом. Винахід або сприймався як гра, або не сприймався зовсім. Перше типове для античних часів – парові машини Герона для суспільства є “забавками”, “іграшками”. Чутки про екіпаж, що сам рухається (приписуване Роджеру Бекону) викликають містичний жах. Існує легенда, що Альберт Великий (фон Больштедт) створив андроїда. Коли той потрапив на очі Альбертовому учневі та другу Томі Аквінату (освіченій людині, видатному теологу) – Тома перелякався так, що перейшов у наступ і розбив андроїда кількома ударами ціпка. І справа не в тому, що це просто легенда, а в тому, що подібний винахід був підозрою у чорній магії. У часи, коли на всю потужність запрацювала інквізиція (з часу Альбігойських воєн), це була смертельна підозра.

Зупинимося детальніше на одному прикладі. В 1260 р. у Франції був виданий анонімний твір про магнітну голку. Автор стверджував: “Жоден капітан не має використовувати цей прилад, якщо він не хоче бути звинуваченим у чарівництві. Немає сумніву, що жоден моряк не ризикне вийти в море під орудою капітана, що візьме з собою річ, яка сильно свідчить про те, що її виготовлено за допомогою пекельного духу.”

Компас, від латинського “comes passum” = “покажчик шляху”, він же бусоль – від грецького слова “πιξος”, що позначає коробку (пор. англ. “box” та лат. “buxus”) та вид дерева (пор. італ. “bosso” та укр. “бук”).

Анекдот. Близько 1180-1220-хх рр.. жив та працював магістр Гюйо з міста Провена (в Іль-де-Франсі коло Парижу). Мандрував Європою, був в Єрусалимі, помер клюнійським монахом. В одному творі згадує про використання компасу в морській справі (до речі, згадує без будь-якого остраху чи підозри – просто є така річ і все). Набагато пізніше (бл. 1450 р.) секретар ватиканської курії Флавіо Б’єндо в великому творі про дивовижі світу пише, що піонерами використання компасу в Італії були моряки Амальфі, великого порту поряд з Неаполем. За кілька століть з цих двох побіжних згадок виникла фігура винахідника – зараз ратушу Неаполя прикрашає статуя “винахідника компаса” на ім’я Флавіо Джойя.

Реалія. Перший в європейській літературі опис властивостей магнітної голки (Гюйо прямо його цитує) належить Олександру Некему. Англієць, народився в 1157 р. поблизу Лондона і був молочним братом короля Рішара Кьор-де-Леон. Вчився у Франції, в 1180 р. став професором, викладав; додому повернувся у 1187 р., був ректором відомої Данстаблської школи та абатом Шайречестера, однієї з найважливіших обителей Англії. Помер 1217 р. Любов’ю його життя була латинська граматика, але займався всім потроху. Трактат “Про природу речей” він написав у Франції в 1180-1187 рр.; в ньому він коротко, але ретельно описує примітивний морський компас.

4. Про який винахід, про який особистий вклад могла вестися мова, коли в середні віки не було особистості в сучасному розумінні цього слова? Не було індивідуальності, повністю відділеної від інших, подібних до неї. Творить колектив і лише він.

Справа тут ось у чому. Ремісник відчував себе частиною чогось цілого – цеху, майстерні, об’єднуючись з колегами не стільки в процесі виробництва, скільки у суспільному житті, зв’язками не вузько виробничими, а соціальними. Сам колектив був невеликим – сам майстер, кілька підмайстрів та учнів, число яких теж жорстко регламентував цеховий статут. Середньовічні міста були невеликими (це не античні півмільйонні, а то й мільйонні гіганти типу Олександрії, Риму чи Вавилону), число членів цеху обмежувалось (конкурентів ніхто не любить і давить, як зможе). Усе це – розмір майстерень, цеха, міста – сприяло широким особистим контактам майстрів, розвитку неформальних зв’язків. Постійний особистий контакт призводив до того, що межа особистості людини пролягав не там, де ми її проводимо сьогодні. Середньовіччя не знало відокремленого індивідуума буржуазного кшталту, а колективну особистість – особистість-майстерню, особистість-цех (і т. д. – особистість-церкву, особистість-лицарський орден тощо). Знання ремісника завжди були емпіричними, здобутком праці та вміння багатьох поколінь, а отже нібито незалежними від конкретної людини, а належними всій громаді в цілому.

Ці знання були не наукою, а навичкою і тому в них завжди було дещо, що лежить за межею конкретних даних, які зафіксовані у рецепті. І цю навичку можна було передати лише в особистому спілкування, що знову ж таки посилювало неформальні зв’язки, тобто приводило до того, що навичка ставала невіддільною від людини, передавалася лише з її особистими якостями. Наставник та учень певною мірою об’єднувалися особистостями, тобто мали, якщо так можна висловитись, загальні особисті якості. Але об’єднувалися не лише ці двоє, а усі попередні наставники, так що у кожній людині так би мовити концентрувався весь цех разом із майстрами минулого. Особистість виявлялась не відмежованою від інших не лише у просторі, а й у часі. Ця безперервність особистості сприяла безперервності технічного знання, але разом з тим і його консервативності, нездатності створити нове.

Справа змінюється лише у епоху Відродження. Порох, магніт, книгодрукування оцінюються як дещо абсолютно нове протягом довгого часу після їх появи. Французький гуманіст Леруа писав в 1567 р.: “За останні сто років не лише було пояснено речі, покриті до того мороком невігластва, але також стали відомі багато інших, яких давні люди зовсім не знали: нові винаходи на кшталт книгодрукування, артилерії, компасу”. Але ж артилерія воювала ще на полях боїв Столітньої війни (1337-1453 рр.), про появу в Європі компаса ми вже розповідали вище. Все це є спадком “темного середньовіччя”. Але новизна стала усвідомлюватися лише зараз, і тому відкриття здається новим. Для того, аби культура переборола страх перед нечуваним досі, мали відбутися сильні зміни у свідомості. На місце середньовічної людини, розчиненої у колективу, мала прийти індивідуальна ренесансна людина. Тільки така людина вперше в історії і змогла стати інженером.

5. В середньовічному світосприйнятті право на творення має лише Творець – в якості інженера-конструктора виступає сам Бог.

Бог творить світ та людину як дещо нове, творить особистою волею, творить с певною заздалегідь завданою метою, творить функціонально доцільно. Зрозуміло, все це не слід розуміти в дусі сучасного техніцизму. Краса у творенні перевищує утилітарний зиск, хоча й не відміняє його. Мабуть, саме з підкреслення краси творіння і виникає сама можливість переходу до художнього мислення Ренесансу. І саме тому винахідництва в середні віки ще не існувало. Право творити мав лише Бог, і ніхто, жодна людина, не могла стати поруч із ним. Спроба наслідувати Бога у творінні – це диявольська дія, тому й винахідництво є “чорт знає чим” у буквальному сенсі цих слів. Саме звідси й страх перед винаходом як перед сущою диявольщиною. У християнському монотеїзмі безкінечно возносилася творча діяльність Бога і так само безкінечно принижувалася, ба навіть знехтувалась людина, якщо вона займалась такою діяльністю.

Проте, не зважаючи на панування християнської церковної ідеології, могутність якої у середньовічній Європі була майже безмежною, наприкінці 11ст. у Західній Європі починаються зрушення в науці, техніці, освіті. До цього часу стають помітними технічні успіхи. У 10-12 ст. великого розвитку отримали водяні млини, дещо пізніше – вітряні. Як і раніше, велике значення для накопичення знань про закони природи мали виготовлення військового спорядження, суднобудування, містобудування, створення великих гідротехнічних споруд.

Хрестові походи сприяли знайомству Європи з культурними досягненнями Сходу. З часів хрестових походів промисловість колосально розвивалася і викликала до життя масу нових наукових фактів, які дали не тільки великий матеріал для спостережень, але також і зовсім відмінні, ніж раніше, засоби для експериментування, та дозволили сконструювати нові інструменти. Цей процес торкався сфери механіки (ткацтво, годинникова справа, мірошництво), хімії (фарбувальна справа, металургії, алкоголь) та фізики. Можна сказати, що власне систематична експериментальна наука стала можливою лише з цього часу. Першим авторським винаходом європейського середньовіччя стало винайдення окулярів Сальвіно Арматі у 1285 році; невипадково, що сталося це саме в Італії 13 ст., країні перших капіталістичних мануфактур, країні поезії Данте – первістка ренесансної культури. Власне, Італія і стала країною, де з’явилося саме явище Ренесансу.

А до тих пір продовжувався спадок Кінця Світу з його парадоксальною інверсією культурного християнства – речі, яка у ранньому християнстві пізньоантичних часів була неможливою. У “темні віки” післяантичного занепаду та деградації Західної Європи центрами накопичення знань та старих-нових технологій стають монастирі.

Статут першого італійського монастиря (522 р.) на горі Монте Кассіно, базі найстаршого католицького ордену бенедиктинців, заснованого та написаного св. Бенедиктом Нурсійським, передбачав спільну працю для забезпечення монастиря всім необхідним для життя, спільну молитву та обов’язкові зайняття розумовою працею. Усе це вело до збереження різних знань, в тому числі й технічних. Тому і способи господарювання були найпрогресивнішими у тодішній Європі. Тільки в монастирях працювали млини та гідротехнічні споруди. Лише там знали, тому що читали та переписували, наукову агрономію (Катона, Варрона, Колумелу). В уставі св. Бенедикта сказано прямо: ”Для справжнього монаха замало бути благочестивим, він ще має володіти вченістю”. Офіційне гасло ордену (а він існує і нині) досі вимагає: Ora et labora! (“Молись та працюй!”). Ще за століття до того Бенедикта за такі думки не лише не визнали б святим, а могли б відлучити, а то й стратити.

До 11 ст. монастирі тримали монополію на переписування книг. Добробут багатьох обителей тримався на тому, що монастирські господарства завдяки відомим їм технологіям продукували унікальні вироби. Наприклад, у склодувній справі: у Франції вона розпочалась у монастирі Сен-Ремі; у Венеції до появи майстрів острова Мурано це була монополія місцевих бенедиктинців, які продукували скляні фляги для подорожуючих. Саме у монастирі винайшли й баштовий годинник – оскільки необхідно було точно визначати час щоденних молитов.

Ірландські монастирі, в тому числі ті, які ґели засновували на континенті – а дісталися вони аж до Києва – до 12 ст. включно були головною кузнею європейських гуманітаріїв. Лише там на терені усієї католицької Європи вчили грецьку, лише там усіх вчили читати й писати рідною мовою та латиною. Цей творчий підйом був загальною рисою кельтських суспільств Британії; але якщо ученість Уельсу залишалась річчю в собі, то ірландці їхали в Європу. Вони постачали кадри кваліфікованих перекладачів та місіонерів (що навернули у християнство піктів, більшу частину англосаксів та пів-Німеччини), вчителів та поетів, вони тримали велетенські бібліотеки та якісні школи (найбільші у ґельських монастирях Сенкт-Галлен, Боббіо, Зальцбург, Регенсбург, Лувен). Фактично, на ірландському ґрунті виросло все т.зв. “Каролінгське Відродження” 8-9 ст. А заодно половина ранньої схоластики – Седулій Скотт, Іоанн Дунс Скотт, Іоанн Скотт Еріугена; та й англійські діячі “Каролінгського Відродження” – Беда та Алкуїн – вчилися у рідній Нортумбрії в ірландських школах. І нарешті, “для дослідника античності неможливо перебільшити значущість ролі, яку відіграли ірландці у справі збереження класичної літератури” (Ернст Норден).

У 8 ст. ірландець Вергілій Геометр (пом. 784 р.), єпископ Зальцбургу (нині Австрія, тоді Баварія), у своїй “Космографії” пише, як про щось само собою зрозуміле, про сферичність Землі. Німецькі колеги його не зрозуміли, звинуватили у єресі (“єресь про антиподів”). А він виправдався у Римі, наводячи докази з античних авторів; що важливе для відношення католицької церкви до науково-природничих знань – докази було прийнято, Вергілій у статусі видатного вченого повернувся до своєї єпархії. (Хоча і в Римі його багато хто вважав єретиком і виправдовувався він довго).

Першим енциклопедистом західного середньовіччя був іспанець св. Ісидор, єпископ Севільї (7 ст.). Його перу належить докладно та ретельно написана “Історія про королів готів, вандалів та свевів”, тобто історія Іспанії 5-початку 7 ст., але уславила його не вона. Намагаючись зберегти та зібрати до купи античний науковий спадок, він склав 20-титомну “Етимологію”. Зараз її назвали б “Енциклопедичним словником”. Ця праця була настільки популярною в латиномовній Європі, що католики її автора пам’ятають досі: з благословення Його Святійшества Папи Іоанна Павла ІІ у 2003 році св. Ісидора “призначили” святим покровителем Інтернету.

Молодшим сучасником севільця був його східний колега, знаменитий візантійський монах Іоанн Дамаскін, уродженець Дамаску, підданий Халіфату та чистокровний араб (справжнє ім’я Мансур ібн Мансур). Останній Отець Церкви, стовп православ’я, видатний грекомовний теолог та визначний духовний поет. Саме йому належить безсмертна фраза: “Вчення – це світло, а неучення – пітьма”.

Візантійці слідували цьому правилу: Візантія античний науковий спадок фактично ніколи не втрачала. Характерним є приклад механіка Лева Математика (бл. 815 – бл. 870 рр.), що розробив автоматичну систему механізмів для тронної зали візантійських вавилевсів, у якій рухалися золоті леви та співали срібні пташки, – її цілком засновано на принципах та досягненнях олександрійської школи Ктесібія. Середньовічні греки пам’ятали і Платона, і Аристотеля, вчилися за Вітрувієм та Героном, будували гелополи та робили “грецький вогонь”... Це, мабуть, і зіграло з ними злий жарт у тому сенсі, що, маючи непоганий спадок, вони не намагалися його примножувати – на тлі загальноєвропейського занепаду вистачало. Коли ж оговтались у 12 ст., стало запізно. Остаточно розвалилася економіка, а там вже було не до винаходів. Коли почався турецький тиск зі сходу, візантійські інтелектуали внесли найбільше до розвитку передренессансної культури Італії, а не власної батьківщини. 14 ст. датується масова міграція “вчених греків” на Апеннінський півострів.

Так само на Заході духовним особам належить визначне місце у розвитку технічних знань континенту. Франкський єпископ Елігіус був за сумісництвом придворним ювеліром Дагоберта І Меровінга (7 ст.), а після смерті став професійним святим – покровителем ювелірів.

Німецькі монастирі практично поклали початок ювелірній справі у своїй країні. Найвідомішою була майстерня монастиря св. Михайла у Гідельзгеймі. Там у 8 ст. під орудою єпископа Бернварда було адаптовано традицію ілюмінованих Євангелій, центром якої були Британські острови (звідки походять такі відомі шедеври, як Євангелія з Келлсу (ірландське) чи Лічфілду (англійське)). Під його ж керівництвом було відлито чотирьохметрову бронзову колонну з рельєфами на теми житія Христа. У місті Трір у ювелірній справі відзначився єпископ Егберт; у Регензбурзі – майстерня ірландського монастиря св. Еммерама. Французи вважають засновником національної ювелірної справи Реймський монастир.

Однією з найосвіченіших особистостей свого часу був Герберт фон Орійяк, вчитель кронпринца Оттона (майбутнього імператора Оттона ІІІ), потім – архієпископ Реймсу, зрештою – папа Сильвестр ІІ (кін. 10 ст.). Герберт широко цікавився фізикою та технікою, йому належить честь впровадження в європейську науку арабських чисел. Приписували йому і створення гомункулуса, тобто робота.

У другій чверті 12 ст. було, так би мовити, підбито підсумок ювелірній справі монастирського взірця. Близько 1125-1140 рр. був написаний трактат “Про різні мистецтва”, автор якого зве себе “бенедиктинцем пресвітером Теофілом ”. Як було встановлено в 19 ст., це монаше ім’я майстра Рогера з Хельмарсхаузену (у Вестфалії). Рогер-Теофіл є послідовним учнем св. Бенедикта – у короткому пролозі він згадує тези статуту свого ордену та спеціально наголошує, що відмовлятися від знання – це “на чию завгодно думку велика дурість”. Нам відомо, що майстер-монах Рогер був насамперед металургом (до речі, одні зроблені ним дзвони збереглись досі в соборі м. Падеборн, Вестфалія). Не дивно тому, що остання, третя, найбільша книга трактату зайнята описом металургійної справи у різних її аспектах. Ретельно описано і спеціальні пристрої, що їх використовує металург; спеціальні розділи присвячено обладнанню майстерні – “Про молоти”, “Про ковадла”, “Про ливарні форми”, “Про печі” тощо. Далі міститься купа рецептів з власне ковальської та ювелірної справи, викладені дуже дохідливо та з великим знанням діла. Попередні книги трактату теж присвячені спеціальним мистецтвам: виготовленню фарб (для іконопису) перша та склодувному ділу друга. Цікаво, що значну частину обох книг складають рецепти використання у виготовленні фарб та оздобі скла різних металів – тобто, і тут Теофіл найперше використовує власний досвід металурга та ювеліра.

Праця Теофіла мала велику популярність, вона лише до нас дійшла у десяти списках. Варто зауважити, що про Бога автор згадує лише в прологах до книг. Коли він починає мову про справу, вся теологія зникає. Але слід відмітити, що трактат бенедиктинця – це власне, типова збірка ремісничих рецептів, не більше того. Жодного теоретичного осмислення Теофіл не потребує: існує, бо так створив Бог. “Про різні мистецтва” – це грандіозний підсумок ремісничих навичок раннього середньовіччя, але це ще не наукова праця.

Останнім та, безумовно, найвидатнішим “церковним вченим” був Раймонд Луллій (1235–1315 рр.), великий каталанець, уродженець Пальма де Мальорки. “Філософ, металург, проповідник християнства, знавець морської справи, людина дивовижна, геніальна та ексцентрична” (О. Гумбольдт). Придворний поет, творець каталанської літературної мови. Сенешаль Мальорки, друга особа на островах після Балеарського короля. Зрештою, через обставини особистого життя, Раймонд прийняв постриг у францисканському ордені. Загинув він у Тунісі, де працював місіонером – страчений за нелегальний викуп християнських рабів.

Луллій досконально володів латиною, грецькою, івритом та арабською. З більш ніж 300 відомих його праць майже половина написана саме арабською (інші – рідною каталанською, а латиною він не писав взагалі, на відміну від більшості сучасників). Саме він може вважатися батьком європейської арабістики: саме за наполяганням Луллія курси арабської та івриту з’явились у кожному європейському університеті, який дбав про свій престиж. І хоча переслідувалась при цьому суто місіонерська мета – знання арабської активно сприяло засвоєнню західноєвропейцями багатющого наукового спадку ісламського світу.

Подібно до своїх старших сучасників Альберта фон Больштедта та Роджера Бекона, Луллій був енциклопедичним вченим. Як теолог, він критикував з августиністських позицій аверроїстів та послідовників томізму. Як алхімік, вважався людиною, що знайшла філософський камінь; здається, саме ця галузь арабської науки була його улюбленою, хоча серед відомих нам трактатів Луллія жодного суто алхімічного немає. Як логік, він уславився найбільше: його найвідоміший трактат “Велике мистецтво” (каталанською мовою) присвячено розробці методів моделювання логічних операцій. Це був перший реальний вклад у розвиток ідей Аристотеля, а не в коментування праць останнього: так, Раймонд Луллій є безумовним родоначальником комбінаторної логіки. “Обчислювальні інтереси” привели Луллія до його знаменитого винаходу, що випереджав час – до першого відомого комп’ютеру. Дерев’яна машина з ручним приводом (дещо на кшталт круглої логарифмічної лінійки або фотоекспонометру з дисками, які обертаються) була створена для вирішення дуже серйозних проблем. Наприклад, такої: “Чому всеблагий та всемогутній Бог дозволяє існувати злу?”. Відповідь, за Луллієм, така: “Бог, знищивши зло, тим позбавив би людину свого вищого дару – свободи волі – права вибору, а воно передбачає наявність альтернативи, в тому числі і у виборі добра чи зла”. І це теж є рисою часу: Луллій визнає за людиною повну свободу волі, яку середньовічне європейське християнство відмовлялось визнавати. Це вже перші паростки Ренесансу.

Але раніше чи пізніше змінюються все, і після “темних століть” починається новий оберт прогресу виробництва, про який йшлося вище. Розвиток промисловості та підвищення загального культурного рівня викликали потребу у підготовці спеціалістів.

Середньовічна школа прямо наслідувала взірець римського часу; вона базувалася на систематиці наук “останнього філософа античності” Флавія Аніція Северина Боеція (бл. 470-525 рр.), придворного та жертви остготського короля Італії Теодоріха Великого. Боецій розділив відомі йому науки на дві категорії: гуманітарну та математичну. Перша, названа ним трівіум (лат. “трійця”) об’єднує граматику, риторику та діалектику; друга, квадрівіум (лат. ”четвірка”), складається з арифметики, геометрії, астрономії та музики. Саме ця система отримала назву “семи вільних наук” (тобто, не теологічних, світських). Як бачимо, філософія, історія та фізика повністю потрапили до сфери богослов’я, географії чи медицини, приміром, не має взагалі, а математика включила в себе також і античну механіку, гідравліку, пневматику тощо. Це був крок назад порівняно з античною освіченістю, але це була й база для подальшого поступального руху.

Першою базою стали ранньосередньовічні монастирські школи, зрозуміло, бенедиктинські; до 12 ст. освіта у них вже повернулася на той рівень, який існував в античну епоху. В 12-13 ст. європейська наука збагатилася великою кількістю латинських перекладів з арабських та грецьких оригіналів (тут прислужилися і заклики Луллія, і рух візантійських емігрантів). Стали доступними твори Платона та Аристотеля, Евкліда та Архімеда, Птоломея, Герона тощо. Характерною є доля ідей Аристотеля. Спочатку його вчення ввижалося небезпечним для Церкви, читання творів Аристотеля заборонялося в деяких університетах. Потім праці Аристотеля почали пристосовувати до Священного Писання – дався взнаки вплив арабо-іспанської філософської школи, особливо Ібн Рушда (Аверроїса), якому віддали данину такі схоласти, як Сігер Брабантський, перший ректор Сорбони. Зрештою, вперше в учня Альберта Великого та критика Сігера Томи Аквінського, науково-природничі погляди Аристотеля стали догмою, виступ проти яких прирівнювався до єресі.

У містах з’явилися освітні заклади -“школи”, бази “шкільної науки” або, латиною, “схоластики”, яка засновувалася на коментуванні творів Аристотеля. Міські школи давали також елементарні знання з математики та фізики. Ці заклади відзначалися постійним складом викладачів та єдиною постановою освіти. В 12 ст. міські та соборні школи мали тверду освітню програму з викладання “семи вільних мистецтв”. Котувалися вони дуже високо, як от наприклад, кафедральна школа в Парижі.

На 12 ст. в Західній Європі припадає кристалізація умов для фундації вищих учбових закладів, які отримали латинську назву “університетів”, тобто “узагальнюючих”. У наступному столітті університети відкриваються один за одним; першими університетськими містами стали 1200 р. Париж та 1205 р. Болонья. Далі пішло лавиною: Оксфорд, Саламанка, Монпельє, Палермо... З початку та середини 13 ст. ведуть свою історію університети, назви яких є символами освіти далеко за межами своїх країн: Сорбона, Саламанка, Оксфорд, Кембридж, Коїмбра. Університет як заклад мав юридичну автономію, ці цитаделі знань перестали залежати, принаймні формально, від світської та духовної влади і їхнього диктату. Перші університети мали два або три факультети; основними науками, що їх викладали, були філософія з богослов’ям, юриспруденція та медицина. Дві останні могли уславлювати свій університет (юриспруденція – Сорбону, медицина – Монпельє тощо); але престиж закладу засновувався на рівні його філософського факультету. Саме на останніх подекуди вводяться курси природничих дисциплін, хоча викладання до 15 ст. носило гуманітарний характер: фізика займала скромне місце, курсів математики, не кажучи вже про механіку, не існувало взагалі.

По особливому склалася ситуація в заснованому 1215 р. Оксфорді, куди у якості професора було запрошено енциклопедиста Роберта Гростера, що займався фізикою, математикою, астрономією, оптикою. Естафету Гростера прийняв його учень Роджер Бекон, який ставив математику у перший ряд природничих наук і надавав переважне значення досліду, як засобу пізнання законів природи. В Оксфорді природничим наукам приділялося більше уваги, ніж в університетах континентальної Європи. Переважаюча в Оксфорді фізико-математична підготовка вкупі з високим рівнем виробництва в Англії стала першим базисом, який зрештою призвів до появи технічної інтелігенції, яка спромоглася здійснити у середині 18 ст. промислову революцію.

На кінець 14 ст. в Європі вже нараховувалося 55 університетів. Загальні риси рівня освіти залишалися тими ж самими: викладання засновувалося на дослідженні положень канонізованого Аристотеля, основна увага приділялася його природничим працям, а діалектику було відсунуто на другий план; при цьому гуманітарним наукам приділялося уваги більше, ніж природничим, а математику та астрономію викладали дуже поверхово.

Зв’язок та вплив університетської науки на сучасне йому ремесло був мінімальний. Мабуть, найширше розповсюджена в середні віки наука – геометрія: певні геометричні принципи лежать в основі архітектурних креслень. Але в реальній будівельній практиці без цих положень нерідко обходилися (як і без самих креслень). В середовищі європейських архітекторів поширювались ідеї Платона, сприйняті через працю Вітрувія. В основі будівельних конструкцій лежали платонівські фігури – квадрат, прямокутник та рівносторонній трикутник. Але ці фігури сприймалися швидше як принципи організації космосу, а не як основа для практичних обчислень. Собор осмислювався як модель Космосу, але зводився без спеціальних розрахунків; звідси і довгобуди, і часті руйнування.

Менш ясне питання про використання ремісниками Аристотелевих якостей та стихій. Алхіміки використовували ці стихії в своїх роздумах. На їх основі було засновано вчення про елементи першооснові – сірку та ртуть. Але в практичних трактатах гірняків та металургів ці стихії з’явилися лише в 16 ст. До цього не було спроб осмислити практику ремесла в термінах алхімії (як приклад нагадаємо трактат Теофіла).

Фактично, взаємодії ремесла та науки не було. Ремесло, технічна думка потребували теоретичного базису. Однак, наука середніх віків була занадто умоглядною, занадто замкненою та орієнтованою на слово для того, аби мати вплив на ремесло. Незважаючи на юридичну автономію університетів, наука залишалася в суттєвій залежності від церкви (церква не залишається осторонь розвою освіти: найвідоміші університетські вчені 13 ст. мали духовний статус – духовними особами були і Альберт Великий, і Роджер Бекон). Для боротьби з єресями було створено спеціальну установу – інквізицію, доручену спеціально для цього заснованому ордену домініканців. Пануюча в науці схоластика замикалися в абстрактних роздумах, заснованих на догматах християнської церкви та побудовах догматизованого спадку Аристотеля.

Але наука не була однорідною. І навіть в цю епоху панування догми можна визначити тих її працівників, які відстоювали дослідну, експериментальну лінію пізнання.

Посередині між старою описовою та догматичною системою знань та новою дослідною наукою стоїть німецький вчений-енциклопедист Альбрехт фон Больштедт, який заслужив у нащадків ім’я Альберт Великий (1193-1279/1280 рр.). “Лікар, філософ, математик, фізик, алхімік, єпископ та ритор, ходяча енциклопедія всіх знань 13 ст.” (Йохан Хейзінга). Випускник Падуанського університету, монах “інквізиторського” ордену домініканців, він кочував Європою, міняючи одну кафедру на іншу: університети змагалися між собою, як краще переманити видатного вченого до себе. Викладати теологію та філософію (а до них і біологію) Альберт почав у Сорбоні, потім переїхав до Кельну, потім знов була Сорбона, потім знову рідна Німеччина... Останні 15 років життя Альберт, полишивши церковні та університетські кафедри, присвятив власній лабораторії, на схилі віку захопившись алхімічними дослідами.

Альберт фон Больштедт був саме тим богословом та філософом, що адаптував аристотелеві наукові ідеї до сприйняття католицькою теологією. Йому належать широкі та змістовні коментарі до праць Стагіріта. Будучи ідейним супротивником аверроїзму з його ідеєю двох сфер пізнання, він вважав, що віра не заважає розумові; та й у викладенні цієї ідеї він не був догматичним – догмою католицький аристотелізм став лише у його учня Томи Аквінського. До того ж, серед творів Аристотеля його чи не найбільше цікавили біологічні.

Власний науковий доробок Альберта складається, окрім філософсько-теологічних праць, найперше з праць природничих: “Про рослини”, “Про тварин”, “Про мінерали” тощо. За викладом це типові описові трактати на кшталт античних або ранньосередньовічних енциклопедій. Але Альберт був першим, хто почав осмислювати надбані спостереженнями відомості. Він намагається виявити закономірності: як розповсюджуються в землі ті чи інші мінерали, як відповідають одне одному різні землі та рослини з тваринами, що там мешкають, і чому вони мешкають саме там, а не де інде.

Фон Больштедта важко назвати великим експериментатором, хоча на схилі життя він серйозно зайнявся алхімією; йому належить честь першого виділення нових речовин – миш’яку та, як він їх назвав, “марказитів” (сульфідів – сірчаних металів). Але він безумовно заслуговує на почесний титул першого теоретика європейської науки. Це стосується не лише його природничих, а й богословсько-філософських праць: вчений був повністю впевненим у тому, що існують загальні закономірності, що можуть бути застосовані до будь-якої галузі знань. Попри те, що сама ідея суто богословська (вона випливає з теорії єдності світу, заснованої на божественному творенні), у Альберта це була теорія, що відкидала прості пояснення типу “так створив Бог”. Альберт був першим, хто замислився: чому саме так створив Бог?

Ім’я Альберта швидко оповилося легендами. Про приписане йому створення робота-гомункулуса ми вже згадували. Всією Європою до 18 ст. ходив буцім то його трактат “Книга таємниць”. Насправді, з’явився перший варіант цієї книги аж наприкінці 13 ст.; єдине, що поєднує її з Альбертом – це той факт, що великі виписки з його каталогів рослин та мінералів ця праця справді містить. Але до профанських алхімічних рецептів “Книги таємниць” професор Сорбони та реально видатний алхімік відношення не мав. І без такої слави Альбрехт фон Больштедт заслуговує на вдячну пам’ять нащадків як видатний середньовічний філософ та вчений.

Одним з перших мислителів-дослідників середньовічної університетської науки був П’єр де Марикур – французький лицар родом із Пікардії. Багато років він був професором Сорбони, деякий час командував саперами у війську Карла Анжуйського (французького принца, графа Провансу та короля Обох Сицилій) та уславився як відмінний саперний інженер. У листі, написаному до свого друга 1269 р., він виклав свої погляди на деякі питання природничих наук. Трактат вперше було видано 1568 р. (під ім’ям П’єтро Перегріно = з грецької “Петро Мандрівник” або “Іноземець”), але він відомий більш ніж в двох десятках рукописних копій і справив вплив на розвиток фізики середньовіччя.

По-перше, у цьому листі є певна теоретична установа: це твердження, що для людського розуму може бути цікавим дуже багатий спектр речей та явищ, що він може осягнути дуже багато, але все це є недостовірним до тої пори, поки ми не використаємо особливого засобу для того, аби пізнання речей, які цікавлять наш розум, отримало тверду основу. Цей засіб він називає “ручним мистецтвом”, “ручним вмінням”. Це значить, що лише те може бути пізнаним достовірно, що може бути перевіреним за допомогою технічних методів, за допомогою того, що зараз би назвали штучним експериментом. Природне явище ставимо в особливі умови, впливаємо на нього для того, щоб це явище протікало в тому напрямі, який цікавить нас, і робимо з цього висновки, як воно може розвиватися саме по собі, за відсутності нашого втручання у хід речей. Тільки з допомогою ручного мистецтва можна досягти впевненого пізнання речей. Все інше є неточним та недостовірним. П’єр де Марикур першим вказує на те, що експеримент не є простим спостереженням, що він передбачає створення штучних умов з використанням відповідних приладів та інших допоміжних засобів.

Висловивши цю загальну ідею, Марикур застосовує її до вивчення магнітів. В 1269 році магніти були відомі, але тільки природні. Штучних ще не було. Марикур встановив, що кожен природний магніт має два полюси. Він дав ряд вказівок напівгеометричного, напівтехнічного характеру, на основі яких можна встановити де знаходиться північний та південний полюс магніту в кожному конкретному випадку. Він знає, що можна намагнітити шматок сталі, і задається питанням, чи можна і на ньому визначити полюси. Саме Марикур першим встановив основний закон магнитостатики – що однойменні полюси відштовхуються, а різнойменні притягуються.

Таким чином, розпочавши із вказівок щодо необхідності використання експериментального методу, Марикур переходить до його застосування. Встановлюючи закон дії природних магнітів, він розширює дію цього закону і на магніти штучні. У другій частині листа повідомлялося, що за допомогою цих дослідних даних можна конструювати деякі прилади. Це важлива думка про необхідність теоретичного знання для практичної діяльності. Автор конструює три прилади: вид астролябії, дія якої будується за допомогою магнітною стрілки, особливої конструкції компас та теоретичну розробку вічного двигуна, у можливість побудови якого він вірив.

Нічого подібного до трактату П’єра де Марикура середньовічна наука не знала. Те, що було встановлено ним у 1260-х рр., залишалося останнім словом науки аж до кінця 16 ст., коли англійський вчений Джильберт написав товсту книгу про магніти. Причому англієць, що жив на триста років пізніше, впевнений, що магнітне тяжіння є результатом дії духів, тоді як в ідеях Марикура жодних містичних факторів немає. Це і є одна з ознак генію, що випередив свій час на сотні років, причому так, що нічого й міняти! Закон магнітного тяжіння справно діє і досі.

Найвидатнішим науковцем 13 ст. був англійський філософ та природознавець Роджер Бекон (бл.1214-1294 рр.), за соціальним станом – монах ордену францисканців. Він пройшов школу в Оксфорді (у Роберта Гростера), доволі довго жив та вчився у Парижі (у П’єра де Марикура), потім повернувся викладати у рідний університет. За свої передові погляди, що різко розходилися з пануючою схоластикою, Бекон на 10 років був запертий в одному французькому монастирі, поки за нього не вступився особисто папа Климент ІV, на прохання якого Бекон виклав свої погляди в знаменитих творах “Велике”, “Мале” та “Третє”. Мислитель не схаменувся. 1278 року за вироком капітулу францисканського ордену Бекон був кинутий у в’язницю (в Англії); звільнили його лише через 14 років, за два роки до смерті. Чималу роль в обох тюремних поневіряннях зіграли алхімічні інтереси Бекона. Арештовували його в тому числі і “про всяк випадок”, не заважаючи його дослідам за ґратами, але пильно стежачи, а чи не знайде насправді видатний алхімік способу, як перетворювати свинець та залізо на золото. (Саме така хімічна трансформація дуже цікавила англійця, він вірив у її реальність.) По-доброму чи по-злому, але цей винахід мав прислужитися Церкві і лише їй.

Роджер Бекон був першим великим критиком схоластики та провісником дослідної науки нового часу. Виступаючи проти схоластичного аристотелізму, що у версії томізму (вчення Томи Аквіната) став пануючою ідеологією католицької церкви, Бекон слідом за своїми вчителями вважав, що єдино істинне знання має засновуватись на експериментальних методах дослідження. Іншого шляху просто не існує. Філософія ж має намітити відмінності та взаємні відношення між окремими спеціальними науками, встановлюючи походження, характер та порядок, в якому їх слід вивчати; має створювати методи наук та вказувати причини помилок. У царині типових для філософів античного та середньовічного світу загальнотеоретичних пошуків філософсько-фізичних “підвалин світу”, Роджер висловлює ідею про якісно різні елементи, комбінації яких утворюють конкретні речі (тобто, схиляється до концепції, близької до давньогрецького атомізму).

В центрі уваги Бекона стояли фізико-математичні знання та їх практичне застосування. У шерегу фізичних наук перше місце відводилось ним оптиці. Бекон передбачив принцип окулярів (винайдених незабаром), телескопу та мікроскопу, займався вивченням застосування магнітної голки та пороху (він був першим європейським вченим, який відзначив застосування нової зброї). Він намагається внести елемент точної математичної науки навіть до містичності алхімії. У Бекона дослідна наука “визначає, як робити дивовижні знаряддя та як, створивши їх, ними користуватися, а також роздумувати над усіма таємницями природи на благо держави та окремих людей та керувати іншими науками”.

Така агітація за дослідну науку була наслідком зміни середньовічного світогляду, переходу від античного ідеалу безпосереднього спостереження істини без втручання у природу до маніпулювання з природними об’єктами для досягнення справжнього знання. Не дивно, що Бекон, незважаючи на те, що сам був особою духовною, є палким апологетом світської освіти. Він обстоює думку, що науку мають вести далі саме світські заклади, університети – у духовних осіб на справжню науку не має ні часу, ні зазвичай і хисту: на священика може вивчитися кожен, а от для науковця потрібний природний потяг до знань. За Роджером Беконом, наука має вивчати світ через дослід, взаємодію з природними об’єктами, а технічна практика має бути освітлена наукою. Бекон чітко відрізняє та впевнено розмежовує неусвідомлену ремісничу технічну практику та практичні дії, побудовані на науковій основі.

Звідси вже недалеко й до усвідомлення раціональних основ технічної дії, характерних для сучасної інженерії. Намагаючись “застосувати” теоретичні дисципліни (перш за все, геометрію та оптику) до технічної практики, Бекон подає цілу низку інженерних фантазій, в основному пророчих. Він пише про обробку лінз та створення інструменту, за допомогою якого “окремі предмети покажуться близькими та навпаки”, про можливість створення кораблів з двигунами та без гребців, надшвидких колісниць без упряжних тварин, літальних апаратів, які буде вести людина, “рухомих картинок”, що відтворюють дії, тощо.

Для Бекона ці роздуми – лише фантазії, але це не міфологічні фантазії; це фантазії “інженерні”, засновані на визнанні практичної творчої сили знання та запереченні міфологічного мислення. Дива Бекона абсолютно раціональні і, крім цього, інженерно реалізовані; власне, на наш час реалізовано майже всі його пророцтва до авіації та телебачення включно. Перше з його пророцтв – окуляри – з’явилося в реальності ще за його життя. Але Бекона неможливо вважати інженером, та й реміснича техніка епохи ще не була готова реалізувати більшість його “інженерних” фантазій.

Не можна не додати, що Роджер Бекон, так само, як Альберт Великий, став популярною фігурою у псевдонауковому легендаріумі. Йому приписували реальне створення тих механізмів, які він називав “фантазіями”; особливо вперта легенда про екіпажі без коней. Йому приписували винайдення пороху (!), про який він сам писав, чесно посилаючись на арабські джерела; звичайно, він мав знайти філософський камінь тощо, тощо. В усіх випадках характерною є міфологізація непересічної особистості, яка була видатним науковцем свого часу, – це стосується Бекона так само, як Луллія і фон Больштедта. Цей жанр живий і досі – достатньо згадати міфологізацію доробку вчених нашого часу, хоча б, наприклад, Ейнштейна.

Назвемо ще кілька вчених 13-14 ст., яких можна зарахувати до “беконівського” напряму.

1272 року було видано трактат Еразма Вітелія (Вітелло) з оптики. Його відзначає багата історіографія питання, переказ арабських джерел, невідомого ще в Європі ал-Хайсама. Містить він і власні доробки Еразма, а саме закон зворотності світлових променів під час переломлення, доведення факту, що параболічні дзеркала мають єдиний фокус, ретельне дослідження райдуги.

В кінці 13 – на початку 14 ст. в Німеччині жив монах Дітрих Саксонський, найбільший богослов-містик свого часу й одночасно – блискучий фізик, що забував свою теологію під час зайняття наукою. Його твір “Про райдугу” заклав основи складеної теорії райдуги. В цьому трактаті, написаному в 1302-1310 рр., використано експериментальний метод та метод математичної одночасності – для встановлення основних законів переломлення та відбиття променів у водяних краплях, що дає пояснення явищу райдуги.

Фундаментальне значення у розробці статики та кінематики мали праці Йордана Неморарія (12 ст.) та його школи, присвячені “науці про вагу”. Неморарій вводить поняття “ваги згідно положенню”, близьке до поняття моменту сили в сучасній фізиці. Цим було зроблено новий крок у формуванні уяви про роботу сили ваги на можливому переміщенні можливої роботи.

У пошуках відповіді про механізм передачі руху у середньовічній Європі з’являється теорія імпетуса, що частково співвідноситься з поняттям імпульсу. До 13 ст. відноситься початок формування понять, що покладено в основу цієї теорії. У працях багатьох авторів цього періоду зустрічаються роздуми про “імпульс”, “рушійну силу” та навіть саме поняття “імпетус”. Однак уперше теорія імпетусу була сформульована лише паризьким номіналістом Жаном Буріданом у “Питаннях до “Фізики” Аристотеля” та у “Питаннях до твору Аристотеля “Про небо”.

Імпетусом Бурідан називає деяку силу, що виходить з тіла, що рухається, та відбивається у цьому тілі. Величина імпетусу визначається як швидкістю, що придана тілу, яке рухається, так і його “кількістю матерії” (масою). “Кількість матерії” є мірою імпетусу в тілі. В цьому полягає причина того, що “складніше зупинити велике колесо майстра, що швидко рухається, ніж маленьке”. Зникненню імпетуса сприяє, по-перше, опір середовища, а по-друге – його спрямування до іншого місця, якщо тіло кинуте не вертикально вниз. Як постійна якість імпетус витрачається не сам по собі, а тільки внаслідок опору середовища або “протилежного опору” тіла. Майже всі прихильники теорії імпетуса наводили як приклад рух точильного каменю та дзиґи, які не можна було пояснити за допомогою аристотелевої концепції проміжного середовища.

В Сорбоні теорію Бурідана розвивали його учень Ніколя Орезм, а також Альберт Саксонський і Марсилій Інген. Завдяки двом останнім вона пізніше отримала розвій в Німеччині та Австрії. Всі вони були відомими вченими свого часу. Французький математик Н. Орезм (1323–1382 рр.), розробляючи систему ортогональних координат, вперше дав графічне зображення руху та стверджував, що графічному зображенню піддається будь-яка вимірна кількість. Він першим встановив закон рівномірно-перемінного руху, що пов’язує пройдений тілом шлях із часом. В астрономічному трактаті він висловив думку, що “нерухома” Земля насправді рухається довкола неба. Альберт Саксонський займався теорією руху, розподілом руху на поступальний та обертальний, рівномірний та перемінний, сформулював встановлені Орезмом поняття рівномірно-перемінного руху та кутової швидкості. В Англії теорію імпетусу розробляв У. Гейзбері (Оксфорд, поч. 14 ст.), який ввів у науковий обіг та вперше розглянув поняття прискорення як фізичної категорії. В Італії теорію імпетусу розробляли Глазіус з Парми та Павло Венеціанський, який зауважував, що ця теорія підтримувалась більшістю сучасних йому вчених.

Навряд чи можна вважати теорію імпетуса першим формулюванням закону інерції, хоча є певна схожість між кількісним визначенням “імпетусу” у Бурідана та визначенням “імпетуса” або “момента” у Галілея. Якщо Бурідан веде мову про збереження імпетуса та збереження руху незмінними, то це він відносить і до прямолінійного, і до кругового руху, між якими у нього немає ніякої різниці. Історично теорія імпетуса була заключним етапом теоретичних побудов критики аристотелізму, а не початком нової лінії розвитку, пов’язаною зі становленням класичної механіки. Вона не привела та не могла привести до встановлення понять інерції руху, хоча й містить деякі зачатки ідеї самостійного руху.

Значення теорії імпетуса становило, найперше, її застосування до руху небесних тіл. При цьому відпадала необхідність у введенні нематеріальних “інтелігенцій” або “янголів”, які б постійно цей рух підтримували. Нематеріальному божественному втручанню надавалася лише скромна роль надання первісного імпетусу; подальший рух не потребував його участі. Теорія імпетуса, таким чином, об’єднувала рух небесних та земних тіл в єдину систему, що підкорялась загальним законам, – та сама ідея єдиної закономірності світу, яку шукав Альберт Великий.

В цілому в середньовічній науці було два основні напрями. Для першого матеріальний світ був лише об’єктом дії духовних сил. А для представників другого напряму матеріальний світ вважався самодостатньою реальність, підкореною математичним та фізичним законам, які вони вперше намагаються встановити.

Свідчень про практичну інженерну діяльність збереглося набагато менше. Зазвичай це пояснюють двома причинами: військова таємниця та замкненість цехового навчання – обидва явища не сприяють систематизації досвіду в письмовому вигляді.

Найбільш ранні нариси інженера-практика, які дійшли до нас, відносяться до 1230-хх рр. та складають зміст дорожнього альбому північнофранцузького інженера-архитектора Вільяра д’Оннекура. Сторінки цього альбому, наповненого кресленнями, замальовками та короткими поясненнями зображеного, показують, наскільки широкою була сфера праці автора. Тут є плани та малюнки веж, мостів, фігури для вітражів, креслення будівельних покриттів та проекти конструкцій механізмів (пила, що приводиться у дію силою води, лебідка та ін.), план каменеметальної машини, геометричні та тригонометричні креслення тощо. Хоча у свій час цей альбом не являв собою нічого особливого, для нас він є унікальною пам’яткою; інших джерел подібного кшталту до 15 ст. не існує.

В 15 ст. замкненість одна від одної сфери науки та області практичних знань в значній мірі було порушено. Поява книгодрукування розширила рамки розповсюдження теоретичних та практичних праць, в тому числі інженерів та архітекторів.

15 ст. було перехідним, це поєднуюча ланка між середньовіччям та новою епохою. Це було останнє століття, що породжувало легенди – в 15 ст. жили французький полководець, соратник Жанни д’Арк, Жиль де Ре (Синя Борода) та волоський господар Влад Цепеш (граф Дракула). У цьому ж столітті в Німеччині народилась і легенда про доктора Фауста, міф про людину та диявола, але не страшна байка про пропащу душу, не велике боріння у дусі житій святих, а повість про пошук Знання, рівноцінний лицарському квесту. У старих казках королева Маб забирала шотландського барда Томаса Ерселдуна через ріку крові до країни фей, німецький співець Тангейзер уходив до гроту Венери. Фауст же шукає не духу чи пристрасті, а знання. Він обирає собі у супутники не божу благодать, а демона, але це вибір його свободної волі – якості, у якій Середньовіччя людині відмовляло.

Дата добавления: 2014-01-04