Кольорові метали представлені поліметалевими рудами, алюмінієвою сировиною, ртуттю, нікелем тощо

Промислові запаси поліметалевих (свинцево-цинкових) руд розвідані в районі Нагольного кряжу в Донбасі і на Закарпатті (Берегівське і Біганське родовища). В Україні є потужна, але не достатньо вивчена база алюмінієвої сировини - алунітів Берегово-Беганського, бокситів Смілянського родовища (на Черкащині) та ніфелінів Приазов'я. Вона ще не розробляється. Недавно від­крите Ратненське родовище міді у Волинській області.

Ртутні руди вже давно видобуваються на Микитівському родовищі кіноварі в Донбасі, а також знедавна у районі Вишкова (Торуня) на Закарпатті. За останні роки дорозвідане і підготовле­не до промислової розробки Мужіївське родовище золота (Закарпаття), крім того, значні рудопрояви золота є в Черкаській і Дніп­ропетровській областях.

Для видобутку магнію використовуються полімінеральні солі Калуського родовища у Прикарпатті, інші рудопрояви ко­льорових металів є в затоці Сиваш.

Розвідані до промислових категорій запаси руд кольорових металів не забезпечують потреби економіки України, тому вже найближчим часом необхідно розширити геологорозвідувальні роботи щодо вивчення комплексних руд Донецького кряжу, За­карпаття, Українського кристалічного щита тощо.

Нерудні корисні копалини. Україна багата на нерудні корисні копалини і достатньо за­безпечена запасами багатьох видів гірничо-хімічної сировини, допоміжної сировини для металургійної промисловості, особливо ресурсами будівельних матеріалів.

Великі родовища самородної сірки у Прикарпатті (Новий Роздол та Яворів) не тільки забезпечують потреби України, але й дають змогу експортувати сірку (хоча щодо екологічної безпеки, то необхідно було б дещо зменшити масштаби її видобутку).

Поклади полімінеральних калійних солей сконцентровані у Прикарпатському соленосному басейні. Загальні запаси 13 розві­даних родовищ становлять майже 3 млрд т, а в перерахунку на поживну речовину К₂0 - близько 300 млн. т. Розробляються Калусько-Голинське (Івано-Франківська обл.) і Стебницьке (Львівська обл.) родовища.

Важливою сировиною для харчової, хімічної та інших галу­зей промисловості є поварена кухонна сіль, яка представлена ве­личезними родовищами кам'яної солі - галіту (Слов'янським, Артемівським і Новокарфагенським у Донбасі та Солотвинським у Закарпатті). Здавна видобувають сіль із сильномінералізованих підземних вод - розсолів Передкарпаття, самоосадних солей за­токи Сиваш та інших солоних лиманів Чорноморсько-Азовського узбережжя. Розвідані запаси солей перевищують 9 млрд т., а з урахуванням відкритих солянокупольних структур Дніпровсько-Донецької западини, а також того, що запаси ропи в озерах і ли­манах півдня України постійно поповнюються, республіка воло­діє практично необмеженими запасами кухонної солі. Водночас наша країна недостатньо забезпечена фосфатною сировиною. Із фосфатних руд в Україні відомі апатити Стремигородського апатито-ільменитового родовища в Житомирській області; поширені ресурси фосфоритів, але їхні родовища мають незначні запаси. З усіх ро­довищ Волино-Поділля, Придністров'я і Дніпровсько-Донецької западини найбільш вивчені та перспективні для використання Незвиське (Івано-Франківська обл.) і Кролевецьке (Сумська обл.).

Як технологічна сировина в металургійній, хімічній та де­яких інших галузях промисловості широко використовуються во­гнетривкі і бентонітові глини, флюсові вапняки і доломіти, фор­мувальні піски, цеоліти.

Родовища флюсових вапняків і доломітів розміщені непода­лік від основних центрів чорної металургії України, переважно в Донецькій обл., на Придніпров'ї і повністю задовольняють по­треби господарства країни.

Вогнетривкі глини, що використовуються для виробництва термічно стійких матеріалів, в основному концентруються в ро­довищах Донбасу (Часовоярське, Новорайське) та Придніпров'я (Поволзьке, П'ятихатське, Кіровоградське). Бентонітові глини з високими адсорбційними властивостями, пластичні і легкоплавкі, використовуються в нафтовидобувній, харчовій, косметичній промисловості. Вони зосереджені на найбільшому Дашуківсько-му родовищі цих глин у Черкаській області, а також поширені на заході (Закарпатська, Львівська, Тернопільська області), на сході (Донецька обл.), на півдні (Крим) України.

Значні запаси формувальних пісків алювіального і морсько­го походження є в Харківській, Донецькій, Запорізькій та інших областях.

Значні промислово розвідані запаси графіту зосереджені на Зав'ялівському родовищі Кіровоградської області. їхній видобу­ток дає змогу не тільки задовольняти потреби електротехнічної, хімічної, металургійної, олівцевої промисловості України, але й експортувати цю високоякісну сировину. Крім того, поклади графіту є на Волині, у Придніпров'ї і Приазов'ї.

Наша країна практично повністю і на досить тривалий час за­безпечена високоякісною сировиною для виробництва фарфоро-фаянсових і скляних виробів, особливо будівельних матеріалів.

Сировинна база будівельних матеріалів характеризується виключним різноманіттям та значними запасами. Вона представ­лена численними родовищами цементної сировини, природних наповнювачів, кераміту, скляних пісків, кам'яних будівельних матеріалів, зокрема дуже цінних декоративно-облицювальних - мармуру, граніту, лабрадориту, габро та ін.

Ресурси цементної сировини в останні десятиліття досить різноманітні і рівномірно розміщені в регіонах України. Як цеме­нтна сировина, використовуються карбонатні породи (вапняки, крейда, мергелі), гіпси і глини, які зустрічаються практично по всій території. Оптимальне їх поєднання і найбільші запаси є в Донецькій, Харківській, Львівській, Рівненській, Хмельницькій, Чернігівській, Івано-Франківській областях і у Криму. Значні за­паси писальної крейди зосереджені в Донецькій обл. і в межах Волинської височини.

Крім сировини для виробництва будівельних матеріалів, яка переважно потребує попередньої обробки, в Україні є багаті по­клади будівельного каменю (близько 8 млрд м³ розвіданих запа­сів), у т. ч. найбільш якісного декоративно-облицювального (по­над 280 млн млн.м³). Серед них міжнародне значення мають граніти і гранітодіорити Житомирської, Вінницької, Хмельницької, Запо­різької, Рівненської областей; базальти Рівненської обл .; лабра­дорити Українського кристалічного щита; мармури і туфи Криму і Закарпаття. Крім того, практично по всій території України є родовища пісковиків і вапняків. На сьогодні ще недостатньо ви­вчені й оцінені ресурси дорогоцінного і виробного каміння, але відомі як окремі мінералогічні знахідки, так і перспективні ділян­ки різноманітних самоцвітів, найкращі з яких зосереджені на Во­лині. Тут досить давно видобувають топази, кристали, друзи яких досягають зрідка десятків кілограмів ваги (найбільший кристал топазу, знайдений у 1965 році, важив 117 кг). Промислові покла­ди високоякісного бурштину (янтарю) виявлені поблизу селища Клесів Рівненської обл. Розвідувально-пошукові роботи свідчать, що зона відкладів, у яких може міститися бурштин, простягається від Яворова (Львівська обл.) на заході до Харкова на сході. Із ви­робного каменю найбільшу цінність має родоніт Мармарошу і Чивчин у Карпатах, пірофілітовий сланець Овруцького кряжу. З інших самоцвітів зустрічаються берил, опал, аметист, димчастий кварц, гірський кришталь, яшма та ін.

У цілому, необхідно зазначити, що Україна досить дифере­нційовано забезпечена різними видами викопних ресурсів. Наяв­ність деяких з них у декілька разів перевищує потреби (вугілля, сірка самородна, ртуть, графіт, бром, каолін), деяких -- у 1,4-1,9 рази. Водночас в Україні недостатньо запасів нафти і природного газу, руд кольорових металів (алюмінієвої, мідної і свинцево-цинкової сировини), деяких видів хімічної сировини, особливо апатитів, фосфоритів. Досить висока забезпеченість країни бага­тьма металевими рудами - залізними, марганцевими, титановими та сировиною для виготовлення будівельних матеріалів (цемент­на сировина, будівельний камінь, вогнетривкі глини).

Унаслідок цього Україна як країна-імпортер та експортер бере активну участь у міжнародному поділі праці за паливом і мінеральною сировиною. Вона експортує залізну і марганцеву руди, кам'яне вугілля, самородну сірку, кухонну сіль, безхлорні калійні добрива, графіт, ртуть, каолін, високоякісну флюсову (для виплавки чорних металів) сировину, природний облицювальний камінь (особливо граніт, лабрадорит, базальт). Водночас Україна імпортує занадто великі обсяги нафти і природного газу.

Водні ресурси. Завдяки своїм унікальним фізичним і хімічним властивос­тям воду широко використовують у всіх галузях господарства, для водоспоживання населенням, у розвитку річкового та морсь­кого транспорту, рекреації, на гідроелектростанціях та під час риборозведення. Водні ресурси держави становлять поверхневі (річки, озера, водосховища, ставки) та підземні води. Найбільшу Цінність мають чисті прісні води, дефіцит яких дедалі більше від­чувається в Україні.

Основним джерелом прибутку водного балансу України є атмосферні опади, загальний обсяг яких, за різними оцінками, становить 366-377 км³. Через значні втрати на випаровування (понад 80 % водного балансу) на поверхневий місцевий стік у середній за водністю рік припадає лише близько 50 км. Водні ре­сурси поповнюються за рахунок транзитного стоку Дніпра, Ду­наю (він удвічі більший за стік усіх річок України), Сіверського Дінця і сумарно становлять майже 210 км³. Частина поверхневого стоку (Тиса, Прут, Західний Буг та ін.) загальним обсягом 14 км³ виходить за межі України.

Хоча найбільший обсяг стоку припадає на Дунай, проте го­ловну роль у водозабезпєченні господарства України відіграють річки басейну Дніпра, що охоплюють 2/3 території нашої держа­ви. Стік Дніпра біля Києва становить приблизно 44 км³, біля Дніпропетровська - 53,4 км³, а далі дещо зменшується у зв'язку з великим випаровуванням з поверхні Каховського водосховища. Обсяг стоку інших річок значно менший: Дністра - 8,7 км, Тиси - 6,3 км, Сіверського Дінця - 5,0 км, Південного Бугу - 3,4 км.

З 20 тисяч озер України лише понад 7 тис. мають площу більше від 0,1 км² і лише 43 з них мають площу 10 км² і більшу. В основному прісні озера розміщені на Поліссі (найбільше Світязь - 24,2 км.). З гірських озер найбільше озеро - Синевир. Велика кількість закритих солонуватих і солоних озер та лиманів розміщені в плавнях Дунаю та на узбережжі Чорного й Азовського морів, з них найбільші Сасик (Кундук) - 210 км, Тілігульський лиман - 160-170 км², Ялпуг - 149 км², Кагул (близько 90 км²). Ресурси прісних озерних вод становлять 2,3 км³, солонуватих і солоних - 8,6 км. Значно поповнюються ресурси поверхневих вод за рахунок збудованих водосховищ загальним об'ємом понад 55 км³ і ставків об'ємом 3 км³. їхня кількість становить, відповідно, в Україні близько 20 тис. одиниць. Ставки - це штучні водойми, які вико­ристовуються для зрошення, риборозведення, водопостачання.

Найбільший каскад водосховищ створений на Дніпрі, де збудовано шість великих водосховищ об'ємом 43,8 км³: Київське (з площею 922 км²; об'ємом 3,73км³), Канівське (675 км²; 2,62 км³), Кременчуцьке (2 250 км², об'єм - 13,5 км³), Дніпродзержинське (567 км²; 2,45 км³), Дніпровське (Запорізьке) (410 км²; 3,3 км), Каховське (площа - 2 255 км², об'єм 18,2 км³). Поряд із пев­ними вигодами, створення цих водосховищ призвело до багатьох негативних наслідків: втрати близько 10% стоку Дніпра на випаровування та інфільтрацію, сповільнення водообміну та само­очищення вод, затоплення і підтоплення величезних масивів ро­дючих земель, їхнє часткове засолення. Значно ефективним є створення невеликих водосховищ або їхніх каскадів у Карпатах, на Подільській і Придніпровській ви­сочинах, де при мінімальних площах затоплених земель можна досягти великих об'ємів нагромадження води. Так, Дністровське водосховище площею 142 км" має об'єм 3,0 км.

Запаси більш чистих, порівняно з поверхневими підземних вод перевищують 20 км³. Для того, щоб не вичерпувати вікових за­пасів цих вод, які поповнюються досить повільно, за рік доцільно використовувати не більше 5-6 км підземних вод. їхні найбільші ресурси сконцентровані у північних і західних областях України, а також у межах Дніпровсько-Донецького артезіанського басейну. За запасами водних ресурсів із розрахунку на одиницю площі і на одного жителя Україна посідає одне з останніх місць у Європі. По території республіки розподіляються вони дуже нері­вномірно. Найкраще забезпечені водними ресурсами закарпатсь­ка, Івано-Франківська, Львівська області, найгірше - південні об­ласті України. На півдні та сході країни проблеми водопостачан­ня вирішуються за рахунок використання транзитного стоку, але це вимагає величезних коштів на будівництво каналів водогонів, попередню очистку і перекидання води.

Земельні ресурси. Земля - один з найбільш універсальних природних ресурсів, необхідний для всіх галузей господарства. Особливості земель­них ресурсів полягають у тому, що їх не можуть замінити жодні інші ресурси і вони повинні використовуватися там, де містяться. У Цьому розумінні про землю можна говорити як про головний Ресурс території - базу розвитку суспільства.

Територія України (603,7 тис. км²) становить лише 0,4 % загальної площі поверхні суші (43 місце у світі), але в Європі це друга за площею країна після Росії; вона займає 6 % європейського субконтиненту. Крім того, Україна має дуже зручне географічне положення, сприятливий рельєф: практично вся її територія придатна для промислового, транспортного та сільськогосподар­ського освоєння. Майже 95 % її території займають низовини і ви­сочини і лише 5% - гори, середня висота поверхні - 170-180 м. Обширні плоскі низовини Південного Полісся, Придніпров'я і Причорномор'я, хвилясті поверхні більшості височин особливо сприятливі для промислового і транспортного будівництва та ви­користання під сільськогосподарські угіддя.

Дещо утруднені ці види діяльності в горбистих частинах Подільської і Придніпровської височини, особливо - у Карпатах і Кримських горах. Але наявність тут значних масивів лісів, ма­льовничих ландшафтів, численних джерел мінеральних вод, а в Карпатах - і значних водних ресурсів дають змогу розвивати всі галузі рекреаційного комплексу; природозахисне лісове госпо­дарство, а в Карпатах вести і гідроенергетичне будівництво.

В Україні частка сільськогосподарських угідь у загальній структурі земель становить 70 %, орних земель - понад 55 %, що є одним з найвищих показників у Європі та світі. Забезпеченість ріллею також досить висока і становить від 0,15 га на одного жи­теля на Закарпатті до 1,3-1,5 га - у Миколаївській, Херсонській і Кіровоградській областях. У середньому в Україні цей показник становить 0,78 га (для порівняння у Великобританії 0,12 га, у Ні­меччині - 0,20 га, у середньому в Європі - 0,26 га, у світі - 0,29 га).

Розораність земель у лісостеповій і степовій зонах значно перевищує оптимальні показники, сягаючи 80 % і більше. Це спричиняє розвиток сильних ерозійних процесів, причому в сте­пових областях землі піддаються як водній, так і вітровій ерозіям. Частка еродованих земель постійно зростає і досягла вже 37 % ріллі, що становить понад 12 млн га. З кожного гектара землі що­річно змивається від 5 до 25 м ґрунту, в основному верхнього, найродючішого шару, що призводить до зменшення врожайності на ЗО і більше відсотків і до зниження якості сільськогоспо­дарської продукції. На найбільш еродованих землях вартість про­ведення протиерозійних заходів є настільки великою, що їх доці­льно перевести до категорії несільськогосподарських земель, на­самперед під лісові насадження. Для раціонального використання землі та формування ринку земельних ресурсів необхідно створити новий земельний кадастр, з детальним функціональним зонуванням землі на основі аналізу достовірних даних про площі та якість ґрунтів, їхню родючість, суспільне значення, господарське, зокрема рекреаційне використання, а також оцінити їх вартість та доцільність приватизації. Основні розділи земельного кадастру - це дані про бонітування ґрунтів і їхню економічну оцінку. Адже саме ґрунти, їхні якість та родючість є важливою характеристикою земель. В Україні во­ни надзвичайно різноманітні. Близько 60 % площ займають чор­ноземи - найбільш родючі ґрунти у світі. Бонітування (від лат. доброякісний) ґрунтів полягає в порівняльній оцінці їхніх якісних характеристик при приблизно однаковому рівні агротехніки та інтенсивності землеробства. Бонітування проводиться у від­носних показниках (балах), тобто встановлюється, у скільки разів один ґрунт більш родючий від іншого. За такої якісної оцінки враховуються корінні і стійко набуті властивості ґрунту: потужність гумусового горизонту, процентний вміст гумусу, механічний склад ґрунту, вміст поживних речовин (насамперед, азоту, фосфору, калію), кислотність ґрунту. На основі врахувань даних про використання різних земель, переважно у грошових показни­ках, як зазначалося вище, проводиться їхня економічна оцінка:

Оцінка землі залежить від економіко-географічного положен­ня, якості фунтів, освоєння території. Завдяки тому, що Україна розміщена на перехресті шляхів із Європи в Азію і з Північної Єв­ропи в Південну, вона має сприятливе геополітичне і досить зручне транспортно-географічне положення і здавна добре освоєна. Це підтверджує густота мережі поселень, щільність транспортної мережі і висока частка сільськогосподарських угідь, зокрема ріллі. Освоєння території можна оцінити багатьма економічними і соціальними показниками з розрахунку на одиницю площі.

Найвищий рівень освоєності мають давньозаселені західні (крім гірської частини) та центральні області України, а також промислові регіони Подніпров'я і Донбасу. Найнижчий рівень Розвитку соціальної та транспортної інфраструктури (при висо­ку сільськогосподарському освоєнні) характерний для південних областей України. Тільки відносно вузька смуга Чорноморсь­кого узбережжя і території, що прилягають до гирл великих річок, мають значно вищий рівень освоєння та, відповідно, вищу оцінку.

Рекреаційні ресурси. Сучасне туристське обслуговування характеризується безперервним зростанням якості та асортименту послуг з відновлення здоров’я людей, підвищення їх працездатності, збагачення світогляду й зростання культурного рівня. Потреби функціонування індустрії туризму стимулюють розгортання різних наукових напрямів, серед яких чільне місце належить рекреаційній географії, що досліджує властивості територіально-рекреаційних систем усіх типів і рангів.

У загальному випадку термін рекреація (від лат. – recreari – “відновлювати сили”, “відпочинок”) розуміється як відновлення духовних і фізичних сил людини. Рекреація – це також раціональне використання вільного часу, зміна подій, оздоровлення та лікування населення. Вона характеризує не тільки процес і заходи щодо відновлення сил людини, але й той простір, де це відбувається.

Предметом рекреаційної географії є вивчення територіальних рекреаційних систем. Об’єктом рекреаційної географії є територія яка має стати найперспективнішою в еколого-природничому плані. У цьому відношенні дуже показовим є вислів Б.Б. Родомана: “Завдання економіко-географів полягає в тому, щоб поряд з іншими спеціалістами розробляти методику виявлення, оцінки і картографування рекреаційних ресурсів, давати рекомендації щодо раціонального використання території, охорони природи та краси ландшафту для рекреації, а також шляхом теоретичних пошуків будувати типові моделі районів відпочинку і розробляти основні поняття, правила та зони рекреаційної географії”.

Під рекреаційно-туристичними ресурсами вчені і практики розуміють сукупність природних, природно-технічних, соціально-економічних явищ та об'єктів, що використовуються для здійснення прямих і непрямих лікувально-оздоровчих та пізнавально-туристичних послуг. Вони використовуються для лікування, туризму, відпочинку, тобто для відновлення та підсилення фізичних і духовних сил людини, для покращення генофонду, розвитку особистості, поліпшення якості трудових ресурсів. У державі із соціально спрямованим розвитком, якою поступово стає Україна, Це визначає особливу актуальність дослідження стану рекреаційно-туристичних ресурсів, визначення по-регіональних відмін їх потенціалу та шляхів раціонального його використання в контексті розвитку міжгалузевого рекреаційно-туристичного ком­плексу. Його ефективний розвиток не тільки має велике соціальне та екологічне значення, але й сприяє нарощуванню національного фінансування капіталу та збільшенню грошового наповнення бюджету, активізації економічної активності населення та уча­сті України на міждержавних регіональних ринках рекреаційно-туристичних послуг.

Рекреаційно-туристичні ресурси держави різноманітні, диверсифіковані за своєю структурою і об'єднують, за О.О. Бейдиком, такі складові:

І. Природні, до яких належать:

·геологічні, у т. ч. спелео- та

·ґрунтово-рослинні, фауністичні;

·водні, кліматичні; -ландшафтні.

II. Природно-антропогенні:

·національні природні парки;

·природні та біосферні заповідники; -заказники, пам'ятки природи;

·дендропарки, ботанічні сади, зоопарки.

III. Суспільно-історичні:

- архітектурно-заповідні;

- подійні (пов'язані з певними значущими історичними по­
діями);

- біосоціальні [3].

У курортно-рекреаційних зонах України було 723 міські пляжі, у тому числі 126 морських. Найбільша кількість міських річкових пляжів зосереджена на території Харківської (34 %) і Донецької (11 %) областей, а міських морських пляжів - на території АР Крим (64 %) і Одеської області (16 %).

Природні рекреаційні ресурси України об'єднують мінера­льні лікувальні води та грязі, води річок, озер, морів, рослинні, ландшафтні, бальнеологічні, пам'ятки природи (Товтри, Карадаг) та інші. Природні рекреаційні ресурси за значенням у розвитку рекреаційно-туристичного комплексу України поділяються на ре­сурси міжнародного, національного, міжрегіонального та місце­вого значення. У цілому, вони дуже поширені в усіх регіонах України. За оцінкою вчених, загальна площа земель, придатних для рекреаційно-туристичного використання, становить близько 16 % території країни. Для оздоровчо-лікувальних цілей особливу роль відіграють мінеральні лікувальні води і грязі. Джерела мінеральних вод різного складу розміщені майже в усіх областях України. Серед них міжнародне і національне значення мають понад 100 джерел, таких як: „Нафтуся" (Львівська область), „Миргородська" (Полтавська область), „Куяльник" (Одеська область), „Слов'янська", типу „Боржомі" (Закарпатська) та ін. [29] Значні запаси лікувальних грязей зосереджені переважно на пів­дні, південному заході країни та на півночі. На цій природній ос­нові більше як 100 років працюють в Україні курорти в містах Євпаторії і Саки (АР Крим), Хаджибейський та Куяльницький (Одеська область), Бердянський (Запорізька область) та інші. Особливо цінними в поєднанні з бальнеологічними ресурсами є унікальні мулові грязі Куяльницького, Шаболацького лиманів, мінеральні води Чорноморського узбережжя.

За потужністю природних рекреаційно-туристичних ресурсів адміністративні регіони України О.О. Бейдик поділяє на кілька груп. Найвищий - 4-5 балів - отримали АР Крим, Закарпатська, Львівсь­ка, Івано-Франківська та Чернівецька області. Найбільшою часткою Рекреаційних територій у загальній площі характеризуються, на його думку, Закарпатська (понад 70 %), Івано-Франківська (понад " %), Волинська (понад 60 %), а найменшою (13-14 %) Донецька, Дніпропетровська, Запорізька. Найбільш потужні приморські рекре­аційні ресурси у АР Крим та Одеській області.

Велику роль у розвитку рекреаційного комплексу відіграє туризм, який об'єднує у собі і пізнавальні, і оздоровчі функції. В Україні в більшості областей вдало поєднуються природні, істо­ричні та культурні пам'ятки, явища та об'єкти, які слугують ту­ристськими ресурсами.

За структурою рекреаційно-туристичних ресурсів, напряма­ми їхнього освоєння та відновлення в Україні виділяється чотири рекреаційних регіони: Карпатський, Кримський, Дніпровсько-Дністровський та Азово-Чорноморський.

Їхній потужний рекреаційний потенціал нині розглядається як важливий фактор економічного зростання України.

Широковідомі за межами України лікувальні властивості мінеральних вод, соляних шахт, чудові ландшафти Карпат та Криму. Швидкими темпами розвивається сільський туризм. Раці­ональне використання і активний розвиток потужних рекреацій­них ресурсів України будуть сприяти створенню рекреаційного комплексу міжнародного значення.

Особливе значення мають рекреаційно-туристичні ресурси Криму. У першу чергу це стосується бальнеологічних та „морських" оздоровчих ресурсів, чудових краєвидів Південного берега Криму, а також загальновідомих лікувальних грязей, близько 200 свердловин та 100 джерел універсальних мінеральних вод, пля­жів, що простяглися більше як на 500 км узбережжям Чорного і Азовського морів. Крім того, у Криму розміщено більше 140 об'єктів природно-заповідного фонду. Так, тут створено 5 держа­вних заповідників, більше 30 заказників, 87 пам'ятників природи, великі спелеоресурси, Нікітський ботанічний сад, заповідники „Карадаг" та „мис Мартьян", пам'ятники садово-паркового мис­тецтва, Кримське заповідно-мисливське господарство тощо.

• Для розвитку у країні потужного рекреаційного комплексу, формування вітчизняного ринку рекреаційних та туристичних послуг та виходу на відповідні міждержавні ринки Україні потрі­бно не тільки раціональне використання природного рекреаційного потенціалу, але й створення сучасної рекреаційної інфра­структури, розширення системи міжнародних аеропортів тощо.

2. Демографічний, розселенський і працересурсний потенціал.

Основа кожної держави - це населення, люди, які є її громадянами, носіями державного суверенітету. Розвиток держави неможливий без наявності певної кількості населення, наявності його трудоресурсного та інтелектуального потенціалу, виробни­чої та духовної культури. У міжнародному праві населення ви­значається як стійка та самовідтворювальна сукупність людей, що перебувають у межах даної держави і належать до її юрисдикції. Населення становить частину ландшафтної оболонки Землі - так звану антропосферу. Населення країни об'єднує її громадян, іноземців з тривалим терміном проживання в цій країні, осіб з подвійним громадянством та тих, хто не має громадянства. В Україні інститут подвійного громадянства ще не запроваджений.

Населення є активною продуктивною силою, яка своєю діяль­ністю продукує виробництво матеріальних та духовних благ і по­слуг, як засобів свого існування, і одночасно виступає основним споживачем продуктів людської праці, які забезпечують його життєдіяльність. Таким чином, населення відіграє у виробництві по­двійну роль: і споживача, і виробника матеріальних благ та послуг, тим самим формуючи споживчий ринок та ринок праці. В основі процесу праці, як головного в суспільному розвитку, лежить взає­модія людини і природи, у якій людина відіграє основну роль.

Саме забезпечення нормальних умов життєдіяльності насе­лення, сприяння всебічному розвитку особистості в контексті де­мократизації суспільного життя є (чи має бути) основною метою функціонування будь-якої держави. В Україні і політики, і вчені наголошують на по­требі у побудові ринкової економіки соціального спрямування, тобто економіки, яка б в кінцевому підсумку слугувала людині, її всебічному гармонійному розвитку. І хоча, на жаль, ці ідеї та за­клики у нас мають швидше декларативний характер, однак на світовому рівні серед складових висхідного економічного розвитку на перший план уже вийшли, відтіснивши природні, інтелек­туальні та інформаційні ресурси.

Дата добавления: 2014-01-04