Соціологічні погляди Нового Часу

ТЕМА 2.Історія розвитку соціології в країнах Зах. Європи, США та в Україні.

1.Виникнення соціології як науки. Концепція О. Конта.

2.Натуралістичні школи та напрямки в соціології Х1Х ст.

4.Розвиток соціології наприкінці Х1Х – ХХ ст.

6. Українська соціологія історія і сучасність

Серед мислителів Стародавнього світу найбільш точно уявлення про суспільство, його устрій та розвиток, виклали давньогрецькі філософи Платон у праці "Республіка" та Аристотель у "Етиці" та "Політиці". Поряд з міфологічними уявленнями у їхніх вченнях зустрічаються цілком реалістичні міркування про причини утворення суспільства та держави, соціальної нерівності, про будову суспільства, соціальні функції різних категорій людей. Проте, потрібен був ще тривалий час, щоб соціологія, відділившись від філософії, стала самостійною галуззю знань. Сталося це тільки в 30-их pp. XIX ст., коли французький філософ Огюст Конт ввів в науковий обіг термін "соціологія", обґрунтував предмет і метод створеної ним науки. Сучасний російський дослідник Ю. Давидов у розвитку соціології як науки виділяє чотири етапи, кожен з яких має свої характерні особливості. Перший етап включає в себе розвиток теоретичної і насамперед, практичної соціології, і триває, починаючи від О. Конта приблизно до кінця XIX ст. Для цього періоду характерне становлення соціологічної науки, виокремлення її основних категорії, побудова методології. Соціологія XIX ст., яка ще зветься класичною, ґрунтується на провідному напрямку в суспільних науках цього часу — позитивізмі (що за час свого розвитку знаходить своє відображення у еволюціонізмі, органіцизмі і соціал-дарвінізмі), засади якого обґрунтували А. Сен-Сімон та О. Конт. У їх уявленні позитивна наука відрізняється від теології та метафізики вивченням реальних фактів дійсності. Тобто класична соціологія применшувала роль теорії у науковому пізнанні і зводилась до практичного осмислення подій і явищ реального життя. Недарма головними методами соціологічних досліджень О. Конт вважав емпіричні, насамперед спостереження і експеримент. Другий етап історії соціології як науки, що триває з кінця XIX до 20-их pp. XX ст. є перехідним у розвитку науки від класичної до сучасної, і пов'язаний насамперед, з дослідженнями Е. Дюркгейма та М. Вебера. Так Е. Дюркгейм, абстрагувавшись від природознавства, частиною якого вважав соціологію її засновник О. Конт, обґрунтовує соціологізм як методологію вивчення суто соціальних фактів реальної дійсності. Спроби аналізу соціальних процесів і явищ дають можливості для виникнення "розуміючої соціології", концепцію якої узагальнив М. Вебер. Для цього періоду, як бачимо, є характерним, певною мірою, повернення до проблем теоретичної соціології. Важливе значення для теоретичного вивчення науки, власне, як і для емпіричних досліджень, є створення кафедр соціології, об'єднань соціологів, видання періодики з соціології. Третій етап історії соціології як науки охоплює період 20 — 70-их рр. XX ст., він пов'язаний з поверненням до проблем теоретичної соціології, обґрунтуванням сучасних концептуальних напрямків науки, серед яких слід згадати насамперед, структурний функціоналізм та конфліктологію, антагонізм між якими став одним з найбільших цікавих явищ соціологічної науки минулого століття. В цей час формуються незалежні школи соціологів, як-от Чиказька та Франкфуртська, проявляються відмінності у розвитку соціологічної теорії та практики в різних державах (наприклад, у СРСР, соціологія була майже виключена з системи суспільствознавства, у той час, як американська соціологія переживає період свого найбільшого піднесення). Ще однією тенденцією у розвитку соціології цього періоду є поява більшої частини сучасних галузей соціології, тобто проділ єдиної теоретичної соціології на ряд взаємозалежних і взаємопроникних одна в одну галузевих теорій з виокремленням специфічного предмета досліджень кожної з них. Нарешті четвертий, сучасний, період розвитку сучасної соціології, що триває з 70-их pp. минулого століття знову ознаменував перехід до проблем емпіричної соціології, зростання кількості соціологічних досліджень і їх ролі у сучасному суспільстві. Історія розвитку соціологічної думки

№ п/п

Період розвитку соціологічних знань

Хронологічні рамки

Напрямки досліджень та наукові школи,

Представники

Основні положення

Протоціологія

Соціологічна думка Стародав- нього світу

Від появи суспіль- ства до IV ст. н. е.

Міфологія та епос, до VI ст. до н.е.

Усвідомлення людини і суспільства як частини природи, відсутність будь-яких наукових уявлень про суспільство

Наукова думка Стародавнього світу

Конфуцій, Платон, Аристотель, Полібій

Ототожнення суспільства з державою, проведення переписів населення, практичне вивчення результатів економічної діяльності

Погляди на суспільство в Середні віки і епоху Відродження

IIV - поч. XVІІ ст.

Теологія та теософії, IV-XIII ст.

Аврелій Августин, Фома Аквінський

Обґрунтування виникнення і розвитку суспільства як результатів Божої волі, відсутність чітких уявлень про суспільство, заборона практичних наукових досліджень

Гуманізм, кін. XIII - XV ст.

Данте, Аліг'єрі, Ф. Петрарка, Л. Бруні, Л. Бокаччо

Боротьба з теологією, обґрунтування людини як найвищої цінності, її участі в управлінні суспільством і соціальних процесах нарівні з Богом

Соціальні утопії, XVI - поч. ХVIІ

Т. Мор, Т. Кампа- нелла

Обґрунтування ідеального суспільства, як суспільства соціальної справедливості без приватної власності з чітким розмежуванням прав і обов'язків громадян

Індивідуалістичні концепції, XVI - поч. XVII

Н. Макіа- веллі, Ж. Боден

Дослідження проблеми місця особистості в соціальному середовищі, вивчення проблем політики та влади, детермінантів їх розвитку

Соціологічні погляди Нового Часу

Друга пол. XVII - поч. XIX ст.

Натуралізм, XVII - поч. XIX ст.

Т. Гоббс. Д. Локк, Ш.-Л. Монтеск'є

Виникнення соціальних явищ як наслідок розвитку явищ природи

Філософія історії, кін. XVII - XVIII ст.

Д. Віко, А. Кондорсс, Й.-Г. Гердер

Філософське осмислення історії крізь призму розвитку соціальних явищ

Соціологія

Класичний період

30-90-і pp. XIX ст.

Позитивізм, 30-90-i pp. XIX ст.

А. Сен-Сімон, О. Конт

Відмова від теоретичних надбань попередніх часів. Відкидання філософії як способу пізнання, емпіричне дослідженій соціальних фактів

Органіцизм, 50-90 і pp. XIX ст.

Г. Спенсер, А. Шеффлс, О. Стронін

Порівняння суспільства з живим організмом, розробка еволюційного підходу до вивчення соціальних явищ

Соціал-дарвінізм, 70-90-і pp. ХГХ ст.

Л.Гумплович, У. Самнер

Виникнення і розвиток соціальних явищ на основі теорії еволюції Дарвіна, боротьби "усіх плоти усіх"

Расово- антропологічна школа

А. Гобіно

Обґрунтування нерівності рас унаслідок природно-антропологічних чинників

Соціологічна теорія марксизму

К. Маркс, Ф. Енгельс

Залежність соціального розвитку від економічних чинників, обґрунтування теорії соціальної революції

Період кінця XIX - поч. XX ст.

90-і pp. ХІХ -20-і pp. XX ст.

Соціологізм

Е. Дюркгейм

Емпіричне вивчення суто соціальних фактів та їх теоретичне осмислення, дослідження соціального порядку та нестабільності

Розуміюча соціологія

М. Вебер

Дослідження соціальних дії особистості та їх теоретичний аналіз

Психологічні школи та напрямки

Г.Лебон, Ч. Кулі, Г. Тард, З. Фрейд

Вивчення соціальних явищ на основі психологічних детермінант

Новітній період розвитку соціології

30-70-і рр. ХХ ст.

Чиказька школа

Е. Берджес, Р. Маккензі, Ф.Знанецький

Дослідження проблем взаємодії суспільства й індивіда, вивчення проблем міста та урбанізації

Франкфуртська школа

Г. Маркузе, Т. Адорно, М. Хоркхай- мер

Критика буржуазного суспільства та повернення до теоретичних надбань марксизму

Структурний функціо- налізм

Т. Парсонс, Р. Мертон

Обґрунтування теоретичного осмислення соціального процесу, соціальної стабільності а структуризації суспільства

Теорії конфлікту

Р. Дарендорф, Л. Козер

Обґрунтування конфлікту як необхідного чинника соціального прогресу

Сучасний період розвитку соціології

80-i pp. XX - поч. XXI ст.

Е. Гідденс, П. Бурдьє, І. Воллер- стайн

Повернення до проблем емпіричної соціології

Ідеї гуманістів щодо визнання людських цінностей, які були передусім спрямовані проти схоластики та теології, не витримували жодної критики в період пізнього Середньовіччя, в якому капіталістичні відносини були зміцнілими і вступали в боротьбу не лише з християнськими догмами ай з феодальною системою взагалі. Гуманістичні традиції були уже системою прогресивної особистості учорашнього дня. Суспільство XVI — XVII ст. потребувало нових концепцій, які досліджували б проблеми власності, державної влади, співіснування різних станів суспільства.

Серед концепцій періоду пізнього Середньовіччя можна виділити два напрямки — індивідуалістський та. колективістський. Предмет дослідження першого з них — характерні риси особистості, які дозволяють знайти їй свою нішу у суспільстві, другий напрямок вивчає проблеми суспільних об'єднань для досягнення соціальної злагоди.

Найяскравішим представником індивідуалістичних концепцій пізнього Середньовіччя прийнято вважати італійського філософа, політолога і політичного діяча Нікколо Макіавеллі (1469 — 1527). Він першим розглянув проблему технології ефективного лідерства. Елементи знання філософа виходили із реалій епохи, у якій він жив. Політична роздробленість Італії викривала слабкість країни, тому ідеал Макіавеллі — сильна централізована держава з сильним лідером на її чолі. Ця ідея була описана у його найвідомішій праці "Государ" [9].

Макіавеллі розробив чотири принципи, які мали неабиякий вплив на розвиток теорії сучасного соціального менеджменту:

1) авторитет або влада лідера визначаються підтримкою прихильників;

2) підлеглі повинні знати, чого вони можуть очікувати від свого лідера і розуміти, чого він чекає від них;

4) лідер має бути завжди зразком мудрості та справедливості для своїх прихильників.

Вчений вважав, що не важливо, на яких засадах тримається влада правителя. Та все ж на його думку, доброчинність є гіршим засобом здійснення влади ніж сила. Адже доброчинність тримається на дуже хиткій основі — людській вдячності. Проте і силу треба використовувати не часто, щоб страх не переріс у ненависть, бо тоді правителя ніщо не врятує від обурених людських мас. Тому Макіавеллі робить висновок, що правитель має поєднувати обидва засоби, але добро має роздавати по краплі, щоб підлеглі завжди могли бути вдячні правителю, а карати повинен зразу і жорстоко, бо одномоментна жорстокість сприймається краще, ніж розтягнута у часі.

Для досягнення сильної влади, на думку мислителя підходять будь-які засоби — сила, мудрість, звитяга з одного боку, хитрість, інтриганство і підлабузництво з іншого. В залежності від того, який із цих шляхів правитель обирає, Макіавеллі поділяє їх на левів та лисів. Втім, і в першому і в другому випадку, такий правитель є корисним для народу, бо сильна влада правителя, незалежно від того, на яких принципах вона ґрунтується, - це благо.

Макіавеллі повністю відкидає християнський провіденціалізм, і заявляє, що держава створюється виключно людьми без будь-якого Божого втручання. Рушійною силою суспільних відносин філософ вважає егоїзм, бо задовольнивши свої потреби у наявності матеріальних благ, особа прагне до захисту своєї власності. І, як заявляє Макіавеллі, навіть смерть батька особа переживає не так болісно, як втрату власності. Основна ж функція держави - приборкати людський егоїзм. Ось чому держава повинна бути сильною, адже слабка з таким завданням впоратись не може, у слабкій державі егоїзм процвітає. Найкращою формою правління філософ вважає демократичну республіку, але для Італії на даному етапі розвитку вона не підходить, оскільки у суспільстві іще не викоренено егоїзм.

Своїми теоретичними міркуваннями Макіавеллі дав поштовх до виникнення теорії еліт, теорії "менеджерської революції", теорії "постіндустріального суспільства". Нарешті, задовго до Конта Макіавеллі висунув ідею "суспільного консенсусу".

Пошук ідеального суспільства проводився не лише у спробі описання сильної держави з сильним правителем, а й у формуванні держави соціальної рівності та справедливості, яку будували у своїй уяві соціалісти-утопісти Томас Мор (1478 — 1535) і Томмазо Кампанелла (1568 -1639). Праця Мора "Утопія" та Кампанелли "Місто Сонця", незважаючи на те, що їх розділяє майже століття, мають багато спільного. Соціалісти-утопісти узяли за основу своїх творів платонівську теорію "ідеальної держави". Обидва утопісти відкидають приватну власність, ідеалізуючи власність суспільну. Незважаючи на відсутність приватної власності, люди в утопіях живуть заможно, це досягається за рахунок обов'язкової фізичної праці, яка становить на острові Утопія шість годин на добу, у місті Сонця — чотири. Відносини в обох суспільствах строго регламентовані: трудова діяльність є обов'язковою і суворо контролюється, одяг усіх людей однаковий, тільки одяг чоловіків відрізняється від одягу жінок, усі міста схожі між собою. Особливо суворо розписане життя у місті Сонця, де помешкання, їдальні, і ліжка спільні для всіх, люди ходять на роботу загонами, сім'ї не існує, начальниками контролюються шлюбні відносини, вони особисто підбирають чоловіків і дружин [7].

Ідеалізуються правителі обох суспільств, які керують ними споконвіку, а не обрані народом, що суперечить засадам демократії. Зображення Утопа — засновника Утопії і верховного жерця Сонця близькі до культу. У відносинах підпорядкування присутня строга ієрархія, кожен має свого начальника і підлеглого.

Спроби соціалістів-утопістів описати ідеальну державу, яка була їхньою фантазію, стали зображенням тоталітарних суспільств, де відсутня особиста свобода і існують штучно побудовані відносини.

Наприкінці XVI ст. замість гуманістичних та утопічних ідей виникають елементи соціального знання, які повністю притаманні духу нової буржуазної епохи. Це особливо характерно для праць голландського політика та юриста Гуго Гроція (1583 -1645). У праці "Про право війни та миру" він вперше викладає ідеї "природного права" та "суспільного договору", які сформувались у автора під впливом Нідерландської буржуазної революції і стали наріжним каменем у розвитку суспільної думки Нового Часу.

Праці соціалістів-утопістів, Ж. Бодена, Г. Гроція, Н. Макіавеллі завершили розвиток суспільної думки феодальної доби і заклали фундамент для соціального пізнання наступних епох.

Наука цього часу уже повністю звільнилась від християнської теології, було подолано провіденціалізм, і риторична проблема Середньовіччя – співвідношення Бог - людина відходить на другий план. В цей час питання щодо того, що тільки людина є творцем історії, навіть не обговорюється, натомість виникає інша проблема — співвідношення людина — природа. Щоправда деїстичне мислення залишається живучим, тобто факт створення людини і природи Богом не заперечується. Але після свого створення суспільство і природа розвиваються за власними законами, незалежно від Божої волі. Загалом проблема взаємозалежності людини і природи породила в епоху Нового Часу натуралістичне розуміння світу, природи і людини, яке стало провідним у суспільних науках до XIX ст.

Натуралізм - принцип побудови соціального знання за яким відкидається усе надприродне і чудесне і розглядаються закономірності впливу природного середовища на соціальні явища і процеси.

Найповніше подібні тенденції вилились у теорії "природного права" і "суспільного договору", сутність яких вперше була викладена голландським мислителем Гуго Гроцієм, про що йшлось у попередньому підрозділі. Та найбільш повно вони були обґрунтовані англійськими філософами XVII ст. Томасом Гоббсом та Джоном Локком.

Томас Гоббс (1588 - 1679) - видатний англійський мислитель, один із фундаторів теорії суспільного договору, основи якої він виклав у праці Левіафан або матерія" [3]. Учений гадав, що люди від природи мають усі рівні права, так само як природна рівність є і у тварин. Люди ж, отримавши рівні права, спочатку діяли за законами тваринного світу. Кожна л юдина на шляху до власного самозбереження вбачає іншу своїм конкурентом, ворогом. Люди живуть за законом "людина людині вовк". Постійна боротьба людей, сутички між ними, конфлікти і війни, становили загрозу існування людського роду. Тому люди уклали між собою "суспільний договір" і створили державу, яка була гарантом законності і правопорядку. З цього часу "природна" людина стає "громадянською", "соціальною" істотою. Отже творцями історії і творцями держави є виключно люди.

Саму ж державу (і це також було викликано парадигмою Нового Часу, що полягала у взаємозалежності людини і природи) Т. Гоббс порівнює з живим організмом, а конкретніше з біблійним чудовиськом Левіафаном. Кожна соціальна система в державі за Гоббсом, виконує свої функції, аналогічні з тими, що їх виконують органи живої істоти. Так, правитель уподібнюється душі, чиновники — це нерви і сухожилля, виконавчі та судові органи — суглоби, агентура — очі держави. Нагороди та покарання прирівнюються до нервових імпульсів, гроші Гоббс вважає суспільною кров'ю. Звичайно, таке уподібнення не означає, що мислитель вважав суспільство живим організмом, проте він гадав, що воно розвивається за такими ж законами як і все живе в природі.

Отже, до появи держави людина є істотою природною, близькою до тварин, але з появою суспільства ще й стає соціальною істотою, тому в ній виникає протиборство двох сутностей — природних прав з одного боку, і обов'язків, що штучно нав'язані суспільством, з іншого. З появою суспільства закони природного права перестають діяти у повній мірі, оскільки кожна людина уже не може здійснювати свою волю особисто. Проте, закони природного права тепер реалізуються через суверена, який за допомогою різноманітних санкцій та інституцій забезпечує громадянам реалізацію їхніх інтересів і потреб.

Вочевидь, Гоббс не ідеалізував державу, вважаючи її штучним утворенням, яке унеможливлює природну рівність людей (звідси і йде порівняння держави з чудовиськом), проте утворення держави було необхідним для збереження людського роду взагалі.

Схожою на теорії Гоббса була наукова концепція англійського філософа і педагога Джона Локка (1632 — 1704), яка викладена у праці "Два трактати про державне правління". Розвиваючи теорію суспільного договору, вчений вважає, що держава створюється для забезпечення особистої свободи людини, захисту приватної власності та реалізації права на життя. Учений уперше розділяє державну владу на три гілки - законодавчу, виконавчу і союзну, що займається зовнішніми зв'язками. На відміну від Гоббса, який бачить на чолі держави правителя, Локк вважає сувереном, тобто носієм державної влади, народ, який може підтримувати уряд, а може і скинути його.

Наукові ідеї, пов'язані з натуралістичним розумінням світу, що зародились у Нідерландах та Англії, досягли свого апогею у Франції XVIII ст., зокрема у працях просвітників Ш. Л. Монтеск'є, Ж-Ж Руссо, П. Гольбаха, К-А. Гельвеція, Д. Дідро.

Зокрема, видатний французький філософ Шарль Луї Монтеск'є (1689 -1755), детально дослідивши праці Т. Гоббса і Д. Локка, відкидає теорію суспільного договору. Так, він погоджується, що від природи люди мають однакові права, на основі яких у них формуються однакові цілі і завдання. Проте, для досягнення їх, ще в епоху родового ладу, люди прагнуть не до роз'єднання, а навпаки, до об'єднання. Так, Монтеск'є вважає що людство розвивалось за так званими природними законами розвитку, які логічно змінювали один одного. Першим законом природного розвитку людства є мир, а не війна, як доводив Гоббс. Другий закон, що виникає на ґрунті першого — спільне добування їжі. Це ще більше зближує людей, настає третій природний закон - потреба у спілкуванні. З переходом від почуттєвого сприйняття людьми одне одного до набуття знань, потреба у зближенні стоїть ще гостріше. Так виникає суспільство, у якому створюється держава - такий четвертий природний закон розвитку людини. Тож зрозуміло, що закони, які виникають у державі, мають природне походження і повинні відбивати і принципи природних прав людини, і їхніх прав як соціальних істот.

Таку концепцію Монтеск'є висвітлює у своїй найвідомішій праці "Продух законів". Поява законів, на думку вченого, знаменує перехід до суспільного життя. Погляди філософа, як і решти представників наукової думки тієї доби, формувались під впливом натуралізму, у Монтеск'є він виступає як географічна детермінація соціальних процесів. Дух його законів полягає у тому, що вони повинні бути відповідними клімату країни, якості ґрунтів у ній, її положенню, розмірам, способу життя її народів. Таким чином, Монтеск'є чи не вперше в історії суспільствознавства провадить системність наукової концепції, доводить об'єктивну закономірність, а не випадковість соціальних процесів. Його географічна концепція соціального ґрунтувалась певною мірою і на поглядах попередника Монтеск'є — іншого французького вченого Жана Бодена (1530 - 1596), який уперше висловив думку, що на соціальні процеси у тих чи інших народів чи держав впливає насамперед їх географічне розташування та клімат, що є типовим для цієї території.

Розвиває свою географічну концепцію Монтеск'є і у інших працях, таких як "Дослідження про причини величі та падіння римлян", "Перські листи". Так, учений гадає, що причиною могутності Риму був патріотизм його мешканців. Унаслідок експансії римлян, завоювання ними великих територій, що вело до збільшення площі їхньої держави, до неї ввійшли зовсім чужі народи. Громадянський патріотизм порушився, і це стало причиною падіння Риму. Тобто, як вважає Монтеск'є, у малих державах є можливості правління з допомогою законів, тоді як великі потребують деспотичного правління і є менш стійкими. Такі висновки є доволі логічними і свідчать про те, що Монтеск'є будував свою наукову систему, аналізуючи причинно-наслідкові зв'язки, що на той час було доволі прогресивно.

Таким чином, опираючись на традиції натуралізму, учений став автором географічної концепції формування соціальних явищ та процесів, на ґрунті якої виникла географічна школа соціології, основоположником якої справедливо вважають Монтеск'є.

Видатний французький мислитель і громадський діяч Жан Жак Рycco (1712 - 1778) розробив радикальну наукову концепцію, побудовану на основні теорії суспільного договору. Він, як і Гоббс, вважає що природні права породили ворожнечу між людьми, проте не відразу по появі свідомості у людей, а з моменту виникнення приватної власності. Вона стала на думку Руссо мірилом несправедливості, породила соціальну нерівність в суспільстві. Держава ж виникла завдяки волі багатих, а закони, що у ній діяли захищали власність заможних верств населення. Втім, сам Руссо не відкидає приватної власності, а лише вважає, що об'єкти власності повинні бути поділені між людьми більш рівномірно.

Руссо є прихильником теорії суспільного договору, але він не принижує свободу особи, як це робили утопісти, бо це б означало порушення природного права людини на свободу. Навпаки, народ і лише народ є сувереном державної влади. Сутність суспільного договору Руссо вбачає в тому що кожен віддає свою особу під верховне керівництво загальної волі, і кожен є невід'ємною частиною цілого. Така точка зору компрометувала абсолютистську систему влади у Франції часів Руссо, мислитель засуджував її, дорікаючи монархові, що той несправедливо позбавив народ суверенітету. Зрозуміло, що такі погляди стали маніфестом майбутньої буржуазної революції у Франції.

Близькими до концепції Руссо, хоч і не такими радикальними, були наукові теорії його сучасників – Поля Гольбаха (1723 -1789) та Клода Доріана Гельвеція (1715 - 1771). Гольбах обґрунтовує думку, що основні права людини - свобода, власність, безпека, а шлях до звільнення людей - освіта. Кожна людина унікальна, можливості кожного різні, отже, одні допомагають іншим, у цьому полягає соціальна справедливість. Наслідком подібної взаємодії людей є утворення держави. Єдиним засобом самовдосконалення людини є освіта, держава — це царство розуму. На відміну від Руссо, Гольбах - прихильник конституційної монархії. Закони на його думку потрібні для обмеження влади монарха та його порозуміння з народом. Таким чином, Гольбах закладає основи лібералізму як суспільної ідеології.

Прихильником лібералізму виступає і Гельвецій, котрий у працях "Про розум" і "Про людину" виступає за політичні свободи, рівність усіх перед законом, незалежно від майнових статків чи титулів. Вчений також висуває гасла свободи совісті, слова, думки. Причина виникнення держави і законів за Гельвецієм — загальносуспільні інтереси, що об'єднують людей.

Останній період розвитку суспільствознавства доби Просвітництва, що передував початкові власне соціологічної науки, був нерозривно пов'язаний з виникненням філософії історії. Це дало грандіозний поштовх для розвитку соціального знання, оскільки, як уже йшлося вище, розвиток обох наук паралельними курсами без взаємної співпраці гальмували розвиток суспільствознавства.

Термін "філософія історії" вперше вжив видатний французький просвітник Франсуа Марі Аруе, більш відомий як Вольтер (1694 - 1778) для позначення філософського осмислення історичного процесу Таким чином, філософія історії не була механічним поєднанням обох наук, а розвинулась у надрах філософських знань як особливий науковий підхід. Завданням філософії історії було розкриття історичного процесу, законів розвитку суспільства на базі узагальнення історичних та культурних джерел. Пізніше за вирішення подібного завдання береться соціологічна наука, тож слід справедливо зауважити, що поява філософії історії стала останньою сходинкою для виокремлення соціологічної науки з надр філософії.

Одним з перших, хто розробив свою наукову концепцію на засадах філософії історії був італійський філософ Джамбаттіста Віко (1668 - 1744), що виклав свої погляди у фундаментальній праці "Основи нової науки про спільну природу націй". Звичайно, ідея Віко щодо того, що історія твориться виключно людьми, не була новою, більше того для Віко характерне деїстичне мислення. Проте, найбільшими заслугами філософа були гіпотеза, що історія рухається по спіралі, на основі чого він розробив власну теорію циклічності, введення порівняльно-історичного методу наукових досліджень, запровадження моделі комплексного пізнання соціальних процесів, досліджуючи нерозривні зв'язки між політичними, господарськими, релігійними і культурними явищами. Такі наукові підходи знайшли своє продовження лише на початку XX (!) ст. у працях М. Вебера, А. Тойнбі та П. Сорокіна. Віко вперше розрізняє природні характеристики людини і те, що вона вносить соціального, вперше досліджує особистість у системі суспільних відносин, розглядаючи її як суб'єкт і об'єкт останніх. Світ людини, як заявляє учений — це система тих зв'язків і відносин, що поєднують її з іншими людьми. Завдяки такій взаємодії людина рухається від напівтваринного існування до соціального. Таким чином, Віко впритул наближується до обґрунтування предмету соціологічної науки, що дає підстави погодитись з П. Сорокіним, котрий назвав Віко одним із справжніх "батьків" соціології.