Право державної власності

Право приватної власності на землю означає, що конкретно визначена на місцевості земельна ділянка належить певному громадянинові або юридичній особі. Особливістю набуття права приватної власності на землю є суб'єкти, які це право реалізують. Громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства мають різні за обсягом права щодо набуття землі у власність. Так, громадяни України можуть мати у власності будь-які землі, передача яких у власність передбачена ЗК України. Іноземні особи та особи без громадянства не можуть набувати у власність землі сільськогосподарського призначення. Якщо землі сільськогосподарського призначення вони прийняли у спадщину, то протягом року ці землі підлягають відчуженню. Земельні ділянки, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, можуть перебувати у цих осіб на праві приватної власності.

План

1.Грунтово-земельні ресурси України. Стан земельних ресурсів України.

2.Основні причини деградації та забруднення ґрунтів. Охорона ґрунтів.

3.Державний земельний кадастр. Державний облік і моніторинг земель.

4.Поняття про землеустрій. Екологічна стандартизація та нормування.

5.Категорії земель. Форми власності на землю.

6.Органи управління в галузі охорони та використання земельних ресурсів.

7.Економічний механізм регулювання землекористування.

8.Порушення земельного законодавства.

1.Грунтово-земельні ресурси України. Стан земельних ресурсів України.

Земельні ресурси — це землі, що використовуються або можуть використовуватись для сільського чи лісового господарства, містобудування тощо. У структурі земельних угідь України переважають родючі чорноземи (типові, звичайні та південні), які займають 55 % площі орних земель. Біля 10 % ріллі мають опідзолені та деградовані чорноземи, 2,5 % — со¬лонуваті ґрунти, 6 % — чорноземні та дерново-чорноземні ґрунти на супісках і піщаних породах. Підзолисті ґрунти займають 7 % ріллі, опідзолені — 5 %. Біля 7 % ріллі вкрито сірими лісовими ґрунтами. Розповсюджені також каштанові, лучні ґрунти, буроземи тощо.

Земельний фонд Миколаївської області станом на 1 січня 2012 року складає 2458,5 тис.га, більшість з яких займають сільськогосподарські угіддя, що свідчить про високий рівень сільськогосподарського освоєння земель.

Структура земельного фонду області

Основні види земель та угідь	2011 рік
усього, тис.га	% до загальної площі території
Загальна територія	2458,5
у тому числі:
Сільськогосподарські угіддя	2008,8	81,7
з них:
рілля	1698,1	56,9
перелоги	3,1	0.13
багаторічні насадження	36,2	1,47
сіножаті і пасовища	271,1	11,0
Ліси та інші лісовкриті площі, всього	122,8	4,05
з них вкриті лісовою рослинністю	99,6	4,05
Забудовані землі	98,2	3,99
Відкриті заболочені землі	21,2	0,86
Відкриті землі без рослинного покриву або з незначним рослинним покривом (піски, яри, землі, зайняті зсувами, щебенем, галькою, голими скелями)	30,9	1,27
Інші землі	176,9	7,19
Усього земель (суша)	2329,7	94,76
Території, що покриті поверхневими водами	122,8	4,99

2.Основні причини деградації та забруднення ґрунтів. Охорона ґрунтів.

Проблеми зміни та забруднення земель України пов’язані з надзвичайно високою розораністю, малою залісеністю, значним техногенним навантаженням.

Несприятливі фізико-географічні процеси, які спостерігаються на ґрунтах України: водна ерозія, видування верхнього родючого шару ґрунту, окиснення, перезволоження, заболочення, вітрова ерозія. У процентному співвідношенні найбільша частка земель зазнає ви¬дування верхнього шару (33,4 % сільськогосподарських угідь), водної ерозії зазнає 1/5 сільськогосподарських угідь, приблизно стільки же території зазнає окислення, 3 % території зазнає перезволоження, за¬болочення, вітрову ерозію. Найбільш еродовані ґрунти в Донецькій, Луганській, Одеській, Миколаївській, Кіровоградській, Харківських областях. Крім того, ґрунти забруднюються хімічними речовинами, що використовуються в сільському господарстві для захисту рослин, викидами промислових підприємств, автомобільного транспорту, раді¬оактивними викидами (землі, які зазнали радіоактивного забруднення внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС (1986) складають 8,4 млн га), відходами життєдіяльності міст та сіл тощо.

У складі деградаційних процесів першість належить процесам водної ерозії ґрунтів. В Україні відбувається щорічне зростання еродованих земель. Насамперед це залежить від того, як використовуються землі. Майже половина орних земель області знаходяться на ерозійно небезпечних площах. Натурні вивчення розвитку процесів водної ерозії засвідчили, що середньозмиті грунти розміщуються на покатих схилах. Сильнозмиті грунти примикають до берегів річок, водойм і балок.

Ерозія грунтів є основним і небезпечним та дестабілізуючим фактором екологічної ситуації на ландшафтах, що призводить до забруднення та замулення (струмків, річок, ставків, тощо).

Недотримання технологій і термінів проведення обробітку грунту, захисту рослин від бур’янів, шкідників та хвороб, застосування хімічних меліорантів, негативно впливає на відтворення родючості грунтів, загострює проблеми гумусового, агрофізичного та меліоративного стану і веде до зниження родючості грунтів та ефективності ведення рослинництва. Збільшення обсягів виробництва рослинницької продукції за рахунок екстенсивної системи землеробства призвела до залучення у сільськогосподарський обіг малопродуктивних і деградованих угідь, включаючи схилові землі, піщані масиви тощо.

Площа деградованих та малопродуктивних земель в області становить 246,4 тис. га, які визначені, розробленою в 1995 році Миколаївською філією Інституту землеустрою, Регіональною програмою захисту земель від водної та вітрової ерозії, інших видів деградації земель Миколаївської області.

Найбільша площа деградованих та малопродуктивних земель знаходиться в Баштанському, Вознесенському, Врадіївському, Доманівському, Новоодеському та Первомайському районах.

Визначити фактичну площу малопродуктивних та деградованих земель в розрізі державної та приватної власності, непридатність їх для вирощування сільськогосподарських культур та необхідність їх заліснення, на даний час можливо тільки при проведенні землевпорядних робіт з інвентаризації земель та їх грунтового обстеження.

Заходи щодо охорони земель є важливою складовою програми з охорони навколишнього природного середовища в Україні. Правові засади, економічні, екологічні, організаційні заходи щодо охорони зе¬мель різного призначення в Україні закладені в Національній програмі охорони земель. Охорона земельних ресурсів регулюється Земельним кодексом України (2001). Зазначені документи передбачають чітке ви¬значення прав та обов’язків землекористувачів, запровадження системи заходів з метою збереження і поліпшення природних ландшафтів, відновлення і підвищення родючості ґрунтів, рекультивації земель, що зазнали впливу негативних явищ, захист від ерозії, заболочення, ущільнення, забруднення відходами та викидами.

Шляхи розв’язання проблеми раціонального використання та охорони земельних ресурсів:
• скорочення орних земель;

• виведення з користування еродованих земель;

• запобігання змиванню та здуванню ґрунтів лісонасадженням та сіянням трав;

• насадження полезахисних лісосмуг;

• розширення площ рекреаційних земель, заповідників, заказників

Земельні ресурси та їх структура
Види земельних ресурсів	млн. га	% до загальної площі
Орні землі	34.4
Сади, виноградники та інші багаторічні насадежння	1.1	1.9
Сіножаті, пасовища й перелоги		11.7
Разом сільськогосподарських угідь	42.4	70.5
Ліси, захисні лісонасадження і чагарники	10.2	16.6
Болота	0.8	1.3
Водойми	2.4	3.9
Піски і яри	0.5	0.8
Шляхи		1.6
Інші землі	3.3	5.3
Усього	60.4

Розподіл земельного фонду України
Категорія	%	Площа, тис. га від загалу	Припадає на одну особу, га
Орні землі	55,3		0,642
Лісові площі	15,4		0,179
Пасовища і сіножаті	12,4		0,144
Під водою наших штучних «морів»			0,0464
Багаторічні насадження	1,8		0,0209
Деревно-чагарники (насадження)	1,5	905,5	0,0174
Болота	1,5		0,0174
Інші землі	8,6	5191,8	0,0998

3. Державний облік і моніторинг земель. Державний земельний кадастр.

Основне завдання обліку кількості земель полягає в тому, щоб дати характеристику земельній ділянці, землеволодінню і землекористуванню щодо їх розмірів, складу угідь, їх підвидів відповідно до прийнятої класифікації.

Земельно-обліковою одиницею є земельна ділянка – частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правилами, яка має ідентифікаційний (кадастровий) номер.

Порядок ведення обліку земель визначається Положенням про порядок ведення державного земельного кадастру, затвердженим Урядом України.

Облік земель ведеться за окремими земельними ділянками, власниками землі і землекористувачами, у тому числі орендарями. При обліку земель виділяють землі населених пунктів, які є просторовим операційним базисом для житлового, адміністративного, культурно-побутового та виробничого будівництва в містах, селищах міського типу і сільських населених пунктах з густою забудовою дрібними ділянками, та землі поза ними. Це переважно землі сільськогосподарського призначення, лісового фонду, які виступають головним засобом виробництва відповідно в сільському й лісовому господарстві та інші.

Кожна земельна ділянка характеризується відповідною сукупністю земельних угідь за категоріями земель, в основі яких лежить її цільове призначення. При цьому слід мати на увазі, що цільове призначення земельної ділянки може уточнюватися або змінюватися обмеженнями прав на неї, внаслідок чого може змінюватися склад земельних угідь.

Обліком передбачена кількісна характеристика земель, що перебувають у власності, зокрема в державній, приватній і комунальній, а також земель, які перебувають в оренді.

Виділяється також інформація про землі, що оподатковуються і не оподатковуються.
Особлива увага надається обліку зрошуваних і осушуваних земель. Він ведеться за загальноприйнятою класифікацією угідь, за фактичним станом і використанням меліоративних земель. Однак цей облік ведеться не тільки за угіддями та їх підвидами, але й за ступенем зрошуваності й осушуваності, способами зрошення й осушення, станом зрошувальної й осушувальної мережі.

Дані обліку кількості земель відображають фактичний стан їх використання і щорічно доводяться до відома всіх загальногосподарських і державних органів управління земельними ресурсами.

Облік кількості земель забезпечується проведенням кадастрових зйомок. Основним чинником, що визначає всі параметри кадастрових зйомок, є вимоги до точності та детальності відображення земельно-облікових одиниць, які зумовлені зростанням ролі землі в ринковій економіці, особливо при оподаткуванні її власників і землекористувачів та при купівлі-продажу землі. Ці вимоги, у свою чергу, визначаються цільовим призначенням, якістю і максимальними можливостями відображення на плані земельно-облікових одиниць та інформації.
Щоб забезпечити необхідну точність обчислення площ земельних ділянок в умовах переходу до дрібних за розмірами землеволодінь і землекористувань, необхідний якісний великомасштабний картографічний матеріал.

Рекомендуються такі масштаби земельно-кадастрових планів (карт): для ділянок за межами населених пунктів – не дрібніше 1:5000; в містах республіканського і обласного підпорядкування – не дрібніше 1:5000; у містах районного підпорядкування і селищах – не дрібніше 1:1000; у селах – 1:2000.

В усіх випадках здійснюється обов'язкове координування меж облікових одиниць для подальшого аналітичного вирахування площ.

З обліку кількості земель проводиться статистична звітність в рамках програми переходу України на міжнародну систему обліку і статистики, затвердженої в 1993 р. Вона включає форми №№:
- 6-зем-звіт про наявність земель та розподіл їх за власниками землі, землекористувачами, угіддями та видами економічної діяльності;

- 6а-зем-звіт про наявність зрошуваних земель та розподіл їх за власниками землі, землекористувачами, угіддями;

- 6б-зем-звіт про наявність осушених земель та розподіл їх за власниками землі, землекористувачами, угіддями.

Форму цієї звітності приведено у відповідність із Стандартною статистичною класифікацією землекористування Європейської економічної комісії та з класифікацією видів економічної діяльності, затвердженою Держстандартом України. Це дозволяє застосовувати її у міжнародній практиці.

З А К О Н У К Р А Ї Н И

Про Державний земельний кадастр Державна реєстрація земельної ділянки - внесення до Державного земельного кадастру передбачених цим Законом відомостей про формування земельної ділянки та присвоєння їй кадастрового номера; Геоінформаційна система - інформаційна (автоматизована) система, що забезпечує збирання, оброблення, аналіз, моделювання та постачання геопросторових даних; Кадастровий номер земельної ділянки - індивідуальна, що не повторюється на всій території України, послідовність цифр та знаків, яка присвоюється земельній ділянці під час її державної
реєстрації і зберігається за нею протягом усього часу існування.

Державний земельний кадастр ведеться з метою інформаційного забезпечення органів державної влади та органів місцевого самоврядування, фізичних та юридичних осіб при:
регулюванні земельних відносин;
управлінні земельними ресурсами;
організації раціонального використання та охорони земель;
здійсненні землеустрою;
проведенні оцінки землі;
формуванні та веденні містобудівного кадастру, кадастрів інших природних ресурсів;
справлянні плати за землю. Державний земельний кадастр базується на таких основних принципах:
обов'язковості внесення до Державного земельного кадастру відомостей про всі його об'єкти;
єдності методології ведення Державного земельного кадастру;
об'єктивності, достовірності та повноти відомостей у Державному земельному кадастрі;
внесення відомостей до Державного земельного кадастру виключно на підставі та відповідно до цього Закону;
відкритості та доступності відомостей Державного земельного кадастру, законності їх одержання, поширення і зберігання;
безперервності внесення до Державного земельного кадастру відомостей про об'єкти Державного земельного кадастру, що змінюються;
документування всіх відомостей Державного земельного кадастру. Ведення Державного земельного кадастру здійснюється шляхом:
створення відповідної державної геодезичної та картографічної основи, яка визначається та надається відповідно до цього Закону;
внесення відомостей про об'єкти Державного земельного кадастру;
внесення змін до відомостей про об'єкти Державного земельного кадастру;
оброблення та систематизації відомостей про об'єкти Державного земельного кадастру.

2. Державний земельний кадастр ведеться на електронних та паперових носіях. У разі виявлення розбіжностей між відомостями на електронних та паперових носіях пріоритет мають відомості на паперових носіях.

3. Порядок ведення Державного земельного кадастру (1051-2012-п) визначається Кабінетом Міністрів України відповідно до вимог цього Закону.

4. Державний земельний кадастр є державною власністю.

1. Об'єктами Державного земельного кадастру є:
землі в межах державного кордону України;
землі в межах території адміністративно-територіальних одиниць;
обмеження у використанні земель;
земельна ділянка. До Державного земельного кадастру вносяться такі відомості про державний кордон України:
графічне зображення державного кордону України;
повні назви суміжних іноземних держав;
опис меж прикордонної смуги;
інформація про документи, на підставі яких встановлено державний кордон України;
дані щодо демаркації державного кордону України.

До Державного земельного кадастру включаються такі відомості про землі в межах території адміністративно-територіальних одиниць (Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя, районів, міст, селищ, сіл, районів у містах):
а) найменування адміністративно-територіальної одиниці;
б) опис меж адміністративно-територіальної одиниці;
в) площа земель в межах території адміністративно-територіальної одиниці;
г) повне найменування суміжних адміністративно-територіальних одиниць;
ґ) інформація про акти, на підставі яких встановлені та змінені межі адміністративно-територіальних одиниць;
д) відомості про категорії земель у межах адміністративно-територіальної одиниці:
назва, код (номер), межі категорії земель; опис меж; площа; інформація про документи, на підставі яких встановлено категорію земель;
е) відомості про угіддя адміністративно-територіальної одиниці: назва, код (номер);
контури угідь; площа; інформація про документи, на підставі яких визначено угіддя; інформація про якісні характеристики угідь;
є) відомості про економічну та нормативну грошову оцінку земель в межах території адміністративно-територіальної одиниці;
ж) відомості про бонітування ґрунтів адміністративно-територіальної одиниці.

До Державного земельного кадастру включаються такі відомості про обмеження у використанні земель:
вид;
опис меж;
площа;
зміст обмеження;
опис режимоутворюючого об'єкта - контури, назви та характеристики, що обумовлюють встановлення обмежень (за наявності такого об'єкта);
інформація про документи, на підставі яких встановлено обмеження у використанні земель.

До Державного земельного кадастру включаються такі відомості про земельні ділянки:
кадастровий номер; місце розташування; опис меж; площа; міри ліній по периметру;
координати поворотних точок меж; дані про прив'язку поворотних точок меж до пунктів державної геодезичної мережі;
дані про якісний стан земель та про бонітування ґрунтів;
відомості про інші об'єкти Державного земельного кадастру, до яких територіально (повністю або частково) входить земельна ділянка;

цільове призначення (категорія земель, вид використання земельної ділянки в межах певної категорії земель); склад угідь із зазначенням контурів будівель і споруд, їх назв;
відомості про обмеження у використанні земельних ділянок;
відомості про частину земельної ділянки, на яку поширюється дія сервітуту, договору суборенди земельної ділянки;
нормативна грошова оцінка;
інформація про документацію із землеустрою та оцінки земель щодо земельної ділянки та інші документи, на підставі яких встановлено відомості про земельну ділянку.

2. Відомості про земельну ділянку містять інформацію про її власників (користувачів), зазначену в частині другій статті 30 цього Закону, зареєстровані речові права відповідно до даних Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Моніторинг земель — важлива функція управління у сфері використання та охорони земель. Його об'єктом є землі України незалежно від форм власності на землю, цільового призначення та характеру використання. Моніторинг земель складається із систематичних спостережень за станом земель (зйомки, обстеження і вишукування), виявлення змін, а також оцінки: стану використання угідь, полів, ділянок; процесів, пов'язаних зі змінами родючості ґрунтів, збільшенням сільськогосподарських угідь, забрудненням земель токсичними речовинами; стану берегових ліній річок, морів, озер, водосховищ, гідротехнічних споруд; процесів, пов'язаних з утворенням ярів, селевими потоками, землетрусами та іншими явищами; стану земель у межах населених пунктів, територій, зайнятих нафтогазодобувними об'єктами, очисними спорудами, а також іншими промисловими об'єктами.

До завдань моніторингу земель належать: довгострокові систематичні спостереження за станом земель; аналіз екологічного стану земель; своєчасне виявлення змін стану земель, оцінка цих змін, прогноз і вироблення рекомендацій щодо запобігання негативним процесам та усунення їх наслідків; інформаційне забезпечення ведення державного земельного кадастру, землекористування, землеустрою, державного контролю за використанням та охороною земель, а також власників земельних ділянок.

Моніторинг земель здійснюється відповідно до загальнодержавних і регіональних (місцевих) програм. Інформація про стан земельних ресурсів та їх використання, яку отримано у процесі ведення моніторингу, нагромаджується в архівах і банках даних автоматизованої інформаційної системи. На основі зібраної інформації і результатів оцінки стану земель складаються оперативні зведення, наукові прогнози і рекомендації, які направляються до місцевих органів державної виконавчої влади, органів місцевого самоврядування та інших державних органів для вжиття заходів щодо запобігання негативним процесам і ліквідації їх наслідків. Отримані матеріали об'єктивно характеризують фізичні, хімічні, біологічні процеси у навколишньому середовищі, рівень забруднення ґрунтів, що дає можливість органам державного управління пред'являти до землекористувачів певні вимоги щодо усунення правопорушень у сфері використання та охорони земель.

Державна система моніторингу навколишнього природного середовища загалом покладається на Міністерство охорони навколишнього природного середовища України. Моніторинг земель є складовою загального моніторингу довкілля. Структуру, завдання та зміст моніторингу земель визначено у Положенні про моніторинг земель, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 20 серпня 1993 р.

Ведення моніторингу земель покладається на Державний комітет України по земельних ресурсах за участю Міністерства охорони навколишнього природного середовища України, Міністерство аграрної політики України, Національне космічне агентство України, інші зацікавлені міністерства та відомоства. Органи Держкомзему надають усім заінтересованим суб'єктам системи моніторингу інформацію про стан земельного фонду, структуру землекористування, трансформацію земель, заходи щодо запобігання негативним процесам і ліквідації їх наслідків.

4. Поняття про землеустрій. Екологічна стандартизація та нормування.

Землеустрій - сукупність соціально-економічних та екологічних заходів, спрямованих на регулювання земельних відносин та раціональну організацію території адміністративно-територіальних одиниць, суб'єктів господарювання, що здійснюються під впливом суспільно-виробничих відносин і розвитку продуктивних сил; Землеустрій забезпечує: а) реалізацію державної політики щодо використання та охорони земель, здійснення земельної реформи, вдосконалення земельних відносин, наукове обґрунтування розподілу земель за цільовим призначенням з урахуванням державних, громадських та приватних інтересів, формування раціональної системи землеволодіння і землекористування, створення кологічно сталих агроландшафтів тощо; б) надання інформації для правового, економічного, екологічного і містобудівного механізмів регулювання земельних відносин на національному, регіональному, локальному і господарському рівнях шляхом встановлення особливого режиму та умов використання й охорони земель; в) встановлення і закріплення на місцевості меж адміністративно-територіальних одиниць, територій природно-заповідного фонду та іншого природоохоронного
призначення, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення, меж земельних ділянок власників і землекористувачів; г) прогнозування, планування і організацію раціонального використання та охорони земель на національному, регіональному, локальному і господарському рівнях;
ґ) організацію території сільськогосподарських підприємств, установ і організацій з метою створення просторових умов для еколого-економічної оптимізації використання та охорони земель сільськогосподарського призначення, впровадження прогресивних форм організації управління землекористуванням, удосконалення структури і розміщення земельних угідь, посівних площ, системи сівозміни, сінокосо- і пасовищезміни; д) розробку і здійснення системи заходів із землеустрою для збереження природних ландшафтів, відновлення та підвищення родючості ґрунтів, рекультивації порушених земель і землювання малопродуктивних угідь, захисту земель від ерозії, підтоплення, висушення, зсувів, вторинного засолення, закислення, заболочення, ущільнення, забруднення промисловими відходами та хімічними речовинами тощо, консервації деградованих і малопродуктивних
земель, запобігання іншим негативним явищам; е) організацію території підприємств, установ і організацій з метою створення умов сталого землекористування та встановлення обмежень і обтяжень (земельних сервітутів) у використанні та охороні земель несільськогосподарського призначення; є) отримання інформації щодо кількості та якості земель, їхнього стану та інших даних, необхідних для ведення державного земельного кадастру, моніторингу земель, здійснення державного контролю за використанням та охороною земель. Система землеустрою включає:
а) законодавчо визначену діяльність у сфері землеустрою;
б) органи, що здійснюють державне регулювання у сфері землеустрою;
в) організацію, регулювання та управління у сфері землеустрою;
г) здійснення землеустрою на національному, регіональному, локальному і господарському рівнях (далі - загальнодержавному, регіональному і місцевому рівнях);
ґ) державний і самоврядний контроль за здійсненням землеустрою;
д) наукове, кадрове та фінансове забезпечення землеустрою;
е) суб'єкти та об'єкти землеустрою. Суб'єктами землеустрою є: органи державної влади, Верховна Рада Автономної Республіки
Крим, Рада міністрів Автономної Республіки Крим та органи місцевого самоврядування; { Абзац другий статті 4 із змінами, внесеними згідно із Законом N 3123-VI (3123-17) від 3.03.2011 юридичні та фізичні особи, які здійснюють землеустрій;
землевласники та землекористувачі. Об'єктами землеустрою є: територія України; території адміністративно-територіальних одиниць або їх частин;
території землеволодінь та землекористувань чи окремі земельні ділянки. Землеустрій проводиться в обов'язковому порядку на землях усіх категорій незалежно від форми власності в разі:
а) розробки документації із землеустрою щодо організації раціонального використання та охорони земель;
б) встановлення та зміни меж об'єктів землеустрою, у тому числі визначення та встановлення в натурі (на місцевості) державного кордону України;
в) надання, вилучення (викупу), відчуження земельних ділянок;
г) встановлення в натурі (на місцевості) меж земель, обмежених у використанні і обмежених (обтяжених) правами інших осіб (земельні сервітути);
ґ) організації нових і впорядкування існуючих об'єктів землеустрою;
д) виявлення порушених земель і земель, що зазнають впливу негативних процесів, та проведення заходів щодо їх відновлення чи консервації, рекультивації порушених земель, землювання малопродуктивних угідь, захисту земель від ерозії, підтоплення, заболочення, вторинного засолення, висушення, ущільнення, забруднення промисловими відходами, радіоактивними і хімічними речовинами та інших видів деградації, консервації деградованих і малопродуктивних земель.

Державні стандарти, норми і правила у сфері землеустрою

Державні стандарти, норми і правила у сфері землеустрою встановлюють комплекс якісних та кількісних показників, параметрів, що регламентують розробку і реалізацію документації із землеустрою з урахуванням екологічних, економічних, соціальних,
природно-кліматичних та інших умов.

Закон України про охорону:

Стандартизація в галузі охорони земель
До нормативних документів із стандартизації в галузі охорони земель належать:
терміни, поняття класифікації;
методи, методики і засоби визначення складу та властивостей земель;
вимоги до збирання, обліку, обробки, збереження, аналізу інформації про якість земель, прогнозування зміни родючості ґрунтів;
вимоги щодо раціонального використання та охорони земель;
технічні умови щодо процесів та послуг у сфері охорони земель;
метрологічні норми, правила, вимоги до організації робіт;
інші нормативні документи із стандартизації у галузі охорони земель.

У галузі охорони земель та відтворення родючості ґрунтів встановлюються такі нормативи:
гранично допустимого забруднення ґрунтів;
якісного стану ґрунтів;
оптимального співвідношення земельних угідь;
оптимального співвідношення культур у сівозмінах у різних природно-сільськогосподарських регіонах; { Частину першу статті 30 доповнено абзацом згідно із Законом N 1443-VI (1443-17) від 04.06.2009 }
показників деградації земель та ґрунтів.
Нормативи в галузі охорони земель та відтворення родючості ґрунтів встановлює Кабінет Міністрів України.

5. Категорії земель. Форми власності на землю. Земельний кодекс

Залежно від цільового призначення земельний фонд поділяється на категорії земель, що мають різний правовий режим використання і охорони. ЗК України виділяє 9 великих груп земель за цією класифікаційною ознакою. Ними є:

1. Землі сільськогосподарського призначення;

2. Землі житлової та громадської забудови;

3. Землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення;

4. Землі оздоровчого призначення;

5. Землі рекреаційного призначення;

6. Землі історико-культурного призначення;

7. Землі лісового фонду;

8. Землі водного фонду;

9. Землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення.

Серед категорій земель найважливіше економічне значення мають землі сільськогосподарського призначення, тобто такі, що надані для потреб сільського господарства або призначені для цієї мети. Основна частина цих земель зайнята сільськогосподарськими угіддями: ріллею, сіножатями, пасовищами, городами, садами тощо. Саме їх використовують як основний засіб виробництва у сільському господарстві.

Другою категорією земель є землі населених пунктів: міст, селищ міського типу і сіл. Ця категорія земель має правовий режим, що сприяє розвиткові просторової бази для житлового, комунального, культурнопобутового будівництва, розміщення сфери обслуговування і задоволення інших пожителів населених пунктів.

До складу земель промисловості, транспорту, зв'язку, оборони та іншого призначення включено частину земельного фонду, надану для розміщення експлуатації будівель і споруд промисловості, гірничодобувних, транспортних та інших підприємств; землі, надані у користування підприємствам залізничного, автомобільного, морського, трубопровідного, повітряного та інших видів транспорту; землі для розміщення та діяльності військових частин, інших військових формувань і внутрішніх військ, а також землі, надані підприємствам, що експлуатують лінії електропередач і зв'язку. Межі земель цієї категорії найрухливіші, що пов'язано в першу чергу з появою дедалі нових видів діяльності. Тому перелік земель цієї категорії земельного фонду є відкритим. Нині до цієї категорії земель включають, зокрема, землі, надані для функціонування космічної інфраструктури України.

Велике природоохоронне, естетичне, рекреаційне, ресурсозберігаюче, виховне навантаження має виділення категорії земель природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення. До цієї категорії увійшли землі природно-заповідного фонду України, інші види земель, що підлягають особливій охороні згідно із законами України "Про охорону навколишнього природного середовища", "Про природно-заповідний фонд України", "Про туризм" і "Про охорону та використання пам'яток історії та культури". Землям цієї категорії надається особливий охоронний правовий режим, який полягає у вилучені їх з господарського використання. Слід зазначити, що площі, зайняті землями цієї категорії, в останнє десятиріччя мають тенденцію до постійного збільшення, що є позитивним фактом у контексті визнання еколого-оздоровчої ролі цих територій для людини та інших біологічних ресурсів планети.

Однією з найбільших категорій у складі земельного фонду України є землі лісового фонду, що включають землі, вкриті лісом, а також не вкриті лісом, але надані для потреб лісового господарства (ст. 76 ЗК України).

Згідно зі ст. 78 ЗК України, до земель водного фонду належать землі, зайняті річками, озерами, водоймами, болотами, гідротехнічними та Іншими водогосподарськими спорудами, а також землі, виділені по берегах водойм під смуги відведення і водоохоронні зони водойм. Основним призначенням земель цієї категорії є забезпечення охорони і раціонального використання водних ресурсів. Правовий режим цих земель тісно пов'язаний з режимом покриваючих чи прилеглих вод, який визначається Водним кодексом України.

Землями запасу визнаються всі землі, не передані у власність або не надані в постійне користування, та землі, правила власності або користування якими припинено відповідно до законодавства України. Структура і склад земельного фонду не є незмінним. Вони змінюються під впливом економічних, екологічних, геополітичних та інших факторів. Зміні підлягає співвідношення земель різних категорій всередині існуючого поділу. В першу чергу це зумовлено розвитком приватизації земель, їх вилученням і наданням для здійснення того чи іншого виду діяльності, зміною цільового призначення земель для відновлення стану деградованих, забруднених чи пошкоджених земель.

ЗА К О Н У К Р А Ї Н И Про форми власності на землю
Верховна Рада України п о с т а н о в л я є: що власність на землю в Україні має такі
форми: державна, колективна, приватна. Всі форми власності є рівноправними.

Юридичні особи, як було зазначено вище, теж можуть бути суб'єктами права приватної власності на земельні ділянки. Земельні ділянки згідно зі ст. 82 ЗК України набувають у власність для здійснення підприємницької діяльності у разі придбання їх за договорами купівлі-продажу, дарування, міни та за іншими цивільно-правовими угодами; внесення земельних ділянок їх засновниками до статутного фонду; прийняття спадщини; виникнення інших підстав, передбачених законом.

До інших цивільно-правових підстав набуття права приватної власності на землю можна віднести, зокрема, перехід права на земельну ділянку при переході права на будівлю і споруду (ст. 120 ЗК України).

Безоплатна передача громадянам земельних ділянок у приватну власність із земель державної і комунальної власності може здійснюватися, наприклад, при приватизації земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій (ст. 25 ЗК України) або у разі розподілу несільськогосподарських угідь при ліквідації сільськогосподарських підприємств. Приватизація земельних ділянок, наданих раніше громадянам у користування, як підстава набуття права приватної власності на землю згідно з ЗК України може здійснюватися при одержанні земельних ділянок членами фермерських господарств.

Особливістю права приватної власності на землю є те, що громадяни України мають право на одержання у власність земельних ділянок лише для визначених законодавством конкретних цілей, а саме:

- ведення селянського (фермерського) господарства;

- ведення особистого підсобного господарства;

- будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель (присадибна ділянка);

- садівництва;

- дачного і гаражного будівництва;

- здійснення підприємницької діяльності без створення юридичної особи.

Цей перелік видів приватного землеволодіння не є вичерпним, оскільки використання земельних ресурсів на підставі права приватної власності передбачено, по суті, для всіх категорій земель.

Право комунальної (колективна) власності на землю

Передачу земельних ділянок державної власності У комунальну власність передбачає ст. 117 ЗК України. Право комунальної земельної власності може бути розширено внаслідок викупу земельних ділянок фізичних і юридичних осіб для суспільних потреб або придбання їх на інших засадах, передбачених законом.

Згідно з ч. 2 ст. 83 ЗК України у комунальній власності перебувають усі землі у межах населених пунктів, крім земель державної і приватної власності, а також земельні ділянки за їхніми межами, на яких розташовано об'єкти комунальної власності. Територіальні громади сіл, селищ, міст можуть об'єднувати на договірних засадах належні їм земельні Ділянки комунальної власності, управління якими здійснюють районні або обласні ради. Отже, землі комунальної власності у загальному вигляді визначаються шляхом виключення їх зі складу земельних ресурсів державної власності та відмежування від земельних ділянок права приватної власності.

Земельне законодавство визначає землі, які можуть перебувати лише у комунальній власності і не можуть передаватися у приватну власність. Це землі загального користування населених пунктів (майдани, вулиці, проїзди, шляхи, пляжі, парки, сквери, бульвари, кладовища, місця знешкодження та утилізації відходів тощо); землі під залізницями, автомобільними дорогами, об'єктами повітряного і трубопровідного транспорту; землі під об'єктами природно-заповідного фонду, історико-культурного та оздоровчого призначення; землі лісового та водного фондів, крім випадків, визначених ЗК України; земельні ділянки, які використовують для забезпечення діяльності органів місцевого самоврядування.

Суб'єктами права комунальної власності на землю є територіальні громади. Так, відповідно до ч. 1 ст. 83 ЗК України комунальна власність на землю належить на праві власності територіальним громадам сіл, селищ і міст. Визначення поняття територіальної громади, її правосуб'єктність, основні функції та повноваження, у тому числі правомочності власності, а також умови і порядок їх здійснення закріплено у Законі України "Про місцеве самоврядування в Україні" від 21 травня 1997 року.

У державній власності перебувають усі землі України, за винятком земель, переданих у приватну і комунальну власність. Об'єктами права державної власності є не лише конкретні ділянки, а й усі землі відповідних категорій у просторових межах держави, не віднесені до комунальної і приватної власності. Відокремлення земельних площ державної власності не за ознаками місць розташування конкретних ділянок і встановлення їхніх меж на земній поверхні, а за ознаками меж державного кордону забезпечує відмежування їх від земель сусідніх держав (зовнішнє) і від земель комунальної і приватної власності (внутрішнє).

Важливого особливістю права державної земельної власності є й визначення у законодавчому порядку земель, що не підлягають передачі у комунальну власність. Відповідно до ч. 3 ст. 84 ЗК України до земель державної власності, які не можуть передаватися у комунальну власність, належать: землі атомної енергетики та космічної системи; землі оборони, крім земельних ділянок під об'єктами соціально-культурного, виробничого та житлового призначення; землі під об'єктами природно-заповідного фонду та історико-культурними об'єктами, що мають національне і загальнодержавне значення; земліпід водними об'єктами загальнодержавного значення; земельні ділянки, що їх використовують для забезпечення діяльності Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України та інших органів державної влади. Ці землі не обмежені ні категоріями, ні розмірами площ, ні місцем розташування.

Компетенцією щодо розпоряджання державними землями наділено Кабінет Міністрів України. Згідно зі ст. 116 Конституції України він здійснює управління об'єктами державної власності відповідно до закону. Як вищий орган виконавчої влади Кабінет Міністрів може делегувати частину своїх повноважень щодо управління державною власністю, в тому числі і землями, відповідним органам державної виконавчої влади, зокрема міністерствам і відомствам, місцевим державним адміністраціям, а також органам місцевого самоврядування.

Українській державі можуть належати на праві власності й земельні ділянки, розташовані за її територіальними межами. Так, згідно з ч. 3 ст. 18 ЗК Україна за межами її території може мати на праві державної власності земельні ділянки, правовий режим яких визначається законодавством відповідної країни.

6.Органи управління в галузі охорони та використання земельних ресурсів.

Органи управління у галузі використання та охорони земель мають розгалужену систему, яка діє у межах повноважень, визначених земельним та іншими галузями права України. Зазначена система функціонує як єдиний взаємопов'язаний механізм.

Систему органів управління та охорони земель поділяють на два види: органи загальної компетенції та органи спеціальної компетенції.

Особливістю управління у галузі використання та охорони земель органами загальної компетенції є те, що вони здійснюють зазначену діяльність і разом з тим вирішують інші завдання, віднесені до їхньої компетенції, - розвиток економіки, соціальної сфери, національної безпеки та оборони тощо. До системи органів загальної компетенції, які здійснюють управління у галузі використання та охорони земель, належать: Верховна Рада України, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, Кабінет Міністрів України, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування, місцеві органи виконавчої влади.

На відміну від них, для органів спеціальної компетенції управління у галузі використання та охорони земель є головним або одним з головних напрямів їхньої діяльності. Систему органів управління спеціальної компетенції у даній сфері становлять: Міністерство екології та природних ресурсів України, Державний комітет України по земельних ресурсах.

Відповідно до ст. 75 Конституції України основними повноваженнями Верховної Ради України у галузі управління використання та охорони земель є: прийняття законів у галузі регулювання земельних відносин; визначення засад державної політики у галузі використання та охорони земель; затвердження загальнодержавних програм щодо використання та охорони земель; встановлення і зміна меж районів і міст; погодження питань, пов'язаних з вилученням (викупом) особливо цінних земель; вирішення інших питань у галузі земельних відносин згідно з Конституцією України.

Повноваження Кабінету Міністрів України у галузі земельних відносин визначено ЗК України (ст. 13 та ін.). Зокрема, відповідно до п. 2 ст. 84 ЗК України він здійснює повноваження власника щодо земель державної власності згідно з законом у межах і порядку, визначених Кодексом; за погодженням з Верховною Радою України має повноваження на продаж земельних ділянок, що перебувають у власності держави, іноземним державам та іноземним юридичним особам (п. 1 ст. 129 ЗК України); уповноважений надавати у постійне користування земельні ділянки із земель державної власності юридичним особам у випадках, визначених статтями 9 і 150 ЗК України (п. 7 ст. 122); має право приймати рішення щодо вилучення земельних ділянок державної власності, які перебувають у постійному користуванні, для суспільних та інших потреб (п. 2 ст. 149); визначає порядок встановлення та зміни цільового призначення земель (ч. 3 ст. 20 ЗК); надає дозвіл на проведення розвідувальних робіт на землях заповідників, національних природних парків, дендрологічних і ботанічних садів, археологічних пам'яток (п. 3 ст. 97); затверджує методику грошової та експертної оцінки землі (п. 8 ст. 128); здійснює інші повноваження.

Органи місцевого самоврядування (обласні, Київська і Севастопольська міські, районні, районні у містах, сільські, селищні та міські ради) виконують управлінські функції у сфері земельних відносин відповідно до статей 8-12 ЗК України, законів України "Про місцеве самоврядування в Україні" від 21 травня 1997 року (з відповідними змінами), "Про столицю України - місто-герой Київ" від 15 січня 1999 року. До їхніх повноважень належать: розпоряджання землями територіальних громад; підготовка висновків щодо вилучення (викупу) та надання земельних ділянок із земель державної власності, що проводять органи виконавчої влади; встановлення та зміна меж відповідних адміністративно-територіальних одиниць; організація землеустрою; забезпечення реалізації державної політики у галузі використання та охорони земель та інші.

Повноваження місцевих державних адміністрацій визначено в ст. 17 ЗК України та Законі України "Про місцеві державні адміністрації" від 9 квітня 1999 року (з відповідними змінами). Вони, зокрема, розпоряджаються землями державної власності у межах, визначених ЗК України; беруть участь у розробці та забезпеченні виконання загальнодержавних і регіональних програм з питань використання та охорони земель; координують здійснення землеустрою та державного контролю за використанням та охороною земель; готують висновки щодо надання або вилучення (викупу) земельних ділянок; викуповують земельні ділянки; викуповують земельні ділянки для суспільних потреб у межах, визначених ЗК України; готують висновки щодо встановлення та зміни меж сіл, селищ, районів, районів у містах та міст.

Серед повноважень Міністерства екології та природних ресурсів України як центрального органу виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів у галузі земельних відносин ст. 14 ЗК України виділяє: участь у розробці та реалізації загальнодержавних і регіональних програм використання та охорони земель; організація моніторингу земель; участь у розробці нормативних документів у галузі охорони земель та відтворення родючості ґрунтів; здійснення державної екологічної експертизи землекористування; внесення пропозицій щодо формування державної політики у галузі охорони та раціонального використання земель; міжнародне співробітництво з питань охорони земель тощо.

Відповідно до Указу Президента України "Про створення єдиної системи державних органів земельних ресурсів" від 6 січня 1996 року (зі змінами від 19 серпня 2002 року) система державних органів земельних ресурсів складається з Державного комітету України по земельних ресурсах та підпорядкованих йому Державної інспекції з контролю за використанням і охороною земель, Державного комітету АР Крим по земельних ресурсах і єдиному кадастру, обласних, Київського і Севастопольського міських головних управлінь, районних відділів, міських управлінь (відділів) земельних ресурсів та інженерів-землевпорядників сіл і селищ.

Як зазначається у Положенні про Державний комітет України по земельних ресурсах, затвердженому Указом Президента України від 14 серпня 2000 року, цей Комітет є центральним органом виконавчої влади з питань земельних ресурсів. У встановленому порядку він вносить пропозиції щодо формування державної політики у сфері регулювання земельних відносин, використання, охорони та моніторингу земель, ведення державного земельного кадастру і забезпечує її реалізацію, здійснює управління у цій сфері, а також міжгалузеву координацію та функціональне регулювання з питань, віднесених до його відання.

Повноваження Держкомзему: координація робіт з проведення земельної реформи; участь у розробці та організації загальнодержавних, регіональних програм використання та охорони земель; ведення державного земельного кадастру, у тому числі державної реєстрації земельних ділянок і державного контролю за використанням та охороною земель; розробка економічного та правового механізму регулювання земельних відносин тощо.

7. Економічний механізм регулювання землекористування

Економічне стимулювання раціонального використання та охорони земель включає:

а) надання податкових і кредитних пільг громадянам та юридичним особам, які здійснюють за власні кошти заходи, передбачені загальнодержавними та регіональними програмами використання і охорони земель;

б) виділення коштів державного або місцевого бюджету громадянам та юридичним особам для відновлення попереднього стану земель, порушених не з їх вини;

в) звільнення від плати за земельні ділянки, що перебувають у стадії сільськогосподарського освоєння або поліпшення їх стану згідно з державними та регіональними програмами;

г) компенсацію з бюджетних коштів зниження доходу власників землі та землекористувачів внаслідок тимчасової консервації деградованих та малопродуктивних земель, що стали такими не з їх вини.

8. Порушення земельного законодавства

Громадяни та юридичні особи несуть цивільну, адміністративну або кримінальну відповідальність відповідно до законодавства за такі порушення:

Стаття визначає такі види порушень земельного за­конодавства, за які настає відповідальність:

а)укладення угод з порушенням земельного зако­нодавства — тягне наслідки, визначені ст. 210 Земель­ного кодексу і ст.ст. 48-49 Цивільного кодексу;

б)самовільне зайняття земельних ділянок — тягне наслідки, визначені ст. 212 Земельного кодексу, ст. 53^і Кодексу про адміністративні правопорушення;

в)псування, забруднення та засмічення земель — тягне відповідальність, визначену ст. 239 Криміналь­ного кодексу України та ст. 52 Кодексу про адмініст­ративні правопорушення, а також майнову відповідаль­ність у вигляді відшкодування збитків, і наслідки, пе­редбачені ст. 143 Земельного кодексу у вигляді при­мусового припинення прав на земельну ділянку;

г)розміщення, проектування, будівництво, введен­ня в дію об'єктів, що негативно впливають на став земель — тягне за собою відповідальність за ст. 53 Кодексу про адміністративні правопорушення;

ґ) використання земель не за цільовим призначен­ням, визначеним у земельно-кадастровій документа­ції — тягне, відповідальність за ст. 53 Кодексу про адміністративні правопорушення, ст. 143 Земельного кодексу (у вигляді примусового припинення прав на земельну ділянку);

д)порушення правил повернення тимчасово займа­них земель — тягне за собою відповідальність за ст. 54 Кодексу про адміністративні правопорушення, а також відшкодування збитків за правилами глави 24 Земельного кодексу;

е)за знищення межових знаків настає відповідаль­ність за ст. 56 Кодексу про адміністративні правопо­рушення, а також майнова відповідальність у вигляді необхідності відшкодування збитків;

є) приховування від обліку та реєстрації, перекру­чення відомостей про стан земель, тягне за собою ви­знання недійсними прав на земельну ділянку, відшко­дування майнової шкоди, визнання недійсними відпо­відних угоди або інші наслідки залежно від специфі­ки правопорушення;

ж)непроведення рекультивації порушених земель тягне за собою необхідність відшкодування збитків відповідно до правил глави 24 Земельного кодексу;

з)за знищення або пошкодження протиерозійних і гідротехнічних споруд, захисних насаджень настає від­повідальність за ст. 53 Кодексу про адміністративні правопорушення, а також цивільна відповідальність у вигляді відшкодування майнової шкоди;

и)невиконання вимог щодо землювання може тяг­нути за собою примусову втрату права на земельну ділянку за правилами ст. 143 Земельного кодексу, а також відшкодування заподіяних збитків за правила­ми глави 24 Земельного кодексу;

і) за самовільне відхилення від проектів землеуст­рою настає відповідальність за ст. 55 Кодексу про ад­міністративні правопорушення;

ї) ухилення від державної реєстрації земельних ді­лянок тягне за собою визнання недійсними прав на них, визнання угод недійсними, а також може тягнути не­обхідність відшкодування заподіяних цим збитків;

й) порушення строків розгляду заяв щодо відведен­ня земельних ділянок може тягнути дисциплінарну відповідальність для відповідних посадових осіб, а для органів державної влади — необхідність відшкодуван­ня заподіяних таким зволіканням збитків.

Частина друга встановлює, що законодавством Укра­їни може бути передбачено відповідальність і за інші земельні правопорушення. Так ст. 254 Кримінального кодексу передбачає відповідальність за безгосподарсь-ке використання земель, ст. 58* Кодексу про адмініст­ративні правопорушення — за приховування або пе­рекручення даних земельного кадастру тощо.

Дата добавления: 2014-01-04