Соціально-економічний розвиток

Україна успадкувала від УРСР величезний індустріальний потенціал, сформований протягом 30-70 рр. ХХ ст. Значною мірою українська промисловість була пов’язана з оборонними потребами Радянського Союзу, які набували гіпертрофованих розмірів в епоху “холодної війни“. Звісно, після припинення “холодної війни“ та розпаду СРСР мілітарізована економіка стала занадто тяжким тягарем для України, яка, крім того, задекларувала миролюбивий характер своєї зовнішньої політики. Ще однією проблемою, з якою зіткнулася влада незалежної України, стала моральна та технологічна застарілість більшості підприємств, величезний відсоток примітивної ручної праці на рівні початку ХХ ст. На багатьох заводах гірничого, металургійного сектору користувалися устаткуванням дореволюційної царської Росії, в той час як у країнах Заходу промислове обладнання оновлювалося кожні 3-5 років. На модернізацію промисловості потрібні були кошти іноземних інвесторів, але для залучення цих коштів потрібно було підготувати законодавчу базу, переконати інвесторів у вигідності цієї справи, перевести економіку з командно-адміністративної на ліберальну модель.

Нерентабельність економіки, відсутність каналів збуту продукції, розрив економічних зв’язків з Росією та іншими республіками колишнього СРСР, перевага важкої промисловості над харчовою та легкою, відсутність приватного підприємництва − все це призвело до раптового погіршення умов життя більшості населення України. Економіка була загалом слабким місцем радянської державної системи. Вона животіла за рахунок експорту на Захід нафти, газу, іншої сировини. Продукція збувалася передусім на внутрішньому ринку, невибагливому до якості, та на ринках “країн, що розвиваються“. Радянська економіка − це сильний аргумент проти тих, хто вважає крах СРСР лише результатом “змови Горбачова, Буша та Папи Римського“.

Економічна політика першого Президента незалежної України Леоніда Кравчука (1991-1993) вирізнялася нерішучістю, небажанням (або й невмінням) проводити ринкові реформи. Виробництво стрімко занепадало, інфляція, яка визначалася світовими фінансовими установами як гіперінфляція (восени 1992 р. місячна інфляція перейшла рубіж 50 %), “з’їдала“ фінансові заощадження громадян, не кажучи вже про “випарування“ вкладів населення в Ощадбанку СРСР. Запровадження купонів (талонів, які при купівлі товару відрізалися ножицями і додавалися до відповідної грошової купюри), потім купонів-карбованців мало зарадило сумному фінансово-економічному стану держави. В першій половині 90-х років населення гостро відчувало на собі кризу недовиробництва, дефіцит не лише товарів масового вжитку (техніки, меблів, одягу), а й нестачу предметів першої необхідності та продуктів харчування. Ці товари можна було дістати лише на “чорному ринку“, а в державних крамницях було запроваджено карткову систему розподілу товарів. Працівники бюджетної сфери (абсолютна більшість працюючого населення) потерпали не лише від інфляції, а від затримок у видачі заробітної плати. Таку економічну ситуацію успадкував уряд Л. Кучми, який прийшов на зміну уряду В. Фокіна в жовтні 1992 р.

Однак урядування Л. Кучми не полегшило соціально-економічне становище, оскільки він теж не пропонував ринкових реформ, а виступав за відновлення командно-адміністративного управління економікою. Повну безпорадність в економічній сфері виявив наступний уряд Юхима Звягільського, який підвищив податки на прибуток майже до 90 %, що унеможливлювало приватну економічну ініціативу. У 1993 р. рівень інфляції сягнув 10 200 % і став найвищим у світі. Саме в такій ситуації аргументи прихильників економічної самостійності України були суттєво підважені, дедалі гучніше лунали голоси тих, хто бажав відновлення зв’язків з Росією. По суті, на хвилі подібних настроїв на дострокових президентських виборах переміг прибічник проросійської економічної та гуманітарної політики Леонід Кучма (1994 р.)

Новий Президент запропонував цілий блок ринкових економічних реформ: цінова лібералізація, вільна внутрішня та зовнішня торгівля, сувора монетарна політика, приватизація підприємств, земельна реформа. Подібний шлях пройшли всі країни Східної Європи наприкінці 80-х- на початку 90-х років, тож заходи Л. Кучми були на часі. Економічна політика Л. Кучми дала певний позитивний результат: на 1995 рік інфляція знизилася 4,6 %, зросли заробітні плати, розпочалася приватизація, яка, однак, не завжди проводилася чесно та відкрито. Саме з часу правління Л. Кучми в Україні з’являється так звана олігархія − люди, наближені до влади, які казково збагатилися на приватизаційних аферах, скуповуючи державні підприємства за символічними цінами. Дуже часто “новими українцями“ ставали колишні партійні високопосадовці, лідери комсомольських організацій, які використовували партійні кошти задля власного збагачення. В той самий час, посилювалося безробіття, пов’язане з нерентабельністю великих підприємств, шахт, що призводило до дальшого зубожіння населення. Таким був початок українського капіталізму − епоха “первісного накопичення капіталу“.

Економічна ситуація другої половини 90-х років була теж дуже складною, але вже не безнадійною. Найгіршим було те, що уряд вирішив проводити ринкові економічні реформи за рахунок власного народу. Тому економічні успіхи практично ніяк не позначалися на життєвому рівні населення, який до початку ХХІ ст. залишався найнижчим у Європі. Зокрема, аж до 2005-2006 років більшості працівників бюджетних установ (вчителі, лікарі, бібліотекарі тощо) платилася мінімальна місячна зарплата у розмірі 25-40 доларів США, що не забезпечувало елементарних фізіологічних потреб людини. Крім того, продовжувала існувати проблема заборгованості заробітних плат бюджетникам. На урядовому рівні приймалася маса програм виходу із кризи, але жодна з них не була реалізована у повному обсязі.

Економіка була нестабільною ще й через енергетичний чинник − повну залежність України від експорту нафти та газу з Росії та Туркменістану. Ще на початку 1990-х років Росія почала поступово підвищувати ціну на свої енергоносії, доводячи її до світового рівня. Власні газ та нафта не забезпечували потреби промисловості, яка загалом була дуже енергомісткою, непристосованою до альтернативних джерел енергії. Наприклад, на один долар ВВП (внутрішнього валового продукту) українська економіка витрачала в 5, 5 разів більше енергоресурсів, ніж країни Центральної Європи, і в 12 разів більше, ніж країни Західної Європи. Складним завданням української економіки був перехід на внутрішній цикл виробництва, оскільки радянська економіка була надзвичайно централізована, підприємства різних республік були взаємопов’язані. Тому розрив політичного союзу автоматично призвів до розриву життєво важливих економічних зв’язків. Це призвело до того, що українські підприємства залишилися без свого споживача, оскільки нові ринки, в Європі здобувати було неймовірно важко через неконкурентоспроможність вітчизняної продукції.

За висновками фахівців, в Україні другої половини 90-х років ХХ ст. − на початку ХХІ ст. був найвищий рівень тіньової економіки, який становить 60-70 % ВВП. Таким чином, суб’єкти тіньової економіки перекладали тягар перехідної економіки на населення України, на підприємства, які сплачували податки у повному обсязі. Ці податки, і загалом, втручання держави в економічну діяльність підприємців були дуже відчутними. Соціологічні опитування підприємців показували, що серед усіх причин, які гальмували розвиток бізнесу, головними є високі податки, недостатність законодавчої бази для захисту прав і власності підприємців, надмірна увага чисельних контролюючих органів, бюрократична тяганина при відкритті підприємницької справи (так, на відкриття приватного підприємства людині треба було витратити не менше 3-4 місяців). Як результат: в середині 90-х рр. у Польщі дрібний бізнес складав 60 %, а в Україні − лише 5%.

За таких умов істотно знижується купівельна спроможність населення (наприкінці 90-х років вона становила 14 % від рівня 1990 р.), а високі податки зменшували мізерні обігові кошти підприємств. Протягом 90-х років банки відігравали досить незначну роль в економічному житті, оскільки після “випарування“ заощаджень Ощадбанку люди втратили довіру до вітчизняної банківської системи, віддаючи перевагу збереженню грошей у “традиційний спосіб“. Наприклад, якщо в розвинених західних країнах поза банками оберталося 5-8 % грошової маси, то в Україні офіційно − 44 %, а реально навіть більше. Важко назвати вдалим та продуманим початок приватизаційного курсу, особливо сумнівною була операція з “ваучеризацією“ населення (отримання приватизаційного сертифікату на частину державної власності України). Цікаво, що український уряд не зупинив навіть крах цієї політики в сусідній Росії. Вочевидь, на чужих помилках справді не вчаться. Взагалі, Україна 90-х років майже сліпо та безпорадно копіювала реформи, які проводили російські реформатори. В Україні виникали власні “МММ“, власні липові банки та кредитні спілки, які підривали довіру громадян до урядової політики.

У сільському господарстві гостро стояла проблема реорганізації колгоспно-радгоспного ладу, створеного ще в сталінські часи. Те, що цей лад був вкрай неефективним, розуміли усі. Але у Верховній Раді існувало потужне аграрне “лоббі“, яке протистояло намірам перетворити землю на ринковий товар. Ще на початку 90-х років було легалізоване фермерське господарство, однак бути фермером в Україні − справа ризикована. Фермерству не сприяли податковий тиск, бюрократичні перешкоди, проблема кредитів тощо. Через це в 1998 році в Україні налічувалося лише 35 тис. фермерських господарств. Зрештою, колгоспи та радгоспи було ліквідовано, а на їхній основі виникли КСП, де кожен учасник мав право на земельний пай. Здавалося, що це має вирішити аграрну проблему, однак вона загострилася ще більше внаслідок проблем з розпаюванням землі, подальшою долею паїв т.п. З 2002 року в Україні набрав чинності новий Земельний Кодекс, який гарантує право власності на землю, регулює принципи землеволодіння. Проте, земля дотепер так і не стала товаром. Це питання відкладається з року в рік.

У країнах колишнього “соцтабору“ економічне “одужання“ почалося з 1996-1997 років. Ця тенденція не оминула і Україну, проте зростання економіки почалося дещо пізніше і значно повільніше, ніж у Польщі, Чехії, Хорватії, Словаччині та ін. А найголовніше, що населення цього зростання на своєму гаманці практично не відчувало. Лише у 1999 році з’явилися ознаки подолання промислової стагнації. У 2000 році обсяг промислової продукції зріс на 13 %, однак рівень заробітної плати зменшився на 0,9 %. У 2000 році мінімальна зарплата становила 90 грв., в 2002 р. − 140 грв. та 165 грв. У порівнянні з країнами Західної і навіть Східної Європи такі доходи більшості громадян говорили лише про одне − безнадійну відсталість України, невміння чи небажання проводити реформи в інтересах народу.

Певне поліпшення соціально-економічного становища спостерігалося за часів урядування В. Ющенка, зокрема уряд зумів нарешті розрахуватися з бюджетниками. Однак суттєвого зростання доходів громадян не спостерігалося: середня зарплата і пенсія все одно була нижчою за прожитковий мінімум. Утім, макроекономічна ситуація для української економіки складалася сприятливо. Це дозволило істотно активізувати експорт продукції підприємств важкої промисловості. Внаслідок чого в 2001 р.приріст ВВП склав 9,1 %. 2003 рік вважається найкращим роком української економіки: ВВП зріс на 9,3 %, а промисловість зросла на 15, 8 %, машинобудування на 35,8 %. Водночас із зростанням промислового виробництва зменшувалася інфляція: у 2001 році вона складала 6 %, зростали інвестиції з-за кордону, збільшувалися валютні резерви. Проте зростали і ціни на товари та послуги, що відображалося негативно на рівні життя працівників бюджетної сфери (вчителі, науковці, лікарі та ін.) Зокрема, молодий спеціаліст в 2002-2004 році отримував “чистих“ грошей за ставку в розмірі 160-180 грв. За урядування В. Януковича ситуація кардинально не змінилася: економічне зростання поліпшувало рівень життя невеликої групи промислових виробників, в той час як решта населення України від позитивних зрушень нічого не отримувала.

Після “помаранчевої революції“ населення покладало на новий уряд, очолюваний Ю. Тимошенко величезні сподівання, які справдилися лише почасти. Економічна політика уряду відзначалася такими заходами як: усунення тіньових схем та ліквідація “зон вільної торгівлі“, внаслідок чого доходи бюджету зросли на 67 %; зменшення державного боргу України на 10 млрд. грв.; підвищення мінімальної заробітної плати на 40 %; підвищення пенсій на 75 %; повернення до державної власності ряду незаконно приватизованих об’єктів; збільшення допомоги при народженні дитини у 12 разів; утримання стабільних цін на комунальні послуги та газ; ревальвація гривні; збереження відсутності податку на додану вартість для сільського господарства та ін. Найбільшим позитивом уряду Ю. Тимошенко було, звісно, істотне зростання реальних доходів громадян, відповідно збільшення купівельної спроможності населення. Попри успішну соціальну та економічну політику уряду Тимошенко президент України В. Ющенко відправив його у відставку.

«Я думаю, що 2005 рік у плані роботи, яку зробив уряд Єханурова, був одним із найбільш успішних економічних і соціальних років України», − так оцінив Президент України діяльність наступного уряду Ю. Єханурова. Новому прем’єру в цілому вдалося втримати економічні досягнення попереднього уряду, але саме цьому уряду не пощастило: наприкінці 2005 року Російська Федерація заявила про перехід на політику “економічно обґрунтованих цін“ на свої енергоносії. Відтак, Україні треба було платити за газ за новою ціною − 230 доларів за тисячу кубометрів російського газу. Цікаво, що “економічно обґрунтована ціна“ зростала буквально на очах: спочатку росіяни заявили про ціну в 120 доларів, а після “плідного“ спілкування з головою Нафтогазу України О. Івченком, коли той затребував перекладача з російської мови під час переговорів, підняли ціну до 230.

Спочатку такий стрибок ціни пояснювався в Україні (звісно, неофіційно) своєрідною помстою Москви за програш “свого“ кандидата на президентських виборах, одіозними антиросійськими висловлюваннями Івченка, однак останні події з приводу підвищення ціни на газ для “братньої “ Білорусі засвідчили: Росія вирішила пожертвувати теплими обіймами “кровних братів“ заради твердої конвертованої валюти. Отже, можливо твердження про перехід до прагматичних ринкових стосунків − це не лише риторика кремлівських посадовців.

Повернення до влади В. Януковича (влітку 2006 р.) збіглося з багатьма негативними явищами, які вже не залежали від урядової політики: підвищення ціни за комунальні послуги внаслідок подорожчання російського газу; зростання цін на бензин та інші види палива; зростання цін на продукти, проїзд у міському транспорті, залізницях, шалений стрибок цін на житло (за вісім місяців з червня 2006 по лютий 2007 р. ціни на житло зросли вдвічі). Крім того, уряд відновив “вільні економічні зони“, фактично заморозив зростання заробітної плати (в бюджеті на 2007 р. закладено зростання мінімальної зарплати лише на 5 %); запровадив податок на додану вартість (ПДВ) для аграрних підприємств. Уряд вирішив, що бюджет 2007 року буде бюджетом “розвитку, а не проїдання“. В українських умовах ці милозвучні слова можуть означати повернення до політики 90-х років: економічне зростання за рахунок соціальних програм та соціального захисту. Разом з тим, помітним було зростання промисловості, зокрема важкої, збільшення обсягу інвестицій в українську економіку.

До позитивів правління В. Януковича слід віднести нормалізацію стосунків з Російською Федерацією, які були зіпсовані його попередниками, зокрема в економічній сфері. Так, Росія дозволила українським м’ясо-молочним виробникам збільшити експорт продукції на свою територію, чого уряду Ю. Єханурова не вдавалося. Збільшився товарообіг між двома державами.

Уряд В. Януковича успадкував дуже складну проблему: вступу України до СОТ (Світової Організації Торгівлі). Ця організація створена за ініціативи найбільших світових корпорацій задля перетворення світу на єдине економічно-правове поле. Вступаючи у це об’єднання держава неодмінно втрачає частину свого економічного суверенітету. По суті, єдина роль, яка залишається за державою при вступі у СОТ − це роль “почесного спостерігача“ за економічними процесами. Одна з найголовніших вимог СОТ − припинення політики державного протекціонізму, субсидіювання тих чи інших галузей народного господарства. Але українська економіка в багатьох аспектах ще не є конкурентоспроможною, тому без державного сприяння може просто деградувати. До речі, всупереч вимогам СОТ багато країн Євросоюзу надають субсидії своєму аграрному виробнику, і в той же час ці країни обурюються протекціонізмом України щодо свого виробника. Відтак, існує величезний ризик: при вступі України до СОТ вона може втратити деякі важливі галузі економіки, які будуть замінені імпортом. Натомість важко спрогнозувати, що Україна виграє від членства у СОТ. Це питання належить до найдискусійніших в українському політикумі. Для уряду В. Януковича це питання особливо болюче, оскільки до Партії Регіонів входить чимала представників українського великого бізнесу. Для одних вступ до СОТ буде вигідним, а для інших навпаки. Проти інтеграції до СОТ виступають союзники регіоналів з “антикризової коаліції“ − комуністи та соціалісти, цілком справедливо вважаючи, що існує ризик зовсім занапастити сільськогосподарське виробництво, легку та харчову промисловість. Відтак, підписання договору про вступ України до СОТ у лютому 2008 р. сприймається громадськістю дуже неоднозначно.

Зрештою, 2008 року за урядування Ю. Тимошенко, яка повернулася до влади в результаті створення у парламенті “помаранчевої“ коаліції восени 2007 р., Україна стала членом Світової Організації Торгівлі, але поки що очікуваних результатів це не принесло: життєвий рівень населення України від цього не зріс, навпаки, на продовольчий ринок було імпортовано величезну масу неякісної продукції, яка загрожує здоров’ю громадян. Уряд значною мірою втратив контроль за якістю цієї продукції. Ще однією проблемою є те, що в Україні досі не запроваджено маркування генетично-модифікованої продукції, як наслідок, українці самі не підозрюють, що споживають. Рішення про маркування ризикованої для здоров’я нації ГМ продукції ефективно блокується її виробниками, які побоюються втратити свої надприбутки.

Складним випробуванням для української фінансово-економічної системи стала світова фінансова криза, що охопила планету 2008 року. Криза розпочалася в США і вдарила по європейській та азіатських економіках. Яким чином вона відіб’ється на Україні та рівні життя українців − покаже час, однак вже 2008 року темпи інфляції, що призводили до росту цін на товари, зокрема, продукти харчування, були катастрофічними (близьк 30 % на рік). Для порівняння: п’ятивідсоткова інфляція у Бельгії цього ж року спричинила хвилю мітингів протесту громадян проти економічно безсилої політики уряду. В Украні громадяни віддають перевагу обуренням “на кухні“.

Додатковим стимулом економічної кризи в Україні є надвисокі ціни на газ, які будуть встановлені з січня 2009 року. За оцінками експертів, українська економіка може зреагувати на таку цінову політику різким падінням, скороченням виробництва, закриттям підприємств, скороченням робітників та масовим безробіттям.

Попри усі негативні теденції, у ХХІ ст. Україна має шанс перетворитися на східноєвропейського економічного “тигра“, однак для цього їй потрібно:

− кардинально зменшити свою енергетичну залежність від Росії та Туркменістану;

− переорієнтувати промисловість на енергозберігаючі технології, максимально залучити альтернативні джерела енергії, шукати альтернативні джерела отримання традиційної енергії (нафти, газу з інших країн);

− створити сприятливий інвестиційний клімат для зовнішніх та внутрішніх інвесторів;

− окрім традиційних галузей промисловості (машинобудування, металургії, хімічної промисловості) розвивати такі галузі як електроніка, комп’ютерні та мобільні технології, хоча це найскладніше завдання;

− реформувати сільське господарство, зробити аграрний бізнес прибутковим;

− послідовно збільшувати платоспроможність громадян, які мають стати найбільшим внутрішнім інвестором.

− нарешті, треба відкинути принцип “економіка заради економіки“ і зорієнтувати економічні досягнення на покращення добробуту українських громадян. Оскільки в нормальних європейських країнах багатство держави вимірюється на кількістю сталі та чавуну, виплавленого на душу населення, а кількістю товарів та послуг, які зможе придбати людина за свої чесно зароблені гроші.

Дата добавления: 2014-01-04