Основні організаційні форми венчурного підприємництва

Незаперечним фактом є значний вплив різних форм венчур­ного підприємництва на прискорення науково-технічногопрогресу та динамічність господарського комплексу промислово розвинутих країн світу. Відомо і те, що такі держави надають багато уваги розвитку підприємницьких структур венчурного капіталу. Вивчення досвіду зарубіжних країн має нині важливе значення для України, де такий вид діяльності тільки набуває практичного втілення в процесі ринкової трансформації адміністративно-командної економіки.

Слід зазначити, що більш як 50-річний період розвитку венчур­ного підприємництва в розвинутих країнах світу дає багатий матеріал для досліджень і значно ускладнює їх, оскільки кожна країна має свої особливості в організації такої діяльності та власні проблеми, які намагається вирішити. Необхідно досліджувати не тільки форми і методи організації венчурного підприємництва, але й фактори, які забезпечують їх розвиток та високий рівень ефективності господарювання в таких країнах, як США, Японія, країни Західної Європи. З цих позицій заслуговують на увагу такі питання:

· визначення основних організаційних форм венчурного підприєм­ництва;

· виявлення особливостей розвитку венчурного підприємництва в різних країнах;

· визначення характерних рис у формуванні економічних відносин, які складаються між підприємницькими структурами венчур­ного капіталу та державою.

Венчурне підприємництво має численні організаційні форми. Основні серед них такі:

· «незалежні» малі венчурні фірми (з використанням капіталу інвестиційних компаній малого бізнесу і «незалежних» венчурних фондів);

· фірми, які спеціалізуються на впровадженні у виробництво науково-технічних розробок, що організується у вигляді паю з промисловими корпораціями – «зовнішні» венчури корпорацій (з використанням внутрішньокорпоративного венчурного капіталу та «зовнішніх» (відкритих) венчурних фондів);

«внутрішні» венчурні відділи корпорацій, основою яких є відокремлення підприємницької групи як самостійного венчурного підрозділу (з використанням внутрішньокорпоративного вен­чурного капіталу). Основні організаційні форми венчурного капіталу зображено на рис. 3.

У зв’язку з цим протягом останніх двадцяти років венчурний капітал у Європі розвивався дуже швидкими темпами. За останні десятиліття у європейські венчурні фонди надійшло 60 млрд ЕКЮ (1 ЕКЮ = 1 ЄВРО). Лише за один 1996 рік венчурні фонди поповнилися на 8 млрд ЕКЮ [22].

Венчурні фонди Європи спрямовують свої інвестиції у такі галузі [22]:

· виробництво товарів народного споживання – 18,3%;

· виробництво промислової продукції – 18,4%;

· зв’язок, комп’ютери, електроніка – 15,5%;

· фінансові послуги – 6,3%.

Рис. 3.Основні організаційні форми венчурного капіталу

Незалежні європейські венчурні фонди формують свій інвестиційний потенціал головним чином через банки, страхові компанії, пенсійні фонди та реінвестують прибутки в нові інноваційні проекти. Щоб привабити потенційних інституційних інвесторів, їм пропонується рівень повернення вкладених коштів в межах 30–40%.

На відміну від американських фондів, західноєвропейські вкладають свої засоби у зрілі фірми, які себе добре зарекомендували. Адже на початку 80-х років ці фонди мали збитки при фінансуванні проектів у галузі інформаційних технологій і були змушені відмовитись від співпраці із венчурами на початкових етапах. На частку молодих венчурних компаній припадає близько 6% загального обсягу венчурного фінансування [31].

У Західній Європі першість у венчурному фінансуванні займає Великобританія. Згідно з статистичними даними Європейської асоціації венчурних фондів майже половина всього західноєвропейського фінансування належить британським фондам, а третина інвестицій здійснюється за межами держави.

Більшість незалежних венчурних фондів продають усі свої пакети цінних паперів і ліквідуються. Якщо інвестори пулу задоволені доходом, який вони отримали в результаті венчурного підприємництва, то вони пропонують команді менеджерів сформувати новий вен­чурний фонд. Доходи менеджерів закритих пулів у середньому становлять від 3 до 8% обсягу інвестицій, плюс бонуси за кожний процент перевищення очікуваного рівня прибутковості капіталу.

Згідно з статистичними даними у Європі існують такі методи виходу незалежних фондів із венчурного бізнесу (в мільйонах ЕКЮ) [22]:

- продаж акцій – 786;

- продаж фірми стратегічному інвестору – 1705;

- інші форми продажу – 693;

- списано на збитки – 518.

Багато західноєвропейських країн почали активно стимулювати індивідуальних і інституційних інвесторів з тим, щоб вони вкладали свої заощадження у венчурні трасти. Привабливість трастів ґрунтується на тому, що дивіденди і курсова різниця між ціною придбання і продажу корпоративних цінних паперів не обкладається податками, а податок, який вони сплачують, знижений до 20%.

Залежно від інвестиційних перспектив виділяють три типи венчур­них підприємств:

· «низькопотенційні» підприємства для венчурного капіталу (Life-stule), прибутки яких за 5 років становлять 50 млн доларів. Такі підприємства не приваблюють венчурних інвесторів, їх кількість на ринку сягає 90% усіх венчурних підприємств;

· «венчури середнього ринку» (Midle-market), прибутки яких коливаються від 10 до 50 млн доларів щорічно. Саме такі під­приємства потребують участі венчурного капіталу;

· «високопотенційні підприємства» (High-potential), які мають понад 50 млн доларів щорічного прибутку впродовж 5 років. Вони найпривабливіші для венчурних інвесторів. Ці підприємства, як правило, мають корпоративну форму власності і становлять 1% загальної кількості інноваційних підприємств [45].

Малі венчурні фірми не випадково є головним об’єктом ризикового капіталу. У колі експертів і представників ділового світу існує думка про високу ефективність науково-дослідних робіт у таких фірмах. Дослідження, проведені в США, показали, що ще в 70–80-х роках кожне четверте велике нововведення було розроблено і впроваджено у фірмах з чисельністю працюючих менш як 100 чоловік. Саме малі венчурні фірми дали путівку в життя таким винаходам, як електрографія, вакуумні лампи, кольоровий фотопапір, мікропроцесор, персональний комп’ютер. Статистика показує, що «батьками» більш як 60% великих нововведень ХХ ст. є венчурні фірми.

Американський економіст Р. Стиперман, який вивчав історію появи шістдесяти найбільших винаходів нашого століття, відзначає, що великі корпорації, для яких одержання прибутку є головним стимулом організації досліджень, не беруться за «неперспективні» розробки. Здебільшого тут виявляють ініціативу невеликі фірми. Він наводить приклад про те, що невеликі фірми проводили ризиковані дослідження, пов’язані із створенням ксерографії (магнітного звукозапису), на що великі фірми не звертали серйозної уваги. Винахідливість і гнучкість, властиві цим фірмам, допомагають їм проникати в нові галузі.

Важливо, що кількість нововведень на долар витрат на науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи в малих фірмах у 24 рази перевищує кількість таких у компаніях з чисельністю зайнятих понад 10 тис. чоловік. Так, у США на малі фірми за останні роки припадає 25–30% великих винаходів. Витрати на один винахід у малих фірмах становлять близько 87 тис. доларів проти 2 млн доларів у великих корпораціях [15].

Однією з причин успіху дрібних і середніх фірм, які займаються НДДКР, у «генерації» нових ідей є, звичайно, і та обставина, що для цього не потрібно великих матеріальних витрат. У США, наприклад, витрати НДДКР на один винахід і отримання патенту становлять лише 5% витрат, необхідних для доведення цього винаходу до комерційного прибутку. Сама по собі «генерація» нових ідей потребує найменшої питомої ваги фінансових засобів у процесі створення нових виробів і доведення їх до споживача. Але це вимагає залучення висококваліфікованих і талановитих спеціалістів і створення відповідних стимулів для винахідницької діяльності.

У малих венчурних фірмах у структурі працюючих велика питома вага інженерів і вчених, а також значні витрати на НДДКР. Статусу підприємців віддають перевагу багато вчених, які залишають університети і лабораторії для того, щоб випробувати свої сили у венчурному бізнесі, тобто створенні венчурних фірм для доведення і впровадження окремих винаходів з метою їх наступної прибуткової реалізації.

Отже, сучасні венчурні підприємства – це гнучкі й мобільні структури, що характеризуються надзвичайно високою активністю, обумовленою особистою заінтересованістю працівників фірм та їхніх партнерів по венчурному бізнесу в швидкій комерційній реалізації розробленої ідеї, технології, винаходу з мінімальними витратами. Адже в малих фірмах невеликий апарат управління, що не тільки знижує накладні витрати, а й дає змогу уникнути бюрократичних зволікань, які знижують ефективність роботи. Зрештою в таких фірмах вища гнучкість виробництва, вони краще бачать тенденції розвитку, більш уміло пристосовуються до попиту споживача. Усе це сприяє прискоренню процеса нововведення.

Досвід високорозвинутих країн показує, що стратегічний альянс підприємств з венчурним капіталом приводить до значних економіч­них результатів. Так, згідно з даними асоціацій венчурних фондів Великобританії за період з 1991 по 1995 рік загальний обсяг продажу у фірмах, які стали об’єктом венчурного фінансування, збільшився на 34%, середнє річне зростання прибутку – на 25% (обсяг експорту – на 29%), а чисельність персоналу – на 15%. Для порівняння зазначимо, що по п’ятистах найбільших європейських компаніях приріст за цими показниками становив відповідно 14%, 17% і 2% [22]. А приріст чисельності працюючих у Великобританії за цей період становив менше 1% [34].

Отже, слід зазначити, що венчурні фірми – це серйозне джерело нововведень, і для їх створення необхідна наявність чотирьох складових:

· комерційні ідеї (майбутнє нововведення);

· суспільні потреби в даному нововведенні (продукті, технології, об’єкті, послузі), попит потенційних споживачів;

· підприємець, який готовий на основі майбутнього нововведення створити венчурну фірму;

· венчурний капітал для фінансування діяльності ризикової фірми.

Звичайно, ні перспективна технічна ідея, ні венчурний капітал самі по собі не гарантують малій венчурній фірмі успіх на ринку. Фірма повинна дотримуватися певних умов та вимог. По-перше, треба вміти скласти прогноз економічного потенціалу новації на достатньо тривалу перспективу. По-друге, керівники і провідні менеджери фірми повинні мати хороші ділові якості (підприємницький досвід, високу працездатність, комунікабельність, цілеспрямованість), а також свій пай у прибутках, що стимулює заінтересованість у кінцевих результатах діяльності фірми та орієнтує на необхідність прискорення інноваційних процесів. По-третє, в умовах обмеженості фінансово-матеріальних ресурсів і ринкової невизначеності необхідна найвища якість організації бізнесу та управління фірмою, швидкість прийняття нових рішень.

Особливі умови праці в малих і середніх венчурних фірмах обумовлюють їхні значні успіхи в НДДКР і виробничо-технічній діяльності. Гнучка тактика підприємців, їхній безпосередній контакт зі своїми працівниками, широка тематика досліджень, більша можливість творчого пошуку, швидкі темпи впровадження отриманих результатів – усе це приваблює певну частину науковців висококваліфікованих спеціалістів у венчурні фірми, незважаючи на те, що зарплата тут майже вдвічі менша, ніж у великих. Багато винахідників не люблять працювати у великих компаніях, де вони перетворюються в гвинтики бюрократичних механізмів.

Разом з тим слід зазначити, що незалежно від організаційної форми, венчурні фірми є тимчасовими структурами, які націлені на певний кінцевий результат діяльності, на вирішення конкретної проблеми. Адже самі венчурні фірми не здатні налагодити серійний випуск нової продукції. Тому після завершення роботи, заради якої створювались венчурні підприємства, вони або розформовуються і призупиняють свою діяльність або поглинаються великою фірмою. При сприятливій комерційній кон’юнктурі й конкурентоспроможності деякі з них функціонують самостійно. Венчурні фірми виходять на ринок, продаючи комерційні розробки. Вони зміцнюють своє фінансове становище і розгортають активну підприємницьку діяльність шляхом створення власного виробництва і організації комерційних операцій на базі доопрацьованих ними нововведень. У цьому разі венчурне підприємство організує виробництво невеликих партій виробів, вигідно їх реалізує, і таким чином виконує свої зобов’язання перед інвесторами. Продаючи ліцензії, воно нагромаджує необхідні кошти для розгортання власного виробництва. Прикладом такого варіанта видозміни венчурного підприємства є фірма «Ксерокс». За оцінками спеціалістів, які вивчають американський досвід венчурного підприємництва, період формування і «дозрівання» малих інноваційних фірм триває в середньому 5–7 років. Потім приблизно 20% малих фірм перетворюються у відкриті корпорації, 60% поглинаються потужнішими конкурентами, а 20% стають банкрутами [25]. Венчурні інвестиції в молоду фірму «Ейпл комп’ютер» за три роки збільшили ціну її акцій більш як у 100 разів [34].

Отже, можливість збагатитися за рахунок малих інноваційних фірм викликає приплив до науково-технічної сфери венчурного капіталу.

До найефективніших методів прискорення інноваційних процесів у США належать так звані квазіризикові форми їх організації на рівні корпорцій. Основними з них є внутрішні венчури та програми «свояків». Можливі інші варіанти організаційних форм венчурного підприємництва, адже його організаційна структура гнучка і динамічна.

Корпорації домагаються того, щоб зробити відносно самостійними науково-дослідні підрозділи, діяльність яких підлягає найбільшому комерційному ризику. Так, за даними національного наукового фонду США, ефективність витрат на наукові дослідження і розробки у великих корпораціях у чотири рази нижча, ніж у малих фірмах. Тому для підтримання конкурентоспроможності великі компанії повинні мати доступ до малих фірм, які займаються інноваційною діяльністю. Звідси стратегічна орієнтація великих фірм на формування і підтримку малого бізнесу із застосуванням венчурного капіталу. Спеціалісти, які стежать за досягненнями науково-технічного прогресу в промисловості США, відзначають, що нововведення у великих фірмах стикаються із централізованими, інерційними організаційними структурами [22]. Вважається, що радикальні новинки з’являються саме у малих інноваційних фірмах, а у великих відбувається лише поступове, повільне поліпшення якості товарів (ці явища в літературі відомі як «ефект Ерроу»).

Великі фірми і корпорації роблять відносно самостійними науково-дослідні підрозділи, діяльність яких підлягає найбільшому комерційному ризику. Ці підрозділи мають матричну структуру управління і діють як тимчасовий колектив, який називають «внутрішнім венчуром». Він має достатню самостійність, хоч підпорядкований і підзвітний віце-президенту компанії. Внутрішні венчури, крім фондів венчурного капіталу, використовують і особисті заощадження інженерів, конструкторів, проектувальників, спеціалістів з управління, тобто творчого колективу компанії.

Іноді внутрішні інноваційні сектори є результатом розпродажу корпораціями неефективних дослідницьких підрозділів своїм співробітникам. Це досягається шляхом випуску «не справжніх» акцій ризикового капіталу, які діють тільки у межах фірми. У разі успіху на ринку ці акції обмінюються на справжні.

Саме кризова ситуація, що виникла у країнах Західної Європи та США в 1980–1982 рр. сприяла зближенню інтересів великих корпорацій і малих підприємств у спільному вирішенні проблеми підвищення ефективності господарювання. Корпорації часто стають ініціаторами створення малих інноваційних фірм, які працюють на них і мають статус юридичної особи.

Корпорації виводять внутрішні венчури із свого складу, але залишаються головними замовниками на їхню продукцію та послуги. Головна мета, що її намагаються досягти менеджери великих компаній – піднести ефективність виробництва на засадах використання підприємницького потенціалу малих інноваційних підприємств.

Корпорації залучають до співпраці й винахідників, створюючи для них малі підприємства – «зовнішні венчури». Таким чином промисловий капітал виступає як замовник майбутніх нових виробництв. Великі концерни використовують венчури в якості «атомів» і «багатоатомних молекул», з допомогою яких вони можуть дешево створювати і швидко перебудовувати свою виробничу систему [6].

Отже, для промисловців використання зовнішніх венчурів має такі переваги:

· у малих інноваційних фірмах процес створення нових, ефективно діючих виробництв – дешевий і швидкий;

· дає змогу диверсифікувати виробництво одночасно по різних напрямах, підтримати його конкурентоспроможність;

· краще пристосуватися до умов світового ринку, динаміки кон’юнктури;

· постійно перебувати на передовій позиції НТП.

Крім цього, зовнішні венчури стають для монополій унікальним засобом обміну новими продуктами, технологіями і виробництвами ще тоді, коли вони знаходяться на етапі зародження нової ідеї. Купуючи і продаючи малі інноваційні фірми, корпорації можуть добирати для себе нові виробництва в такій кількості й такому асортименті, які найбільше відповідають їхнім стратегічним цілям [6].

З допомогою венчурного фінансування при оперативній організації внутрішніх і зовнішніх ризикових підрозділів корпорації стають активнішими в завоюванні нових сфер. Вони можуть організовувати відразу кілька «венчурів».

Заслуговує на увагу ще одна форма «квазіризикової» організації інноваційних проектів у американських корпораціях – так звана програма «свояків». У межах таких програм започатковують спеціальні грошові фонди внутрішньокорпоративного венчурного капіталу, кошти яких виділяють «своякам» – представникам корпорації. Будь-який працівник корпорації, що запропонував ідею нового продукту або вніс іншу пропозицію, може звернутись безпосередньо до «свояка» за фінансовою підтримкою. Якщо пропозиція зацікавить «свояка», то останній у межах своїх повноважень може виділити кошти (кілька сот тисяч доларів) на розробку і реалізацію інноваційного проекту. Розміри винагороди для «свояків» залежать від результатів їхньої інноваційної діяльності. «Свояки» беруть безпосередню участь у розподілі прибутку своєї корпорації, отримуючи грошима чи цінними паперами свою частку у вигляді компенсації за фінансування нововведень. Програми «свояків» відрізняються від внутрішніх венчурів меншим ступенем формалізації. За оцінками корпорацій «свояки» дають змогу істотно підвищувати ефективність інноваційних процесів. За оцінками експертів «свояки» сприяють суттєвому підвищенню ефективності інноваційних процесів у багато разів.

Своєрідною проміжною формою між чисто венчурним бізнесом і внутрішніми ризикованими проектами є організація спільних підприємств «нового стилю». Це об’єднання малої наукомісткої фірми і великої компанії. У межах такого об’єднання венчурна фірма веде розробку нового виробу, а велика компанія надає їй фінансову допомогу, дослідне обладнання, забезпечує каналами збуту і обслуговує клієнтів.

Отже, важливою особливістю, що характеризує відносини великих корпорацій і малих венчурних фірм, є те, що вони, укладаючи між собою угоди, не втрачають свою економічну і юридичну незалежність. Венчурні фірми встановлюють зв’язки, як правило, не з однією, а з кількома великими корпораціями. Це дає змогу більш стійко витримувати коливання ринкової економіки під час спаду попиту на продукцію, пристосовуватись до нової економічної ситуації.

За останні роки досить широкого розповсюдження набула форма об’єднання венчурних підприємств та інших суб’єктів господарювання у науково-дослідні корсорціуми, тобто тимчасові статутні об’єднання щодо здійснення науково-технічних розробок. Найбільшого поширення вони набули в нових галузях або на стику кількох різних галузей. Учасниками такого консорціуму можуть бути державні й приватні фірми, венчурний капітал і цілі держави (наприклад, Міжнародний консорціум супутникового зв’язку).

У розвинутих країнах світу існують три типові варіанти науково-дослідних консорціумів. Перший з них має науково-дослідну базу, лабораторії, дослідні підприємства, зорієнтовані на проведення довгострокових досліджень, які вже розпочаті науковими організаціями. Тому і відсутні власні лабораторії, а штат працівників невеликий. Прикладом об’єднання такого типу може бути відомий між­народний науково-дослідний консорціум, який дістав назву «Троїстий союз». У його складі 20 американських компаній, 14 європейських корпорацій і 3 японські університети. Усі вони проводять дослідження в галузі створення ЕОМ і програмного забезпечення. За оцінками експертів, тільки утворення таких широкомасштабних консорціумів має забезпечити достатню концентрацію виробництва і капіталу для розроблення і вдосконалення продукції в темпах, що їх задають лідери, наприклад «ІБМ» [33].

Існує і третій варіант консорціумів. Він підпорядкований здійсненню контролю і розробленню єдиних галузевих стандартів. Консорціуми такого типу найменш стійкі, і в результаті внутрішньогалузевої конкуренції вони розпадаються.

При всій різноманітності міжкорпораційних утворень їх об’єд­нує венчурне фінансування. Спільні венчурні інвестиційні фонди тримають у стані рівноваги організаційну конструкцію, якою є консорціум. Їх поява, розвиток і, зрештою, розформування свідчать про те, що венчурний капітал є новою функціональною формою фінансового капіталу, має свій цикл обороту, тісно пов’язаний з інноваційним циклом.

Дата добавления: 2014-01-04