Еволюція поглядів Михайла Грушевського на українську державу

Невід'ємним атрибутом державного життя Грушевський розглядав право, яке, на його думку, гарантоване усією су­мою соціально-психологічних факторів, які діють у суспі­льстві, важливим серед яких є примус. Таке тлумачення права пов'язане з поглядами Грушевського на розвиток людського суспільства, в основу прогресу якого він поклав психологічний, духовний чинник.

У федерації, яку пропонував М. Грушевський, центральні органи повинні були формувати загальні основи державного й суспільного ладу, розпоряджатися ресурсами, необхідни­ми для утримання органів центрального і загальнодержав­ного управління, відати питаннями війни і миру, міжна­родними відносинами, збройними силами, встановлювати митні правила, нагляд за поштою, телеграфом і залізниця­ми. Передбачалися єдина грошова система і система мір і ваги. Федерація наділялася повноваженнями узгоджувати цивільне і кримінальне законодавство, законодавство з питань охорони прав національних меншинтощо. Решта пи­тань устрою та нормування мали вирішуватися на місцево­му рівні. Пропонувалося, що в Україні як суб'єкті федерації законодавча влада повинна бути сконцентрована в сеймі, а виконавча — в Раді міністрів.

Дію принципу «дозволено все, що не заборонено законом» мислитель вважав ознакою де­мократичного суспільства.

Вже на початку XX ст. Грушевський концептуально сформу­лював доктрину національно-територіальної децентралізації Росії і створення культурно-національних автономій, у т.ч. України.

З па­дінням царату 1917р. Грушевський відстоював принцип феде­ралізму, національно-територіальну автономію України. «...Ми розглядаємо федерацію не як шлях до самостійності, але як шлях до нових перспектив, які вже давно відкрилися провідним розу­мам людства, як шлях до федерації Європи і у майбутньому - до федерації всього світу». Українська автономія, вважав вчений, «має бути організована на основах широкого демократичного (не цензованого) громадянського самопорядкування, від самого споду («дрібні земські одиниці») аж до верху — до українського сейму. Вона має вирішити у себе вдома всякі свої справи — економічні, культурні, політичні, содержувати своє військо, розпоряджати своїми дорогами, своїми доходами, землями і всяки­ми натуральними багатствами, мати своє законодавство, адмі­ністрацію і суд».

Грушевський відстоював широкі права і свободи національних меншин, що проживали в Україні, був рішучим противником етнічної державності.

(Шульженко) Основою політико-правової концепції М. Грушевського було українське питання. Він уважав, що ос­новою входження України в Росію була автономія, але цим принципом знехтували. Можливість вирішення цієї про­блеми він бачив у випадку децентралізації влади в Росії та Утворенні федерації, під якою розумів об'єднання в одній Державі декількох.

Розмірковуючи про федеративний державний устрій, М. Грушевський припускав два варіанти його утворення: процес, який іде знизу (кілька держав утворюють одну і пе­редають їй частину своїх суверенних прав), і процес, який іде зверху (унітарна держава ділиться суверенітетом із свої­ми провінціями і в такий спосіб стає федерацією).

Важливим моментом у концепції федерації було те, що її суб'єкти не лише зберігали свою державність, а й мали можливість виходити з її складу.

Автор політико-правової концепції пропонував уста­новити демократичну виборчу систему, яка передбачала б участь у виборах усіх соціальних груп.

На місцевому рівні планувалося мати три різновиди ор­ганів самоуправління: самоуправління громад; виборні уп­рави волостей та управи повітів; обласні сейми й централь­ний парламент, утворюваний ними.

Важливим кроком на шляху до такої федерації М. Гру­шевський вважав ухвалення закону про мови, який регла­ментував би статус національних мов і гарантував їх віль­ний розвиток.

Автономію України автор концепції розглядав як «самозаконність» — право встановлювати свої закони і керу­ватися ними в житті. Україна у складі федерації повинна бути демократичною республікою, в якій гарантувалися б політичні свободи: свобода слова, зборів, громадських ор­ганізацій, совісті, рівне виборче право за таємного голо­сування. Реалізуючи свою автономію, Україна мала бути вільною у вирішенні політичних, економічних, культурних питань, самостійно розпоряджатися своїми багатствами й ресурсами.

Автономній Україні належало мати свою адміністрацію та судову систему, свою армію, де було б створено такі умо­ви, за яких проходження служби відбувалося б у безпосеред­ній близькості від місця проживання військовослужбовців.

На відміну від попередників, М. Грушевському випало на долю реалізовувати на практиці свою державно-право­ву концепцію. Цей процес розпочався 17 березня 1917 р. зі створенням Центральної Ради і знайшов утілення в її Універсалах.

Відомо, що політико-правове вчення М. Грушевського не було втілене в життя. Вочевидь, практичні дії автора розійшлися з його ідеями, зокрема в національному питан­ні. Проголосивши у своєму вченні неприпустимість будь-яких проявів українського шовінізму, він підійшов до вирі­шення проблем державотворення саме з позиції панування української нації. Це знайшло відображення в організації крайових органів управління за принципом української більшості, в утворенні народних міністерств у справах ве­ликоросів, євреїв і поляків, у законі про національно-пер­сональні автономії від 9 січня 1918 p., який передбачав складання і публікацію списків відповідних національностей, а також інші, дивні з сучасного погляду, заходи щодо «піклу­вання» про національні меншини. Такі заходи, ясна річ, не були зрозумілими для широких верств населення України.

Очолюючи комісію Центральної Ради з розробки проекту ав­тономного статусу України, Грушевський сформулював концеп­цію майбутнього Основного закону УHP.

У проекті Конституції закріплювалася орієнтація на широкий демократизм, поділ вла­ди — законодавчу, виконавчу, судову. Україна стала б класич­ною парламентською республікою із широким місцевим самоврядуванням. Грушевський залишався вірним традиції, закла­деної Кирило-Мефодіївським братством — не сприймав «полі­цейсько-бюрократичного устрою», залишаючи «адміністрації міністеріальній» лише функції координації, контролю і «заповнення тих прогалин, які можуть виявитись у діяльності органів са­моврядування». За умови гострої соціально-політичної кризи і громадянської війни така модель управління не мала шансів ре­алізації. Оцінюючи Основний закон, він підкреслював його по­середній характер — «між готовими шаблонами західно-європейської демократії» і «новим соціалістичним змістом», писав про необхідність взяти на озброєння «диктатуру трудового на­роду» у формі «радянської соціалістичної республіки».

Таким чином, сутність держави, її функції розумілися Грушевським на європейському рівні, але соціалістичні, народницькі пе­реконання схиляли його до соціалістичного типу державності як альтернативи «буржуазній парламентарній республіці». Правиль­но відзначаючи реальні недоліки останньої, застерігаючи від сліпого копіювання парламентаризму, він напрочуд далекоглядно позначив багато болючих точок виборчого процесу. Писав про мо­жливість впливу адміністрації, що використовує усякі формаль­ності, на хід і результати виборів — «від грубих виборчих розбо­їв до дуже тонких і вирафіновано підступних, в'їдливих штучок, котрими кандидат більшості... несподівано для себе, може опи­нитися зовсім за стартом, а кандидат меншости вийти кандида­том більшості і т. д., і т. д.». Такі недоліки виборчого процесу, на його думку, приховують небезпеку «виборчої апатії абсентеїзму, зневіри взагалі в партійну політику, парламентаризм».

М. Грушевський був впевнений: «Нова Україна має постати демократичною республікою, в якій були б гарантовані всі пра­ва і свободи», забезпечена «рівність всіх людей». Однак виріши­ти цю проблему діячам Центральної Ради не вдалося. Уроки по­разки однак не перекреслюють позитивів у політичній програмі Грушевського, його підходів до завдання створення громадян­ського суспільства й правової демократичної і соціальної держа­ви, пріоритету основних прав людини, національної рівноправ­ності. Дію принципу «дозволено все, що не заборонено законом» мислитель вважав ознакою демократичного суспільства.

У праці «Українська партія соціалістів-революціонерів та їх завдання» М. Грушевський захищав ідею пріоритету інтересів народу, суспільства над інтересами держави.

М. Грушевський розглядав українську націю як виключно хліборобську, що внаслідок чужоземного панування втратила вищі класи;

підкреслював як позитивні риси українського народу (вроджену логічність думки, високі культурні й соціальні інстинкти, високу красу побуту), так і негативні (відсутність національної свідомості, слабкість національного інстинкту, низький рівень освіти, культурного та політичного виховання).

У поглядах на державу М. Грушевський дотримувався думки, що національним інтересам України найбільш відповідає статус автономії в складі Російської Федерації. Він вирізняв два шляхи становлення федерації — через об'єднання двох і більше держав з їх ініціативи або з ініціативи зверху, коли унітарна держава стає федерацією, поділивши суверенітет з територіями. Правда, після ліквідації УНР більшовицькою Росією, М. Грушевський визнавав необхідність існування української незалежної держави, але лише тимчасово, орієнтуючись у майбутньому на входження Росії й України в загальноєвропейську федерацію.

Конституційний проект Грушевського ґрунтується на двох основних принципах: репрезентаційний уряд і ши­рока національно-територіальна децентралізація. Пріори­тетними при організації держави, на думку Грушевського, повинні бути народність, географічне розташування і демо­графія, а не історичні претензії деяких народів, чи випад­кові рішення бюрократів. Розглядаючи можливість авто­номного устрою України у складі оновленої демократичної Росії, вчений наголошував, що державний уклад цивілізо­ваних народів - це суверенний союз народу, який шляхом планової діяльності задовольняє індивідуальні, національні та загальноукраїнські солідарні інтереси у напрямку послідовного розвитку суспільства.

Грушевський послідовно проводив думку про визнання невіддільного права українського народу на самовизначен­ня і пошук його оптимальних форм, звертаючи особливу увагу на таку важливу детермінанту пробудження народу, національного розвою, як державницька ідея.

В умовах розбудови Української Народної Республіки Грушевський розробив засади теорії національно-демокра­тичної держави, на основі ідеї національно-персональної автономії. Ця ідея матеріалізувалась у Конституції УНР від 29 квітня 1918р. (Розд. VII). В ст. 69 Конституції на­голошувалось, що кожна з населяючих Україну націй має право в межах УНР на національно-персональну автоно­мію, цебто право на самостійне устроєння свого націона­льного життя, що здійснюється через органи Національ­ного Союзу, влада якого шириться на всіх його членів, незалежно від місця і поселення в УНР. Це є невід'ємне право націй, і ні одна з них не може бути позбавлена цьо­го права або обмежена в ньому. В ст. ст. 76-78 підкрес­лювалось, що органи Національного Союзу є органи дер­жавні. Вищим органом Національного Союзу є Націона­льні Збори, які обираються членами Союзу на засадах загального, рівного виборчого права, через безпосередні вибори і таємне голосування, з приложениям принципу пропорційного представництва. Вищим виконавчим орга­ном Союзу є Національна Рада, котра обирається Націо­нальними зборами і перед ними відповідає. Всі суперечки між органами Національного Союзу, з одного боку, та ор­ганами державного урядування чи місцевого самоврядування й інших національних союзів^ з другого боку, розв'язуються адміністративним судом.

Під національно-територіальною автономією М. Грушевський розумів широку децентралізацію держави й організацію самоврядування національних територій. Виділивши територію з українським населенням, міркував він, треба обрати український сейм, створити органи місцевого самоврядування, відповідне законодавство, форми контролю тощо. Ці органи мають розпоряджатися місцевими фінансами, земельним фондом, організовувати освіту й культуру, громадську безпеку і засоби економічного розвитку. Центральній же владі залишалося "нормування загальних основ державного і громадського ладу".

На відміну від офіційної російської історіографії, М. Грушевський вважав, що загальноруської історії не може бути, бо немає загальноруської народності. Може бути історія всіх руських або слов'янських народностей. Він заперечував претензії Московської Русі на частину давньоруської спадщини, справжнім спадкоємцем якої є виключно "українсько-руська народність, яка і створила Київську державу". Отже, М. Грушевський запропонував вивчати історію кожного народу окремо від початку його виникнення до сьогодення і вивчати історію народу, а не держави.
З розвитком політичних подій погляди М. Грушевського трансформуються. Він дедалі більше (особливо після прийняття IV Універсалу) схиляється до думки про незалежність України, її повний державний суверенітет.

Важко переоцінити значення особи Михайла Грушевського в історії України. Автор багатьох підручників з української історії, геніальний вчений і взагалі надзвичайно талановита людина, він був і видатним політичним діячем.

Дата добавления: 2014-01-04