Політичні теорії XIX ст

Політична думка представників буржуазного лібералізму та елітаристських теорій XIX-XX ст.

Соціалістичні концепції політики

Політичні теорії XIX ст.

План

ТЕМА 3. Основні тенденції розвитку політичної науки у ХІХ – XX ст.

Перша половина XIX ст. – час становлення індустріальної цивілізації в провідних європейських країнах. Цей період характеризується остаточним оформленням основних політичних ідеологій, появою нових методологічних підходів до вивчення політичних явищ. Провідною політичною ідеологією цього часу стає лібералізм: Б. Констан (1767-1830), І. Бентам (1743-1832), І. Кант, Г. Гегель та ін. Основними цінностями лібералізму проголошуються права і свободи особи, її недоторканість, свобода приватної власності і економічної діяльності, невтручання держави в економіку, розподіл властей. Тобто мова йде про ідеї, які беруть початок ще в період буржуазних революцій XVII-XVIII ст. і отримали поширення в XIX ст.

Можна дати таке визначення лібералізму. Лібералізм (лат. ІіЬегаІіs) – сукупність ідейно-політичних вчень, політичних і економічних програм, що ставлять за мету ліквідацію або пом'якшення різних форм державного і суспільного примусу щодо індивіда.

Позитивізм – новий метод відходу до дослідження суспільного життя. Філософським обґрунтуванням лібералізму став позитивізм. Його засновник – французький філософ Огюст Конт (1798-1857 рр.) та ін. Відмовляючись від пізнання сутності політичних явищ, позитивізм зводить задачі політичної науки лише до описання їх статистики і динаміки. Цей метод дав поштовх початку конкретних соціологічних досліджень у галузі політики. Його в рівному ступені використовували прихильники різних політичних ідеологій. У своїй пращі “Система позитивної політики” Конт зазначає, що розвиток суспільства, політичної влади і держави тісно пов'язаний з еволюцією людської свідомості, послідовною зміною трьох пануючих типів світогляду: теологічного, метафізичного і позитивного (наукового). Цим трьом етапам мислення відповідає розвиток політичних, економічних і правових відносин і інститутів соціально-політичного життя.

На теологічній стадії держава розглядається як результат дії надприродних сил, а всі політичні явища є волею Бога.

На другій стадії панівним стає метафізичний світогляд. Влада переходить до філософів-метафізиків. Метафізична епоха породжує іншу крайність – революції і монархічну республіку, в якій панує індивідуалізм, лібералізм і демократія. Все це, на думку Конта, викликає претензії особи до держави, захоплення влади некомпетентними людьми і є головною перешкодою для нормального розвитку суспільства.

На третій стадії панує позитивна свідомість. Реакційну аристократію “монархічну республіку” змінює соціально-політична система “соціократія”. Основний закон соціократїї висловлюється формулою: “Любов, як принцип, порядок, як основа, прогрес, як мета”. Невід'ємною рисою й властивістю нормального суспільного життя виступає солідарність. Порушення цієї солідарності, цієї суспільної гармонії неодмінно веде до розкладу суспільства і держави. Політична влада в соціократії належить банкірам, що спираються на професійних радників-вчених.

Значною мірою ідеї позитивізму розвинув далі англійський філософ і соціолог Герберт Спенсер (І820-1903 рр.). У своїй основній десятитомній праці “Система синтетичної філософії”, яку написав майже за 30 років, виклав основи еволюційної соціологи. Основна думка Спенсера – це аналогія держави з біологічним організмом. Він вбачав головне завдання держави в охороні прав громадян, засуджуючи розширення втручання держави в соціально-економічні процеси, висловив цікаві думки щодо бюрократії, заклав основу системного аналізу в дослідженні політики.

У той самий період (перша половина XIX ст.) оформлюється політичний консерватизм. Конкретні ідеї, що становили його зміст, змінювались в процесі історичного розвитку, але загальні світоглядні принципи, сформульовані в ті роки, залишаються по сьогоднішній час: збереження форм політичного життя, які сформувалися, пріоритет державних інтересів над особистими правами і свободами, заперечення рівності людей, демократичних інститутів і т. ін.

Політична доктрина анархізму. На противагу лібералізму в середині XIX ст. формується суспільно-політична теорія анархізму. В літературі зафіксовано два його напрями: анархо-індивідуалізм і анархо-комунізм.

Основні ідеї анархо-індивідуалізму сформульовані німецьким філософом Максом Щтірнером (1806-1856 рр.) і французьким філософом П’єром Прудоном (1809-1865 рр.). Ці ідеї зводились до того, що нове суспільство повинно ґрунтуватися на пріоритеті особистості, на егоїзмі. Оскільки держава і особа несумісні, анархо-індивідуалізм виступив проти держави, будь-якої централізованої влади. Майбутнє суспільство уявлялось анархо-індивідуалістам як суспільство обліку послуг, угоди дрібних власників, в якому нема місця антагонізму класів і насильства, досягнутий “взаємний договір”.

Теоретиками анархо-комунізму були Михайло Бакунін (1814-1876 рр.) і Петро Кропоткін (1842-1921 рр.). Головна мета їх учення – звільнення людини від насилля. Здійснення цього вони пов'язували з відмиранням держави, побудовою бездержавного соціалізму, при якому народ позбавиться від примусу якої б то не було влади. М. Бакунін піддав гострій критиці ідею К. Маркса про диктатуру пролетаріату. Нездійсненність марксисткій ідеї він пояснював тим, що весь робітничий клас одночасно бути диктатором не зможе. Диктатура пролетаріату поступово опиниться в руках управляючої меншості, яка буде відстоювати не народні, а свої власні інтереси, захищаючи своє привілейоване становище. В результаті, – робить висновок М. Бакунін, – відбудеться переродження пролетарської держави. Сформується політична система, яку він назвав “авторитарний комунізм”, або “державний соціалізм”. Логічність його міркувань і правомірність висновків підтверджені практикою казарменого соціалізму в колишньому Радянському Союзі. Теорія анархізму пустила свої корені в міжнародному робітничому русі. На початку XX ст. сформувалася течія анархо-синдикалізм (Італія, Франція, Іспанія, Росія та ін.).

Дата добавления: 2014-01-04