Наука та освіта у 1941-1945 рр

Чорною хмарою прокотилося фашистське лихоліття через Україну. Колонізатори масово знищували цивільне населення, примусово вивозили на каторжні роботи сотні тисяч людей. Було зруйновано 17 тис. промислових підприємств, майже всі колгоспи й радгоспи. Колосальних втрат зазнали наукові, культурно-освітні, медичні установи, вузи, школи. Гітлерівці знищили в Україні 714 міст і містечок, понад 28 тис. сіл, позбавили оселі близько 10 млн людей.

Надзвичайно жорстоке ставлення до жителів міст і сіл викликало масовий опір окупантам; населення піднялося на боротьбу з ворогом. Із перших днів війни десятки тисяч студентів, викладачів, письменників, представників творчої і наукової інтелігенції стали захисниками Батьківщини. У зв'язку з окупацією ворогом території України на Схід було евакуйовано наукові установи, вищі та середні навчальні заклади, культурно-освітні установи. Розмістившись на Уралі, у Сибіру, середній Азії, вони, долаючи труднощі, продовжували напружено працювати для зміцнення фронту, наближення перемоги.

На окупованій території фашисти пильно контролювали національне життя. Наприкінці 1941 p. вони заборонили публічні зібрання, створення товариств. На початку 1942 p. у Галичині було заборонено всі українські організації, встановлено ретельний контроль за діяльністю засобів масової інформації, нагляд за діячами літератури і мистецтва. Школи закривались, дозволялося працювати лише початковим класам. Почалися масові розстріли інтелігенції. Так, у Києві були розстріляні поетеса Олена Теліга, поет І. Ірлявський, редактор газети "Українська дійсність" І. Рогач та ін.

Величезних масштабів набуло пограбування окупантами мистецьких та історичних цінностей українського народу, відчутних втрат зазнали історичні та краєзнавчі музеї, бібліотеки, картинні галереї. Лише зі Львова німці вивезли понад 5 тис. рукописів і понад 3 тис. стародруків, близько 40 тис. томів різної літератури. Усього з України вороги вивезли понад 330 тис. цінних музейних експонатів.

З початком війни відбулось об'єднання кількох інститутів Академії наук України, які були евакуйовані на Схід. Переважна їх більшість, а також Президія АН України працювали в Уфі. На базі промислових підприємств продовжували працювати Інститут електрозварювання у Нижньому Тагілі, Інститут енергетики — у Копейську (Челябінська обл.), Інститут чорної металургії — у Свердловську, фізико-технічний інститут — в Алма-Аті. Усі вони мали тісні виробничі зв'язки щонайменше з 300 промисловими підприємствами Російської Федерації, Казахстану.

Інститут електрозварювання АН УРСР, очолюваний відомим вченим Є. Патоном, досяг вагомих результатів у зварюванні корпусів танків Т-34, упроваджував цю технологію безпосередньо на 10 танкових заводах і 6 заводах, що виготовляли авіабомби.

Євге́н О́скарович Пато́н (*20 лютого (4 березня) 1870, Ніцца — †12 серпня 1953, Київ) — український вчений у галузі зварювальних процесів і мостобудування. Академік АН УРСР(1929). 1894 року закінчив Технічний інститут у Дрездені, 1896 року — Петербурзький інститут інженерних шляхів.

До 1895 Патони жили в Німеччині (батько — російський консул Оскар Патон). Оскільки вРосійській імперії диплом дрезденського інституту не був визнаний, Є. Патон закінчив ще й російський вищий навчальний заклад. 1904 молодий вчений прийняв пропозицію створити в Києві третю в Росії кафедру мостів. 1904–1938 завідував кафедрою Київського політехнічного інституту.

1929 року організував в Академії наук України кафедру інженерних споруд, на базі якої створено Інститут електрозварювання (1934). 1934–1953 років — директор Інституту електрозварювання АН України. Автор понад 350 праць.

Розвинув ідеї винахідника М.Бенардоса, метод швидкісного автоматичного зварювання під шаром флюсу дістав назву "метод Патона"

Створив методи розрахунку раціональних конструктивних схем металевих проймових споруд мостів, дослідив умови їх роботи, розробив способи відбудови зруйнованих мостів. Виконав основоположні дослідження у галузі розрахування та міцності зварних конструкцій, механізації зварювальних процесів, наукових основ електричного зварювання плавленням. Під його керівництвом винайдено спосіб автоматичного швидкісного зварювання, який відіграв визначну роль у технічному розвитку.

У роки ІІ-ї Світової війни зробив визначний внесок в обороноздатність СРСР: розробив і впровадив технологію та обладнання для зварювання спеціальних сталей, зокрема, для танкових башт. 1953 ім'ям Є.Патона названо побудований ним суцільнозварений міст через Дніпро у Києві, що пізніше названий його іменем.

М. Стражеско інтенсивно працював над вивченням ранової інфекції і ранового сепсису.

Мико́лаДми́тровичСтраже́ско (1876, Одеса — †1952) — український терапевт.

Закінчив медичний факультет Київського університету (1899 р.). Працював у Київській міській лікарні і вищих навчальних закладах Києва. З1902 р. - у Військово-медичній академії в Петербурзі. Тут під керівництвом академіка І.П.Павлова провів експериментальні дослідження у галузі фізіології кишок, викладені в докторській дисертації (1904 р.). З 1904 р. — старший ординатор у терапевтичній клініці Київського університету. В 1907—1919 рр. — професор Київського жіночого медичного інституту. Водночас у 1908—1919 рр. — приват-доцент Київського університету і в 1917—1919 рр. — завідувач терапевтичного відділення Київської міської лікарні. У 1919 —1922 рр. — завідувач кафедри Новоросійського університету, з 1922 р. — Київського медичного інституту. Керував клінічним відділенням Інституту експериментальної біології та патології, з 1934 р. — Інституту клінічної фізіології АН УРСР. З 1936 р. — директор створеного ним Українського науково-дослідного інституту клінічної медицини. У роки Великої Вітчизняної війни — консультант евакуаційних госпіталів, керував дослідженнями в Центральному госпіталі Радянської армії, вивчав проблему сепсису ран, розробляв нові засоби боротьби з ним. Праця «Симптомологія та діагностика тромбозувінцевих артерій серця» (1910 р.) - спільно з В.П. Образцовим; монографія «Основи фізіологічної діагностики захворювань черевної порожнини» (1924 р.); монографія «Основи фізичної діагностики захворювань порожнини шлунка» (1924 р.) та інші.

З 1936 р. — директор створеного ним Українського науково-дослідного інституту клінічної медицини. Уперше в світі поставив (1909 року (спільно з В. П. Образцовим) прижиттєвий діагноз тромбозу судинсерця.

Автор більш ніж 100 наукових праць, присвячених різноманітним питанням клініки і лікування внутрішніх хвороб.

Опублікована ним спільно з В. П. Образцовим стаття «Симптомологія та діагностика тромбозу вінцевих артерій серця» (1910), в якій вперше у світі було дано розгорнутий опис різних клінічних форм інфаркту міокарда і виявлено його основну патогенетичну ланку, принесла йому світове визнання.

Особливу увагу приділяв клінічно-експериментальному вивченню патології органів кровообігу, розробив вчення про функціональну недостатність кровообігу, спільно з В. Василенком створив класифікацію недостатності кровообігу.

Його ім'я носить Національний науковий центр "Інститут кардіології імені академіка М.Д. Стражеска" АМН України, та одна з вулиць Києва.

Усі свої знання і досвід віддавав лікуванню поранених воїнів хірург-офтальмолог В. Філатов, який очолював Український інститут очних хвороб, що перебував у Ташкенті. Філа́тов Володи́мир Петро́вич (15(27).2.1875 — 30.10.1956) — офтальмолог родом із Пензенщини, дійсний член АН УРСР (із 1939) таАкадемії медичних наук СРСР (із 1944).

Закінчив медичний факультет Московського університету; 1903 — 11 співробітник Одеської університетської очної клініки; з 1921 професор Одеського медичного інституту і з 1936 директор заснованого ним Українського науково-дослідного інституту очних хвороб і тканинної терапії в Одесі. Опублікував понад 430 праць, у тому числі: «Учение о клеточных ядах в офтальмологии» (1908), «Оптична пересадка рогівки і тканинна терапія» (1945, 1948), «Тканевая терапия» (1948), «Мои пути в науке» (1955), «Операции на роговой оболочке и склере» (1960), «избранные труды» (тт. 1 — 4, 1961).

Філатов заснував велику офтальмологічну школу; запропонував хірургічний метод пластики на круглому стеблі (1917); розробив й увів у практику хірургічної офтальмології методи пересаджування рогівки очей трупів; запропонував власні методи лікування глаукоми, трахоми,травматизму в офтальмології тощо; винайшов багато оригінальних офтальмологічних інструментів; створив вчення про біогенні стимулятори та розробив метод тканинної терапії (1933), яка широко застосовується в медицині й ветеринарії; заснував і редагував в Одесі «Офтальмологический журнал»; довгий час очолював наукове Товариство офтальмологів України.

У роки війни понад 30 українських вузів працювали в евакуації. У лютому 1942 p. поновив роботу у Кзил-Орді (Казахстан) університет, що утворився з об'єднаних в один Київського та Харківського університетів, Одеський перебував у Байрам-Алі (Туркменія), Харківський хіміко-технологічний — у Чугчику (Узбекистан), Київський індустріальний — у Ташкенті, Миколаївський суднобудівний — у Пржевальську. Окремі вузи влились як факультети до місцевих навчальних закладів.

У тилу працювали школи й класи з українською мовою навчання, зокрема в Саратовській області — 30 українських шкіл і класів, у Свердловській — 18, у Новосибірській — 11. Там же розміщувались евакуйовані дитячі будинки, ремісничі училища та інші освітні заклади.

Великим був внесок літераторів у мобілізацію людей на боротьбу з фашизмом. Близько 80 письменників, майже третина членів Спілки письменників України, пішли в діючу армію. Серед них М. Бажан, С. Голованівський, І. Гончаренко, Л. Дмитерко, А. Малишко, І. Муратов, І. Нехода, Л. Первомайський, М. Рудь, М. Стельмах, М. Упеник, П. Усенко та ін. Смертю хоробрих загинули 25 письменників, серед них О. Десняк, Я. Качура, К. Герасименко, М. Трублаїні, Д. Каневський, М. Шпак, Ю. Черкаський та ін.

Від побіжних зарисовок і нарисів перших днів війни літератори перейшли до широкого висвітлення подій, поглибленого показу героїки війни. Зокрема, П. Тичина правдиво відобразив будні війни в поемі "Похорон друга". Визначною подією в літературному житті стала публікація поеми М. Бажана "Данило Галицький". У 1942~1943 pp. М. Рильський видав збірки патріотичних віршів "Слово про рідну матір", "Світова зоря", поему "Жага". В. Сосюра написав збірки "В годину гніву" та "Під гул кривавий", видані в 1942—1943 pp. Публікували свої твори митці С. Олійник, І. Нехода, М. Шпак, М. Нагнибіда, С. Воскрекасенко, В. Бичко та багато інших.

Як і всі жанри літератури, набирає силу сатира, яка шукає свій тон, свої образи, що успішно слугували викриттю ворога. Поезія антифашистського спрямування стає покликом до боротьби з ворогом.

Прозових творів було менше, лише окремі з них досягли рівня узагальнення. До таких належать збірка оповідань та нарисів Ю. Яновського "Земля батьків", твори Івана Ле "Люба", "Тут були німці", "Шевченко" та ін. Героїчний опір українського селянства фашистам знайшов втілення в повісті "Райдуга" В. Василевської. Тему героїзму воїнів на фронті розкривають у своїх творах А. Головко, Н. Рибак, Ю. Смолич, О. Довженко, С. Скляренко, О. Ільченко, А. Шиян, О. Копиленко та ін.

Дата добавления: 2014-01-04