Театр та кіно 2 пол. 80-90 рр. ХХ ст

Багато складних проблем постало перед українським театральним мистецтвом. Незалежна Україна дістала у спадок значну частину зросійщених театрів. Більшість музично-драматичних театрів Сходу і Півдня України були двомовними, однак частка українського репертуару була незначною. Після скасування цензурних обмежень провідні драматичні театри — Київський ім. І. Франка та Львівський ім. М. Заньковецької — здійснили низку талановитих постановок, які увійдуть до скарбниці театрального мистецтва. Стають україномовними багато обласних театрів.

Розвиток театрального мистецтва у другій половині 80 — на початку 90-х років пов'язаний з новаторською діяльністю таких режисерів, як Р. Віктюк, І. Борис, С. Данченко, С. Мойсеєв, В. Петров та ін. Світове визнання і славу здобув Р. Віктюк, на думку діячів театру, він як режисер-новатор визначив театральну естетику XX ст.

Рома́н Григо́рович Віктю́к (*28 жовтня 1936, Львів) — український і російський театральний актор і режисер, народний артист України, народний артист Росії.

Роман Віктюк, постановник і виконавець ролей у величезній кількості вистав, переважно в театрах Москви, зокрема, і в театрі свого імені, є популярним і шанованим обопільно в Росії та рідній Україні. Театрал відомий незмінною і непідробною епатажністю й оригінальністю, незаангажованістю в судженнях, в тому числі і з питань історії та сучасності, персоналій тощо.

У театрах опери і балету також відбуваються зміни. Так, починаючи з 1991 p. на базі Львівського державного театру опери і балету ім. І. Франка проводяться раз на три роки міжнародні конкурси співаків імені Соломії Крушельницької. В конкурсі беруть участь провідні співаки не лише України, а й багатьох зарубіжних країн, що важливо і престижно для пропаганди музичного мистецтва України. Лише в січні 2000 p. балетний колектив Національної опери України показав дві прем'єри —— балети "Вікінги" видатного сучасного українського композитора Є. Станковича і "Жар-птиця" класика музичної культури XX ст. І. Стравинського, українця за походженням. Проте, як зазначалося на засіданні колегії Міністерства, падіння престижу професії актора, режисера та інших пов'язане з вкрай низькою заробітною платою, соціальною незахищеністю та побутовою невлаштованістю їх представників.

Відбуваються зміни в українському кіно. Розпочато підготовку режисерів і сценаристів. Створюються україномовні фільми. Наприкінці 80 — на початку 90-х років в Україні були створені фільми, які здобули широке визнання. Серед них "Лебедине озеро. Зона" С. Параджанова та Ю. Іллєнка, "Голод-33" О. Янчука. Фільм "Лебедине озеро. Зона" в 1990 p. вперше в історії українського кіно одержав нагороди престижного кінофестивалю в Каннах.

Сергій Ио́сифович Параджа́нов (Сарки́с Параджаня́н) (9 січня 1924, Тбілісі, Грузинська РСР, СРСР - 21 липня1990, Єреван, Вірменська РСР, СРСР) - радянський кінорежисер і сценарист. Народний артист Української РСР (1990), народний артист Вірменської РСР (1990). Сергій Йосипович Параджанов народився в Тбілісі 9 січня 1924 року у вірменській родині Йосипа (Овсепа) Параджанова й Сиран Бежановой.

В 1942-1945 роках він вчився на вокальнім відділенні Тбіліської консерваторії й на будівельному факультеті Тбіліського інституту інженерів залізничного транспорту. В 1949 році він улаштувався асистентом режисера на Київську кіностудію імені Довженко, де й проробив до 1960 року; потім був режисером на студіях "Арменфильм" і " Грузія-Фільм".

В 1952 році Сергій Параджанов закінчив режисерський факультет ВГИКА, де вчився в майстерні І. Савченко; його дипломною роботою став фільм "Молдавська казка". Дебютом режисера в кіно став фільм "Андриеш", потім, крім декількох художніх картин, він зняв ряд документальних і науково-популярних картин - "Наталія Ужвий", "Думка", "Золоті руки".

В 1965 році за мотивами творів Михайла Коцюбинського Сергій Параджанов поставив фільм "Тіні забутих предків" про життя гуцула Івана. Ця картина вражає розжаренням народних страстей і образотворчою виразністю. Надекількох міжнародних кінофестивалях фільм удостоївся премій, і ім'я Параджанова придбало чималу популярність.

В 1965-1968 роках Параджанов разом з іншими відомими діячами української науки й культури, протестуючи проти масових політичних арештів в Українській РСР, звертався у вищі партійні й державні органі з вимогою роз'яснити причини переслідувань українських інтелектуалів і виступав за проведення відкритих судових процесів, яке повинне було б забезпечити справедливість розгляду справ. В 1968 р. його підпис під Листом 139 інтелектуалів проти політичних процесів стояла першої. Неодноразово висловлювався за дотримання свободи слова в пресі. Випробувавши переслідування й, намагаючись уникнути арешту, був змушеновиїхати у Вірменську РСР.

В 1971 році повернувся в Київ. 17 грудня 1973 року кінорежисер був арештований і засуджений на п’ять років. Утримувався в Лук'янівській в'язниці.

Завдяки міжнародній кампанії протесту (обігу підписали Франсуа Трюффо, Жан-Люк Годар, Федерико Феллини, Лукино Висконти, Роберто Росселлини, Сергій Параджанов був звільнено 30 грудня 1977 року. Через заборону жити на Україні Параджанов поселився в Тбілісі. За цивільну позицію й за переслідування, яким він за неї зазнав, Параджанова називали "вірменом, що народилися в Грузії, що й сиділи в російській в'язниціза український націоналізм".

Не вийшли фільми "Intermezzo" (по М. Коцюбинському), "Київські фрески", "ИкарИкар", "Сповідь".

Сергій Параджанов також писав сценарії й був художником - він створив величезну кількість малюнків і колажів.

В 1992 році знаменитому документальному фільму "Параджанов: Остання весна", у якім зберігається оригінальний негатив останнього, незакінченого фільму Параджанова "Сповідь", була вручена премія "Ніка".

У 1991 p. постановою Кабінету Міністрів України було створено Державний фонд української кінематографії, керівником якого призначено відомого кінорежисера Ю. Іллєнка. Цього ж року у Чернівцях відбувся перший Всеукраїнський кінофестиваль, присвячений пам'яті І. Миколайчука. На ньому демонструвалося 20 документальних, науково-популярних та анімаційних фільмів, серед яких "Танго смерті" О. Муравйова, "Кому вгору — кому вниз" С. Клименка, "Козаки йдуть" С. Омельчу-ка, "Ізгой" В. Савельєва. Головний приз одержав фільм "Голод-33", який створив на студії ім. О. Довженка режисер О. Янчук. Високу оцінку і призи на фестивалі здобули фільми "Українці: Віра" режисера В. Шматолохи (Київнаукфільм), анімаційний "Страшна помста" режисера М. Титова, художника Н. Гузь. Лауреатами фестивалю стали актори Б. Ступка, Є. Германова з Росії та Й. Поллаку з Ізраїлю.

Позитивним явищем в українському кінематографі стали багатосерійні фільми за творами класиків української літератури. Це, зокрема, "Сад Гетсиманський" за мотивами творів І. Багряного, "Пастка" — І. Франка, "Царівна" — О. Кобилянської. Схвально було сприйнято українським глядачем показ у 1997 p. багатосерійного телефільму "Роксолана". У 1994 p. кіностудія ім. О. Довженка одержала статус Національної.

Високу оцінку дістало українське кіно на міжнародній арені. На 36-му кінофестивалі у Сан-Ремо фільмові "Ізгой", створеному за мотивами повісті А. Дімарова, присуджено Гран-прі. Успішно представили своє мистецтво кінематографісти України в 1994 p. на кінофестивалі в угорському місті Дьордь. Це форум молодих митців, на якому було репрезентовано понад 100 фільмів з країн Східної Європи, США, Японії, Австрії. З 10 призів 4 отримали українські кінострічки: "Кордон на замку" (режисер С. Лисенко), "Хроніка повстання у Варшавському гетто" (режисер Й. Дулевська), "Портрет, пейзаж, натюрморт" (режисер С. Бусовський), "Спілка одноногих" (режисер О. Столяров).

Важливою подією стало створення Спілкою кінематографістів Асоціації молодих кінематографістів України (АМКУ).

Дата добавления: 2014-01-04