Система образів художнього твору

Систему образів художнього твору становлять образи дійових осіб, образи творця та адресата твору, образи при­родного та речового оточення.

Образи дійових осіб у залежності від виконуваних ними художніх функцій і місця, яке вони займають у загальній картині зображуваного, а також родових ознак твору можуть бути поділені на три типи:

а) образи осіб, що виступають у творі як об'єкти розповіді
(герої, про яких розповідають). Цей тип образу традиційно
позначають терміном персонаж;

б) образи осіб, що виступають у творі як суб'єкти роз-
повіді (герої, які розповідають). Більшість літературознавців
позначають цей тип образу терміном оповідач (= рос:
повествователь);

в) образи осіб, що виступають у творі як суб'єкти роз-
повіді й водночас як її об'єкти (герої, що є учасниками тих
подій, про які вони розповідають). Цей змішаний тип
образу, в якому оповідач виступає і як персонаж, звичайно
позначають терміном розповідач (= рос: рассказчик). До
особливого типу розповідача відносять специфічні образи
героїв-розповідачів ліричних творів, яких називають лірич-
ними героями.

Образ творця твору, суб'єкта зображення (що вбирає в себе як суб'єктів, так і об'єкти розповіді, а також і всі інші образи твору) найдоречніше назвати образом автора.

Образ адресата твору, суб'єкта адресації зображення звичайно називають образом читача.

Образ природного оточення прийнято називати пейзажем.

5. Образ речового оточення прийнято називати інтер'єром.
Якщо такі традиційні для літературознавства поняття, як «персонаж», «пейзаж», «інтер'єр», визначаються терміно­логічною сталістю, а поняття — «ліричний герой», «образ читача» — більшою чи меншою мірою термінологічною узгодженістю, то стосовно визначеності та системного спів­відношення понять — «оповідач», «розповідач», «образ автора» — чіткої термінологічної єдності ще не вироблено. Інколи, по-перше, терміни «оповідач» та «розповідач» беруть­ся як синоніми (не розмежовуються), коли типи суб'єктів розповіді у творі розрізняються з меншою деталізацією; по-друге, терміни «оповідач» та «розповідач» розглядають­ся як форми авторського образу (автор при цьому вино­ситься за межі будь-якої образної форми існування, образ­ність автора, інакше кажучи, категорично заперечується); по-третє, класифікація суб'єктів розповіді проводиться за дещо іншими ознаками, що має наслідком виокремлення відмінних від поданих тут їхніх типів.

Персонажем (франц. personnage, від лат. persona — маска актора в антич­ному театрі, в переносному розумінні — носій маски, актор, власне — зображувана ним особа) називається образ дійової особи, що виступає у творі як об'єкт розповіді і сприй­мається насамперед як певна жива або умовно жива істота. По суті поняття «персонаж» є збірною назвою тієї сукупно­сті засобів зображення, завдяки яким окреслюється конкрет­но-чуттєва даність, образ дійової особи, яку творять її порт­рет, костюм, мова, вчинки, характеристики з боку інших персонажів, що ведуть розповідь.

В тому ж значенні, що й «персонаж», часто викорис­товуються поняття «герой» та «дійова особа». Не заперечую­чи того, що всі ці три поняття виступають у принципі як синоніми, окремі літературознавці намагаються аргумен­тувати наявність між ними певних внутрішніх відмін­ностей, як це робить, наприклад, Л. Чернець, яка пише: «У тому ж значенні (що й персонаж) в сучасному літературо­знавстві використовуються словосполучення літературний герой, дійова особа (переважно в драмі, де список дійових осіб традиційно подається за назвою п'єси). У цьому сино­німічному ряду слово „персонаж " найбільш нейтральне, його етимологія маловідчутна. Героєм (від грец. fjpcoÇ — „напів­бог, обожнена людина") в певних контекстах недоречно називати того, хто не має героїчних рис („Не можна, щоб герой був дріб'язковим і огидним", — писав Буало стосовно трагедії), а дійовою особою — бездіяльну (Підколесин або Обломов)» [105, 67\. Слід пам'ятати, що подібні аргументи є дуже умовними, як з огляду на етимологію, так і з огляду на фактичний стан речей. Зокрема, поняття «герой» асоці­юється не лише з більшими чи меншими надприродни­ми властивостями певної особи, а й, далеко не в останню чергу, з її функцією — бути вершителем дій, вчинків, вагомість яких особливо значуща, історично-актуальна. У текстах творів самих письменників досить часто звучить вираз «наш герой», в якому висунутий на передній план відтінок винятковості персонажа зовсім не з точки зору наявності чи відсутності в його характері героїчних рис, а з метою підкреслення того провідного місця, яке він займає серед інших персонажів, по відношенню до яких він висту­пає як головний або один з головних героїв. З іншого боку, бездіяльність дійової особи твору характеризує спосіб її життя в тому умовно-реальному життєвому плані, який виступає у творі як предмет зображення, але не з точки бути поділений у творі між кількома персонажами — «ва­ріантами одного типу» (Л. Чернець), по-друге, в кожному творі є персонажі, що виступають як більш-менш «чисті» суб'єкти дії, її ініціатори, і «скріплювачі». Від цих останніх тип персонажа — суб'єкта свідомості — і веде своє генетичне походження. Проміжний етап між ними, очевидно, психіч­ний стан героя, з якого пізніше розвинеться характер і який зберігає своє значення й сьогодні як допоміжний засіб підкреслення характеру персонажа в прозі і як основний засіб розкриття сутності ліричного героя у віршових творах.

Оповідачем зветься дійова особа, зображена у творі як суб'єкт роз­повіді, а саме — як герой, від особи якого у творах епіч­ного чи ліро-епічного роду літератури ведеться розповідь і який виступає в них у функції уявного автора.

Основні ознаки цього типу дійової особи полягають у тому, що оповідач — це герой ліричної фабули (див.: Фа­була) твору й у цій ролі він виступає у творі як особа, дис-танційована від героїв епічних фабульних ліній — персо­нажів. Оповідач, інакше кажучи, не має реальних (що, проте, не виключає можливості зображення уявлюваних ним) стосунків і не вступає в безпосередній контакт із світом тієї дійсності, яка є предметом його розповіді. Зображувані події оповідач спостерігає і оцінює немовби збоку, як чуже життя. Ось як характеризує цю ситуацію Ю. Манн: «... автор сюжетно не належить до світу свого персонажа (персонажів), і шляхи їхні не перетинаються, що не виключає авторської активності не лише у формі номінального самовизначення („я" або „ми"), коротких або більш розгорнутих висловлювань, але й у формі до­статньо явних вчинків та дій. Зберігається, проте, дистан­ція автора від усього зображуваного» [57, 6]. З іншого боку, оповідач дистанційований не лише від героїв, про яких він розповідає, а й від автора — реального творця, суб'єкта зображення усього, що є у творі, не виключаючи при цьому і особи самого оповідача, який виступає не як фактичний, а як уявлюваний фактичним творцем автор, «художньо конструйована особа» (Ю. Манн), що вводиться в коло зображуваного з певною художньою метою і за своїми світоглядними переконаннями та творчими прин­ципами може як більшою чи меншою мірою нагадувати реального автора, так і не збігатися з ним, бути духовно чужим світоглядним типом. Оповідач виступає у творі як свого роду посередник між автором та світом його ге­роїв, як певна формально-стороння позиція, кут зору на зображуване, який не обов'язково або не повністю збі-

Розповідачем називається дійова особа, яка виступає у творі і як суб'єкт, і як об'єкт (безпосередній або опосередкований) созповіді, тобто як герой, що є учасником або має без­посереднє відношення до тих подій, про які він розповідає.

Подібно до оповідача, розповідач дистанційований від геального автора-творця (не може бути прямо з ним ото­тожнений), проте, на відміну від першого, — не дистан-пійований від світу тих, про кого він розповідає, і може зступати або й вступає в безпосередній контакт з ними, тобто, інакше кажучи, виступає у творі як персонаж, присутній у сдній з його епічних фабул, хоча при цьому усвідомлюється як персонаж специфічний, а саме як такий, «очима» якого ми бачимо зображені у творі події, життя осіб, про яких у творі йдеться. Розповідь у творах, що мають розповіда­ча, звичайно ведеться від певного «я», яке, по-перше, не:5ов'язково при цьому персоніфікується (від лат. persona — особа і facere — робити), тобто постає у вигляді предметно зримої особи або й взагалі називається; по-друге, у різній •dpi задіяне в тих життєвих обставинах, про які розпові­дає. В цілому розповідач у художніх творах може бути представлений трьома типами:

Розповідач — головний герой твору. Цей тип харак­теризується тим, що розповідач не лише названа, але й ціл­ком персоніфікована особа, яка виступає як безпосеред­ній учасник і головний герой тих подій, про які вона розповідає. Цей тип розповідача найбільш уживаний у тво­рах автобіографічного характеру або таких, що наслідують цю форму, наприклад у повісті Марка Вовчка «Інститутка» розповідь ведеться від особи головної героїні твору — крі­пачки Усті), новелах М. Коцюбинського «Цвіт яблуні», М. Хвильового «Я (Романтика)» і т. д.

Розповідач — побічний герой твору. Відмітні ознаки цього типу — не обов'язкова персоніфікація, обмеженість зизначеності особи розповідача формою певного некон-кретизованого «я», від якого ведеться розповідь, не обов'яз­кова безпосередня участь у зображуваних подіях, тобто зідсутність прямих контактів розповідача з героями, про яких він розповідає, або епізодичність таких контактів. На відміну від першого типу розповідь ведеться не «зсередини» зображуваного, а немовби збоку. Цей тип за своїми ознаками нагадує героя-оповідача, але, на відміну від нього, він прин­ципово не відокремлений від того світу, про який розпо­відає, сприймає його не як умовну (що характерно для позиції оповідача), а як реальну дійсність (таку, що існує насправді), дійсність, органічною часткою якої він себе відчуває. Розповідач даного типу представлений, напри­клад, в оповіданні П. Куліша «Орися». В ньому йдеться про щасливу життєву долю доньки сотника Таволги — Орис; Розповідач її життєвої історії — неперсоніфікована особа, виявлена у формі «я», від якої ведеться розповідь і, хоча й не бере безпосередньої участі в описуваних нею подіях, не дистанційована від них повністю: розповідач виявляє себе > фіналі розповіді: «Бачив я Орисю саме перед весіллєм; хоро-і ша була, як квіточка. Бачив я знов її через рік у Миргоро­ді — ще стала краща замужем...» і т. д. Аналогічну форму той же тип розповідача має, наприклад, гоголівська «Повіе~ про те, як посварилися Іван Іванович з Іваном Никифорс-вичем». Розповідач з'являється наприкінці повісті («Назад тому лет пять я проезжал чрез город Миргород... Боже, сколь­ко воспоминаний! Я двенадцать лет не видал Миргорода...-і вступає в епізодичний контакт із героями його розповіді

3) Розповідач — герой, особа якого виражається виключ­но його мовленнєвою позицією, що різко контрастує з тими літературними мовними нормами, носієм яких у твор: незмінно виступає його реальний автор-творець. Цей тип розповідача, який умовно можна назвати «мовленнєвим», дуже близький до героїв-оповідачів за ознакою повно: дистанційованості від участі в описуваних подіях, проте, як і в другому типі, ця дистанційованість не принципова, розповідач описує події не як літературно-конструйовану, а як справжню чи вірогідно можливу дійсність. Цей тип розповідача не персоніфікований, не визначений формаль­ною вказівкою на його «я», проте в більшості випадків безпомилково сприймається як частка того життєвого се­редовища, про яке він розповідає. Якщо перший і частково другий тип розповідача споріднює з предметом їхньої роз­повіді спільна дія, учасниками якої вони є, то розповіда­ча третього типу споріднює з предметом його розповід: підкреслена єдність мовленнєвого стилю: розповідач і його герої розмовляють мовою, різко відмінною від літературно нормованої. Цей літературно ненормований мовленнєвий стиль називають сказом. Класичним прикладом твору, і якому виступає оповідач даного типу, є відоме оповідання М. Лескова «Лівша» («Сказ про тульського кривоокого Лівшу та про його сталеву блоху»), де розповідь ведеться від неназваної особи, мовленнєвий стиль якої свідчить про її належність до тульських цехових майстрів, про яких і розповідається в цьому творі.

Основна художня мета, з якою пов'язують введення до твору особи розповідача, полягає в тому, щоб створити певну світоглядну позицію, кут зору на описуване, відмінний від власне авторського. Як справедливо зауважує О. Гуторов,...під „я" інколи приховується соціально чужий або психо­логічно не схожий у чомусь на реального автора розповідач, необхідний для створення особливої атмосфери розповіді, лля вираження інших творчих принципів» [ЗО, 75]. Така стороння позиція відрізняється від схожої на неї за формою позиції оповідача, по-перше, порівняно більшою емоційністю, безпосередністю вираження оцінок та почуттів, оскільки, на відміну від позиції оповідного типу, орієнтована не на форму літературного викладу, а на створення більш-менш повної люзії усної, живої розповіді; по-друге, певною обмеженістю розповідних можливостей: якщо оповідач виступає у творі як «„всевидюща" особа, яка знає „усе і про всіх", то розповідач, який описує те, що з ним відбувалось, або те, що він сам бачив, строго обмежений своїм власним досвідом»

Ліричним героєм називається специфічний розповідач, в особі якого знаходить свій вияв підкреслена спів­віднесеність з авторським «я», що стало простежується в ме­жах більш-менш значної групи ліричних творів певного тематичного циклу, біографічного періоду або й творчості окремих поетів загалом.

Наукова категорія ліричного героя теоретично була об­грунтована на початку 20-х років XX століття формальною школою літературознавства (зокрема, Ю. Тиняновим та Б. Томашевським) і майже одночасно російським поетом А. Бєлим. Останній у передмовах до розділів берлінського видання своїх творів назвав її «ліричним суб'єктом» і -суб'єктом поезії». Б. Томашевський писав стосовно цього про «біографічний ліризм» (стаття «Література і біографія»). Вважається, що найаргументованіше підґрунтя під кате­горію «ліричного героя» підвів Ю. Тинянов у своїй літературно-критичній статті «Блок». Аналізуючи літературно-критичні й мемуарні праці, якими відгукнулася суспільна думка Росії на смерть О. Блока, Ю. Тинянов дійшов виснов­ку, що в більшості цих праць місце біографічної постаті поета, про яку ведуть мову, заступає, власне, та лірична біографія: те поетичне «я», яке цілком свідомо чи напівсвідомо відтворив у своїй ліриці О. Блок і яке не в усьому збігається з його реально-біографічним, людським «я». Пишуть, як зауважує Тинянов, не про біографічного Блока, а про його поетичний образ, хоча цей образ, вказує Тинянов, і був головною темою лірики Блока: «Блок — провідна лірична тема Блока. Ця тема приваблює як тема нової, ще ненарод­женої (або неусвідомлюваної) формації. Про цього ліричного Ліричний герой, таким чином, — це та поетизована суть авторського «я», котра найповніше відповідає його естетично­му ідеалові, це той літературний характер і та поетична біо­графія, яку художньо конструює автор для своїх читачів. Найбільш загострена форма вияву ліричного героя — так звана поетична маска, характерна для творчості окремих поетів. Поетична маска — це той підкреслено гіперболі­зований, метафорично збагачений художній образ, в якому постає особа ліричного героя. В. Кошелєв, зіставляючи, наприклад, поетичні маски ліричних героїв російських поетів М. Гумільова та І. Сєверяніна, характеризує висловами самих поетів першого як «конквистадора в панцире же­лезном», «флибустьера» і «открывателя новых земель» у «высоких ботфортах» і «брабантских манжетах»; другого — як «царя страны несуществующей», «царственного паяца», що плаче «за струнной изгородью лиры», «вашего нежно­го, вашего единственного» прихильника «ананасов в шампанском», «гения Игоря Северянина».

Образом автора називається відображена у творі особистість автора- творця, яка знаходить свій вияв у формі певної світоглядної позиції (точки зору), що стоїть за всім зображеним у творі і зв'язує його вираженням певної концепції світу й людини.

Образ автора — специфічна смислова величина, яку, з одного боку, потрібно відрізняти від біографічної авторської лостаті, автора — як людини, а не як особливої творчої особистості; з іншого боку, від образу художньо констру­йованої особи оповідача або розповідача твору, уявлю-ваної реальним творцем у функції автора, — тобто умовно­го, а не фактичного автора-творця. З існуючих концепцій авторського образу найаргументованішою видається точка зору на дану проблему й сутність авторського образу, яку узагальнює у своїй праці «Образ автора як естетична категорія» Н. Бонецька. «Зустріч свідомості читача з автором, — пише Н. Бонецька, — відбувається тоді, коли за художнім світом починає відчуватися авторська активність, яка його ство­рила. Що ж за образ з'являється при цьому у свідомості читача? Як оформлюється, усвідомлюється та закінчується зраження від зустрічі з автором? Цей образ зовсім особли­вий, його природа відмінна від природи образів героїв твору. Насамперед він не має ні пластичної оформленості, ні характерологічної закінченості. З художнього твору ми не можемо не лише дістати якихось відомостей про зовніш­ній вигляд його автора, а й зробити більш-менш певні типів авторських образів, характерних для певної історично: епохи, та їхніх видових естетичних модифікацій, пов'язаних з художніми відмінностями у межах одного загального типу (скажімо, узагальнений тип і характерні риси образу коміч­ного автора, автора-мораліста, автора-дослідника і т. д.).

Образом читача називають відображеність у творі особи читача, точніше читацької свідомості як прогнозованого типу оцінки зображеного у творі.

Образ читача — багатоаспектна проблема, пов'язана як з предметом теорії літератури, так і з питаннями психології творчості та сприйняття. Стосовно поетики проблема образу читача, зокрема, постає тоді, коли художній текст роз­глядається не як замкнуте в собі ціле, а як таке діалогічне висловлювання, яке з самого початку зорієнтоване на пев­ний тип читацького сприйняття, вбирає його у свою художню структуру як значущий фактор, дійову передумову есте­тичного сприйняття. «Часто забувають, — зауважував з цього приводу X. Ортега-і-Ґасет, — що справжнє мовлення не лише говорить про щось, а що хтось звертається з ним до когось. У будь-якому процесі мовлення беруть участь суб'єкт мовлення та його адресат... Мова за самою своєю суттю діалогічна, й усі інші форми мовлення лише пригнічують її ефективність. Тому я й вважаю, що на увагу заслуговує лише та книга, яка дає нам відчуття того, що її автор здат­ний конкретно уявити свого читача, а його читач відчуває міцну руку автора». Саме в цьому напрямку і стає можливою розмова про «вписаність у текст „образу читача", який може бути, подібно до образу автора, „вичи­таний" із тексту і який виступає як свого роду „маска", роль, що пропонується емпіричному читачеві».

Образ читача найчастіше конкретизують як образ читаць­кого сприйняття, який з'являється в письменника та утри­мується ним у процесі творчості й моделюється зсередини його твору у вигляді різних настанов на врахування, про­гнозування та оцінку можливих типів читацьких реакцій на зображуване, а також його (читача) предметного зобра­ження. Можливе, таким чином, подвійне тлумачення понят­тя «образ читача»: по-перше, читач може розглядатися як певне внутрішнє, естетично зорієнтоване читацьке «я», тоб­то концептований, співтворчий аспект особи емпіричного, реального читача, спрямований на твір і передбачуваний автором в його настанові на потенційно мислимий діалог; по-друге, образ читача може бути співвіднесений з функцією читача як безпосереднього героя твору, у тому випадку, коли він введений у систему його дійових осіб.

Пейзажем (франц. країна, місцевість) називається образ природного оточення персонажів та їхніх дій, опис картин природи в художньому творі, який має певне значення в його загальній змістовій організації. Найважливіша функція пейзажу полягає в тому, що він виступає у творі як додатковий опосередкований засіб характеристики окреслюваних у ньому героїв, персонажів.

Інтер'єром (франц. intérieur — внутрішній) називається образ речо­вого оточення персонажів та їхніх дій, опис приміщен­ня, реалій побуту: речей, предметів і т. д. Найважливіша художня функція інтер'єру — засобами компоновки, добо­ру відповідних речей і предметів підкреслити ті чи інші специфічні риси, смаки, духовні запити персонажа — тим самим слугувати опосередкованим засобом його характе­ристики. Прикладом «ідейної» єдності персонажа та речі може бути іронічний інтер'єр з поеми М. Гоголя «Мертвые души»: «Чичиков ещё раз окинул комнату, и всё, что в ней ни было, всё было прочно, неуклюже в высочайшей сте­пени и имело какое-то странное сходство с самим хозяи­ном дома; в углу гостинной стояло пузатое ореховое бюро на пренелепых четырех ногах, совершенный медведь. Стол, кресла, стулья — всё было самого тяжёлого беспокойного свойства — словом, каждый предмет, каждый стул, каза­лось, говорил: „И я тоже Собакевич!" или „И я тоже очень похож на Собакевича!"».

Дата добавления: 2014-01-04