Свобода слова і журналістська діяльність – 8 год

План.

Лекція 11 Облік депозитних операцій зі строковими коштами

Тема 5. Облік депозитних операцій

1. Облік депозитних операцій суб'єктів господарювання.

2. Облік строкових коштів фізичних осіб.

3. Облік нарахування та сплати відсотків за депозитами.

1-2. Облік депозитних операцій суб'єктів господарювання.

Облік строкових коштів фізичних осіб.

Облікові записи за рахунками клієнтів, що нами класифіковані як депозити на вимогу, здійснюються відповідно до Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затверджена Постановою Правління НБУ 21.01.2004 року №22, При віднесенні цих рахунків до депозитних ураховано можливість використання банком наявних грошових залишків за ними як банківських ресурсів. З огляду на це банк повинен підписати з власниками рахунків договори на розрахунково-касове обслуговування з установленням розміру оплати за наявні залишки грошових коштів. Для банку, у якому відкрито рахунок, визначена плата є витратами, які відображаються в обліку за методом нарахування.

Витрати нараховуються щомісячно (можливо і щоденно), а сплачуються відповідно до умов, передбачених договором. Щоразу сума нарахованих витрат відображається проведенням:

Дебет рахунків розд. 70 «Процентні витрати»

Кредит рахунків «Нараховані витрати».

Нарахування витрат проводиться відповідає бухгалтерському проведенню»:

Дебет рахунка 7020 «Процентні витрати за коштами на вимогу СГД»

Кредит рахунка 2608 «Нараховані витрати за коштами на вимогу СГД».

Розглянемо бухгалтерські записи щодо нарахування витрат за іншими групами клієнтів: за групою 262 «Кошти на вимогу фізичних осіб»:

Дебет 7040 «Процентні витрати за коштами на вимогу фізичних осіб»

Кредит 2628 «Нараховані витрати за коштами на вимогу фізичних осіб»;

Обліковою процедурою за вкладами до запитання та строковими вкладами за депозитними операціями, що їх виконують банки із клієнтами - юридичними і фізичними особами, передбачаються бухгалтерські записи за такими етапами:

залучення коштів на вклад (депозит):

Дебет рахунків: для обліку грошових коштів, рахунків на вимогу клієнтів.

Кредит рахунків для обліку залучених вкладів (депозитів);

нарахування процентів за вкладом (депозитом):

Дебет рахунків розд. 70 «Процентні витрати»

Кредит рахунків: 2618 «Нараховані витрати за строковими коштами сгд»

2638 «Нараховані витрати за строковими коштами фізичних осіб»;

повернення вкладу (депозиту) та нарахованих процентів:

Дебет рахунків для обліку залучених вкладів (депозитів)

Дебет рахунків «Нараховані витрати»

Кредит рахунків грошових коштів (1001, 1200, 1500, 2600).

Якщо вкладник не вимагає повернення строкового вкладу після закінчення строку, установленого договором банківського вкладу, то такий вклад переноситься на рахунок з обліку вкладів до запитання (на вимогу). У банківській практиці непоодинокі випадки, коли з ініціативи вкладника вклад (депозит) повертається до закінчення дії договору банківського вкладу (депозиту). Це спричинює зниження процентної ставки за строковим депозитом до рівня, передбаченого за депозитами до запитання. У цьому випадку банк здійснює перерахування суми процентів, а на різницю між нарахованими раніше процентами та процентами, що підлягають сплаті за ставкою, яка застосовується за вкладами до запитання, банк зменшує свої процентні витрати, виконуючи бухгалтерське проведення:

Дебет 2618 «Нараховані витрати за строковими коштами сгд»

Кредит відповідних рахунків розд. 70 «Процентні витрати».

Відповідно вкладникові виплачується сума внесеного вкладу (депозиту) та сума процентів за вкладом за зниженою ставкою. Якщо проценти сплачувались вкладникові періодично протягом дії договору банківського вкладу (депозиту), то різниця між процентами раніше сплаченими та перерахованими за зниженою ставкою (за ставкою вкладів до запитання) підлягає поверненню банку відповідно до умов договору:

– вкладник може це зробити самостійно;

– банк утримує необхідну суму із суми вкладу (депозиту).

3. Облік нарахування та сплати відсотків за депозитами.

Депозитні рахунки мають мультивалютний характер. Депозитна операція - це операція із залучення коштів на депозитні рахунки. Під час її здійснення виконуються такі облікові операції:

1)відкриття і реєстрація депозитного рахунка;

2)облік операцій щодо залучення коштів на депозит;

3)облік операцій з вилучення коштів з депозиту;

4)нарахування процентів за депозитом і операції щодо їх сплати клієнтам;

5)облік операцій щодо повернення коштів з депозиту та закриття депозитного рахунка.

Форма надходження грошей обумовлюється угодою. Підприємства мають право перераховувати кошти на депозитний рахунок тільки з поточного рахунка. Фізичні особи можуть вкласти кошти готівкою або перерахувати з поточного рахунка. З депозитного рахунка підприємства грошові кошти можна перерахувати тільки на його поточний рахунок. Нараховані проценти за депозитом можуть бути перераховані або на депозитний рахунок підприємства або на його поточний рахунок. З депозитного рахунка фізичної особи кошти повертають за її бажанням або готівкою або шляхом перерахування на вказаний поточний або інший депозитний рахунок. Такий порядок поширюється і на сплату процентів.

Проценти за депозитом банк може сплачувати із використанням таких методів:

1) одночасно з поверненням депозиту (на дату повернення депозиту);

2) періодично;

3) авансом (на дату внесення коштів в депозит).

Проценти на депозит нараховують від дня, наступного за днем надходження до банку грошових коштів або банківських металів, до дня, який передує поверненню грошових коштів або банківських металіввкладнику або списання з депозитного рахунка вкладника з інших підстав.

Для обрахунку процентних витрат застосовують такі методи:

1. Метод «факт/факт» - передбачає, що для розрахунку використовують фактичну кількість днів у місяці та році;

2. Метод «факт/360» - передбачає, що для розрахунку використовують фактичну кількість днів у місяці, але умовно в році 360 днів;

3. Метод «30/360» передбачає. що для розрахунку використовують умовну кількість днів у місяці - 30, умовно в році - 360 днів;

Безпосередньо облік номіналу депозиту залежить від методу виплати процентів:

за період;

на період (авансом).

У разі застосування методу «за період» проценти можуть сплачуватися періодично або в кінці терміну, визначеного депозитною угодою. За умовами договору під час сплати процентів методом «за період» на дату залучення коштів здійснюється таке бухгалтерське проведення:

Д-т поточного рахунка, кореспондентського рахунка, каси

К-т рахунка «Депозити».

Коли застосовується метод «на період», проценти виплачуються в момент внесення коштів на депозит, тобто авансом. Отже, номінал депозиту перевищуватиме суму, отриману від депонента (власника депозиту) на суму сплачених авансом процентів. У такому разі окремо обліковується номінал депозиту та сплачені авансом проценти:

Д-т 1001 (2600, 1200) - на суму отриманих коштів, тобто на суму номіналу депозиту з відрахуванням процентів

Д-т 3500 «Витрати майбутніх періодів» (на суму сплачених авансом процентів)

К-т рахунка «Депозити» (на суму номіналу).

Кошти на депозит залучаються за процентною ставкою, яка зазначається в депозитній угоді. Для обчислення суми нарахованих процентів банки використовують, як правило, номінальну (метод рівних частин) або фактичну процентну ставку (актуарний метод). Незалежно від методу нагромадження процентів їх загальна сума на дату закінчення дії депозитного договору не змінюється.Банк може залучати депозит також за фіксованою або плаваючою процентною ставкою.

Облік процентів за депозитами здійснюється на засадах нарахування та відповідності. Для їх обліку виконується бухгалтерське проведення:

Д-т рахунка «Процентні витрати»

К-т рахунка «Нараховані витрати».

Коли дати нарахування і сплати процентів збігаються, банк може, передбачивши це внутрішньою обліковою політикою, відносити відповідну суму процентів безпосередньо на рахунки витрат у кореспонденції із поточним рахунком вкладника. В обліку ця ситуація фіксується бухгалтерським проведенням:

Д-т рахунка «Процентні витрати»

К-т поточного рахунка клієнта.

Сплачені авансом проценти не рідше одного разу на місяць протягом строку депозиту амортизуються з віднесенням відповідної суми на процентні витрати, тобто виконується бухгалтерське проведення:

Д-т рахунка «Процентні витрати»

К-т рахунка «Витрати майбутніх періодів».

Якщо після закінчення дії депозитного договору депонент не отримує процентів, їх сума приєднується до депозиту або враховується на рахунках нарахованих витрат.

Досить поширеною є методика розрахунку процентів за депозитом зі щоквартальною їх капіталізацією. У разі капіталізації проценти щоквартально зараховуються на депозитний рахунок. Наступне їх нарахування проводиться на суму депозиту, збільшену на суму нарахованих процентів.

У цьому разі виконуються такі бухгалтерські проведення.

1. У разі залучення депозиту:

Д-т рахунка каси, поточного рахунка клієнта.

К-т рахунка 2630 «Короткострокові депозити фізичних осіб»

2. У разі застосування методу рівних частин наприкінці кожного місяця І кварталу банк проводить операцію з нарахування процентів за депозитом:

Д-т рахунка 7041

К-т рахунка 2638

3. на підставі положення відповідної депозитної угоди щокварталу банк капіталізує нараховані за 3 місяці суми процентів, про що вноситься запис до регістрів бухгалтерського обліку:

Д-т 2638

К-т 2630 «Короткострокові депозити фізичних осіб»

Наприкінці 4-го місяця проценти нараховуються з огляду на нарощену суму депозиту (номінал та суми процентів, нарахованих за попередні три місяці). Усі наступні бухгалтерські проведення з нарахування процентів та їх капіталізації в межах терміну дії депозитної угоди здійснюються аналогічно.

Механізм наведених раніше можливих варіантів сплати процентів дає підстави для такого висновку: в обліковій політиці банку за пріоритетний слід вибрати метод сплати процентів за період.

План

1. Загальне поняття про спосіб журналістської творчості.

2. Існуючі наукові традиції у вживанні понять «Метод діяльності» і «Спосіб діяльності».

3. Спосіб діяльності як сукупність її особливостей. Структура способу діяльності.

4. Відмінність способу творчої діяльності від способу репродуктивної діяльності.

5. Спосіб творчої діяльності журналіста – носій її специфіки.

6. Механізм «перетворення» фактів дійсності у факти тексту.

7. Функції факту в тексті. Види фактів.

8. Професійні вимоги до фактологічного ряду журналістських творів у пресі, на радіо і телебаченні.

9. Умови для успішного засвоєння способу творчій діяльності журналіста.

Прагнення до свободи — один з невід'ємних атрибутів людини. Під свободою розуміється право на будь-яку діяльноість, наслідки якої не завдають шкоди природному та соціальному довкіллю. Поняття "діяльність" охоплює як фізичні, так і духовні, інтелектуальні вчинки людини. Поняття "завдання шкоди" включає в себе не тільки принесен­ня фізичних чи економічних збитків і втрат окремим людям і суспільству в цілому, але й нематеріальну іяльність, спрямовану на об­меження свободи, заклики до насильства, національної чи класової не­терпимості та ін.

Свобода діяльності в будь якій сфері (і в журналістиці в тому числі) виявляється в можливості ставити певні цілі й боротися за їх здійснення на основі вільного свідомого вибору й творчого рішення. З прагнення людини до свободи виникає розвиток науки, мистецтва, а та­кож і журналістики як інформаційної діяльності, що має яскраво вира­жену гносеологічну функцію. Свобода невідривна від пізнавальної діяльності людини, від творчості. У свою чергу творчість можлива ли­ше за умов свободи.

При цьому слід чітко уявляти, що абсолютна свобода людської діяльності неможлива. Людина завжди обмежена:

1) законами природи,

2) законами суспільства,

що діють незалежно від суб'єкта, а також

3) мірою власного суб'єктивного пізнання цих законів.

Лише діяння у згоді із законами природи й суспільства робить людину вільною й спроможною до досягнення покладених перед собою цілей. Свобода полягає в пізнанні необхідності й в подоланні не­обхідності на основі її пізнання. Голландському філософу Бенедиктові Сггінозі (1632-1677) належить визначення "Свобода — це усвідомлена необхідність", що увійшло як крилатий вислів у філософську свідомість людства. Отже, подолання необхідності можливе лише за допомогою пізнання необхідності. Свобода:

1) обумовлена рівнем оволодіння законами природи й суспільства і прийняттям їх як умов і меж діяльності суб'єкта;

2) неможлива без бажання й волі, користуючись знаннями за­конів і творчо застосовуючи їх на практиці, створювати найважливіші для людини цінності в межах необхідності;

3) досягається тоді, коли суб'єкт діє на загальнолюдських заса­дах, прагне служити людству, своєму народові;

4) керується почуттям суспільної відповідальності у вільному по­водженні з фактами та їх інтерпретаціями.

Будь-яке пізнання має щонайменше два аспекти:

1) знання фактів,

2) розуміння й пояснення їх.

Це ніби два поверхи пізнавальної діяльності людини. Із нагрома­дження знань про факти починається пізнавальний процес. Але факти лишаються мертвими без пояснюючої їх теорії. У свою чергу будь-яка теорія, концепція може бути побудована лише на ґрунті міцної і обшир-ної фактичної бази.

Розрізняють два основні тиші свободи:

1) економічна, тобто свобода праці, яка дозволяє людині вільно обира­ти сферу прикладення своїх сил і здібностей; максимально реалізувати себе в суспільно-корисній пращ; запровадити в життя своє право на власність над продуктами своєї діяльності;

2) політична, тобто свобода духовних пошуків, яка реалізується в праві мати, висловлювати й поширювати свої погляди, думки й переконання.

Журналістика народжується на певному етапі історичного роз­витку людства із загального потягу людства до свободи, із пошуку осо­бою свободи, із потреби робити інформацію (тобто знання про факти та їх витлумачення) здобутком якнайширших мас.

Крізь усю історію людства проходить боротьба за свободу слова, як головну умову загальної:}спільної свободи, головну умову забезпе­чення вільного розвитку людини, побудови демократичного суспільства. Сьогодні свобода слова сприймається як найбільше завою­вання світової цивілізації.

Для журналістики свобода слова мусить розглядатися принаймні в двох аспектах:

1) як свобода преси і

2) як свобода творчості.

Свобода преси — це право громадян та їх організацій вільно ви­кладати свої погляди через газет, журнали та інші ОМІ, це життєво необхідна умова для найповнішого виявлення політичного змісту і суспільних функцій друкованого слова.

У радянських джерелах відстоювалася думка, що лише ко­муністична партійність є тою обов'язковою умовою, за якої можлгоп свобода преси. У довіднику Д.С. Григораша "Журналістика у термі; і виразах" читаємо: "Саме комуністична партійність забезпечує що ко­болу, забезпечує вільне виявлення народом своїх дум і прагнень. (.) В експлуататорському суспільстві не може бути свободи слова, як і свобо­ди преси. Лозунг свободи преси в устах буржуазії наскрізь фальши­вий.(.) Справжня свобода преси стала можливою внаслідок перемоги соціалістичної революції".

Зрозуміло, що в радянську добу так думав не лише автор цього довідника, це було загальновизнане положення марксистської ідеологіч­ної доктрини. У ній ретельно приховувалося, що запровадження найпе-редовішої о суспільного ладу, який мав на меті ощасливити всіх грома­дян, перетворилося на перманентну громадянську війну партії влади із своїм народом, коштувало цьому народові мільйонні жертви. На цьому тлі залежність капіталістичної преси "від грошового мішка буржуазії", залежність, яка насправді об'єктивно існує, виглядала значно меншим лихом, ніж залежність соціалістичної преси від партійних комітетів, що представляли на різних рівнях партію влади, від всюдисущої цензури і від загрози фізичного знищення шляхом репресій, прикладами чого на­повнена історія радянської преси. Тим часом, у радянській теорії жур­налістики гасло комуністичної партійності служило способом легалізу­вати й виправдати цілковиту жорстку залежність преси від партії.

Наявність цензури в СРСР ретельно приховувалася за невинною назвою "Державний комітет з охорони державних таємниць у пресі". Жодна книжка, журнал, газета чи інша продукція для масового поши­рення не могла вийти без санкції на те даного комітету.

Захопивши владу в країні за допомогою збройного повстання, російські більшовики негайно вдалися до переслідування вільної думки. У жовтні 1917 року, тобто за п'ять днів, що більшовики перебували при владі, ними були закриті 33 "буржуазні" і 4 "дрібнобуржуазні" газети, у листопаді відповідно — 20 і 10, у грудні — 20 і 3, у лютому 1918 року — 16 і 13, у березні — Зі 14, у квітні - 13 і 22.

У січні 1918 року Петроградська Рада прийняла ухвалу про на­дання до комісаріат}' в справах друку п'яти примірників кожного твору одночасно з його надходженням із друкарні в продаж. А в 1919 році вже жоден рукопис не міг бути відданий до набору без дозволу Держвидаву чи його місцевих органів. Так наступна цензура була замінена поперед­ньою, найбільш цинічною її формою.

Законодавче справа завершилася 6 червня 1922 року ухвалою урядового рішення про створення Комітету з охорони державних таємниць у пресі, що у побуті дістав назву Головліт (головний над літе­ратурою) в столиці і облліт — на місцях. Відтоді цензура в Радянській Росії, а потім і в СРСР існує не тільки фактично, шіе й здобуває законні, юридичні підстави49.

Під цензурою розуміється систематичний контроль за діяльністю журналістики та книговидання шляхом конституційних, судових, адміністративних, фінансових або чисто фізичних заходів, що прова­дяться владою або за її рекомендацією.

Цензура така ж давня, як і друкарський верстат. У 1485 році, тоб­то через 35 років після винайдення Й. Гутенбергом книго друкування, з'явилися всі ознаки церковної цензури. У німецькому місті Кельні дру­карня була заснованав 1469 році, а вже в 1475 році вийшла перша книж­ка з цензурним дозволом місцевого університету. У 1559 році було опубліковано перший список заборонених книг, обов'язковий для всієї церкви.

Надала історія книжки й історія журншіістики в значній мірі вияв­лялася через боротьбу різних суспільних сил за, з одного боку, мож­ливість щонайповніше інформувати читацький загал з якнайширшого кола проблем, а, з другого боку, за приборкання преси й обмеження вільно висловлювати свої погляди й думки. Боротьба за демократичні свободи обов'язково включала в себе й вимогу свободи слова, і в міру демократизації суспільства відбувалося дедалі більше звільнення жур­налістики від тиску на неї держави.

Сьогодні в суспільній свідомості усталилася однозначна думка: наявність цензури — перша ознака тоталітарного політичного режиму, відсутність цензури — ознака демократичного способу організації суспільства. У всіх розвинутих країнах світу цензура законодавчо забо­ронена, а конфлікти з пресою громадяни та установи (в тому числі й органи влади) розв'язують лише в судовому порядку.

Партійна журналістка завжди залежна від програми партії, її лідерів та органів управління (комітетів). Те, що вона свідомо залежна, як це традиційно підкреслюється у визначеннях, не міняє справи по суті. Якщо партія захоплює владу, партійна журналістика обслуговує владу. Із встановленням у країні однопартійної системи, як це було в СРСР, зникає взагалі можливість для опозиційної думки, відкривається шлях до диктатури партії та її вождів, уся система масової інформації пере­творюється на парііііну й виконує лише службову функцію. За цих об­ставин журналістика сама ніколи не спроможна стати владою. Вона не є внутрішньо вільною, вона добровільно службова, причому вона слу­жить не істині, а людям, групі людей, партії.

Саме тому в СРСР не існувшю жодного закону про пресу чи ма-сово-шформаціііну діяльність. Однопартійне суспільство їх просто не потребувало, для розв'язання проблемних ситуацій чи конфліктів до­статньо було рішень партійних з'їздів чи пленумів місцевих партійних комітеїів, а дуже часто й конкретної вказівки першого секретаря. Лібе­ралізація суспільних відносин і спроба надати соціалізмові людське об­личчя відраз) потягла за собою необхідність законодавчого регулюван­ня діяльності мас-медіа. У 1989 році в СРСР був прийнятий перший і ос­танній закон у цій галузі. Називався він закон СРСР "Про пресу та інші засоби масової інформації".

На сьогодні набутком суспільної свідомості стала думка про те, що лише непартійна, незалежна журналістика здібна сама виконати функції "четвертої влади", поруч з існуючими в кожній державі трьома владами: законодавчою, виконавчою й судовою. Із наймички, покоївки влади вона перетворюється на повноправного члена суспільства, здібного стати поруч з іншими гілками влади. У преси немає іншого способу реалізувати свою владу, окрім слова, правдивої інформації, за допомогою чого вона формує Іромадську думку. Влада преси, таким чином, — непряма влада. Преса не приймає ніяких рішень і не запрова­джує їх у життя. Але вона володіє більшим за матеріальні скарбом: ума­ми, свідомістю людей, формує погляди на ті чи інші проблеми. А відтак, саме від неї в розвинутих країнах залежать у кінцевому підсумку дер­жавні рішення, які приймають і здійснюють три перші гілки влади.

У цивілізованих країнах існує розуміння того, що лише свобода преси забезпечує її функціонування як "четвертої влади". Демократич­не суспільство зацікавлене в перетворенні преси на "четверту" владу, вбачаючи в цьому найважливішу гарантію власної тотожності й трива­лого буття, контролю за суспільною рівновагою.

У сучасному світі виробилися такі засади ліберальної теорії сво­боди преси:

1. Люди прагнуть знати істину, щоб керуватися нею.

2. Єдиним методом досягнення істини є вільна конкуренція по­глядів на вільному ринку ідей.

3. Кожній людині має бути надане право висловлювати спою точ­ку зору за умов, якщо вона визнає таке ж право за іншими людьми.

4. У наслідку зіткнення протилежних поглядів буде утверджува­тися й набувати загального визнання те, що буде найбільш раціональ­ним і доцільним.

На базі цих засад один з провідних дослідників преси на Заході професор Вальтер Гаґеманн сформулював такі умови здійснення свобо­ди преси:

1. Безпристрасна, всебічна інформація.

2. Коментування, незалежне від напрямків громадської думки та партійних поглядів.

3. Видання масової преси (та функціонування електронних ОМІ) в живій, близькій народу формі, але з повним дотриманням відповідаль­ності.

4. Духовна незалежність талановитих журналістів, які мають сміливість і мужність відстоювати істину.

5. Вивільнення преси від необхідності враховувати урядові інте­реси, але при суворій самовідповідальності.

6. Високий діловий рівень видавців, їх повага до духовної свобо­ди журналістів50.

Окрім свободи преси, надзвичайно істотне значення для жур­налістики має свобода творчості, оскільки діяльність представників мас-медіа має безсумнівній творчий характер.

Свобода творчості — це визнання за автором права вільно, відповідно лише до своїх поглядів і уподобань, відтворювати й витлу­мачувати об'єктивну дійсність. Свободу творчості слід розглядати в двох аспектах: гносеологічно-естетичному та соціологічному.

У гносеологічно-естетичному аспекті свобода творчості залежить віт широти й глибини світогляду автора, його вміння проникати в гість речей, розуміти явища та їх взаємозв'язок, від ного таланту й стернясті та від його володіння мовою обраного типу журналісти­ки. Творча уява й фантазія, здатність бачити найбільш істотне й цікаве, втілювати свої думки Іі картини дійсності в слові, — усі ці якості t: обов'язковими умовами творчого процесу журналіста.

Соціологічний аспект свободи творчості полягає в залежності ав­тора від поглядів, прагнень і цілей соціальних груп (класів, верств насе­лення) та органів їх осмислення й вираження — партій чи громадських орі анізацій. Історія знає численні спроби поставити під контроль пар тій чи держав вільну творчість. "Рукописи не горять", — говорить приказка, але "горять" їх автори, митці, журналісти, з якими легко мо­жуть розправитися інститути влади, помщаючись за неслухняність.

З розвитком суспільства, ускладненням його політичної структу­ри, з усвідомленням цінності демократичного шляху історичного руху проблема свободи слова висунулася в число першорядних проблем. Це сталося у XVIII столітті. Найбільш чітко сформулював загальні ідеї що­до цього теоретик і практик американської революції XVIII ст. Томас Джефферсон (1743-1826). "Наша свобода залежить від свободи пре­си, — твердив він, — а що останню не можна обмежувати, не загубив­ши її цілком. Свобода не така небезпечна, як її придушення".

На його ідеях будувалося законодавство США щодо преси. Сво­бода преси забезпечена тут першою поправкою (1791) до конституції США, яка містить таку категоричну вимогу: "Конгрес США не має права приймати ніяких законів, що обмежують свободу слова й преси".

Цю норму прийняли більшість країн, що розвивалися по шляху демократії. Свобода преси, однак, не означає уседозволеність і безвідповідальність. Навіть у цивілізованих країнах заборонені руйнівні дії преси, що можуть привести до соціального вибуху, працю­ють на дестабілізацію країни. Показове з цього погляду законодавство Великої Британії. Туту розділі 1053 глави 2 законів про злочини проти уряду й суспільства заборонені усні й друковані виступи, що мають на меті викликати "дискредитацію чи обурення проти суверена, уряду, конституції З'єднаного королівства, будь-якої з палат парламент)1 чи судової системи, збудження невдоволення чи обурення серед підда­них його величності, розвиток почуття злоби й ворожості між різними класами цих підданих".

Основні засади свободи преси сформульовані й у міжнародних правових документах. У "Декларації прав людини", що була прийнята на Генеральній Асамблеї ООН 10 грудня 1948 року й виконання якої пе­ребуває під міжнародним контролем, у статті 19 зазначено: "Кожна лю­дина мас право на свободу переконань і на вільне висловлювання їх; це право включає свободу безперешкодно дотримуватися своїх переко­нань і свободу шукати, одержувати й поширювати інформацію та ідеї будь-якими засобами й незалежно від державних кордонів".

А стаття 29 "Декларації" стосується можливих обмежень прав і свобод, у тому числі й права на свободу слона. "При здійсненні своїх прав і свобод, — записано в ній, -— людина повинна підлягати тільки таким обмеженням, які встановлені законом винятково з метою забез­печення безпеки, ншіежного визнання й поваги прав і свобод інших лю­дей і задоволення вимог моралі, громадського порядкуй загального до­бробуту в демократичному суспільстві".

Право кожної людини на свободу слова гарантується і Європейсь­кою конвенцією про права людапш (повна назва: "Конвенція про захист прав людини і основних свобод"), що була підписана державами — чле­нами Ради Європи 4 листопада 1950 року, а вступила в силу 3 вересня 1953 року. Стаття 10 цього Конвенції проголошує:". Кожна людина має право на свободу вираження своєї думки. Це право включає свобо­ду дотримуватися своєї думки, отримувати і поширювати інформацію та ідеї без втручання з боку державних органів і незалежно від кордонів.. Здійснення цих свобод накладає обов'язки і відповідальність, може бу­ти пов'язане з формальностями, умовами, обмеженнями і штрафними санкціями, які передбачені законом і необхідні у демократичному суспільстві в інтересах державної безпеки, територіальної цілісності чи громадського спокою, з метою запобігати безпорядків і злочинності, захисту здоров'я і моральності, захисту репутації та прав інших осіб, за­побігання розголошенню інформації, яка отримана конфіденційно, чи забезпечення авторитету та неупередженості правосуддя".

Стаття 17 Конвенції захищає викладені в ній самій права та свобо­ди людини. "Ніщо у цій Конвенції не може бути тлумачене як таке, — за­значено тут, — що означає, що будь-яка держава, група осіб чи людина мають право займатися будь-якою діяльністю чи здійснювати будь-які дії, спрямовані на знищення прав і свобод, викладених у цій Конвенції, чи на їх обмеження у більшій мірі, ніж це передбачено Конвенцією"51.

Загальновизнані міжнародні норми щодо свободи слова, преси і творчості увійшли в нову Конституцію України. Стаття 15 містить ка­тегоричне положення: "Цензура заборонена". Стаття 34 гарантує сво­боду слова. "Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, — читаємо в ній. — Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поши­рювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб —на свій вибір.

Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського по­рядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для за­побігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя".

Свобода творчості також Гарантується Конституцією України. У статті 54 зазначено: "Громадянам Гарантується свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної влас­ності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що ви­никають у зв'язку з різними видами інтелектуальної діяльності. Кожний громадянин має право на результати своєї інтелектуальної творчої діяльності; ніхто не може використовувати або поширювати їх без його згоди, за винятками, встановленими законами".

Для діяльності журналіста важливими є ще дві статті Конституції України, знання яких для нього обов'язкові. Стаття 32 захищає приват­не життя громадянина. "Ніхто не може зазнавати втручання в його осо­бисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією Ук­раїни, — стверджується тут. — Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національ­ної безпеки, економічного добробуту та прав людини".

Оскільки партійна преса є і буде об'єктивною реальністю ук­раїнського політичного життя, то журналістові необхідно знати й стат­тю 37, яка сформульована так: "Утворення і діяльність політичних партій та громадських організацій, програмні цілі або дії яких спрямо­вані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, на розпалювання міжетнічної, ра­сової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здо­ров'я населення, забороняються".

Законодавство України забезпечує широкі можливості для твор­чої реалізації журналіста, гарантує йому право на свободу слова, преси та творчості, визнані міжнародними нормами й закріплені в міжнарод­них правових документах.

Однак немає нічого складнішого, ніж забезпечення на практиці задекларованої в законодавстві свободи. Від редакторів газет і рядових журналістів часто можна почути скарги на втручання у їхні творчі спра­ви органів влади, конкретних урядовців, депутатів Рад різного рівня, засновників та iн. зацікавлених осіб. Вічні твердять, що, заміс п, розбитих політичшіх каіідапін, українська журналістика опинилася в лещатах еко­номічної кризи, а фінансовиіі тиск виявляється не мети дошкульним, ніж тиск політичний, і служать воші одній меті примусиш жур­налістів відмови п(ся від правдивої об'єктивної і всебічної інформаційної діяльності, і вдатися до тенденційного висвітлення подій в інтересах пев­них осіб чи партій. У декого виразно простежується ностальгійна нотка та "старшій добрими часами", коли редакції не турбувалися пі про папір, пі про поліграфічну базу, ні про заробітну плату, а отримували все це як винагороду за сумлінне служіння комуністичній партії.

Заперечити, що таке становище має місце в нашому інфор­маційному просторі неможливо. Разом з тим слід добре розуміти різни­цю між тоталітарною і соціальне) відповідальної моделями існування журналістики. Тоталітаризм вдасться до репресій, фізичного винищен­ня непокірних, а то й просто незручних, яскравих в силу природної та­лановитості осіб. У Радянському Союзі такі репресії набули масового характеру і призвели до загибелі мільйонів найбільш талановитих гро­мадян.

На тлі цих історичних подій сучасна економічна залежність пре­си від засновників виглядає цілком іншого рівня проблемою, не пов'яза­ною із загрозою для життя цілого журналістського корпусу країни. Проблемою, яка підлягає розв'язанню і швидше чи пізніше буде розв'язана в нашому суспільстві.

Україна, у силу специфічних внутрішніх умов, лише зарач опано­вує модель соціальне відповідальної журналістки. Вихід суспільства з економічної кризи, який уже розпочався, стимулюватиме появу купівельиоспроможного читача, а відтак і зростання накладів газет і журналів, що уможливить їх незалежне існування і опанування тим рівнем свободи, яким володіють журналісти розвинених держав світу.

Дата добавления: 2014-01-04