Третейський суд у спорах суб'єктів господарської діяльності. Порядок виконання судових рішень

Вирішення справ господарським судом

Підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з установленою підвідомністю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.

У випадках, передбанених законодавними актами України, до господарського суду мають право також звертатися державні та інші органи, громадяни, що не є суб'єктами підприємницької діяльності.

Правові засади здійснення діяльності господарськими судами визнанаються Законом України "Про судоустрій України" від 7 лютого 2002 р. та Господарським процесуальним кодексом від 6 листопада 1991 р.

Систему господарських судів становлять місцеві господарські суди, якими є господарські суди Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя, апеляційні господарські суди, які утворені в апеляційних округах відповідно до Указу Президента України від 11 липня 2001 р. № 511 "Про утворення апеляційних господарських судів та затвердження мережі господарських судів України", та Вищий господарський суд України.

Для визнанення підвідомності та підсудності важливими є також Рекомендації президії Вищого господарського суду України "Про деякі питання підвідомності і підсудності справ господарським судам" від 27.06.2007 № 04-5/120, а також "Про практику застосування законодавства у розгляді справ, що виникають з корпоративних відносин (Рекомендації президії Вищого господарського суду України" від 28.12.2007

№ 04-5/14).

Якщо господарські суди належать до судової гілки влади і є державним органом, то в країні існують також спеціалізовані недержавні установи, які можуть за згодою сторін, між якими виникла суперечка, останню вирішити. Насамперед це третейські суди.

Сьогодні в Україні діяльність третейських судів з розгляду господарських спорів між юридичними особами регулюється Законом України від 11 травня 2004 р. № 1701-ІУ "Про третейські суди" (далі - Закон № 1701-ІУ).

Практична реалізація питань третейського судочинства відображена в Узагальненні судової практики Верховного Суду України від 11.02.2009 р. "Практика застосування судами Закону України "Про третейські суди", в рекомендаціях президії Вищого господарського суду України від 11.04.2005 р. № 04-5/639 "Про деякі питання практики застосування господарськими судами Закону України "Про третейські суди", в інформаційному листі Вищого господарського суду України 02.04.2009 № 01-08/194 тощо. До того ж посилання на можливість вирішення господарських та цивільних спорів у третейському суді містяться в більш ніж тридцяти нормативно-правових актах України, серед яких Цивільний процесуальний кодекс України, Господарський процесуальний кодекс України, закони України "Про заставу", "Про зовнішньоекономічну діяльність" та ін.

Проблеми, пов'язані з діяльністю третейських судів в Україні, є об'єктом численних дискусій, в яких обговорюються питання як теоретичного, так і практичного характеру. З одного боку, інститут третейського розгляду спорів, як і наявність інших альтернативних способів вирішення правових суперечок, - ознака розвинутого демократичного суспільства, та є досить ефективним і прогресивним, оскільки дає змогу особам уникнути деяких недоліків, притаманних державному судочинству. Він також сприяє зменшенню навантаження на суди. Цей інститут має багатовікову історію і поширений практично в усіх країнах світу.

З іншого боку, в Україні внаслідок недосконалості законодавчої бази впровадження і діяльність третейських судів не лише не дає позитивних результатів, але й призводить до виникнення значних ускладнень і проблем. Причому не можна стверджувати, що ці проблеми належать до сфери суто третейського розгляду справ. Оскільки питання виконання та оскарження рішення третейського суду нерозривно пов'язані з відповідним зверненням до державного суду, практично всі проблеми, пов'язані з третейським розглядом справ, стають актуальними і для судів. Крім того, до них додаються також проблеми, що виникають при здійсненні судами своїх власних функцій.

Відповідно до положень Закону від 11 травня 2004 р. № 1701-IV "Про третейські суди" (далі - Закон № 1701-IV) державними судами розглядається дві основні категорії справ, що безпосередньо пов'язані з діяльністю третейських судів: 1) справи про видачу виконавчого документа на рішення третейського суду; 2) справи про скасування рішення третейського суду. Процесуальним законодавством не регламентовано порядок розгляду таких справ, що, зокрема, призводить до неоднакової судової практики.

Основна причина виникнення проблем у зазначеній сфері є недосконалість законодавства, що регламентує діяльність третейських судів та їх взаємодію із судами та іншими державними органами, насамперед Закону № 1701-IV. Справа в тому, що низка положень цього Закону внаслідок їх юридично-технічної недосконалості не узгоджується з положеннями інших законодавчих актів (зокрема з положеннями Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК) та Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК), що призводить до складних системних колізій, вирішувати які доводиться саме судам. Крім того, у чинному законодавстві з питань, пов'язаних з діяльністю третейських судів, наявна велика кількість прогалин, які на сьогодні вже виявлені завдяки напрацьованій практиці. Наявність колізій і прогалин неминуче призводить до неоднакової практики вирішення спорів, у першу чергу судами, що негативно позначається на рівні захисту прав осіб, а також створює ґрунт для численних зловживань.

Слід відзначити, що низку змін до чинного законодавства було внесено Законом від 5 березня 2009 р. № 1076-VI "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо діяльності третейських судів та виконання рішень третейських судів". Цим Законом, зокрема, вилучено деякі категорії справ з компетенції третейських судів, встановлено додаткові вимоги до третейської угоди, внесено зміни щодо правил визначення компетентного суду, врегульовано питання про преюдиційність рішення третейського суду, розширено переліки підстав для скасування рішення третейського суду та для відмови у видачі виконавчого документа на рішення третейського суду, а також вирішено питання про захист прав осіб, які не були стороною третейського розгляду, якщо третейський суд вирішив питання про їх права і обов'язки. Велику кількість проблем та зловживань породжує діяльність третейських судів при вирішенні конкретних спорів (арбітражів ad hoc), що можуть утворюватися згідно з ч. 1 ст. 7 Закону № 1701-IV.

На відміну від постійно діючих третейських судів, для яких законом передбачено необхідність реєстрації (що автоматично означає наявність юридичної адреси, подання відомостей про особовий склад постійно діючого третейського суду, зміст його регламенту тощо), всі питання створення та діяльності суду ad hoc регламентуються виключно третейською угодою, до якої також не встановлено спеціальних вимог. Таким чином, суди ad hoc часто функціонують фактично поза межами ефективного правового регулювання їх діяльності, що закономірно призводить до зловживань.

Третейська угода є підставою для передачі спору на розгляд третейського суду, а в деяких випадках - і підставою для створення та діяльності такого суду. Таким чином, належність форми і змісту третейської угоди, наявність у ній всіх істотних умов, передбачених законом, є первинною та обов'язковою умовою правомірності третейського розгляду, а відтак - і третейського рішення.

Вбачається, що розглядаючи будь-яке питання, пов'язане з діяльністю третейського суду, суду перш за все необхідно перевірити наявність укладеної сторонами належним чином третейської угоди, відповідність її форми та змісту встановленим вимогам. Відповідно до положень ст. 5 Закону № 1701-IV спір може бути переданий на розгляд третейського суду за наявності між сторонами третейської угоди, яка відповідає вимогам цього Закону. Однак слід наголосити на тому, що третейська угода є різновидом цивільно-правового правочину, тому вона має відповідати також вимогам, встановленим цивільним законодавством. Невідповідність третейської угоди вимогам цивільного законодавства дає підстави вважати таку третейську угоду нікчемною на підставі ст. 228 ЦК, згідно з ч. 1 якої правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, АР Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Судам також слід звернути увагу на положення ст. 203 ЦК, якою встановлено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину.

Щодо обов'язковості виконання рішення третейського суду було зроблено висновок Конституційним Судом України у п. 4 Рішення від 10 січня 2008 р. № 1-РП/2008 (справа про завдання третейського суду), в якому зазначено, що відповідно до Закону № 1701-IV третейські суди приймають рішення тільки від свого імені (ст. 46 цього Закону), а самі ці рішення, ухвалені в межах чинного законодавства, є обов'язковими лише для сторін спорів.

Відповідно до цих висновків Законом від 5 березня 2009 р. № 1076-VI "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо діяльності третейських судів та виконання рішень третейських судів" перелік підстав для відмови у видачі виконавчого документа на рішення третейського суду доповнено п. 9, згідно з яким підставою такої відмови є вирішення третейським судом питання про права і обов'язки осіб, які не брали участь у справі.

Дата добавления: 2014-01-04