Життєвий та творчий шлях Патріка Зюскінда

Патрік Зюскінд народився 26 березня 1949 року в Амбасі на Штарнбергському озері в Німеччині. Був другим сином відомого публіциста Вільгельма Еммануеля Зюскінда. Дитинство майбутнього письменника минало у баварському містечку Холцхаузен, де спочатку він відвідував сільську школу, а потім гімназію. З семи років він вчився грі на фортепіано, але музика не стала його покликанням. По закінченні школи й альтернативної служби в армії Зюскінд почав вивчати історію в Мюнхені.

Вивчаючи середньовічну і нову історію, він одночасно працював в відділі патентів і договорів компанії Siemens, тапером в танцювальному барі «Летучий голландець» і як добровільний партнер по настільному тенісу. Тоді ж він став автором «коротких неопублікованих прозаїчних уривків і довгих непоставлених сценаріїв».

Протягом 1974 року Зюскінд відвідував лекції «Аіх-Еn-Рrоvоnсе» й удосконалював свої знання з французької мови, літератури й культури. Після цього він заробляв собі на життя написанням сценаріїв. Разом з режисером Гельмутом Дітлем було написано сценарії до двох успішних телевізійних фільмів «Кір Рояль і Монако Франц» і «Россіні, або Питання хто з ким спав».

Перший успіх на театральній сцені прийшов з написанням одноактної п’єси «Контрабас» (1980), після прем’єри в Мюнхенському театрі. Через п'ять років (1985) з романом «Парфюмер» (що вийшов у видавництві «Діоген») до Зюскінда приходить світова слава. Роман Патріка Зюскінда «Das Parfum» був виданий в Цюріху. Після виходу роману «Парфюмер. Історія одного вбивці», що був перекладений 33 мовами й більше восьми років тримався в списку бестселерів, ім'я Патріка Зюскінда стало культовим.

«Парфюмер», перший роман Зюскінда, був задуманий як коротка історія, але, в процесі створення став «чимось більшим». Це дітище Зюскінда, як відзначає Diogenes Autoren Album, виросло за рамки звичайного оповідання-замальовки. Видавництву Diogenes належать всі права на публікацію робіт знаменитого німецького письменника. Написанню передувала кропітка підготовча робота: автор об'їхав місця дії майбутнього роману, досить довгий час вникав у секрети парфумерії на фірмі «Фрагонард», і, нарешті, вивчав велику кількість літературних і культурологічних джерел, які він щедро використав у романі. Услід за феноменальним успіхом роману «Парфумер» з'являються нові, не менш значні книги «Голубка. Три історії і одне спостереження» (1987) і «Історія пана Зоммера» (1991). Поступово Патрік Зюскінд стає відомим драматургом, прозаїком та автором сценаріїв. Його антигерої мають одну спільну рису, а саме: складнощі в життєвому пошуку й у спілкуванні з іншими людьми.

Вони «особливі», себто від небезпечного світу воліють ховатися в маленьких кімнатах. Зюскінд мав не тільки природний нахил до літературної творчості, але й генетичну схильність: його батько був знайомий з родиною Томаса Манна, писав літературні тексти й працював у різних газетах, останньою була «Sueddeutsche Zeitung». Крім того, батько Патріка Зюскінда вів добропорядний спосіб життя і був відомий своєю гостинністю та своїми «чайними вечорами», на яких малий Патрік, розважаючи гостей, мав демонструвати своє вміння грати на піаніно. Коли Зюскінд в «Історії пана Зоммера» через свого головного героя вимовляє знамените «Та облиште ж ви мене, нарешті, у спокої!», стає ясно, що це говориться так само палко й самим автором. Зюскінд охарактеризував своє письменство як відмову від «нещадного примусу до глибини», чого вимагала літературна критика. Щодо свого найуспішнішого роману «Парфюмер» Зюскінд також продемонстрував своє ставлення. «Написати такий роман жахливо. Я не думаю, що зроблю це ще раз»,— зізнався він у 1985 році. Його скромність і потаємність мають свої принципи. Співробітники видавництва, що випустило книгу «Голубка. Три історії і одне спостереження», дійшли висновку, що автор — тонкий психолог, котрий наділений тонким гумором. Патрік Зюскінд у своїх творах малює ситуації, які не могли б статися з пересічними людьми. Цей твір спрямований на розкриття складностей людської душі. А можливо, просто історії хворих людей. Більшість героїв Зюскінда — люди з відхиленнями від загальноприйнятої норми, чи це розумова неповноцінність чи фізична вада.

В особистому житті Патрік Зюскінд дуже своєрідна людина. Він дуже сором'язливий, ніколи не дає інтерв'ю, зовсім закрита людина. Отже, «Контрабас» написаний ним «із себе самого». Цим не вичерпується «оригінальність» письменника: він дотримується відлюдненого способу життя, живе то в Німеччині (Мюнхен, Штутгардт), то у Франції, переважно в Манеардані, а нині постійно проживає в Кельні. На екрани Німеччини вийшов «Парфюмер» – найбільш дорогий німецький фільм, дітище впливового німецького продюсера Бернда Айхінгера і найбільш відомого за межами країни режисера Тома Тіквера».

«Парфюмер» – найбільш читабельний німецькомовний роман з часів антивоєнного твору Еріха Марії Ремарка «На Західному фронті без змін». Історія наділеного незвичайним талантом вбивці принесла його творцю приблизно 20 мільйонів євро. Більше читачів в усьому світі нема ні в якої іншої книжки німецького письменника», - робить висновок газета Süddeutsche Zeitung. Почався тріумфальний похід.

Через свій потаємний стиль життя, постійні відхилення пропозицій інтерв'ю й офіційних заяв щодо його творчості в літературному процесі преса називає його «Фантомом німецької розважальної літератури».

ОСНОВНІ ТВОРИ:

«Контрабас» (1980), «Парфумер. Історія одного вбивці» (1985), «Голубка. Три історії і одне спостереження» (1987), «Історія пана Зоммера» (1991).

2. Композициійно-змістовні особливості роману Патріка Зюскінда «Парфумер»

Перу Зюскінда належить відносно невелика кількість творів, проте список нагород цього автора робить його помітною фігурою в письменницькому світі. Серед найбільш значних із них слід відмітити Німецьку телевізійну премію «Телестар», 1987 г., премію Гутенберга, 1996 р. і Федеральну премію (Золота плівка) присуджену Зюскінду за кращий німецький фільм, знятий за мотивами його твору в 1997 р.

Дія роману розгортається в XVIII ст. у Франції. Головний герой, Жан-Батист Гренуй (в деяких перекладах – Гринуей), наділений надприродним нюхом і при цьому позбавлений власного запаху. Він народжується спекотного липневого дня, в найбільш вонючому місці Парижу, біля цвинтаря Невинних. Покинутий своєю матір’ю під разділочним столом, приречений на смерть, новонароджений криком заявляє про себе. Його мати, що позбавилась подібним чином від чотирьох попередніх малят, його попередників, іде на ешафот за дітовбивство, а маленький Гренуй занурюється в безпросвітне існування. Проте, безпросвітність його життя можна називати лише з точки зору звичайних людей. Ніщо, окрім запахів, Гренуя не цікавить, і першу половину свого життя він збирає їх всередині своєї необмеженої, безпомилкової пам’яті. Відсутність елементарної людської уваги в пансіоні, де він провів вісім років, починаючи зі свого народження, змінюються тваринними умовами в шкіряній майстерні, в яку його продає хазяйка пансіону. Все це, поруч з інстинктивним відчуженням оточуючих із-за вродженої відсутності запаху у героя не додає йому любові до людей. В дитинстві він пізнає світ за допомогою запахів, що надходять від оточуючих предметів і, сприймаючи їх своїм надчутливим нюхом, назавжди зберігає в своїй пам’яті. Такі поняття як любов, бог, етика, мораль, закон, совість залишаються для нього недосяжними, оскільки не мають ароматичної суті. В чотирнадцять років Гренуй стає власником ідеального аромату, який вносить в його колекцію ієрархічний принцип. Банальний збирач перетворюється в творця ароматів. До усвідомлення власної геніальності головний герой роману приходить через вбивство дівчини – джерела прекрасного аромату. Сам факт вбивства людської істоти, як і спосіб умертвіння, нічого для нього не значать, він не здатен відчувати сумніви сумління, оскільки не володіє уявою про мораль.

Другу половину свого життя він проводить в пошуках способів консервації запахів, спочатку в Парижі, потім, після семирічної перерви – в Грассі. Ці сім років геній запахів проводить в печері гори в повній самотності, «відпочиваючи» від людського запаху.

Оволодівши всіма тонкощами ремесла парфумера, Гренуй вбиває в Грассі двадцять п’ять дівчат. Із зібраних таким чином ароматів йому вдається створити ідеальні духи, що навіюють любов, якої він сам позбавлений на протязі всього свого життя. Ці духи зачаровують десятитисячний натовп, палаючих жагою помсти городян,, що зібрались подивитись на його страту, яка із публічного акту правосуддя перетворюється в масову оргію.

Але Гренуй не може обманути самого себе. Це не його запах, а всього лише маска, її дія тимчасова – досягнення мети не приносить герою заспокоєння, задоволення, і він стає добровільною жертвою магічної дії створених ним духів. Натовп волоцюг на цвинтарі Невинних розриває його на частини і з’їдає, збожеволівши від нелюдської сили любові викликаної цією любов’ю жаги оволодіння.

Час появи роману – остання чверть XX ст. – епоха постмодернізму. Найкращим способом уникнути односторонньої трактовки даного напряму є відмова від спроб затиснути творчість письменників цього періоду в рамки визначення постмодерну. Краще не давати цьому літературному напряму однозначної трактовки, і тим самим утриматись від штучного створення критеріїв, неприйнятних до всього багатоманіття існуючих творів.

Незважаючи на вказані місця дії і точне датування подій, «Парфюмер» не історичний роман. «Вказівка точної дати підкреслює істинність того, що трапилось; точне вважається реальним…». Як підмітив Д. Затонський, дія в багатьох постмодерністських романах розвивається на фоні певної історичної епохи «і в той же час вона не історична…Це не переодіта заради осміювання дійсність і не відроджена романтичним замилуванням країна…»

Як правило, в творах постмодерністів (У. Эко, М. Павич, М. Кундера, Дж. Фаулз) фігурують жорстокість в системі людських взаємовідносин. Герой Патріка Зюскінда спочатку відкинутий суспільством, а потім сам намагається втекти від ненависних йому людей, але, врешті решт, повертається до них, щоб їх закабалить. Це взаємне неприйняття і, одночасно, тяжіння двох протиборчих сторін в романі «Парфюмер» породжує жахливі злочини, і навіть страхітлива смерть героя не може загладити їх. Геній виявляється здатен на злочин і виною тому – світ, що зробив його гоєм. Гренуй мстить цьому світу, вбиваючи безневинних жертв, йдучи за бажанням влади над людьми. Творче начало пересилює в герої жагу владарювання, він усвідомлює своє безсилля як творця. Незважаючи на те, що йому підвладні почуття і думки десятків тисяч людей, стати одним із них, маючи власний, а не вкрадений запах, він не в силі.

Метафора запаху, як індивідуальної і невідновлюваної сутності людини може породжувати любі інтерпретації. Взяти хоча б становлення генія і суспільства-натовпу. З одного боку – намагання однієї людини підкорити собі цілий світ, а з іншого – непереборна відраза більшості до любого відхилення від загальноприйнятої норми. Причиною цього зіткнення стає дивна меншовартісність Гренуя, яку він безуспішно пробує компенсувати. Результат його зусиль – масова оргія замість публічної страти – – натяк на всесилля інформації в сучасному світі. Маніпуляція свідомістю з допомогою слів, зорових образів чи запахів, на чому, власне, і ґрунтується фантастичний сюжет роману, здатна примусити боготворити, так само як і знищувати, одну і ту ж людину.

Ці проблеми не «нав’язуються» читачу. Вони органічно вплетені в канву твору, ніби «приховані» в загальному полотні роману. В цьому зв’язку уявляється необхідним розглянути оповідальну структуру твору, в якій вони реалізуються, знаходять свій вираз.

3. Тип оповіді в романі «Парфумер»

Початковим етапом художнього тексу, можна вважать «авторську мову». Поняття «авторська мова», по за ідеальним образом автора, містить окремий «план оповідача». Письменник або віддаляється від зображуваної ним дійсності, або ідентифікує себе з нею. Вибір одного з цих способів викладаючи або їх комбінація формує «оповідальну перспективу». В художній прозі можна умовно виділити два види оповідальної перспектив: всеохватну, або необмежену оповідальну перспективу і обмежену, або концентровану оповідальну перспективу. В першому випадку автор епічно дистанціюється від зображуваного. Таким чином, текстове ціле не орієнтоване на «особистий» план оповідача.

Обмежена оповідальна перспектива пропонує орієнтування текстового цілого на «особистий» план або названого в тексті оповідача, що має віддалене відношення до художньої дії, або одного з персонажів, Що одночасно виконує і функцію оповідача. Час і простір художньої дії вилаштовуються відносно цієї особи.

В художньому літературному прозаїчному творі можуть співіснувати в різноманітних формах обидва вид оповідальної перспективи.

В романі «Парфумер» представлена необмежена оповідальна перспектива. Яскравим підтвердженням цьому є «всебачення» автора. Зюскінд описує життя однієї другорядної героїні (мадам Гайар) буквально до її смерті, не зважаючи на те, що задовго до цього вона сходить зі сторінок роману, зігравши свою в подальшій долі головного героя. Автор з самого початку «знає» і повідомляє читачу, що «полювання» Гренуя на аромат Лаури Ріші закінчиться успішно.

Оповідач не належить до діючих осіб роману, він лиш спостерігає за художньою дією. Це тип оповідача, визначений як «аукторіальний», «об’єктивний» чи «автор-оповідач», Е.А. Гончарова вважає класичним, властивим епічній прозі XVII – XVIII ст.ст. і першій половині XIX ст.. Аукторіальний спосіб оповіді в романі «Парфумер» підтверджує думку про співвіднесеність творів постмодернізму зі стилями інших, більш ранніх літературних напрямів.

Даний тип оповіді отримує своє втілення, як в плані змісту, так і в плані виразу твору. Оповідальна логіка при цьому задіяна не лише в логіці розвитку детективно-фантастичного сюжету роману, але і в постановці і вирішенні автором окремих проблем, як: проблема геніальності і вседозволеності, проблема геніальності і злочину, проблема геніальності і натовпу.

Автор-оповідач не стає на чиюсь сторону: він однаково критично відноситься до героя, Що уявив себе всемогутнім, і до «добропорядних» городян, що вирішили його покарати. В суб’єктно-мовному плані оповідач в «Парфумері» максимально наближений до автора, він веде розповідь від третьої особи, інколи дистанціюючи дію від моменту сприйняття тексту. Такий прийом створює певний діалог з читачем, віддаливши «час читача» від зображуваної епохи. Париж, XVIII ст. – ці слова викликають скоріше приємні романтичні уявлення, які моментально руйнуються при прочитанні перших же сторінок роману. Зюскінд ніби розвінчує цю розповсюджену ілюзію, описуючи мерзенний дух, вонючість цього міста, виставляючи на всеогляд інтимну сферу запахів.

Аукторіальний спосіб подачі розповіді має на увазі створення лінгвостилістичної структури художнього твору на основі ладу об’єктивізованої авторської мови. Автор знаходиться «над» або «по за» зображуваного світу, не будучи обмеженим однією точкою зору, і безпосередньо від невидимої третьої особи зображує зовнішність, вчинки, взаємовідносини персонажів, діючих як би незалежно від його волі. Головний герой роману має особливе композиційно-сюжетне значення: з ним співвіднесені всі лінії художньої дії, всі персонажі. Таким чином, всі лінгвостилістичні засоби в творі «Парфумер» так чи інакше задіяні в створенні літературно-художнього портрету Гренуя, в композиційній структурі якого показані:

1/ безпосередній авторський опис;

2/ непрямий опис – через сприйняття другорядних персонажів;

3/ образ думок головного героя, мається на увазі, також задається самим автором.

В усіх цих трьох композиційних пластах літературно-художнього портрету головного героя провідним семантико-стилістичним засобом характеризації є синестезія. Синестезія – цей феномен сприйняття, полягає в тому, що враження, відповідне даному подразнику і специфічне для даного органу почуттів, супроводжується іншим, додатковим відчуттям чи образом, часто характерним для іншої модальності. Відповідно, підвид метафори, ґрунтований на даному феномені сприйняття, має ту ж назву і ту ж суть. Його визначення звучить наступним чином: «Синестезія – сумісність в одному слові або словосполученні позначень двох різних почуттів, із яких одне найменування набуває абстрактного значення. Відповідно до цього визначення синестезія повинна включати в себе метафору, що є характерним для всього твору Зюскінда «Парфумер». Синестезія є основним лінгвостилістичним засобом створення психологічної характеристики головного героя роману.

4. Проблеми співвідношення краси й зла, влади митця та мистецтва над натовпом (за романом П. Зюскінда «Парфумер»)

Роман П. Зюскінда «Запахи», використовуючи нові засоби зображення, при­таманні постмодернізму, розкриває одну з найважливіших проблем сучасності. Адже сьогодні, в епоху високого розвитку телебачення, яке показує масову куль­туру різного характеру, важливого значення набуває саме проблема влади митця над натовпом, проблема співвідношення краси й зла.

Герой роману Жан-Батіст Гренуй відверта потвора, яку автор порівнює з клі­щем: «...він був такий живучий, як витривала бактерія, і невибагливий, як кліщ, що сидить на дереві, існуючи завдяки одній крихітній краплині крові, яку здо­був кілька років тому». І справді, він не тільки не мав особливого таланту, але — що значно гірше — не мав моральних засад, не мав совісті, не жалів нікого й не цінував чужого життя. Звичайно від такої людини усі намагаються триматися якнайдалі. Але що як він їм стає потрібним? Гренуй, не маючи власного запаху, тонко розпізнавав чужі і навіть умів їх компонувати, створюючи чудові парфуми без усяких рецептів. Це було справжнє мистецтво, яким він оволодів. Здавалося б, це прекрасно, бо людина, яка володіє мистецтвом, заслуговує на визнання. Проте не Гренуй. Ним керувала зовсім не любов до мистецтва і не любов до лю­дей. Він ненавидів усіх і того ж часу жадав їхнього визнання. Створивши осо­бливі парфуми, здатні викликати любов до нього, він насолоджувався запахом, якого насправді не мав. Але натовпу було все одно. Перед ними стояв чоловік, засуджений за численні вбивства молоденьких дівчат, запахи яких він вкрав. Він був справжнім монстром, уособленням зла, але вони шаленіли через любов до нього, не розрізняючи митця-злочинця і мистецтва, яке він уособлював.

Ідея роману очевидна з огляду на сучасність, де натовп часто схиляється пе­ред сумнівним мистецтвом, яке часто несе зло. Автор демонструє можливий ме­ханізм, яким користується зло, прикриваючись красою, і філософськи осмис­лює проблему

5. Парфуми як iронiчна метафора мистецтва кінця ХХ століття (за романом Патрiка Зюскiнда "Парфумер")

Мистецтво завжди шукає. Теми, образи, алегорії, символи, загалом форму подання того, чим переймається митець. Загальні тенденції зазвичай розвиваються паралельно у декількох видах мистецтв, що залежить i вiд загального стану культури, i вiд проблем, що хвилюють художників у широкому значенні цього слова. Перше зумовлює форму. Друге - теми. Розвиток науки у ХIХ столітті та віра в те, що усьому можна знайти раціональне пояснення спричинив розквіт реалізму, у крайній формі - натуралізму. Та свiт ускладнювався: руйнувалися культурнi границi мiж країнами, ламалися звичнi устрої, i мистецтво, намагаючись художньо зрозумiти цi зміни й водночас надихаючись небаченим масштабом процесів, почало шукати пояснення часом в iррацiональному, а форми втілення iдей теж створювалися новi. Так виник модернізм. Але й у глобалiзацiї була своя межа - настав час, коли людство ужахнулося вiд необмеженості власних можливостей у галузі руйнування, як фізичного, так i духовного.

Руйнувалися кордони мiж високим i ницим, елітарним i масовим, грою та реальністю - мiж усім. Хаос прийшов у думки митців. Те, що учора здавалося благом, на очах почало перетворюватись на страхіття. I митцi, як люди душевно бiльш чутливi й вразливi, почали шукати шляхи втечi вiд глобального у приватнi "локальнi свiти" постмодернiзму, де замiсть героїчної експансiї до великих iдеалiв, людина дiстала можливiсть пожити приватним життям.

Свобода модернізму - свобода вiд існуючих обставин та зовнiшнiх обмежень. Свобода постмодернiзму - спроба визволитись вiд диктату глобальних iдеалiв.

Навіть таких, як принцип "чистого мистецтва", або "мистецтва заради мистецтва". Хіба має принципове значення, як конкретно називається агресивне глобальне "щось"?

Навіть, якщо вiдволiктись вiд течій (хоч архітектурних, хоч літературних), рiзнi види мистецтва мають рiзнi ступенi абстрактностi. Найабстрактнішим зi звичних, традицiйних i визнаних видiв мистецтва вважається музика. Але Патрiк Зюскiнд у своєму романi вивiв на сцену вид мистецтва абстрактнiший за музику: мистецтво створення запахiв.

Символiчне мистецтво, обране письменником саме для того, щоб пiдкреслити головний принцип "чистого мистецтва", яке при цьому нiби тяжiє до реалiзму. Але - як? Герой його твору, щоб відтворити найкращі пахощi найпривабливіших людей, вбиває власників цих запахiв. Вiн - генiй, але його генiальнiсть жахлива, як наслiдки дiяльностi будь-якого фанатика, що здобув безмежну владу над iншими. Та й саме це мистецтво навiть "у нормi" вже передбачає перетворення живого - квiтiв - на мертву штучну вичавку пахощiв. Надто детально змальовує письменник цей непривабливий технологічний процес, вiдверто називаючи те, що роблять з квiтами "вбивством".

Жан-Батист Гренуй, головний герой роману - втілення відразу кiлькох принципiв, проти яких виступає автор i вся течiя постмодернiзму.

Скільки разiв були оспiванi в лiтературi люди, що жили "однiєю, але полум'яною пристрастю", самозреченi подвижники, що були готовi й власне життя, i життя будь-кого принести в жертву певнiй iдеї. Ідеї прекрасного, наприклад. Ідеї, що може ввести в оману й інших: люди, що бажали роздерти на шматки вбивцю, раптом буквально закохуються у Гренуя, зустрівшись з його шедевром - парфумами, що відтворювали запах вбитих красунь.

Так, Гренуй творить диво. I тим, хто не знає, яку ціну було заплачено за створення його шедевра та справжню мету цієї людини - владу над iншими, його "твiр мистецтва" може здатися прекрасним. Та чи варте мистецтво такої цiни? Та чи часто замислюємося ми, до яких особистих цiлей прагнуть деякi беззаперечнi генiї?

Мистецтво думки - теж мистецтво. Щоб зробити атомну бомбу, повернути течiю рiк, створити полiтичну iдеологiю i втiлити її в життя разом з концтаборами теж треба бути генiєм. Але будь-яка iдея - художня, наукова, полiтична, що несе в собi необхiднiсть насильства надто схожа на парфуми Гренуя.

Його шедевром можна захоплюватися, як будь-якими шедеврами такого типу. Можна обожнювати його разом iз автором-вбивцею. Схожими шедеврами ряснiє ХХ століття. Таланти знаходять поклонникiв. Але хiба легше вiд того жертвам відстороненої iдеї? Та й сам химерний митець, виявляється, не дiстав очiкуваного задоволення вiд того, що створив: "Те, чого вiн завжди пристрасно бажав, а саме щоб його любили iншi люди, у момент успiху стало йому нестерпним, бо сам вiн не любив їх, вiн їх ненавидiв". I зрештою його з'їдають у прямому (а насправді - символічному) значенні, саме тому, що вiн своїм генiєм викликав таку любов. Усе його високе мистецтво було суцільною оманою, iлюзiєю, як сам його образ в очах обдурених людей - цей генiй насправді не мав анi власного запаху, анi чогось людського в своїй природi. Не випадково П. Зюскiнд неодноразово порiвнював його з клiщем, тобто з паразитом. Анi собi, анi iншим нiчого реально хорошого не може принести подiбне мистецтво - така думка виникає, якщо уважно читати роман.

Звiсно, роман "Парфумери" має й iншi теми, бо нащо писати книгу про те, що можна передати кiлькома словами? Але ця тема: символiчне розвiнчання мистецьких принципiв експансивного модернізму - є провiдною.

Може, варто замислитись над ними, щоб не дати ввести себе в оману новим генiям-злодiям?

ВИСНОВКИ

Роман «Парфумер» зробив Зюскінда в 1985 році одним з найвідоміших і найуспішних письменників сучасної німецькомовної літератури. Роман і на сьогодні залишається однією з найбільш популярних книжок серед читачів Європи й Північної Америки. Патрік Зюскінд належить до числа найбільш знакових постатей кінця XX століття. Правда, нерідко його називають автором лише одного твору — «Парфумер».

«У вісімнадцятому сторіччі у Франції жила людина, яка належала до найгеніальніших і найогидніших постатей цієї епохи». Так починається роман-притча «Парфумер» німецького письменника Патріка Зюскінда. У книги є підзаголовок — «Історія одного вбивці». Однак книга виходить за рамки легенди, історичного детектива або психологічної драми. «Парфумера» можна порівняти з визнаним шедевром «Ім'я Рози» Умберто Еко. Хоча обсяг роману Зюскінда невеликий, а його інтрига не так заплутана, він такий же геніальний і так само тримає читача в напрузі.

Зюскінд узявся довести, що геній і злочин — речі сумісні. Він підводить читача до думки про те, що сила генія може бути творчою або руйнівною залежно від того, що супроводжує його — любов чи ненависть. Якщо геній обирає шлях зла, безмірна сила його таланту знищує його самого й не залишає нічого корисного для світу. Тому історія й не зберігає імен таких людей.

«Міжнародні видавничі товариства шалено закохалися в цей роман, що просто-таки пахне успіхом»,— писала паризька газета, французи вибачили авторові навіть той факт, що він оселив свого лиходія у Франції й що всі герої цього роману вкрай несимпатичні.

Сюжет нагадує легенду або виписки з історичної хроніки. Завдяки щасливому випадку головний герой Батіст Гренуй не був убитий матір'ю-старчихою при народженні. Він виріс без любові й дбання в годувальниці, з дитинства працював як віл і довгий час його єдиним прагненням було вижити на біологічному рівні.

«Гренуй» у перекладі з французької означає «жаба»» Герой і схожий на відразливу істоту в людській подобі - жорстокий, спритний, він володіє неймовірним для людини нюхом. Як жаба, він — «холоднокровний», але відчуває тепло живої плоті. Як тварина, він вбиває не з ненависті чи заздрощів, а для того, щоб вижити.

Є небагато книг, яким вдається змінити спосіб життя своїх читачів. Познайомившись із «Парфумером», навіть найзавзятіші ненависники парфумів та одеколонів зазвичай стали відвідувачами парфумерних салонів, щоб ретельно перенюхати десяток інший флакончиків. А якщо закласти між сторінками роману смужки паперу, просочені різними елітними парфумами,— то ви ще глибше зануритеся в атмосферу цієї дивовижної книги.

Зюскінд відкриває нам таємницю людських стосунків. Запах, вважає автор, впливає на нашу підсвідомість і викликає в нас ті або інші почуття, хоча ми навіть не здогадуємося про їх джерело.

Саме таке відкриття робить Гренуй і вчиться відтворювати будь-які аромати, а потім і почуття. Відкриття Гренуя приводить до катастрофічних наслідків. Один з них полягає в тому, що герой не залишає нам чудотворного рецепта: ми приречені здогадуватись про його склад і самостійно шукати цей божественний запах любові...

Для Німеччини “Парфумер” – явище просто неможливе. На момент його появи весь літературний світ вже звик до того, що після Другої світової війни німецькі письменники в основному займаються безкінечним пережовуванням уроків історії і розкладанням по полицях “комплексу програвших”. Німецькі “володарі дум” – в їх числі Гюнтер Грасс (Gunter Grass) і Генріх Белль (Heinrich Boll) – вклали цілу націю на кушетку психоаналітика. І тут, на сірому фоні довгих и нудних “що робити?” і “хто винен?”, як бісеня з коробочки, з’ява прекрасної штучки про галантне XVIII століття, захоплююче трилероподібне чтиво, в рюшечках і бантиках, захоплююча проза. Звідки? Яким вітром?! А все це… талантом цього Патріка Зюскінда.

Точок зору багато – метафора Зюскінда виявилась універсальною, розміром з Всесвіт. В вашій волі інтерпретувати роман як завгодно – якщо побачити в ньому не просто “книгу про маніяка”…

“Парфумер” закінчується сценою, яка сьогодні здається пророчою. Засуджений до страти Гренуй кидає за допомогою запаху натовп, що зібрався на його страту в екстаз, гіпнотизує його, натовп штурмує ешафот і звільняє Гренуя. І він, Гренуй, розуміє, що володіє надзвичайною силою: зачаровувати світ, навіювати людям любов. Лише одне було понад його сил: його власний запах. Нехай він здається всім Божеством – якщо він сам не відчуває власного запаху, і тому ніхто не знає, хто він є, так плювати він хотів на світ, на самого себе, на свій “Рarfum”.

Список рекомендованої літератури:

1. Бардакова, Ю. Деякі особливості вживання стилістичних засобів у романі П. Зюскінда “Парфумер” [Текст] / Ю. Бардакова // Зб. наук. пр. - Полтава, 2004. - Вип.1 (34). - С.195–200.

2. Григорова, О. В. Особливості хронотопу у романі Патріка Зюскінда “Парфумер” [Текст] / О, В. Григорова // Мовні і кон-цептуальні картини світу. - К.,1999. - С. 31–37.

3. Затонський, Д.В. Некто Жан-Батист Гренуй, или Жизнь, самое себя имитирующая [Текст] / Д. В. Затонський // ВЛ – 2002. - № 5 - 6. – С. 71-74.

4. Пікун, Л. Прийом дзеркальної гри набутками романтичної культурної традиції. Використання цього прийому в романі “Запахи” П.Зюскінда [Текст] / Л. Пікун // ВЛ – 2005. - № 12.

5. Пікун, Л. Традиційні образи, сюжети та мотиви в романтичній та постмодерністській традиціях (на матеріалі романів М. Шеллі “Франкенштейн, або Сучасний Прометей” та П. Зюскінда “Парфумер. Історія одного вбивці”) [Текст] / Л. Пікун // Вісник. - Львів, 2004. - Вип.33, ч.2: Теорія літератури та порівняльне літературознавство. - С.36–42.

6. Чечетіна, Л.А. Система уроків з вивчення роману П.Зюскінда “Запахи” [Текст] / Л. А. Чечетіна // ЗЛ –2009. - № 4. – С. 35-42.

Дата добавления: 2014-01-04