Офшорні зони. Вільні економічні зони

Офшорними зонами (юрисдикціями) називають країни або відокремле­ні території єдиних держав, де на державному рівні для визначеного типу компаній, власниками яких є іноземці, установлено значні пільги в опо­даткуванні, знижено або скасовано вимоги до бухгалтерського обліку й аудиту, частково або повністю знято митні й торговельні обмеження.

Контроль за діяльністю офшорної компанії здійснює­ться тією юрисдикцією, де вона зареєстрована. При цьо­му офшорні компанії повинні здійснювати діяльність за межами офшорної зони і, таким чином, не обтяжувати територію додатковими витратами, а навпаки — забез­печувати приплив фінансових коштів в економіку за ра­хунок внесення реєстраційних зборів, оплати послуг секретарських компаній, офісних службовців, придбан­ня майна та нерухомості.

Концентрація великої кількості офшорних компаній неминуче тягне за собою приплив капіталу і розвиток загальної інфраструктури юрисдикції, підвищує зайня­тість населення. Безумовно, власті таких країн створю­ють сприятливі умови для власників таких компаній і за­цікавлені в забезпеченні безпеки капіталу, наданні якіс­них послуг, збереженні конфіденційності складу засно­вників. На таких умовах переважна більшість фінансо­вих потоків світу проходить через офшорні центри.

Конфіденційність справжніх власників компаній обу­мовлена особливостями реєстрації. При реєстрації оф­шорної компанії її акціонерами записуються не справж­ні власники, а юристи, які її реєструють, або трастові компанії.

Трастові компанії — це компанії, що можуть держати акції в дорученні від імені справжніх власників компанії.

Крім того, номінальними особами, зазначеними в до­кументах компанії, можуть бути номінальні директори, які не здійснюють контролю й управління, а виконують накази власників компанії і як трастові компанії входять до структури фірм, що займаються реєстрацією оф­шорних компаній (секретарські фірми).

Секретарські фірми надають повний спектр послуг, які включають:

підготовку та реєстрацію установчих документів;

надання юридичної адреси, номера телефону, факсу;

ведення бухгалтерської звітності та подання її до від­повідних органів:

організацію та проведення аудиту.

Фактичне управління номінальною організацією та проведення фінансово-господарських операцій за ме­жами офшорних зон здійснюють її справжні власники.

Обмеження в отриманні інформації про справжніх власників офшорної компанії не дає можливості визна­чити коло пов'язаних осіб відповідно до вимог Закону України від 22.05.97 р. № 283/97-ВР «Про оподаткуван­ня прибутку підприємств».

Офшорні компанії класифікуються:

1. за принципом оподаткування

— з фіксованою платою за звільнення від оподатку­вання у вигляді збору або мита; (До першої групи відносяться Багамські острови. Бермуди. Беліз. Британські, Вергинські острови, Теркс і Калікос, Гергесі, Джерсі, Пана­ма, о. Мен, Ірландія, Гібралтар, Гонконг. Західна Самоа. Сінгапур. Ліхтенштейн. Люксембург, штат Делавер (США).

— з фіксованою платою та відсотковими відрахуваннями від прибутку або обігу; (До другої групи відносяться Швейцарія (кантон Женева), о Лабуан, Мальта, де податок на прибуток становить від 2,5% до 10%).

— з пропорційними відрахуваннями від розміру при­бутку;(До третьої групи входять острови Кіпр та Барбадос із ставкою податку на прибуток 4,25% і 2.5% відповідно).

2. за політико-економічним критерієм:

— стабільність політичного режиму;

— послідовність економічної політики;

— юридична самостійність;

— взаємовідносини країни офшорної юрисдикції з країною, де офшорна компанія отримує доходи.

3. за територіальними групами:

— країни Карибського басейну;

— острови Північної Європи:

— країни Середземномор'я;

— престижні європейські офшорні зони;

— країни Південно-Східної Азії.

Виходячи з викладеного, офшорні компанії, з одного боку, сприяють накопичуванню капіталу для інвесту­вання в національну економіку (процес легалізації капі­талу), а з іншого — сприяють відтоку валютних коштів та заниженню об'єкта оподаткування українських рези­дентів.

Низький рівень оподаткування, відсутність валютно­го контролю та конфіденційність інформації в офшор­них зонах і прирівняних до них юрисдикціях сприяють притоку валютних коштів від резидентів до нерезидентів, їх неповерненню, переведенню в готівку, заниженню або завищенню контрактної вартості залежно від ха­рактеру угод. І

Слід також звернути увагу на те, що поряд з так званими чистими офшорами у світі існують території, на і яких з тих чи інших причин протягом деякого часу не сплачуються податки. Наприклад, новостворені підприємства в Естонії— 1,5 року, компанії з обмеженим парт­нерством у США до моменту розподілу активів між парт­нерами (звичайно ЗО років). До таких підприємств, на на­шу думку, можна зарахувати і підприємства з іноземни­ми інвестиціями, створені в Україні, які не сплачували по­датки. Крім того, в Росії існують вільні економічні зони, такі як ЕЕР «Алтай», СЕЗ «Находка», «ЕВА», «Сахалін», «Кузбас», «Садко», «Виборг», «Даурія», «Янтар», респуб­ліки Інгушетія і Калмикія, найбільш привабливими з яких є ЕЕР «Алтай» та Калмикія. На відміну від «чистих офшорів» в ЕЕР «Алтай» та Калмикії дозволено здійснювати господарську діяльність на території юрисдикції.

Внаслідок особливостей оподаткування суб'єктів зов­нішньоекономічної діяльності, що здійснюють придбан­ня товарів (робіт, послуг) у підприємств, розташованих в офшорних зонах, а також різного трактування вимог ст. 18 Закону України від 22.05.97 р. № 283/97-ВР «Про оподаткування прибутку підприємств» виникає необхід­ність детального вивчення цього питання.

Пунктом 18.3 ст. 18 Закону України від 22.05.97 р. № 283/97-ВР «Про оподаткування прибутку підпри­ємств» передбачено, що у випадку укладення угод, які передбачають здійснення оплати товарів (робіт, послуг) на користь нерезидентів, розташованих у офшорних зо­нах, або при здійсненні розрахунків через таких нерези­дентів або через їх банківські рахунки незалежно від то­го, здійснювалась така оплата (в грошовій чи іншій формі) безпосередньо чи через інших резидентів або нерезидентів, витрати платників податку на оплату вар­тості таких товарів (робіт, послуг) відносяться до скла­ду валових витрат у сумі, яка становить 85% від сплаче­ної вартості таких товарів (робіт, послуг).

Перелік офшорних зон повинен щорічно оприлюдню­ватися Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до вимог п. 1 Указу Президента України від 20.06.97 р. № 503/97 «Про порядок офіційного опри­люднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності» із змінами та доповненнями передбачено, що. акти Кабінету Міністрів України не пізніше як у 15-денний термін після їх прийняття у встановленому порядку і підписання підлягають оприлюдненню державною мо­вою е газеті «Урядовий кур'єр». При цьому офіційне оприлюднення нормативно-правових актів здійснюєть­ся після їх включення до Єдиного державного реєстру нормативних актів із зазначенням присвоєного їм реєстраційного коду.

Пунктом 3 Указу передбачено, що громадяни, держав­ні органи, підприємства, установи, організації під час здійснення прав і обов'язків повинні застосовувати акти Кабінету Міністрів України, опубліковані в офіційних друкованих виданнях або одержані у встановленому по­рядку від органу, який їх видав.

Перелік офшорних зон у статті «У світі е різні зони...», надрукованій в «Урядовому кур'єрі» від 29.10.98 р. № 208-209. не містить усього кола офшорних зон, не мас назви нормативного акта та реєстраційного номера Єдиного державного реєстру нормативних актів.

Таким чином, до 01.03.2000 р. відповідно до наведе­них вимог Кабінет Міністрів України офіційного перелі­ку офшорних зон не оприлюднив ні у 1997, ні у 1998 та 1999 роках.

Згідно з вимогами ст- 6, 92 Конституції України офі­ційне тлумачення законів про оподаткування покладено на Верховну Раду України.

Листом Комітету Верховної Ради України з питань фі­нансів і банківської діяльності від 11.05.98 р. № 06-10/309 «Про окремі питання застосування податкового законодавства" надано роз'яснення щодо застосування вимог п. 18.3 ст. 18 Закону України від 22.05.97 р. № 283/97-ВР «Про оподаткування прибутку підпри­ємств», у яких визначено, що до оприлюднення Кабіне­том Міністрів України переліку офшорних зон дія за­значеної статті не може застосовуватися; При цьому листом від 27.12.99 р, визначено, що до моменту опри­люднення Кабінетом Міністрів України переліку оф­шорних зон до підприємств, що придбавають товари в офшорних зонах, застосовуються загальні норми ви­значення складу валових витрат, тобто 100% вартості товарів (робіт, послуг).

Вищий арбітражний суд України видав лист від 24.09.99 р. № 01 -8/451, в якому на запитання про поря­док оприлюднення офшорних зон надано відповідь, що оскільки газета «Урядовий кур'єр» е офіційним орга­ном Кабінету Міністрів України, надрукований в ній пе­релік офшорних зон може бути врахований при вирі­шенні суперечок.

Внаслідок цього до 01.03.2000 р: дія п. 18.3 ст. 18 За­кону України від 22.05.97 р. № 283/97-ВР «Про оподатку­вання прибутку підприємств» застосовуватися не може.

Таким чином, оскільки схеми проведення фінансово-господарських операцій між резидентами та офшорними компаніями не завжди прямі, а з використанням по­середника-нерезидента з неофшорної зони, вимоги п. 18.3 ст. 18 Закону України від 22.05.97 р. № 283/97-ВР «Про оподаткування прибутку підприємств» не завжди можуть бути використані.

Поряд з цим перелік офшорних зон, оприлюднений згідно з розпорядженням Кабінету Міністрів України від 01.03.2000 р. № 106, не є всеосяжним і вичерпним, тому поза вимогами закону може продовжуватися відплив ка­піталу з національної економіки в офшорні компанії.

Світова практика свідчить, що проблема залу­чення іноземного капіталу вирішується шля­хом створення сприятливих умов для його ін­вестування, гарантій збереження та прибуткової віддачі. Одним із засобів залучення іноземних інвестицій є створення вільних еко­номічних зон (ВЕЗ). Вільна економічна зона - це частина терито­рії, на якій встановлюються: спеціальний правовий режим еко­номічної діяльності; порядок застосування та дії законодавства; пільгові митні, валютні, податкові та інші умови діяльності наці­ональних та іноземних суб'єктів. Такі зони створюються як у розвинутих країнах (Англія, Німеччина, США, ін.), так і в краї­нах з перехідною економікою (Китай, Південна Корея, ін.).

Мета створення ВЕЗ залежить від рівня економічного розвит­ку країни, її соціально-економічного стану та інших особливос­тей. Для багатьох країн найважливішою метою ВЕЗ є: створення нових робочих місць, впровадження високих технологій, розви­ток експортного потенціалу, прискорення соціально-економіч­ного розвитку країни. За допомогою ВЕЗ відбувається швидка та ефективна інтеграція регіонів у систему світогосподарських зв'яз­ків. Територія отримує потужний імпульс для розвитку комуні­каційної, ділової та соціальної інфраструктури.

За оцінками західних експертів на початку ХХІ ст. через ВЕЗ здійснюватиметься близько 30% світового фінансового обороту. Можна виділити такі характеристики ВЕЗ:

• локальність територій;

• дія на цій території особливого, більш пільгового юридично­го та фінансово-економічного режиму;

• наявність певної спеціалізації господарської діяльності. Слід наголосити, що податкові пільги є важливим, але не го­ловним чинником, який впливає на інвестиційні рішення. Надан­ня фінансових ресурсів за низькими ставками є ефективнішим стимулом, ніж звільнення від податків. Адже підприємства фі­нансують значну частину своєї діяльності за рахунок кредитних ресурсів. Нерідко у ВЕЗ створюються фінансові системи, об'єд­нані з міжнародними банками. Як правило, їм надається право займатися офшорними операціями та користуватися великими податковими пільгами.

Нагадаємо, що у ВЕЗ усі стимули та пільги мають надаватися тільки у разі реальних вкладень коштів у цю зону, а їх вартість не повинна перевищувати вартість майбутніх валютних надходжень і прибутку.

Визначаючи регіон, який має стати ВЕЗ, необхідно:

—враховувати географічне положення регіону, його соціаль­ну та транспортну інфраструктуру;

—зважати на обов'язковість відсутності підприємств з чітко визначеними відмінностями щодо рівня рентабельності;

—проводити зважену політику відбору інвестиційних проектів;

—впроваджувати спрощену та прискорену процедуру вирі­шення всіх організаційних питань;

—забезпечувати обов'язковість державної систематизації га­лузевих і територіальних пріоритетів розвитку економіки регіону;

—зважати на ступінь забезпеченості політичної стабільнос­ті у країні;

—ліквідувати протиріччя у податковій політиці на території ВЕЗ;

—гарантувати конкретність і стабільність у питаннях, пов'я­заних з наданням пільгового режиму.

Коли мова йде про створення ВЕЗ, нерідко виникає бажання відвести під юрисдикцію такої зони щонайбільше території. Але необхідно пам'ятати, що із збільшенням території знижується ефективність функціонування зони. За оцінками зарубіжних екс­пертів, для належного облаштування 1 кв. км зони, орієнтованої на експорт, необхідні капіталовкладення становлять близько 40— 45 млн дол. США, митно-торговельної зони — 10—15 млн дол. США. Ось чому значна частина діючих у світі ВЕЗ обмежена те­риторією одного підприємства, декількох виробничих об'єктів, авіа- або морського порту, у виняткових випадках - невеличкого за територією міста або району.

Дата добавления: 2014-01-04