Судові рішення

Ст. 38.1.d містить посилання (у російсько- та україномовних варіантах) на «судові рішення» (англ. – «judicial decisions»). На відміну від попередніх, у цьому пункті прямо зазначається, що судові рішення не виступають окремим джерелом, адже мають застосовуватись як «допоміжний засіб для встановлення норм права». Більш того, згідно зі ст. 59 Статуту Міжнародного Суду ООН, рішення Суду обов’язкові виключно у конкретному спорі і лише для сторін цього спору. Це значно обмежує роль судових рішень у порівнянні з тією, що вони мають в англо-американській правовій системі, унеможливлюючи застосування stare desicis, тобто прецедентну систему судочинства[45].

У цьому контексті постає два запитання: які рішення охоплюються терміном «судові рішення» і як вони можуть застосовуватись?

Використаний термін «judicial decisions» може тлумачитись досить широко, охоплюючи як рішення Міжнародного Суду ООН, так і інших міжнародних судових й арбітражних органів, і навіть рішення національних судів. Конкретний вплив того чи іншого рішення залежить від багатьох факторів; щонайменше, від рівня органу, що прийняв рішення, та значення конкретного рішення для розвитку подальшої практики у відповідній сфері. Окрім цього, при вирішені спору можуть братись до уваги рішення національних судів Сторін як такі, що виступають свідченням opinio juris відповідної держави[46]. У кожній із зазначених категорій можна наводити численні приклади рішень, посилання на які використовуються досить часто. Зокрема, такими є рішення Міжнародного Суду ООН у справах про військову та напіввійськову діяльність у та проти Нікарагуа, про дипломатичний та консульський персонал США у Тегерані, про континентальний шельф Північного моря та багато інших; серед міжнародних арбітражних рішень часто звертаються до рішень трибуналу між США та Іраном, Арбітражної комісії з колишньої Югославії; часто можна зустріти звернення до рішень Верховного Суду США[47].

Це означає, зокрема, що Міжнародний Суд ООН ретельно досліджує власну практику при винесенні рішення у подібних справах, чим забезпечується у тому числі й послідовність («спадковість») рішень.

Утім, слід пам’ятати, що відповідні рішення не створюють норми права, а лише застосовуються для визначення належних джерел регулювання. Наприклад, звернення до судових рішень може застосовуватись з метою відшукування попередньо встановленого існування певного звичаю або для посилення аргументації; окрім цього, відомі судові справи можуть виступати наочними прикладами застосування конкретних норм міжнародного права. Водночас, деякі рішення, що традиційно цитуються, або, частіше, обґрунтування при прийнятті таких рішень, були настільки важливими для розвитку відповідної галузі, що вийшли за межі традиційного тлумачення вже існуючих норм права[48]. Саме тому досить популярною відповіддю не обмежених жорстким позитивізмом юристів-міжнародників на запитання про існування прецеденту у міжнародному праві є «юридично він не існує, але практично – майже так».

Однак, ще раз слід підкреслити, що це не означає існування прецеденту як окремого джерела міжнародного права, а радше повинно спонукати студентів докладніше вивчати практику міжнародних судових і арбітражних органів для більш глибокого розуміння сутності міжнародного права та механізмів його застосування.

Дата добавления: 2014-01-04