Специфіка інкорпорації в регіональну еліту

В контексті означеної теми постає ряд питань, центральними з яких є: що ми розуміємо під поняттями „еліта” взагалі, „регіональна” і „національна” еліти; які між ними відмінності; якою, власне, є сучасна українська еліта і чи відповідає вона завданням розбудови української державності.

Розподіл на еліту регіональну і загальнонаціональну можна здійснювати і за істотними відмінностями між загальнонаціональною (столична, обласна) і регіональною (провінційна) елітами. Тут маємо брати до уваги такі ознаки: рівень освіти, інтелекту; функціональний вплив на соціально-економічну і політичну ситуацію в Україні (ступінь можливостей і реальних дій).

Основні особливості інкорпорації в регіональну еліту:

1. В багатьох випадках регіональна еліта, маючи специфічні риси й особливості, повноваження, разом з тим багато в чому копіює загальнонаціональну (столичну) еліту.

2. З роками регіональна еліта України (особливо в високоіндустріальних центрах) стає все більш досвідченою, самодостатньою у вирішенні конкретних соціально-економічних, політичних та інших проблем, тобто – мало поступається еліті загальнонаціональній.

3. Як регіональній, так і загальнонаціональній еліті України притаманна надто швидка трансформація за політичними уподобаннями і орієнтаціями. Саме тому еліта надто строката, динамічна, часто абсолютно непрогнозовано переходить з одного політичного табору до іншого. Прикро і те, що демократичні сили в Україні за всі роки незалежності так, на жаль, і не спромоглися поставити загальнонаціональні інтереси вище від партійних, поступитися політичними амбіціями на догоду національному інтересу. Це сформувало дві проблеми: Перша – формування національної еліти, забезпечення її спроможності не просто самореалізуватися, а й максимально прислужитися власному народові, державі, а вже затим самій собі. Друга проблема пов’язана з неузгодженістю дій еліти загальнонаціональної і регіональної, що суттєво посилює федералістські настрої, тенденції, а відтак ставить під загрозу національну єдність унітарної української держави.

4. Гіпертрофований прагматизм, одномірність еліти. Багато представників еліти дориваються до влади як до самомети, але, лише здобувши її, намагаються зрозуміти, а для чого вона їм потрібна? Отож серйозні невдачі, прорахунки, помилки стають закономірним результатом майже тотальної неспроможності розпорядитися владою найперше в інтересах народу, до якого представники української еліти майже суцільно апелюють.

5. Для сучасної української еліти будь-якого рівня властивий києвоцентризм з поділом на сегменти, суттєву різницю між якими помітити майже неможливо.

6. Клановість еліти. В контексті українського суспільного життя останніх років вона набуло свій набір смислів. Кланом називають тіньове, закрите угруповання, яке не має легітимного оформлення і яке утворилося на грунті спільних інтересів його учасників. Основою клану є економічний, матеріальний інтерес. На його грунті клан об'єднує не тільки спільний інтерес, але й певні загальноприйняті у ньому норми взаємовідносин - кругова порука, груповий егоїзм, ігнорування суспільних інтересів тощо. Ґрунтом, на якому вона виростає, — є тіньова економіка. Смисл клану полягає не тільки у протиставленні власних інтересів суспільним, державним, але й у протистоянні іншому клану, або кланам. Клани намагаються розширити сфери свого впливу шляхом підкорення або знищення конкурентів. Боротьба кланів проходить поза правовим полем держави, нелегітимними методами. Головними засобами, які при цьому використовуються, є підкуп, шантаж, війна компроматів у ЗМІ, змова тощо, аж до терористичних актів. На думку деяких спостерігачів в Україні сьогодні діють чотири клани (ВПК, Дніпропетровський і Донецький паливно-енергетичні й банківсько-фінансовий), які розподілили сфери впливу і які ведуть таємну, але несамовиту боротьбу за легітимну владу. Клановість підсилюється формуванням земляцтв на центральному рівні. За вплив на рівні центральної влади сьогодні сперечаються три регіональні еліти – київська, донецька та дніпропетровська. Це впливові еліти владного типу. Їхні представники в той чи інший час займали високі посади у виконавчій владі, мають свої фракції в Парламенті, мають регіональні бренди (тобто всі знають, хто такі донецькі чи хто такі дніпропетровські). Крім того найбільші олігархи України – донецькі, дніпропетровські та київські. Фактично відсутні на центральному рівні харківська, львівська та кримська регіональні еліти. Тобто їхні представники на центральному рівні є, і навіть інколи отримують високі посади, але вони розпорошені й не ідентифікують себе за регіональною ознакою. Крім того, навіть найзначніших харківських, львівських та кримських бізнесменів з представниками київської, донецької та дніпропетровської груп поки що не зрівняти. Тому якщо три найпотужніші регіональні еліти ми розглядаємо як впливові, владного типу, то три інші – можуть бути розглянуті як еліти лобістського типу. Є харківське, львівське (умовно навіть галицьке) та кримське лоббі.

7. Громадська підтримка. Для впливовості еліти велике значення має громадська регіональна активність та ступінь підтримки громадськістю своєї еліти. “На Київ” ходять переважно зі Львова і з Донецька великі маси людей. Тобто львівське та донецьке лоббі мають доволі сильну громадську активність. Хоча їхня активність — принципово різна. Львівська громадська активність – це активність неурбаністичного типу, досить сильно орієнтована на всю країну та мобільна в політичному сенсі (великі маси людей швидко збираються та рухають на Київ). Водночас донецька громадська активність значною мірою урбаністична, хоча і люмпенізована, але мобільна з точки зору відстоювання економічних інтересів. Наявність більш організованої донецької (у порівнянні із львівською) еліти укупі з порівнюваними, майже однаковими, активностями їхньої громадськості дає переваги саме донеччанам.

8. Київська еліта так само може розумітися як регіональна еліта, як дніпропетровська чи донецька. І оскільки вона досі відстоює саме інтереси свого локального місцезнаходження — столичного регіону — причому діє дуже жорстко і безжально, вона примудрилася налаштувати проти себе інші регіональні еліти. Громадська активність київського регіону зосереджена виключно в Києві. Львівську та донецьку еліту в основному підтримує громадськість їхніх регіонів, в той час як київська громадськість значною мірою не підтримує київську еліту. Саме це зумовлює значні проблеми для київської регіональної еліти. Вона не вміє координувати відносини інших регіональних еліт інакше, ніж через розрулювання конфліктів між ними, які вона сама повсякчас і розпалює. Вона діє безсистемно, нерозсудливо, нестратегічно, не заявляє публічно про державні інтереси, і, як і інші регіональні еліти, зовсім неспроможна діяти на зовнішньополітичній арені.

Взагалі ж державної еліти як такої в Україні практично нема. Тому ми називаємо її за місцем тимчасової локалізації — центральною. Можна сказати, що тільки тепер іде процес формування центральної еліти як еліти державної, з власними традиціями. Це найбільша проблема нинішньої центральної влади. І вона є природна, оскільки головним принципом центральної влади до сьогодні було балансування на регіональних протиріччях, використання міжрегіональних конфліктів для тактичних цілей. І от коли така центральна влада впритул підійшла до передачі влади, раптом виявилось, що тактичні технології непридатні для досягнення стратегічних цілей — наступництва та забезпечення впливовості наближених до влади на даний момент.

Головним принципом діяльності впливових регіональних еліт є задоволення своїх бізнес-інтересів за допомогою адміністративного ресурсу, який дає змогу використовувати посади в центральній владі. Такий підхід зумовлює доволі сильні мотиви всередині країни, але зовсім непридатний для сильних зовнішньополітичних дій. Тобто регіональні еліти можуть сильно грати тільки всередині країни, але в принципі не можуть грати на зовнішньополітичній арені.

9. Структура регіональної еліти.

A. Найвищих керівників регіонального рівня часто призначають з Києва, і не обов’язково це мають бути вихідці з регіону. Необхідною умовою такого призначення є не ділові якості керівника, а ступінь його відданості. Ротація таких керівників відбувається, зазвичай, за результатами виборів до парламенту, або коли керівник стає “публічним політиком”, тобто починає публічно висловлювати власну думку і хоча би теоретично претендувати на “святе місце”. Не може й бути мови, щоб такий керівник самостійно, без дозволу розпочинав якісь реформи чи дбав про розвиток регіону, адже він весь час боїться зробити помилку.

B. Інша категорія лідерів – політичні діячі центрально-регіонального масштабу, тобто ті, хто працюють і в регіоні, і в Києві. Здебільшого це вихідці з регіону, вибрані за партійними списками та лідери деяких партій, що не втратили зв’язків зі своїм регіоном. Ці лідери спілкуються та співпрацюють з центральним керівництвом, активно відстоюють регіональні інтереси в центрі, звісно, не без урахування й особистих інтересів.

C. До регіональної еліти належать і представники великого бізнесу та капіталу. Йдучи в політику, вони мали на меті отримати максимум прибутків для своїх структур і депутатську недоторканість для себе особисто. Це найбільш активна частина регіональної еліти, бо саме її представники є реальними виробниками валового національного продукту, до того ж саме вони сплачують податки. Саме ця категорія еліти ініціює всі економічні зрушення в регіоні. Інкорпорація залежить від капіталу.

D. Депутати обласних та місцевих рад – це особи, які тішать себе ілюзіями, що вони і є регіональна еліта. Часто для того, щоб довести свою винятковість, вони схвалюють колективні рішення на кшталт заборони російських пісень, або проголошують “персоною нон грата” президента дружньої країни. Не обмежуючись такими “геополітичними” рішеннями, вони вдаються і до “економічних” кроків: на початку фінансового року субсидують проїзд у громадському транспорті, зберігаючи найнижчу в Україні вартість проїзду, а в середині року (коли закінчилися кошти місцевого бюджету!) зобов’язують транспортників безкоштовно возити пасажирів.

E. Окремі представники мас-медіа та творчої інтелігенції можуть мати великий вплив на формування регіональної політики виключно за умови їхньої незалежності від місцевої влади, а головне – за наявності доступу до центральних засобів масової інформації.

F. Здебільшого це представники центральних мас-медіа, яких добре фінансують представники центральних елітарних груп. Також у нашій країні до регіональної еліти можна віднести податкову адміністрацію, прокуратуру та правоохоронні органи. Представники цієї категорії еліти обслуговують інтереси центральної влади. Регіональні керівники і олігархи користуються ними як важелями управління заради досягнення спочатку своїх, а потім регіональних інтересів. За допомогою цих важелів і за наявності недосконалого законодавства можна зупинити діяльність будь-яких суб’єктів господарювання, дискредитувати будь-які фігури та безпосередньо впливати на формування і реалізацію центральної політики в регіоні.

Дата добавления: 2014-01-04