Встановлення Росією режиму у бухарському Емірстві, Хівинському ханстві та Туркестанському генерал – губернаторстві

Практично одночасно з російсько-кокандськими війнами почались і бойові дії з Бухарським еміратом. Цьому сприяли територіальні суперечки між Кокандом і Бухарою. Наср-Улла-хану, який помер 1860 року після тридцятичотирирічного правління, спадкував його син Сеїд-Мозаффар-Еддін-хан, за якого Бухарський емірат остаточно втратив своє значення та самостійність, потрапивши до васальної залежності від Росії.

Мозаффар-хан, який як і його батько ворогував із Кокандом, одночасно підтримував там партію Худояр-хана. Ці обставини призвели Мозаффар-хана до сутички з Росією, яка на той час вже завоювала міста Туркестан, Чимкент, узяла Ташкент і взагалі зайняла міцні позиції на Сирдар'ї, на землях, що раніше належали Коканду.

Зухвалий порядок дій бухарського еміра, який зажадав очищення Росією завойованої території та конфіскував майно російських купців, які проживали в Бухарі, а також образа російської місії, відрядженої для перемовин до Бухари, призвели до остаточного розриву. 20 травня 1866 року генерал Романовський із 2-тисячным загоном завдав бухарцям поблизу Ірджара, на лівому березі Сирдар'ї, першого і настільки рішучого удару, що вся армія еміра удалась до втечі, залишивши у руках переможця весь табір, багатий намет еміра й артилерію. Сам Мозаффар-Еддін тільки з великими труднощами зміг утекти в Джизак. Ірджарський погром страшенно розлютив бухарців, яких підбурювали мулли проти еміра; більшість із них приписували катастрофу його поспішній втечі та навіть звинувачували еміра в таємній змові з Росією. Через такий стан справ, під тиском громадської думки, емір мав поступитись загальному бажанню продовжувати війну з росіянами до останнього, що прискорило вирішення долі Бухарського ханства.

У жовтні 1866 року росіяни взяли фортецю Ура-Тюбе, а невдовзі після цього здався і Джизак. Після цього туркестанським генерал-губернатором, генералом Кауфманом, були запропоновані бухарському еміру умови миру, проте останній, бажаючи виграти час, затягував під різними приводами перемовини і в той самий час, увійшовши у відносини із повсталим Джурабаї в Шахрі-сябзі, збирав війська для священної війни (газават). У той же час бухарські загони постійно чинили набіги на підкорену територію та навіть скоїли нічний напад на російський табір у Ключовому (під Джизаком).

Ці дії спричинили рішучі заходи проти Бухари у відповідь. 1 (13) травня 1868 року було віддано наказ вирушити на Самарканд. Через це поблизу Джизака було зібрано 25 рот піхоти, 7 сотень козаків і 16 гармат, разом 3500 чоловік; 1 травня загін вирушив до Зарявшанськоїдолини. Бухарська армія в кількості 40—50 тисяч чоловік при 150 гарматах була розміщена на Чанайатинських висотах під Самаркандом. Підійшовши до Зарявшана й побачивши маси бухарців, які розмістились на горі та, ймовірно, наважились захищати переправу, командувач загоном наказав повідомити через відрядженого парламентера, що якщо емір не відведе свої війська за годину, то росіяни візьмуть позицію штурмом.

Тим часом на правому фланзі російських військ збирались маси бухарців, тож генерал Кауфман був змушений відрядити полковника Штрандмана з 4 сотнями козаків та 4 гарматами, щоб розсіяти їх. Незважаючи на гарматний вогонь з протилежних висот, козаки атакували бухарців, збили та гнали їх кілька верст.

Вже пройшло понад дві години, а посол еміра не повертався із відповіддю, й не було видно жодних приготувань з боку бухарців до відступу. Навпаки, вони відкрили вогонь з гармат і почали стягувати свої війська для найближчого захисту переправи через річку Зарявшан. Тоді генерал Кауфман висунув війська вперед двома колонами: генерал-майора Головачова й полковника Абрамова. Під сильним вогнем, до того ж під загрозою атак з флангів, обидві колони перетнули по груди у воді кілька рукавів річки Зарявшан та пішли на приступ ворожої позиції, яка була вся порита траншеями для стрільців. Коли російські війська, перетнувши останню притоку, кинулись на довгі лінії бухарців з багнетами, бухарці втекли, залишивши 21 гармату та безліч зброї. Втрати російських військ складали до 40 чоловік убитими й пораненими.

Наступного дня Самарканд здався генералу Кауфману. Жителі Самарканда не допустили бухарські війська, що тікали, до міста.

Для зміцнення положення в долині Зарявшана генерал Кауфман відрядив у різні місця загони для розбиття бухарських скупчень та для заволодіння деякими укріпленими пунктами. Нарешті, й сам командувач військами був змушений вирушити 30 травня проти еміра, залишивши в Самарканді невеликий загін. В Самарканді залишилось 4 роти піхоти, одна рота саперів, 2 гармати та 2 мортири. Гарнізон перебував під командою майора Штемпеля і налічував 658 багнетів, в тому числі хворих і слабких, не взятих генералом Кауфманом з собою.

З уходом генерала Кауфмана жителі Самарканда, вбачаючи малочисельність залишеного гарнізону, легко сприйняли агітацію мулл. Вже вранці 1 червня на базарі гомонів натовп і летіло в росіян з дахів каміння, а за міськими стінами збирались величезні скупчення неприятеля, число якого, як потім з'ясувалось, сягало 65 тисяч чоловік.

Не маючи можливості захищати місто через малу чисельність своїх сил, майор Штемпель відступив у цитадель та розпорядився щодо приведення її в оборонне положення. В цитадель пішло багато єврейських родин та російські купці (Хлудов, Трубчанінов, Іванов та інші). Купці, а також відомий художник Василь Верещагін, який подорожував Середньою Азією, брали дієву участь в обороні цитаделі.

2 липня бухарці із дикими криками під звук зурн та барабанів увірвались до міста й розлились у всіх напрямках. Невдовзі вони величезним натовпом кинулись на стіни цитаделі, чіпляючись за них залізними гаками.

Особливо стрімкий напад було здійснено на самаркандську браму, яку вдалось підпалити; але завдяки енергійності прапорщика Маміка, удалось відбити кілька штурмів. Головні зусилля нападників були спрямовані проти бухарської брами, яку також було підпалено за допомогою кинутих під них двох мішків з порохом. Полковник Назаров, який за хворобою відстав від походу, побачив браму та прилеглі будівлі у вогні; жар перекидався на очеретові дахи сусідніх сакель. Для гасіння брами було викликано мисливців.

Безперервні упродовж цілого дня штурми, припинились із настанням темряви, й ніч пройшла спокійно. Для повідомлення генерала Кауфмана про скрутне становище обложених вночі був відряджений один відданий росіянам джигіт, який для цього переодягнувся на жебрака.

Наступного дня запеклі штурми тривали до 3 години, проте успіху не мали. До захисту брами та провалу в стіні було залучено хворих та поранених. Багато хто з них, перев'язавши свої рани, добровільно знову повертались, інші, хто отримав кілька поранень та стікав кров'ю, не бажали залишати своїх товаришів та залишались в строю. Ввечері, близько 6 години, штурми відновились. Комендант, майор Штемпель, вирішив, у разі необхідності відступити до палацу, який через це дієво приводився в оборонне положення. За неможливості встояти перед натиском неприятеля в цьому останньому оплоті, було вирішено, за загальною згодою, підірвати все, для чого в ніч на 4 червня до палацу було завезено весь порох і снаряди. 4, 5 й 6 червня неприятель хоч і здійснював поодинокі приступи, проте його енергія, ймовірно, послабилась. Через це гарнізон сам почав здійснювати вилазки та спалювати міські саклі.

7 червня від генерала Кауфмана було отримано звістку про те, що він рухається на допомогу форсованим маршем. Одразу ж ці відомості поширились гарнізоном.

8 червня бухарські війська з'явились передові козаки, а за ними генерал Кауфман із загоном увійшов до міста. Гарнізон втратив понад третину свого складу. Для покарання жителів було наказано спалити міський базар як головну частину міста.

Невдовзі після падіння Самарканда була взята сильна фортеця Катта-Курган, а 2 червня 1868 року емір зазнав остаточної поразки на Зерабулакських висотах і був змушений прохати в Росії миру. За мирною угодою 23 червня 1868 року Бухарське ханство мало поступитись Росії Самаркандським, Катта-Курганським, Пенджекентським та Ургутським бекствами, з яких два перших мали кращі місця та землі долини Зеравшана. Окрім того, бухарський емір зобов'язався сплатити 500 тисяч карбованців військової винагороди, надати російським купцям свободу торгівлі в ханстві, захищати їхнє майно й особисту безпеку, дозволити заснування торгових агентств у всіх містах, стягувати податки за ввезені російські товари не більше 2.5 % від їх вартості й надати російським купцям вільний проїзд ханством до інших земель.

Таким чином ця угода завдала останнього й рішучого удару самостійності Бухарського ханства. З цього моменту бухарський емір неухильно виконував побажання російського уряду, який, у свою чергу, надавав йому підтримку під час смут і хвилювань, що спалахнули в Бухарському ханстві після завершення війни з Росією.

Того ж 1868 року російські війська на прохання еміра розбили в Каршинському бекстві війська повсталих проти еміра Мозаффара з метою приведення на престол його старшого сина Катта-Тюря, й заволоділи містом Карші, яке одразу ж було повернуто еміру. 1870 року російські війська узяли штурмом заколотні міста Шаар і Кітаб, внаслідок чого все Шахрісябзьке бекство знову приєдналось до Бухари.

1868 року від території Бухари було відрізано 2047 км² (257 кв. миль) (з 200 000 населення) й утворено Зеравшанський округ (остаточно приєднано 1872 року).

Бухарське ханство оголошено у васальній залежності від Росії.

Іскандер-кульською експедицією 1870 року було приєднано до Росії території гірських бекств Матчинського, Фалгорського, Фарабського,Магіанського та Кштутського (244000 кв. миль, з 31500 жителів).

1873 року, в нагороду за поставку верблюдів та провіанту російським військам під час Хівинського походу, до Бухари було приєднано смугу землі, що належала Хіві, між урочищами Кукертлі та Ічке-Яр.

1876 року, внаслідок підтримки Росії, Бухара повернула бекства Гіссар та Куляб, а 1877 року розгорнула свої межі далі на південний схід, підкоривши, після незначного спротиву, Дарваз і Каратегін. Еміру Мозаффару, після його смерті, спадкував 1885 року його син, емір Сеїд-Абдул-Ахат-Хан.

Дата добавления: 2014-01-04