Світовий досвід націотворення

Нація етнічна та нація політична.

Багатоманітність визначень терміна «нація» та її ознак пов'язана також із тим, що, як правило, виділяють дві сторони нації.

1) Політична нація - політична спільнота громадян певної держави. Часто вживається як синонім терміна «держава», коли мається на увазі її населення, наприклад для посилання на «національні» університети, банки та інші установи.

Політична нація властива не кожній державі. Інакше кажучи, якщо для політичної нації існування держави є невід'ємною умовою, то зворотна залежність не є такою однозначною: держава може існувати, але всередині неї політичної нації може й не бути.

Певну людність, спільноту можна вважати політичною нацією за умови, коли є чинними дві такі ознаки:

по-перше, об'єднання певної людності в такий соціальний інститут, як держава, тобто політична організація суспільства, створювана для реалізації його владних і регуляторних функцій;

по-друге, наявність у державі повноти народовладдя або принаймні його істотних елементів як механізму виявлення та реалізації волі й інтересів громадян суспільства. Отже, політична нація є характеристикою держав із демократичним ладом правління, тобто таких утворень, де закон і примус поєднані зі свободою, а народ бере участь у державних справах.

Вважається, що політична нація є похідною від взаємодії трьох складових — етнічних спільнот, держави та громадянського суспільства. Причому роль кожної із цих складових є неоднаковою як на різних етапах соціокультурного розвитку людства, так і в історії становлення кожної нації. Названа вище модель скоріше є ідеалом майбутньої взаємодії найвагоміших чинників історичного розвитку, ніж узвичаєною практикою націотворення минулого й сьогодення.

2) Етнічна нація – це етнічна спільнота (етнос) із єдиною мовою та самосвідомістю (як особистим відчуттям «національної ідентичності», так і колективним усвідомленням власної єдності й відмінності від інших)

Саме до етнічної нації належать такі ознаки: спільність походження, спільність мови, спільність культури, спільність релігії. — Порівняйте ці дві сторони нації.

Історично першими спільнотами людей, які вже відзначалися певною єдністю й мали відмінності соціальної взаємодії, були природні кровноспоріднені родинні об'єднання — рід, клан. У процесі взаємодії родів, кланів, змішування звичаїв, вірувань, звичок, норм, цінностей, діалектів формувалися племена. Стихійне та спорадичне змішування племен спричиняло появу нової спільноти — народності. Під час консолідації народностей на базі розвитку й раціоналізації економічних, політичних та інших зв'язків між ними складаються нації. Але не всі народності обов'язково трансформуються в нації. Із понад 4 тис. етносів, які існують у світі, лише близько 800 «досягли», за даними ЮНЕСКО, стадії нації. Решта перебуває на донаціональному рівні розвитку — у формі народностей і племен.

Об'єднуючи велику кількість різних соціальних та етнонаціональних утворень, вони є новим, більш досконалим етапом у розвитку та структуризації суспільства. Нації формують вищу, ніж фольклорна, власну культуру з більш чіткими, раціонально вибудованими цінностями, системами норм, моделями поведінки. Як соціальне утворення (історичний етап розвитку соціальних відносин, що приходить на зміну родоплемінним відносинам і становим спільнотам) вони можуть характеризуватися спільністю території, економічних зв'язків, функціонуванням державної мови, субетнічної культури та суверенітету народів, які належать до нації на певній території.

Таким чином, як складне історичне утворення нація формується внаслідок кровного змішування рас і племен, багатьох перерозподілів земель, із якими та чи інша нація пов'язує свою долю, у результаті духовно-культурного поступу, що формує її неповторний образ.

На процес націотворення впливають культура, мова, національні стереотипи, звичаї та традиції. Історичне самовідтворення нації забезпечують також освіта, за допомогою якої держава прищеплює вірність самобутній, автентичній для певної нації культурі, та релігія. Однак основну націотворчу роль в історії виконує національна свідомість і державотворчі процеси.

Процес ліквідації економічної роздробленості, зміцнення господарських зв'язків між окремими народностями, об'єднання місцевих ринків усередині тієї чи іншої держави в загальнонаціональний та інші чинники привели до появи більш зрілої, розвиненої соціально-етнічної спільноти людей — нації.

Історичний досвід доводить, що чинниками консолідації, системними організаторами населення в націю можуть виступати різні засади: релігійна, експансіоністська, етнічна, культурна, територіальна, расова тощо або їх поєднання в різних варіантах: етнорелігійна, етноекспансіоністська, расово-етнічна, етнокультурна та ін.

Розглянемо кілька типових прикладів.

Вирішальним чинником консолідації арабського світу, особливо в перші століття його існування, був релігійний: до сьогодні не може не дивувати та обставина, що лише за чверть століття від початку пророцтв і діянь пророка Мухаммеда його халіфи й послідовники створили нову соціополітичну реальність на теренах від Гібралтару до Тибету. І в основі консолідації людей різного роду-племені був саме релігійний чинник: «вірний—невірний». Так само на основі християнських цінностей гуртувався разом у хрестових походах різноплемінний європейський рицарський люд.

У наші дні вельми показовим прикладом визначальної ролі релігійного чинника консолідації етносу є англо-ірландський конфлікт у Північній Ірландії: попри всі цивілізаційні запевнення обох сторін, у протистоянні чітко простежується опозиція — «католик—протестант».

Територіальний критерій згуртування наявний, наприклад, у відносно ізольованих суспільствах — острівних або гірських, — де консолідація, об'єднання зусиль усіх жителів територій може бути чи не єдиним засобом виживання спільноти. Етнічний чинник консолідації в різних проявах існує ще з первісних часів, коли опозиція «свій—чужий» фактично була основою родоплемінної організації суспільства. Із новою силою цей чинник нагадав про себе у XX ст., коли хвилі національно-визвольних змагань утвердили на політичній карті світу десятки етнічних держав.

Ідейно-культурні чинники стали організуючим началом для багатьох різноетнічних громадян Індії, які відкинули кастові та деякі інші традиційні (зокрема релігійні) обмеження та згуртувалися в нову спільноту із самоназвою «сікхи» («леви»).

Доречно зауважити, що подекуди визначальним інтегративним чинником консолідації нації є навіть бажання помсти. Так було, наприклад, із Францією, яка після поразки у війні з Німеччиною в 1870 р. втратила провінції Ельзас і Лотарингію; так само сталося з Німеччиною, яка втратила ті самі землі (згідно з Версальським мирним договором) за підсумками Першої світової війни 1914—1918 рр.

Не менш поширеними є також комбіновані інтегративні чинники. Класичним прикладом може бути арабський світ, у якому поняття «араб» та «мусульманин» є тотожними.

Сучасні держави в абсолютній більшості не моноетнічні, але саме воля та згуртованість якогось одного етносу, зазвичай титульного, викликала відповідні політичні трансформації.

Не слід забувати, що спрацьовувала політична ідея нації тільки в певних соціальних реаліях.

По-перше, в умовах усталення міцної, непорушної держави й тільки тоді, коли переважна більшість громадян сприймає цей процес позитивно, як свою власну історично необхідну долю. Тобто коли нова держава є кращою й сильнішою, ніж попередня, до якої вони належали. У такій ситуації перебувала Франція доби Наполеона.

По-друге, ідея політичної нації спрацьовувала в умовах, коли нова держава надавала своїм громадянам політичного статусу, прав і повноважень більш повних, широких і привабливих, ніж у попередній державі. Так було в США.

По-третє, політична ідея єднання спрацьовує в умовах, коли держава приваблює заможністю.

У сучасних умовах вимальовуються два шляхи «побудови нації»:

1) Через будівництво держави, поєднане з національною інтеграцією та мобілізацією, що потребує формування національної культурно-політичної ідентичності, яка помітно відрізняла б націю від її сусідів. (Тут можна скористатися наявними культурними особливостями титульного етносу або створити культурно-політичну ідентичність нової нації, вибравши при цьому народне масово-мобілізаційне розв'язання проблеми створення «нової» нації.)

2) Пошук шляхів формування надетнічної «політичної культури» для нової політичної спільноти. У цьому випадку немає титульного етносу: нова держава охоплює або кілька однаково нечисленних етнічних спільнот, жодна з яких не-спроможна домінувати в державі, або кілька етнічних груп, що змагаються між собою.

Дата добавления: 2014-01-04