Крайня необхідність

Правомірне затримання злочинця потерпілими або іншими особами - це насильницькі дії, спрямовані на короткострокове позбавлення волі особи, яка вчинила злочин, з метою доставлення її органам влади, якщо ці дії викликані необхідністю затримання і відповідають небезпечності вчиненого посягання і обстановці затримання злочинця.

Затримання особи, яка вчинила злочин

Частина 1 ст. 38 встановлює: " Не визнаються злочинними дії потерпілого та інших осіб безпосередньо після вчинення посягання, спрямовані на затримання особи, яка вчинила злочин, і доставлення її відповідним органам влади, якщо при цьому не було допущено перевищення заходів, необхідних для затримання такої особи ". Відповідно до ч. 2 ст. 38 перевищенням зазначених заходів визнається умисне заподіяння особі, що вчинила злочин, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці затримання злочинця.

Затримання злочинця можливе лише за наявності для цього підстави, тобто злочину. Звичайно підставою затримання служить очевидне для потерпілих або інших осіб злочинне посягання на правоохоронювані інтереси (наприклад, розбійний напад, крадіжка, посягання на життя або здоров'я людини тощо). Затримання особи за відсутності такої підстави може свідчити про незаконність дій і тягнути за собою відповідальність за ст. 146 КК як за незаконне позбавлення волі.

Затримання злочинця має ознаки, що характеризують:

1) мету затримання;

2) особу, яка підлягає затриманню;

3) характер дій при затриманні;

4) своєчасність затримання;

5) необхідність заподіяння шкоди і, нарешті,

6) співрозмірність шкоди, заподіяної злочинцю при його затриманні.

Мета затримання. Відповідно до ч. 1 ст. 38 КК дії потерпілих та інших осіб визнаються правомірними, якщо вони мали своєю метою затримання злочинця і доставлення його органам влади. У зв'язку з цим виокремлюють дві мети таких дій:

1) кінцева - доставлення злочинця відповідним органам влади (у відділ міліції, Прокуратуру, виконком місцевої ради, військовій владі тощо) і

2) найближча - затримати злочинця, тобто позбавити його особистої волі. Якщо ж дії по затриманню злочинця були здійснені для досягнення іншої мети (наприклад, для самосуду), то це виключає їх правомірність. Слід мати на увазі, що затриманню надає правомірності саме наявність у затримуючих зазначеної мети, а не фактично досягнутий результат (наприклад, злочинець вирвався і сховався, утік із закритого приміщення тощо).

Особа, яка підлягає затриманню. КК регулює затримання лише злочинця, а не інших правопорушників, тобто затримання особи, яка вчиняє або вже вчинила злочинне посягання. Переконання в тому, що затримується саме злочинець, а не інша особа, повинно ґрунтуватися на усвідомленні тим, хто затримує, очевидності злочину. Якщо ж потерпілий сумлінно помиляється щодо злочинності вчиненого або особи злочинця, то питання про відповідальність за необґрунтоване заподіяння шкоди повинне вирішуватися за правилами затримання так званого уявного злочинця, що аналогічні правилам про уявну оборону.

Характер дій при затриманні. Затримання злочинця полягає в діях потерпілих або інших осіб, пов'язаних із позбавленням злочинця особистої волі, а також заподіянням йому (у разі потреби) шкоди. Такі дії збігаються з фактичними ознаками об'єктивної сторони деяких злочинів, наприклад, незаконного позбавлення волі, вбивства, заподіяння тілесних ушкоджень та інших насильницьких дій, знищення або пошкодження майна. Затримання, далі, може визнаватися правомірною дією, якщо воно було здійснено на короткий проміжок часу, тобто було короткостроковим. Час затримання, що є необхідним і достатнім для передачі злочинця органам влади, визначається конкретними обставинами затримання. Але в будь-якому разі, затриманий злочинець при першій же реальній можливості повинен бути переданий органам влади. Затримання злочинця на тривалий строк за відсутності в тому потреби не виключає відповідальності особи за ст. 146 КК.

Своєчасність затримання. Відповідно до ч. 1 ст. 38 КК затримання може бути вчинене лише в момент або безпосередньо після вчинення злочинного посягання. Початковим моментом виникнення права на затримання злочинця є початок злочинного посягання, коли об'єкт посягання піддався безпосередній загрозі негайного заподіяння шкоди. Право на затримання зберігається і під час посягання, що продовжується, а також безпосередньо, тобто відразу ж після завершення злочину (затримання по "гарячих" слідах, що за даними деяких досліджень має місце майже в 90% випадків). Тому затримання, зроблене через деякий час, тобто не безпосередньо після вчинення злочинного посягання, є неправомірним.

Необхідність заподіяння шкоди при затриманні. Затримання злочинця, не пов'язане із заподіянням шкоди його життю, здоров'ю або майну, завжди більш бажане. Проте злочинці часто відмовляються виконувати вимоги того, хто затримує, намагаються зникнути з місця злочину, чинять опір або навіть нападають на осіб, що їх затримують. У таких випадках громадянин нерідко змушений заподіяти злочинцю відповідну шкоду, тому що в потерпілих або інших осіб відсутня реальна можливість без серйозної небезпеки для себе або інших осіб здійснити ненасильницьке затримання злочинця. У цьому разі має значення кількість осіб з обох сторін, вік, фізичні сили, озброєність злочинця і громадянина, а також всі інші умови, що у своїй сукупності свідчать про відсутність реальної можливості затримати злочинця без заподіяння йому шкоди. І, навпаки, одне лише ухилення від затримання в обстановці, коли громадянин мав і усвідомлював явну можливість затримати особу без заподіяння йому шкоди, так само як і відсутність протидії з боку злочинця свідчить про відсутність потреби в заподіянні шкоди. Якщо, проте, така шкода була усе ж таки заподіяна, то це повинно тягти відповідальність громадянина на загальних засадах.

Співрозмірність шкоди, що заподіюється злочинцю під час його затримання. Вимушене (необхідне) заподіяння шкоди не може бути безмежним, тому що злочинець навіть фактом учинення злочину і прагненням ухилитися від затримання не ставить себе поза законом. Застосовані до нього в кожному випадку насильницькі заходи повинні мати визначені межі. Ці межі залежать від відповідності шкоди, що заподіюється, двом взаємопов'язаним обставинам, а саме:

1) небезпеці посягання і

2) обстановці затримання злочинця.

Небезпека посягання визначається:

а) цінністю блага, на яке спрямоване посягання, і

б) характером і розміром шкоди, заподіяної цьому благу, або реальною загрозою заподіяння цієї шкоди.

Тому, чим більш небезпечним є посягання, тим більш широкими є межі заподіяння шкоди для затримання особи, що вчинила посягання. Так, при ухиленні від затримання, наприклад, вбивці, ґвалтівника, учасника розбійного або бандитського нападу тощо відповідним є заподіяння йому тяжкої шкоди (смерті або тяжких тілесних ушкоджень). І, навпаки, при вчиненні посягання порівняно невеликої суспільної небезпеки, граничним є нанесення злочинцеві нетяжкої шкоди (у всякому разі такої, що не перевищує середньої тяжкості тілесних ушкоджень), оскільки більш тяжка шкода була б явно невідповідною невеликій небезпечності самого посягання.
Проте не завжди заподіяння злочинцеві шкоди, що навіть відповідає небезпеці посягання, свідчить про його співрозмірність. Так, якщо в особи була реальна можливість затримати злочинця із застосуванням більш м'яких засобів, але вона, усвідомлюючи цю можливість, заподіює йому тяжку шкоду, така шкода не може бути визнана співрозмірною, оскільки вона була більш, ніж достатньою для успішного затримання. Тому закон і передбачає, що співрозмірною може бути визнана лише така шкода, яка відповідала не тільки небезпеці посягання, а й в обстановці затримання злочинця, тобто тим умовам, що характеризують реальні сили, можливості і засоби потерпілого або інших осіб для успішного затримання злочинця. Така обстановка може варіюватися від відносно сприятливої до несприятливої для особи, яка затримує. Відносно сприятлива обстановка свідчить, що потерпіла або інша особа має явну, наприклад фізичну перевагу над злочинцем, і усвідомлює, що наявна можливість успішно здійснити затримання без заподіяння злочинцеві тяжкої шкоди. І, навпаки, несприятлива обстановка затримання означає, що той, хто затримує, перебуває в невигідному, програшному становищі порівняно зі злочинцем і усвідомлює, що успішне затримання можливе лише у разі заподіяння злочинцю тяжкої шкоди.

Перевищення меж заподіяної злочинцю шкоди під час його затримання є неправомірним і означає, що злочинцю заподіяна неспіврозмірна шкода. Перевищити зазначені межі - означає заподіяти злочинцю надмірної шкоди, тобто порушити умову про її співрозмірність. Згідно з ч. 2 ст. 38 КК перевищення меж заподіяння шкоди злочинцю при його затриманні - це умисне заподіяння йому тяжкої шкоди (смерті або тяжких тілесних ушкоджень), яка явно не співрозмірна або з небезпечністю вчиненого посягання, або з обстановкою затримання злочинця. Тому, наприклад, вимушене заподіяння тяжкої шкоди хулігану, що ухиляється від затримання, який вчинив, наприклад, напад, не пов'язаний з посяганням на особу, свідчить про явну невідповідність цієї шкоди небезпеці вчиненого ним.

Тут важливо враховувати суб'єктивне відношення того, хто затримує, до шкоди, що ним заподіюється. Він повинен розуміти, що заподіювана тяжка шкода явно не відповідає небезпеці вчиненого посягання або явно більш ніж достатня для затримання особи, що його вчинила. Інакше кажучи, перевищення меж заподіяння шкоди при затриманні можливе лише за наявності умислу.

Перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця, тягне за собою відповідальність лише в двох випадках, спеціально передбачених у ст. 118 (умисне вбивство при перевищенні заходів, необхідних для затримання злочинця) та ст. 124 КК (умисне заподіяння тяжкого тілесного ушкодження злочинцю за таких обставин). Заподіяння злочинцю іншої шкоди є некараним.

Частина 1 ст. 39 КК установлює, що не є злочином заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам у стані крайньої необхідності, тобто для усунення небезпеки, що безпосередньо загрожує особі чи охоронюваним законом правам цієї людини або інших осіб, а також суспільним інтересам чи інтересам держави, якщо цю небезпеку в даній обстановці не можна було усунути іншими засобами і якщо при цьому не було допущено перевищення меж крайньої необхідності.

У частині 2 ст. 39 ексцес крайньої необхідності визначається як умисне заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам, якщо така шкода є більш значною, ніж відвернена шкода. Таким чином, крайня необхідність - це вимушене заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам з метою усунення загрожуючої небезпеки, якщо вона в даній обстановці не могла бути усунена іншими засобами і якщо заподіяна шкода є рівнозначною або менш значною, ніж шкода відвернена.

Право на заподіяння шкоди в стані крайньої необхідності є субсидіарним (додатковим) правом. Ним громадянин може скористатися лише в тому випадку, якщо в даній обстановці заподіяння шкоди є вимушеним, крайнім, останнім засобом усунення небезпеки.

Стан крайньої необхідності виникає за наявності відповідної підстави, що складається з двох елементів:

1) небезпеки, яка безпосередньо загрожує правоохоронюваним інтересам особи, суспільства або держави, і

2) неможливості усунення цієї небезпеки іншими засобами, крім заподіяння шкоди цим інтересам.

Виникнення однієї лише небезпеки ще недостатньо для виникнення стану крайньої необхідності. Вона тому і визнається крайньою, що викликається обстановкою, при якій особа вимушена вдатися до заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам як до останнього, крайнього засобу усунення небезпеки, що загрожує.

Перший елемент підстави крайньої необхідності - це наявність небезпеки, що може бути викликана різними джерелами. Таким джерелом може бути недбале поводження зі зброєю, бойовими припасами, вибуховими, радіоактивними, легкозаймистими, їдкими речовинами та іншими предметами, яким властива внутрішня об'єктивна спроможність уражати людину, спричиняти їй смерть або заподіювати тілесні ушкодження, руйнувати, ушкоджувати або знищувати майно чи інші цінності. Небезпеку можуть становити стихійні сили природи (повені, обвали, зсуви, зливи тощо), напади тварин і ін. Джерелом небезпеки може бути і діяльність (злочинна або незлочинна) людини (наприклад, погроза касиру з вимогою видачі грошей під загрозою вбивства). Нарешті, джерелом небезпеки при крайній необхідності може бути і будь-яке інше, крім злочину, правопорушення (наприклад, порушення водієм правил дорожнього руху, що створило аварійну ситуацію), а також невинна суспільно небезпечна поведінка людини (наприклад, поведінка в стані неосудності, фактичної помилки, внаслідок чого інші особи для усунення небезпеки, що виникла, змушені заподіювати шкоду правоохоронюваним інтересам).

Небезпека, далі, повинна загрожувати саме правоохоронюваним інтересам. Такими, насамперед, є піддані небезпеці інтереси особи (наприклад, життя, здоров'я, тілесна недоторканість, особиста свобода, статева свобода жінки, майнові, житлові, політичні та інші охоронювані законом права та інтереси). Правоохоронюваними інтересами, яким загрожує небезпека, можуть також бути: безпека виробництва, громадський порядок (наприклад, для відвернення небезпеки, що виникла внаслідок повені і загрожує нормальній роботі підприємства, громадянин руйнує будівлю).

Другим елементом підстави крайньої необхідності є відсутність реальної можливості усунути небезпеку, що загрожує, іншими засобами, ніж вчиненням дії, що підпадає під ознаки якогось діяння, передбаченого КК.
Неможливість усунення небезпеки іншими засобами свідчить, що особа в обстановці, яка склалася, вимушена заподіяти шкоду, оскільки інші можливості усунути безпосередню небезпеку відсутні. Інакше кажучи, заподіяння шкоди повинно бути єдино можливим засобом захисту від такої небезпеки. Тому, якщо в особи є декілька засобів усунення небезпеки, у тому числі і не пов'язаних із можливістю заподіяння шкоди, то це означає, що вона не знаходиться в стані крайньої необхідності, а значить, і заподіяну нею шкоду не можна визнати правомірною. Зрозуміло, це правило поширюється тільки на випадки, коли особа усвідомлювала наявність у неї декількох можливостей усунення небезпеки, але не скористалася тією з них, що не пов'язана із заподіянням шкоди правоохоронюваним інтересам. Якщо ж у цій ситуації була допущена помилка, то оцінка заподіяння шкоди повинна проводитися за правилами уявної крайньої необхідності.

Ознаки діяння, що вчиняється в стані крайньої необхідності, характеризують:

1) його мету;

2) спрямованість (об'єкт) заподіяння шкоди;

3) характер дій;

4) своєчасність заподіяння шкоди;

5) межі заподіяння шкоди.

Мета крайньої необхідності. Слова в ст. 39 КК, що дія в стані крайній необхідності застосовується "для усунення небезпеки" означають, що метою крайньої необхідності є саме усунення небезпеки. Так, особа уявляє, яким чином небезпека буде усунена: шляхом знищення або пошкодження джерела небезпеки, шляхом перевезення людей у безпечне місце за допомогою взятого без дозволу чужого транспорту тощо.

Спрямованість (об'єкт) заподіяння шкоди. У стані крайньої необхідності шкода заподіюється правоохоронюваним інтересам держави, суспільства або особі. У літературі вважають, що шкода при крайній необхідності може бути заподіяна лише інтересам "третіх осіб", тобто підприємствам, установам, організаціям або окремим громадянам, що не викликали небезпеку і звичайно не пов'язані зі створенням цієї небезпеки. Типовим є приклад, коли водій сільгосппідприємства, залишивши на дорозі бідони з молоком, відвозить у лікарню потерпілих від аварії, що виникла не з вини водія, а в цей час молоко викрадається невідомими. Шкода в такому випадку заподіюється сільгосппідприємству, яке ніяким чином не причетне до виникнення небезпеки, що загрожувала потерпілим.

Характер дій. Відповідно до закону крайня необхідність припускає лише активну поведінку суб'єкта. За своїми зовнішніми ознаками крайня необхідність може виражатися, наприклад, у різних самоуправних діях, пов'язаних із вилученням майна, його ушкодженням або знищенням, викраденням зброї або наркотичних засобів, крадіжкою транспорту, приховуванням злочинів, розголошенням державної або військової таємниці, порушенням різноманітних правил безпеки, заподіянням шкоди життю або здоров'ю людини, позбавленням його особистої волі тощо.

Своєчасність заподіяння шкоди полягає в тому, що вона може бути заподіяна лише протягом часу, поки існує стан крайньої необхідності. Якщо ж такий стан ще не виник або, навпаки, уже минув, то заподіяння шкоди в цьому випадку (так звана "передчасна" і "спізніла" крайня необхідність), може тягнути відповідальність на загальних засадах.

Межі заподіяння шкоди. КК не визначає межі заподіяння шкоди в стані крайньої необхідності, проте висновок про ці межі може бути зроблений, виходячи з тлумачення ч. 2 ст. 39 КК, що визначає перевищення меж крайньої необхідності як умисне заподіяння шкоди більш значної, ніж шкода відвернена. Отже, граничною і правомірною у стані крайньої необхідності повинна визнаватися заподіяна шкода, якщо вона рівнозначна шкоді відверненій або є менш значною, ніж відвернена шкода.
Інакше кажучи, закон пов'язує правомірність заподіяної шкоди із співрозмірністю цієї шкоди небезпеці, що загрожує: фактично заподіяна шкода повинна бути рівнозначною або менш значною, ніж потенційна шкода, яка містилася в загрожуючій небезпеці.

Перевищення меж крайньої необхідності (ексцес) - це умисне заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам, якщо така шкода є більш значною, ніж відвернена шкода (ч. 2 ст. 39 КК). Тому умисне позбавлення життя двох або більше осіб у стані крайньої необхідності для порятунку життя однієї особи повинно визнаватися ексцесом крайньої необхідності, оскільки це свідчить про заподіяння більш значної шкоди порівняно зі шкодою відверненою. Іноді вважають, що такий ексцес має місце за наявності можливості усунути погрожуючу небезпеку іншими засобами, ніж заподіянням шкоди. Але тут не можна говорити про перевищення меж крайньої необхідності, бо наявність можливості усунути небезпеку іншими засобами свідчить про те, що особа не перебувала в самому стані крайньої необхідності і тому, природно, не могла перевищити її межі.

Треба мати на увазі, що особа, у стані крайньої необхідності часто перебуває в екстремальній ситуації, є непідготовленою до відвернення небезпеки, що виникла, відчуває сильне душевне хвилювання тощо. У зв'язку з цим ч. 3 ст. 39 КК встановлює, що особа не підлягає кримінальній відповідальності за перевищення меж крайньої необхідності, якщо внаслідок сильного душевного хвилювання, викликаного небезпекою, що загрожувала, вона не могла оцінити відповідність заподіяної шкоди цій небезпеці.
КК не передбачає спеціальної відповідальності за ексцес крайньої необхідності. Такі дії повинні бути кваліфіковані на загальних засадах, проте перевищення меж крайньої необхідності враховується законом як обставина, яка пом'якшує покарання (п. 8 ч. 1 ст. 66 КК).

Дата добавления: 2014-01-04