Концептуальні основи дослідження проблем політичного лідерства

Особливості оволодіння іноземною мовою на старшому етапі

Вид МД	Характеристики
Лексика	Завершується формування активного словника школяра та продовжується робота з формування рецептивного словника.
Граматика	Засвоюється тільки до рівня розпізнавання та розуміння при читанні; в 11 класі – систематизація граматичного матеріалу, що вивчався у 5-11 класах.
Усне мовлення	Рівень навичок та вмінь усної мови і писемного мовлення, досягнутий на середньому ступені, має бути підтриманий Збільшується змістовність, природність, вмотивованість та інформативність.
Читання	Займає основну роль. Тексти ускладнюються. Формуються вміння читати суспільно-політичні тексти з метою одержання повної та основної інформації, а також уміння переглянути і вибрати необхідну статтю.
Писемне мовлення	Учні повинні оволодіти вмінням складати план, тези до усного повідомлення, писати анотацію та резюме прочитаного, складати реферат, а також робити письмові повідомлення в межах вимог до монологічного мовлення у 5-11 класах.
Індивідуалізація	Різноманітність інтересів, формування профорієнтації
Самостійна робота	Готувати учнів до самостійного "доучу­вання" та удосконалення володіння ЇМ, уміння працю­вати з довідковою літературою, іноземним текстом, технічними засобами.

ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

Розкрийте особливості навчання іноземної мови у початковій школі і на початковому етапі (2-4 кл.)

Проаналізуйте особливості навчання іноземної мови на середньому етапі (5-9 кл.)

Виділіть особливості навчання іноземної мови на старшому етапі (10-12 кл.)

1. Теоретико-методологічні основи дослідження проблем політичного лідерства. Специфіка політологічного підходу.

2. Проблеми політичного лідерства в зарубіжній політичній науці.

3. Концепції лідерства в російській та українській політичній думці

1. У першому питанні необхідно розкрити і проаналізувати теоретико-методологічні основи дослідження політичного лідерства. Виділяють декілька груп методів дослідження політичного лідерства: традиційні, нові і специфічні.

До традиційних методів відносимо:

історичний метод – за його допомогою описується історія держав, характеризуються історичні особистості. Цей метод звертає увагу на здатність лідера здійснювати вирішальний вплив на людей, події;

інституційний метод дозволяє визначити юридичні норми, проаналізувати основні закони і їх значення для розвитку суспільства. Основна увага приділяється політичним інститутам. Аналіз здійснюється, виходячи з дійсних політичних форм суспільного життя;

суттю системного методу є дослідження політичного життя як системи різнорідних взаємопов’язаних видів діяльності, які в своїй сукупності впливають на спосіб прийняття і виконання рішень;

структурно-функціональний метод передбачає розбиття складного об’єкту на складові частини, виявлення і вивчення зв’язків між ними, виявлення їх ролі в задоволенні відповідних потреб системи;

в основі типологічного методу знаходиться диференціація явищ і їх групування за допомогою узагальненої, ідеалізованої концептуальної схеми об’єкта дослідження.

До нових методів відносимо:

біхевіористський метод, який заснований на твердженні, що політика як суспільне явище має індивідуальний вимір. Біхевіоризм покликаний визначити реальні причини і параметри політичної поведінки на масовому рівні;

в основі методу експертних оцінок розглядаються проблеми вироблення управлінських рішень, оцінки політичної ситуації, прогнозу політичного розвитку;

комунікативний метод дозволяє розробити кібернетичну модель політичного процесу. Агенти політики повинні бути адекватними поставленій в рішенні меті, що можливо при врахуванні всіх інформаційних потоків, що виходять від людей;

метод моделювання – це опосередковане дослідження політичних об’єктів, в процесі якого вони відтворюються в допоміжній системі (моделі), яка заміщає оригінал і дозволяє отримати нове знання про предмет дослідження.

До специфічних методів відносять:

порівняльний або компаративний аналіз, що дозволяє спів ставити декілька політичних об’єктів і дозволяє встановити спільні і відмінні риси;

феноменологічний метод передбачає розгляд явищ як створених, так і постійно відтворюваних духовній взаємодії індивідів, тобто осмислення явище в його духовному, людському вимірі;

герменевтичний метод – це метод інтерпретації явищ, заснований на «внутрішньому досвіді» людини і його безпосередньому сприйнятті людської цілісності;

цивілізаційний метод показує, що жодна цивілізація не може представити собою вищу точку розвитку, що цивілізація розвивається тоді, коли еліта динамічна і вироджується, коли виснажуються її творчі потенції;

соціологічний метод дозволяє зібрати багатий фактичний матеріалі на його основі вивчити політичні явища і процеси. Цей матеріал можна математично формалізувати. прослідкувати тенденцію і кореляцію;

необхідно відмітити існування міждисциплінарного підходу до проблем політичного лідерства. Він розкриває взаємозв’язок політичного лідерства в різноманітних науках.

Змістом політологічного підходу до лідерства є те, що він зводить дане явище до управлінського статусу, керівної посади, до явного пріоритету лідера в його впливі, до особливого виду підприємництва,яке пов’язане з прийняттям владних рішень. Він включає в себе інституційний підхід, в якому розглядаються два аспекти лідерства: 1 – формально-посадовий статус, пов'язаний з володінням владою; 2 – суб’єктивна діяльність через виконання соціальної ролі.

2. У другому питанні розглядається історія становлення теорій політичного лідерства. Серед основних джерел теорій політичного лідерства можна виокремити: 1 – релігійні; 2 – концептуально-історичні; 3 – філософські; 4 – соціально-історичні.

Релігійні концепції лідерства виникли з спроби описати лідерів релігійних рухів і сект – Будди, Мойсея, Ісуса, Мухамеда, Жана Кальвіна і ін. Згідно з легендами та історичними фактами вони здійснювали, як правило, місіонерську діяльність. За своєю суттю, це була самотня, драматична особистість, яка мобілізувала і надихала маси на пізнання нових завдань і цінностей. Саме вони були наділені абсолютним авторитетом і стають прототипом ідеального лідера. Християнська церква обґрунтувала теорію походження імператорської влади від Бога, дала санкцію необмеженій християнській монархії. Праці християнських теологів, філософів спрямовувалися на узагальнення образу європейських управлінців, тому у своїх працях вони зверталися передусім до особи правителя.

Концептуально-історичні витоки – це теорії лідерства, котрі були сформульовані в період Античності. Історики Геродот, Фукідід, Плутарх в своїх працях приділяли політичним лідерам основну увагу. Вони розглядали полководців, монархів, легендарних героїв, як основних творців історії. На Сході панувала патерналістська теорія влади, заснована на принципах доброчинності, моральних начал і відповідальності правителя перед Богом.

Філософські витоки теорій політичного лідерства можна віднайти у Платона і Аристотеля. В Давній Греції ідеальна модель держави була заснована на абсолютній перевазі класу управлінців. Державне управління, за Платоном, повинно було здійснюватись тільки аристократами, які отримали спеціальну освіту і виховання. Вищою доброчесністю політичного діяча Платон вважав справедливість у поєднанні з мужністю, мудрістю та поміркованістю. Платонівське уявлення про політичного лідера містить такі високі людські якості, як: природжена схильність до знань, любов до істини, рішуче неприйняття брехні. Володар має бути скромним, шляхетним, справедливим, великодушним, духовно досконалим: «Достатньо з’явитися одній такій особі, яка має підпорядковану державу, і ця особа здійснює все...». За Арістотелем політичний лідер «в очах своїх підданих має бути не тираном, а домоправителем та царем, не грабіжником, а опікуном, він повинен вести скромний спосіб життя, не дозволяти собі надмірностей, знатних залучати на свій бік привітливістю, а народом керувати за допомогою демагогічних засобів»

Політичні праці стародавніх авторів були започатковані в часи виникнення і становлення державності в перших цивілізаціях. До нас дійшли політичні трактати стародавнього Сходу, Греції, Риму. Мислителі давніх часів намагалися розкрити механізми державного володарювання, визначити форми управління суспільством, виявити мотивацію, стиль та технологію політичної влади. З трактатів стародавніх авторів до сучасного політичного лексикону та політичної практики прийшли такі поняття, як «державна влада», «державний закон», «монархія», «республіка», «тиранія», «демократія», «олігархія», «політика», «політична мораль» і багато інших, без яких не можливе саме існування сучасної політичної науки.

Соціально історичні витоки сформовані через погляди Н.Макіавеллі, в яких розкритий секрет управління державою – наявність сильного лідера. Н. Макіавеллі в праці «Державець» сформулював концепцію ідеального правителя, а також кодекс поведінки володаря. Передусім слід відзначити політичну нестабільність, що характеризувала життя в Флорентійській республіці, на відміну від Англії, Франції. В праці «Державець» (1513) автор центральною ідеєю проголошує могутність сили людини, її розуму, знань і волі, що дозволяє змінювати світ відповідно до власних потреб. Н. Макіавеллі обґрунтував принципи здійснення державної політики на основі не абстрактного провидіння, а фортуни (долі).

У трактаті «Володар» мислитель відмовляється від моральних принципів управління. Він виправдовує терор, зраду, брехню та інше заради загальної справи державної могутності, стверджуючи: «...ми знаємо з досвіду, що в наш час великі справи таланили лише тим хто не намагався стримати дане слово й умів, кого треба, обвести навколо пальця; такі володарі зазвичай досягали успіху куди частіше, ніж ті, хто ставив на чесність...». Твір Н. Макіавеллі став своєрідним довідником з державного управління монархічних країн. У ньому є цілий набір практичних порад та рекомендацій, як ефективно управляти суспільством, уникаючи ненависті й зневаги щодо підданих. Ось деякі постулати трактату видатного мислителя:

— «Нерідко володарі, особливо нові, з часом переконуються в тому, що більш віддані та корисні для них люди — це ті, кому вони спочатку не довіряли»;

— «Ніщо не може викликати до володаря такої поваги, як військові справи та надзвичайні вчинки»;

— «Володаря поважають також, коли він відкрито виявляє себе ворогом або другом, тобто коли він без коливань виступає за одного проти іншого — це завжди краще, ніж стояти осторонь»;

— «Нерішучі володарі зазвичай обирають невтручання, щоб уникнути найближчої небезпеки, і, як правило, це призводить їх до катастрофи»;

— «Володар має також виказувати себе покровителем обдаровань, шанувати обдарованих людей, віддавати пошану тим, хто відзначився в будь-кому ремеслі або мистецтві»;

— «Велику значущість має для володаря вибір радників, а якими вони будуть, хорошими чи поганими, — залежить від розсудливості володарів. Про розум правителя передовсім судять по тому, яких людей він до себе наближає».

Вчений стверджує, що авторитет і влада лідера, перш за все, ґрунтуються на підтримці прихильників: «володар – і це найголовніше – повинен уживатися зі своїми підданцями так, щоб його не змушували змінюватися ніякі випадкові обставини – нещасливі чи щасливі. Підлеглі повинні знати, чого вони можуть чекати від свого лідера і розуміти, чого він чекає від них, а також вважати, що він є зразком мудрості і справедливості для своїх прибічників: «кожен повелитель повинен прагнути до того, щоб його вважали милостивим, а не жорстоким. Лідер повинен бути наділений волею до виживання: «З всіх тварин нехай володар уподібниться двом: леву і лисиці. Лев боїться капканів, а лисиця – вовків, звідси, потрібно бути подібним лисиці, щоб вміти обійти капкани, і левом, щоб відлякувати вовків. Однак, у Н. Макіавеллі лідер повинен володіти і іншими рисами, щоб втримати свою владу – «розумний правитель не може і не повинен залишатися вірним своїй обіцянці, якщо це шкодить його інтересам і якщо відпали причини, що змусили давати обіцянку і «володар, якщо він хоче зберегти владу, повинен набути вміння відступати від добра і користуватися цим вмінням залежно від потреб.

Н.Макіавеллі визначив функції політичного лідера. Серед них він виділяє: забезпечення суспільного ладу й стабільності в суспільстві; взаємозв’язок розбіжних інтересів; мобілізацію народу на вирішення загальнонаціональних завдань. У цілому теорія політичного лідерства за Н.Макіавеллі побудована на наступних положеннях: 1) влада правителя базується на всебічній підтримці з боку соратників; 2) підлеглі зобов’язані розуміти цілі й прагнення лідера та виявляти здібності до їх виконання; 3) Володар має володіти непохитною волею та живучістю; 4) правитель — завжди зразок

мудрості й справедливості для своїх прихильників.

Розроблені Макіавеллі практичні поради для правителів, які передбачають майстерне поєднання хитрощів і сили, високо оціновували Кромвель, Наполеон, Сталін та багато інших відомих політиків. Виправдання мислителем державного насилля, вбивств, зради, брехні пізніше породило термін «макіавеллізм», який став визначати політику зневажання законів, моралі.

Для Н. Макіавеллі політичний лідер, це перш за все володар, правитель, який є представником всього народу, суспільства і використовує різноманітні засоби для панування і підтримки суспільного порядку. Ідеї Макіавеллі про лідерство, роль активної, діяльної особистості отримали продовження в «теорії еліт», яка виникла на межі ХІХ-ХХ століть в середовищі італійських соціологів. Таким чином, теорія політичного лідерства Н. Макіавеллі забезпечує принцип індивідуальної ролі політичного лідера, який володіє сильним характером і здатний до будь-яких вчинків, що необхідні для блага держави.

Проблеми влади і її здійснення цікавили англійського мислителя Т. Гоббса, який виклав своє розуміння ролі особи в державних справах в працях «Про громадянина», «Левіафан». Йому імпонувала теорія про «освіченого тирана» типу Пісістрата чи Перікла. Т. Гоббс сформулював концепцію абсолютної влади, однак це не була концепція повного беззаконня: «…верховні правителі роблять не все, що вони хочуть і вважають корисним для держави… причина того полягає не в недосконалості права, а у прагненні зважати на громадян. Тому володарі іноді мудро утримуються від здійснення належного їх права і не роблять ніяких вчинків. Трьома обов’язками суверена (як політичного лідера) є захист від зовнішніх ворогів, збереження внутрішнього миру і збагачення громадян.

У своєму трактаті Гоббс надає політичному лідеру широкі права і повноваження: диктувати підданим правила поведінки і володіння власністю; здійснення судової функції; проголошувати війну й укладати мир; призначати всіх радників і міністрів; нагороджувати і карати; встановлювати почесні титули і табелі про ранги. Говорячи про владу лідерів-узурпаторів, мислитель стверджує: «Влада суверена, яка була придбана силою, не може бути без його згоди перенесена на іншого.... Він є суддею того, що необхідно для підтримки миру; він вирішує питання про навчання; він є єдиним законодавцем і верховним суддею в усіх суперечках; він визначає час і привід для проголошення війни й укладання миру; йому належить право обирати посадових осіб, радників, військових та інших чиновників і виконавців, а також встановлювати нагороди, покарання, пошани та ранги»37. Таким чином, Т.Гоббс, будучи прибічником необмеженої монархії, дійшов висновку, що абсолютна монархічна влада в суспільстві необхідна, щоб позбавити його членів від хаосу та насильства (війни всіх проти всіх), а в обмін на владні повноваження монархові громадяни отримують безпеку і захист.

Про роль особистості для Німецької держави висловлювався Г. Ф. Гегель. Для вченого цю видатну місію має виконати великий діяч типу Ришельє або особа на зразок легендарного Тезея, причому принципом справжньої німецької держави повинен стати старий німецький «принцип монархії, тобто державна влада, на чолі якої стоїть монарх, що управляє країною за участю народу через делегованих ним представників.

Для теоретичного розуміння проблем політичного лідерства не можливо уникнути розгляду марксистської методології. Остання в поясненні природи лідерства виходить з соціально-класових основ суспільства. Політичні лідери, відповідно до уявлень марксистів, з’являються у відповідь на об’єктивну суспільну потребу. Якщо соціальна, політична і історична ситуація вимагають лідерів, то вони неминуче з’являються. Політичні лідери завжди виступають як представники певних класів, лідери краще усвідомлюють інтереси і потреби цих груп, вказують шляхи їх досягнення.

Карл Маркс (1818–1883) визначив критерії оцінки діяльності окремих видатних осіб. Згідно з марксистською теорією, активність політичних лідерів обмежується історичною потребою і класовими інтересами. Політичний лідер виступає лише найпослідовнішим, найбільш вправним і впливовим виразником волі класу. Марксизму не властиві ні фаталістичні уявлення про автоматизм суспільного розвитку, ані суб’єктивістські погляди, що зводять історію до сваволі та дій великих людей. Віддаючи належне періодам правління багатьох видатних монархів, К. Маркс негативно ставився до монархічної форми влади, ототожнюючи її з державним тероризмом: «...монархічні терористи, терористи милістю Бога і закону, на практиці жорстокі, ганебні та підлі, в теорії боягузи, потаємні та двоєдушні, в будь-якому відношення безчесні». Марксизм стверджує, що видатні особи відіграють значну роль в історії людства. Конкретні історичні потреби, згідно з марксизмом, породжують енергію мас, висувають їхніх вождів і лідерів. Таким чином, видатні політики «...залишають в історії слід, тому що більш глибоко усвідомлюють і більш чітко висловлюють суспільні потреби, організовують громадські сили і керують боротьбою мас за задоволення цих потреб. Історична значущість дій видатних осіб залежить від масштабів і цілей суспільних рухів, інтереси яких вони виражають».

Англійський мислитель Т. Карлейль (1795-1881), спілкуючись з Дж. Міллем через листування виклав свою теорію, яка обґрунтовувала тезу, що історія світу – це лише біографія великих людей. Він виклав своє розуміння суті людини, героя, яка полягала в тому, що герой через зовнішню видимість речей проникає в їхню суть. Вчений дає наступне визначення лідерам як особливим представникам суспільства, які протиставляються масі – «ці великі люди, були вождями людства, вихователями, зразками, в широкому розумінні, творцями всього того, що вся маса людей загалом прагнула здійснити, чого вона прагнула досягти. Т. Карлейль вважається основоположником «теорії рис» – доктрини, що розглядає політичного лідера як носія певних (аристократичних) якостей, що піднімають його над іншими людьми та дозволяють йому займати відповідне місце у владі. Теорія Т. Карлейля є яскравим прикладом широкого кола концепцій, що ставлять політику держави в залежність від якостей і намірів лідера, якого досить часто уподібнюють до героя.

Був переконаний, що сама історія людства й усі історичні події є результатом творчості видатних осіб. Така позиція і погляди на історичний процес зближали його з багатьма положеннями Н.Макіавеллі. Карлейль у своїх творах наполягав на тому, що єдиними творцями історії є «обрані», «герої». Для нього світова історія — це біографії визначних людей, а народні маси є лише сліпою зброєю в їхніх руках. Особливу роль в історичному процесі він відводить, наприклад, Наполеону Бонапарту наприкінці подій Великої Французької революції XVIII століття: «Це людина з головою, людина діла... твердість! Артилерійський офіцер твердий, як бронза, а при потребі швидкий, як блискавка». Але, визначаючи міру впливу лідера, англійський мислитель робить висновок: «Велич визначної людини виявляється в тому, як вона поводиться з маленькими людьми»

Психологічне обґрунтування лідерству намагався надати Ф. Ніцше (1844-1900), який обумовлює необхідність створення вищого біологічного типу – людини – лідера, надлюдини, яка володіє високими життєвими силами і волею до влади та не обмежений нормами моралі, політичними цінностями. Його герой Заратустра відділяється від натовпу: «… оскільки люди нерівні – так говорить справедливість. І те, що я хочу, вони б не мали права хотіти!. Лідер, за його концепцією, вищий біологічний тип людини, що ігнорує встановлені мораль, культуру. Вчений своєрідним чином трактує політичне лідерство як волю до влади і власності, в ролі лідера може виступати тільки вольова і сильна особистість – «надлюдина», а основною метою людства є народження великих людей.

Однією з найбільш обґрунтованих концепцій лідерства стала на початку ХХ століття теорія запропонована німецьким вченим Максом Вебером, а саме типологія лідерства, механізм формування політичного лідерства. М. Вебер поряд з поняттям «лідер» одночасно використовує поняття «керівник» і «вождь».

Політик в уявленні М. Вебера це той, кого ми сьогодні називаємо політичним лідером, бюрократ же лідерськими якостями не володіє. Отже, вторгнення бюрократії у політичні справи є зловживання політичною владою. За М. Вебером, стан справ у Німеччині того часу був несприятливим для формування якостей політичного лідера, а на перше місце виходив чиновник. А чиновник не може мати якості, необхідні для політичного вождя-лідера. Те, що мало назву «політичне лідерство» на початку ХХ століття, не зовсім корелюється з тим, що під цим явищем мають на увазі на початку ХХІ століття.

Розуміючи під лідерством здатність віддавати накази і здобувати підкорення, він розрізняв три його різновиди. Традиційне лідерство засноване на святості традицій (наприклад, старший син монарха після його смерті «законно» стає королем). Раціонально-легальне або бюрократичне лідерство базується на вірі в законність (легальність) існуючого порядку і його «розумність». В ньому лідер-чиновник виступає не як індивідуальність, від якої виходить влада, а як агент певної державної функції, раціональної і доцільної з точки зору соціальної системи. У відповідності з тенденцією бюрократизації сучасного суспільства лідер-бюрократ став домінуючою фігурою, а саме індивідуальне лідерство розглядається як пережиток минулого, витісняється лідерством бюрократичних організацій.

Харизматичне лідерство, за М. Вебером, виникає в критичних ситуаціях, перш за все в періоди революцій. Зі стабілізацією соціальної системи воно трансформується в традиційне, а найчастіше всього в бюрократичне, відбувається «рутинізація харизми.

Вчений вказував на три вирішальні і обов’язкові якості для політичного лідера, які не втратили своєї актуальності й нині: відданість справі (готовність на самопожертву), почуття відповідальності та окомір (здатність внутрішньо зібрано і спокійно аналізувати реальні обставини, відчувати політичний час).

Особливе місце займає концепція лідерства запропонована Ж.Блонделем у праці «Політичне лідерство». Відомий теоретик вважає, що можливо поняття лідерства має найбільше значення для політичної сфери, оскільки, допомагає провести розмежувальну лінію між статусом і поведінкою. Таке розмежування, за вченим потрібне, якщо існує адекватне прагнення до розуміння політичного і інших форм керівництва, тому політичне лідерство – поведінкове (behavioural) поняття.

На думку вченого, політичне лідерство, безумовно, ширше, ніж будь-яка інша форма лідерства, і із цієї причини воно являє собою особливий рід влади. Звичайно, і тут можуть бути видозміни. Не можна очікувати, що характер політичного лідерства буде однаковим у різних лідерів, у різних країнах, у різні історичні періоди. Але, незважаючи на розходження, політичне лідерство є одна з найвищих і всеохоплюючих форм влади. Влада – це головна складова частина лідерства, що повинна бути ретельно вивчена, щоб ми змогли визначити ту межу, до якого влада виявляється в лідерстві.

Політичне лідерство складається в діях, спрямованих на зміну середовища. Його специфічний характер залежить, як відзначав Ж. Блондель, від комбінації трьох аспектів: особистісних рис лідерів; інструментів, які вони мають у своєму розпорядженні; і ситуації, з якою вони мають справу. Хоча на сьогодні визначені лише самі загальні контури впливу лідерів, уже ясно, що не peaліcтичнo очікувати від них значних і безперервних перетворень доти, поки ситуація «не дозріла». Лідери й середовище зв'язані системним чином, тому оцінювати треба здатність лідера при даних вимогах керованого їм суспільства змінити в тому або іншому ступені характер вимог, прискорюючи або сповільнюючи рух думок у суспільстві. Дослідження Ж. Блонделя справило ґрунтовний вплив на формування сучасної теорії лідерства, оскільки автор у своїй концепції зумів поєднати з лідерством одне з основних причин участі особи в політиці – прагнення до влади.

3. Східнослов’янська політична наука, до якої належать трактати мислителів Білорусі, Росії та України, почала формуватися лише в другій половині ХІХ століття. Умови становлення і розвитку цієї науки були різні. Якщо російські суспільствознавці працювали в умовах власної держави і їхні владно-державницькі ідеї ґрунтувалися на багатовіковій політичній історії Московського царства і Російської імперії, то українські політологи розробляли свої концепції в умовах володарювання Російської та Австро-Угорської імперій, до складу яких входили українські землі. Але всі східнослов’янські представники політичної науки спиралися на історичний досвід Давньоруської держави, яка об’єднала всі східнослов’янські племена й до періоду роздрібненості та занепаду була доволі могутньою європейською державою.

Проблема політичного лідерства або володарювання набула досить широкого висвітлення в державних документах та історико-літературних джерелах давньоруської епохи. Формування давньоруської державності, прийняття християнства, торгово-економічні зв’язки з Візантією та європейськими країнами сприяли розвитку культури й письменності. Історико-літературні джерела Х–ХІІІ століть свідчать про те, що політика і державна влада вже домонгольського періоду відігравали провідну роль у розвитку суспільства. «Руська правда» Ярослава Мудрого, «Повість временних літ», «Повчання Володимира Мономаха», «Слово про князів», «Києво-Печерський патерик» та інші пам’ятки того часу розповідають про спосіб правління князів, їхні військові та громадські дії, про оточення князів, а також про погляди самих давньоруських правителів на володарювання.

Російська політична думка бере початок з періоду становлення і зростання Московської держави. Вже в «Слові Даниїла Заточника» (ХІІ ст.) князь порівнюється з головою човна, сила якого в могутньому війську, а сам він має бути грізним, але справедливим. Князівська гідність - це «сила Самсона, хоробрість Олександра, розум Йосипа, мудрість Соломона, мистецтво Давида...».

Епоха московської централізації висуває нову політичну ідеологію, яку на початку XVI століття обґрунтували два мислителі - Йосип Волоцький (1439–1515) і Філофей Псковський (1462–1542). Ігумен Йосип у трактаті «Просвітитель» уперше в російській політичній думці легітимував абсолютизм, надавши йому статусу влади від Бога. Така позиція сприяла посиленню процесу централізації влади й зміцненню російської державності. Посилаючись на численні релігійні джерела, Йосип Волоцький робить висновок: «Той, хто прийняв за вищим повелінням правління родом людським, має не тільки турбуватися про власні справи та розпоряджатися власним життям, а й все, що перебуває під його владою, захищати від заворушень і гріховних обурень, якими лукавий дух затоплює повсюди і збурює смиренність тіла». Ченець псковського монастиря Філофей став фактично першим автором концепції «Москва — третій Рим». Він наділяє московського володаря пишними епітетами: «найсвітлійший», «високостольніший», «вседержавний», «боговінчаний», «благочестивий», «світлійший». У відображенні Філофея великий князь московський не тільки цар, якому Бог надав усю повноту світської влади, а й голова православної церкви, охоронець православ’яв усьому світі. У роки володарювання царя Івана Грозного ідеї московського самодержавства набули подальшого розвитку в працях Федора Карпова та Івана Пересвєтова.

Згідно з російською політичною традицією монархія була уособленням усіх владних доброчесностей. Всевладдя царя, імператора на віки стало визначальним принципом політичного устрою російського суспільства. Політична думка також прагнула до обґрунтування доцільності необмеженої влади монархів. У ХІХ столітті в Росії суспільно-політична думка поширилася завдяки становленню та розвитку радикальних політичних течій, які були представлені концепціями декабристів, революційних демократів, народників і марксистів. Видатний російський революціонер, філософ, письменник і публіцист Олександр Іванович Герцен (1812-1870) дотримувався погляду, згідно з яким значення особи в історії визначається розумінням народних потреб. Видатні особи можуть впливати лише тоді, коли все готове вирушити вперед і потрібен лише ватажок. Ідеалізуючи особу і політику Петра І, Герцен пише: «...наприкінці XVIII століття на царському троні з’явився сміливий революціонер, обдарований всебічним генієм і незламною волею».

Ідеолог бланкізму в російському народницькому русі Петро Ткачов вважав, що народ не спроможний до самостійної революційної творчості. Здійснити ідеали соціальної революції здатна лише свідома меншість. Він був переконаний, що джерелом суспільного розвитку є воля окремих постатей: «... ми, особи, можемо впливати на хід і розвиток історичного процесу і... є в цьому процесі... активними і самостійними діячами».

Один з провідних ідеологів російського народництва, публіцист і соціолог Микола Михайловський (1842–1904) став автором теорії «героїв і натовпу». Він стверджував, що масові рухи є за своєю сутністю несвідомими і наслідуваними, адже суспільство прирікає більшість населення на жебрацьке існування, вузькість інтересів та убогість духовної діяльності. Під впливом такого образу життя маса перетворюється на «натовп», який готовий іти за «героєм» куди завгодно.

Феномен політичного лідерства визначався в політичних і науково-теоретичних працях російських мислителів інших напрямів суспільно-політичної думки. У «Міркуваннях про державний устрій імперії» граф Михайло Сперанський (1772–1839) попереджав: «У кожній державі, де політичне становище визначається єдиним характером володаря, закон ніяк не буде мати сили, народ буде тим, чим влада звелить йому бути». Погляди російського історика, філософа і публіциста Петра Струве (1870–1944) на політичне лідерство пов’язувалися з проблемою ролі та значення російської інтелігенції в революційній боротьбі ХІХ–ХХ століть. Він був прихильником політичних компромісів, стверджуючи, що низька компетентність політиків, які домагаються влади, не дозволяє їм передбачати окремі наслідки власних дій й оцінювати реальну можливість виконання своїх обіцянок масам. Політична аморальність та безвідповідальність — породження некомпетентності та політичної наївності. Він писав: «Питання про політичну відповідальність ставиться в Росії так різко тому, що народні маси до сих пір нерідко перебувають у стані політичного дитинства і надзвичайно наївно, з довірою ставляться до будь-якої проповіді, яка йде назустріч їхнім злидням та побажанням».

Російська політична думка ХХ століття розвивалася в двох напрямах. Після жовтня 1917 року радянське суспільствознавство формувалося на засадах марксистсько-ленінської методології і політичне лідерство досліджувалося у працях радянських істориків, філософів, соціологів, хоча в цей період з’являлися праці, які разюче відрізнялися від офіційної політичної концепції суспільствознавства. Другий шлях розвитку російської думки пов’язаний з науковою діяльністю російської еміграції. Серед найбільш помітних напрямів російської політичної думки слід назвати концепції, в яких висвітлювалися проблеми політичного лідерства: «соціального ієрархізму» (М. Бердяєв, С. Франк, П. Сорокін, М.Тимашев); «євразійства» (М.Трубецькой, П. Савицький, П. Савчинський, Л. Карсавін, Л. Гумільов); «неомонархізму» (І. Ільїн, П. Флоренський); «християнського соціалізму» (С. Булгаков, Г. Федотов); «всесвітнього народоустрою» (Д. Андреєв).

Вагомий внесок у формування вітчизняної політології зробили українські мислителі. Сучасна політична наука в незалежній Україні не тільки спирається на скарбницю минулого, а й намагається сформувати власний погляд на історичні події минулих епох і видатних діячів тих часів. Наявні певні проблеми у становленні та розвитку політичної науки в Україні, яка має вагомий науковий потенціал. Однак спроба відмежувати й різко виділити українську політичну думку періодів Стародавньої Русі, Московського царства та Російської імперії у щось самостійне є проблематичною з погляду історичної науки і просто здорового глузду. Наприклад, етнічні за своїм походженням українці Феофан Прокопович, Гаврило Будинський, Володимир Золотницький, Яків Козельський, Семен Десницький та інші були суто російськими політичними мислителями. Зрозуміло, в Україні також жили й творили політичні мислителі, які висували та обґрунтовували ідеї національної державності й самостійності.

Національно-визвольна боротьба українського народу, початок якої було

покладено в XVI столітті сприяла посиленню уваги до проблем державності, влади, ролі особистостей в історичних подіях. Відомі українські історики, філософи, дипломати і публіцисти, багато з яких були активними учасниками і лідерами політичних подій, правомірно посідають почесне місце в історії вітчизняної політичної науки.

Гадяцький полковник Григорій Іванович Граб’янка - український козацький літописець, автор, хоча й значною мірою компілятивної, але документально насиченої роботи літописного жанру про Національно-визвольну війну українського народу під проводом Богдана Хмельницького 1648–1657 рр. і Руїну. В літописі на тлі військово-політичних подій містяться політичні характеристики та оцінки багатьох українських діячів XVII століття: Богдана та Юрія Хмельницьких, Івана Виговського, Івана Брюховецького, Петра Дорошенка, Івана Самойловича, Івана Мазепи, маловідомих правобережних гетьманів Остапа Гоголя, Степана Куницького, Андрія Могили, Павла Яненка.

У 1822 році в Москві вийшла друком 4-томна «Історія Малої Росії від оселення слов’ян у цій країні до знищення гетьманства» відомого історика та археолога Дмитра Миколайовича Бантиш-Каменського (1788–1850), яка стала першим великим дослідженням з історії України. Політичні біографії гетьманів Петра Дорошенка, Дем’яна Многогрішного, Івана Самойловича, Івана Мазепи, Івана Скоропадського та інших, написані Бантиш-Каменським на значному історикознавчому матеріалі, становлять і в наш час неоціненний історико-пізнавальний і політологічний інтерес, дають змогу глибше вивчити проблему політичного лідерства в Україні.

Помітне місце в розробці історичних портретів минулого належить відомому історику Миколі Івановичу Костомарову (1817–1885). Його монографічні праці «Богдан Хмельницький і повернення Південної Русі до Росії», «Гетьманство Виговського», «Заколот Стеньки Разіна», «Мазепа», а також тритомник «Російська історія у життєписах її найголовніших діячів» відзначаються не лише бездоганною фактологічністю, а й високою літературною культурою, що значною мірою підвищує читацький інтерес загалом. Блискуча галерея політичних портретів видатних діячів російської

і української історії, створена М. І. Костомаровим, склала фундаментальну історико-літературну працю «Російська історія у життєписах її найголовніших діячів». Поряд з численними образами давньоруських князів, російських царів, імператорів, полководців і патріархів видатний історик значну увагу надає українським політичним діячам (Б. Хмельницького, І. Мазепи і П. Полуботка, Івана Виговського, Юрія Хмельницького, Павла Тетери, Івана Сірка, Івана Брюховецького, Петра Дорошенка, Дем’яна Многогрішного, Івана Самойловича, Якима Сомка,Івана Золотаренка, видатного полководця Івана Богуна).

Михайло Петрович Драгоманов (1841–1895), визначний український історик, політолог, публіцист і громадський діяч, був пов’язаний з багатьма представниками передової революційної інтелігенції, серед яких Герцен, Добролюбов, Чернишевський, Франко, Лавров та багато інших. Торкаючись проблеми політичного лідерства, в листі П. Лаврову (лютий 1878 року) писав: «Чи краще просто вимагати від людини: 1) порядності індивідуальної; 2) визнання соціально-демократичних ідей — і надати їй самій по совісті і за здібностями робити для них, що може і знає».

Голова Центральної Ради в період революції 1917 року Михайло Сергійович Грушевський (1866–1934) поєднував наукову роботу з активною політичною діяльністю. Знайомство з історичними працями і політичними заявами М. Грушевського свідчить, що він тонко відчував різницю між політичним лідером і політичним вожаком, між політиком, який працює заради блага нації, і політиканом, який прагне до власної популярності шляхом експлуатації національних почуттів народу. Особливо глибокими є характеристики, які М. Грушевський дав особистості великого українського полководця і політичного діяча Богдана Хмельницького. І хоча ці характеристики не завжди однозначні, оцінка українського лідера загалом позитивна: «Обдарований полководець, геніальний, можна сказати, адміністратор, майстерний політик<дипломат, він не спроможний був до створення і послідовного проведення планів, які спрямовані в далеке майбутнє, тим більше, що і сам він не піднімався над рівнем політичних і громадських поглядів зростившого його середовища».

Використовуючи численні історіографічні джерела, М. Грушевський малює політичні портрети провідних українських політиків періодів Гетьманщини і Руїни. Влучні оцінки й яскраві характеристики особистостей гетьманів П. Дорошенка, І. Самойловича, І. Сірка, І. Мазепи та інших українських політичних діячів свідчать про глибоке вивчення проблем лідерства видатним істориком. Політичні характеристики українських діячів, визначені видатним вітчизняним істориком, відрізняються вагомою факто логічністю та історичною об’єктивністю, що інколи не співпадає з сучасними оцінками деяких істориків, які намагаються інакше переписати історію на користь певним політичним силам.

Володимир Кирилович Винниченко (1880–1951) є не тільки визначним письменником і публіцистом, але й найактивнішим політичним лідером України періоду революції та громадянської війни. У відомій праці «Відродження нації» В.Винниченко дає характеристики багатьом політичним діячам того часу, намагається пояснити причини політичного краху того чи іншого українського лідера революційної доби. Скажімо, описуючи період гетьманства П. Скоропадського, автор називає його не просто «слинявим російським генералом», який створив оточення з блюдолизів і підлабузників, а й прямим агентом німецького імперіалізму. Сучасна політична наука України має досить широкий дослідницький матеріал, на основі якого вивчається суспільно-політична діяльність Володимира Винниченка. У книжках та науково-популярних статтях особистість талановитого оратора і визначного політичного діяча перших десятиліть ХХ століття подана в сукупності з усіма складнощами й суперечностями, характерними в цілому для цієї епохи, а також з урахуванням особистісних якостей, притаманних цій неординарній людині.

Тисячолітній шлях розвитку вітчизняної політичної думки підтверджує одну просту істину, що в політиці не існує однозначних критеріїв прогресу. Політична історія російського та українського народів формувалася відповідно до тих подій, які давала історична реальність. Політична ж думка брала на себе обов’язок пояснити й обґрунтувати закономірність або випадковість цих історичних подій. Виходячи з багатовікового вітчизняного досвіду державного управління, можна стверджувати, що історія вітчизняної політичної думки тісно пов’язана з проблемою лідера: вожака, князя, царя, гетьмана, вождя. Таким чином, проблема політичного лідерства у суспільній думці минулого розвивалася у двох напрямах:

1) створювалися концепції політичного лідерства відповідно до історичної епохи та історичних умов;

2) розроблялися наукові політичні біографії видатних особистостей, життєпис і оцінка яких ставали найважливішою частиною, своєрідною конкретикою теорій та досвіду політичного лідерства.

Дата добавления: 2014-01-04