Демократичний політичний режим. Поняття демократія є багатогранним: в широкому розумінні - це форма внутрішнього устрою будь-якої суспільної організації

Поняття "демократія" є багатогранним: в широкому розумінні - це форма внутрішнього устрою будь-якої суспільної організації, а у вузькому розумінні воно має тільки політичну спрямованість і означає владу народу. Розуміння демократії як народовладдя ґрунтується на визнанні народу єдиним джерелом і верховним носієм влади в суспільстві, суб'єктом визначення характеру і змісту владних функцій, стосовно яких державна влада відіграє обслуговуючу роль.

Важливими складовими процесу демократичного здійснення влади в суспільстві є універсальні демократичні процедури, які характеризують сучасну демократію і полягають у такому: вищий політичний законодавчий орган повинен бути обраний народом; поряд з ним повинні існувати виборні органи влади та управління менш високих рівнів, аж до самоврядування; виборці повинні бути рівними у правах, а виборче право - загальним; всі виборці повинні мати рівне право голосу; голосування повинне бути вільним; вибір із ряду альтернатив повинен виключати голосування списком; вибори повинні здійснюватися на всіх рівнях більшістю голосів, хоча таке значення цієї більшості може визначатися різним чином; рішення більшості обмежує права меншості; орган влади повинен користуватися довірою інших органів влади; відносини суспільства та обраних ним органів влади повинні бути взаємними й симетричними, з гарантованою законом і реакціями виборців відповідальністю носіїв влади; демократія існує під неперервним і пильним громадським контролем; держава й суспільство напрацьовують дієві механізми упередження та усунення конфліктів на всіх соціальних і політичних рівнях: між поділеними владами, між більшістю і меншістю, соціальними групами, націями, містом і селом тощо.

Забезпечення цих демократичних процедур передбачає конституціоналізм, тобто наявність конституції, яка закріплює повноваження органів влади та управління, механізми їх формування, визначає правовий статус особи та принципи рівності перед законом і поділу влади на законодавчу, виконавчу й судову з визначенням функціональних прерогатив кожної з них. Важливою складовою демократичного політичного режиму є багатопартійність, вільна діяльність політичних і громадських організацій, у тому числі опозиційних.

Демократія дає кожній окремій особі певну міру свободи, право діяти на власний розсуд в особистому житті, свободу вибору та обрання представників влади, свободу слова, зібрань, асоціацій тощо. Вона означає заперечення таких порядків, які б обмежували законні права і свободи людей. Проте демократія - це не вседозволеність, не анархія і не охлократія (влада натовпу). Ознакою демократичного режиму є чітке визначення всіх процедур і процесів прийняття політичних рішень. Демократія вимагає жорсткої системи державної субординації з чітким розподілом повноважень, що дотримуються не тільки завдяки декретам і постановам, а й через силові структури верховних органів, обраних народом і підтримуваних ним.

Демократія передбачає процедури прийняття державних рішень відповідно до волі більшості, але з визнанням і поважанням прав і потреб меншості. Вона вимагає культури дотримання закону й конституційного порядку, толерантного ставлення до інших думок і позицій, готовності до компромісу у вирішенні спірних питань.

Демократичний політичний режим найповніше проявляється за республіканської форми державного правління парламентарного чи президентського типу. Цілком демократичними можуть бути й парламентарні монархії. Проте за будь-якої форми державного правління до числа важливих спільних рис демократичних режимів належить пріоритет прав людини над правами держави, що означає визнання пріоритету громадянського суспільства над державою. У цьому полягає принципова відмінність у стосунках між державою і громадянським суспільством за демократичного політичного режиму. Якщо за авторитарного режиму громадянське суспільство зберігається, але підпорядковується державі, то в умовах демократії держава і громадянське суспільство виступають партнерами. Вони на паритетних засадах беруть участь у вирішенні тих чи інших суспільних проблем.

За демократичного політичного режиму громадянське суспільство здійснює ефективний контроль над державою через засоби прямої і представницької демократії, свої політичні інститути - політичні партії, групи інтересів, засоби масової інформації.

На практиці кожен із трьох основних типів політичних режимів рідко трапляється у, так би мовити, чистому вигляді. Найчастіше політичний режим у кожній країні виступає як поєднання у тій чи іншій пропорції ознак різних типів, передусім демократичного та авторитарного, з переважанням ознак того чи іншого режиму. У зв'язку з цим виокремлюють також жорстко авторитарний, авторитарно-демократичний і демократично-авторитарний, розгорнуто-демократичний та анархо-демократичний (спотворено демократичний, який призводить до дезорганізації суспільного життя і в кінцевому підсумку переростає в тоталітаризм або жорсткий авторитаризм) режими.

Поряд з трьома широко відомими політичними режимами, а саме: авторитарним, тоталітарним та демократичним, деякі вчені пропонують ще два таких типа режиму - посттоталітарний та султанічний. Коротенько зупинимось на кожному з них.

1. Посттоталітарізм. Це суспільство перехідного типу, яке спонтанно переборює обмеження конкретної тоталітарної системи під впливом факторів ендогенного та екзогенного походження, прямує від тоталітарного до природноісторичного стану.

Не всі країни, що здійснювали зазначений перехід у певний період своєї історії, можуть бути охарактеризовані як посттоталітарні. Так, крах фашизму в Італії і нацизму в Німеччині не призвів до виникнення в них посттоталітарного синдрому, в основному завдяки рішучим і цілеспрямованим заходам окупаційних режимів західних демократій, що були встановлені в цих країнах з метою їхньої детоталітаризації. До посттоталітарних суспільств належать суспільства тих країн які здобули національно-державний суверенітет у процесі розпаду комуністичного табору. Регіон Центральної, Південно-Східної, Східної Європи, колишня територія СРСР - сучасний політичний і соціальний простір існування посттоталітаризму.

Перед посттоталітарним суспільством усіх країн, де існувала комуністична модель тоталітарного устрою, постали аналогічні за суттю завдання і проблеми суспільного розвитку. На початковому етапі вони були пов¢язані з необхідністю гальмування процесів розкладу суспільних організацій, котрими об¢єктивно характеризується наступ посттоталітаризму внаслідок деструкції партійно-державного механізму керівництва та порушення нормативно-ціннісної системи тоталітарного типу. Подоланням суспільної аномії творяться умови переходу до системної реструктуралізації соціуму, яка знайшла найбільш яскраве уособлення в політиці країн Вишеградського альянсу (Польша, Словаччина, Чехія, Угоршина). Досвід названих країн є прикладом політичних та економічних заходів на шляху подолання посттоталітарізму і поступового входження у цивілізований світ.

Позитивний розвиток посттоталітарного суспільства передбачає безперервну динаміку свідомо генерованих політичною елітою макросоціальних змін, відновлення природно-історичних та створення ефективних сучасних інститутів власності влади, дієздатних структур управління, запровадження демократичних норм і цінностей, створення надійного механізму правової регуляції суспільних процесів, формування умов для розвитку соціально-орієнтованої ринкової економіки.

Феномен посттоталітаризму, що відбуває стан перехідності в усіх сферах суспільного життя, є межею, на якій твориться цивілізаційна альтернатива тоталітарному минулому України. Які і всі історично відомі перехідні етапи, він несе у собі варіативність можливих напрямків соціальної еволюції. Той з них, що поєднує інтереси і дії людини, нації і держави, забезпечує їх взаємний високий статус і перспективи позитивного розвитку, міститься в теорії і практиці свідомого прямування посттоталітарного суспільства до громадського суспільства, організації і правої держави. Життєво важливий вимір розвитку України полягає у створенні сучасного типу державності і сучасного типу суспільства, які б остаточно порушили родовід віджилих тоталітарний інститутів, звичаїв та уявлень.

На думку західний та деяких російських вчених (наприклад, Міграняна) посттоталітарний режим затвердився в СРСР після сталінізму. Не дивлячись на те, що деякі зарубіжні і наші вчені радянський режим визнають тоталітарним, можна дозволити слідуюче запезречення. На наш погляд, таке визначення бувшої партійно-державної системи, влади в тодішньому СРСР однобоке, бо таке повністю ігнорує заперечливу реальність політичних відносин державного соціалізму. Треба, все - таки, бути об¢єктивними, оцінюючи політичну історію і не забувати, що якраз радянський режим, був тією основного силою, яка знищила німецький фашизм. Тому посттоталітарний режим, якщо погодитись з його фактичним, так би мовити, буттям, можна трактувати як різновид аворитаритаризму в його перехідному стані, в умовах якого наявні елементи ще існуючого не тлінного тоталіторизму, стверджуючого нового авторитаризму та демократії, що народжується. Такі структури конституюються на місцях зруйнованих військово-диктаторських, репресивних ерзац комуністичних, реакційних націоналістичних, расистських та клерикальних режимів. Так диктатури Яхья Хана і Зія-уль-Хака в Пакистані, ісламський режим аятолли Хомейні в Ірані та подібні їм замінились, або замінюються структурами влади і соціально- політичних відносин, яким властиві характерні риси посттоталітаризму. Сюди можна, віднести: зміни типу політичного лідерства - харизматичний тип замінюється бюрократичним; оптимальне для перехідного стану поєднання переважаючого центризму в системі влади з поступовим лібералізмом; поява численних різноманітних партій і суспільних рухів; становлення деяких демократичних інститутів; політична нестабільність і т.д.

Треба зазначити, що посттаталітаризм об¢єктивно містить в собі альтернативні тенденції модернізації: закріплення тоталітарного режиму у всіх його іпостасях або ж затвердження демократії. При цьому найбільші шанси тут є для елітарної демократії, бо широкі верстви не підготовлені до інших форм народовладдя.

2.Султанічний режим. Цей режим характеризується Міграняном та іншими вченими, як ірраціональна за своєю сутністю влада, коли вищий правитель спирається на сваволю, а не керується будь-якого традиційною ідеологією та правовими категоріями. В умовах такого режиму утворюються неформальні, кланові утворення, відроджуються спадкоємні елементи влади. Влада повністю належить вищому правителю і його оточенню. Султанічний режим проявляється в політичних системах, близьких до традиційного типу, наприклад, режим Кафаді в Лівії, в КНДР, в окремих країнах Африки.

Дата добавления: 2014-01-04