Аграрна реформа в Україні

Аграрна реформа є однією з ланок соціально-економічних перетворень, пов'язаних із трансформацією командної економіки у ринкову. Вона є комплексом заходів, здійснюваних державою і спрямованих на перебудову економічних відносин та механізму господарювання у сфері АПК.

Аграрна реформа охоплює перетворення як у системі земельної власності, так і у сфері організаційно-правових форм господарювання у сільському господарстві та інших Сферах АПК. Крім земельних відносин, вона охоплює відносини у галузі матеріально-технічних засобів виробництва й інші проблеми функціонування аграрного сектора, зокрема його відносини з державою та суміжними сферами економіки, її направленість полягає у відновленні приватної власності на землю та інші засоби виробництва і створенні умов для розвитку різноманітних форм економічної діяльності, які б забезпечували ефективне функціонування економіки України. Центральне місце в аграрній реформі займає земельна реформа, що є системою заходів перетворень у землеволодінні й землекористуванні.

Основним завданням земельної реформи було відновлення поряд з державною приватної власності на землю і формування нових форм землекористування. У перші роки незалежності обговорювалися дві концепції земельної реформи. Перша була обґрунтована у концепції роздержавлення і приватизації підприємств, землі та житлового фонду, затвердженій Верховною Радою України у грудні 1991 р. За нею приватизація землі мала здійснюватись аналогічно приватизації майна державних підприємств, тобто з використанням приватизаційних паперів і рівною часткою кожного громадянина України у тій земельній площі, що підлягала приватизації у межах усієї економіки, яку він отримував безоплатно в обмін на сертифікат.

Майже одночасно Верховною Радою України було прийнято Земельний кодекс, за яким право безоплатної приватизації землі одержував кожен землекористувач земельних ділянок для колективного садівництва, городництва, будівництва житла, дач та гаражів. Крім того, створювався державний резервний фонд землі, з якого за певних умов можна було безоплатно отримати ділянку для організації фермерського (селянського) господарства.

Оскільки на підставі першої Концепції приватизація сільськогосподарських земель не відбувалася, то 10 листопада 1994 р. з метою її прискорення був виданий Указ Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи», який визначав порядок приватизації земель сільськогосподарського призначення. Почалося здійснення земельної реформи, що базується на таких принципах:

1) формування приватної власності на землю;

2) дотримання принципу соціальної справедливості (земля передається у приватну власність тим, хто здійснює на ній сільськогосподарську діяльність);

3) безоплатна передача землі сільськогосподарського призначення її землекористувачам;

4) створення сприятливих умов для різних форм господарювання на землі;

5) збереження частини землі у державній власності для регулювання створюваного ринку землі;

6) відсутність реституції землі.

Згідно із названим указом приватизація земельних масивів, що знаходилися у користуванні колективних і державних сільськогосподарських підприємств, відбувається поетапно. Першим етапом була передача державних земель у колективну власність членам колективних сільськогосподарських підприємств та колишнім працівникам радгоспів. Отже, землі, які були у користуванні колгоспів і радгоспів, перейшли у колективну власність їх трудових колективів. Таким чином було прив'язано земельну ділянку до колективу сільськогосподарських працівників, які працювали і працюють на ній. Цей етап було завершено у першій половині 1998 р. У власність недержавних сільськогосподарських підприємств було передано 27, 6 млн. га землі, або 46 % земельного фонду України.

На другому етапі відбувається перехід колективної власності на землю у приватну власність. Цей процес здійснюється у два під етапи. Першим є паювання колективної землі між. членами трудового колективу, що є її власником. Суть у тому, що кожному членові сільськогосподарського підприємства виділяється земельний пай в умовних (кадастрових) гектарах і у вартісній оцінці. Розмір таких паїв однаковий для усіх членів трудового колективу підприємства, в якому здійснюється паювання. Право приватної власності на такий земельний пай засвідчується сертифікатом, у якому зазначається розмір частки (паю) в умовних одиницях і у вартісному виразі. Особливістю цього етапу є те, що таке паювання здійснюється без виділення земельної ділянки у натурі (на місцевості), тобто без визначення її меж. Пай виступає як умовна величина, яка однак має реальне значення, бо сертифікат на земельний пай дає право його власнику спадкувати, дарувати, продавати, здавати в оренду свій пай без контурного вилучення.

Сертифікація земельних паїв дозволила передати у приватну власність землю без будь-яких землемірних і земле перерозподільних робіт, що дуже важливо для забезпечення цілісності і непорушності системи землеробства і сівозмін господарства. На початок 2001 р. в Україні було розпайовано 26,4 мли га земель, переданих у колективну власність 11419 підприємствам. Право на земельний пай набули майже 6,8 млн. громадян України. Середній розмір паю становить 4,2 га, а його ціна — близько ЗО тис. грн.

Однак сертифікацією земельних паїв другий етап земельної реформи не завершився. Наступним підетапом є відведення власникам земельних паїв земельних ділянок у натурі та видача державних актів на право приватної власності на землю. За заявою власника паю йому має бути виділена земельна ділянка з чітко визначеними межами або оконтурена. При цьому замість сертифіката на земельний пай видається акт на право приватної власності, в якому є схема земельної ділянки. Це процес набагато складніший, ніж сертифікація земельних паїв. Найбільша складність у тому, як рівно поділити неоднакові за якістю земельні ділянки. Це вимагає великої аналітичної і організаційної роботи. Тому не випадково процес виділення земельних паїв у натурі йде набагато повільніше, ніж процес сертифікації паїв. Так, на початок 2002 р. державні акти на землю одержали майже 3 млн. власників земельних сертифікатів, що складає близько 45 %.

Здійснення земельної реформи великою мірою залежить від її правового забезпечення. Велику роль у цьому процесі відіграє Земельний кодекс, прийнятий у кінці 2001 р. Він остаточно закріпив право приватної власності на землю та практично напрацьовану законодавчу базу щодо здійснення земельної реформи. Кодекс є нормативним актом у сфері земельних відносин, який адекватний країні соціальне орієнтованої ринкової економіки, відповідає вимогам цивілізованого суспільства. Водночас він відкриває шлях для здійснення наступних етапів земельної реформи і створення класичних ринкових земельних відносин. Однак його повне втілення на практиці, за оцінками спеціалістів, потребує розробки ЗО—40 спеціальних законів, регулюючих земельні відносини. Тому Указом Президента України «Про основні напрями земельної реформи в Україні на 2001—2005 роки» від ЗО травня 2001 р. визначено перспективи земельної реформи, її метою є забезпечення ефективного використання та підвищення цінності земельних ресурсів, створення оптимальних умов для істотного збільшення соціального, інвестиційного і виробничого потенціалів землі, перетворення її на самостійний чинник економічного зростання. Реформування земельних відносин у першому п'ятиріччі нового століття передбачено здійснювати за такими принципами:

1) непорушність права приватної власності на землю;

2) включення землі у ринковий обіг;

3) соціальна справедливість у перерозподілі земель, що знаходяться у державній і комунальній власності;

4) поєднання високої економічної ефективності та екологічної безпеки використання земель;

5) узгодження темпів і основних напрямів реформування земельних відносин та відносин у аграрному секторі економіки.

Намічено і відповідні заходи щодо реалізації цих принципів. Аграрна реформа включає і перебудову організаційно-правових форм господарської діяльності у сільському господарстві. За умов командної економіки головними формами господарювання були колгоспи і радгоспи. Вони формально відрізнялися за своїм статусом, але фактично великої різниці між; ними не було.

З початком аграрних перетворень виникла проблема реформування колгоспів та радгоспів і створення організаційно-правових форм, адекватних ринковій економіці. Передбачалося, що такою формою стане фермерське (селянське) господарство. Було забезпечено відповідну правову базу у вигляді Закону «Про селянське (фермерське) господарство». Однак через об'єктивні та суб'єктивні причини ця форма не набула значного поширення. Головною причиною була відсутність достатніх матеріально-фінансових ресурсів. Та й психологічно переважна частина колгоспно-радгоспного селянства була не готова до такої діяльності.

У прискоренні процесу формування адекватних ринковій економіці організаційно-правових форм у сільському господарстві значну роль відіграв Указ Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки» від 3 грудня 1999 р. Ним забезпечувалися можливості створення селянами системи нових приватних господарських структур і запровадження товарно-грошових відносин у використанні їхньої власності. Реформування в організації сільськогосподарського виробництва здійснюється шляхом створення замість колективних сільськогосподарських підприємств, Сформованих на базі колгоспів і радгоспів, різнотипних господарських структур: 1) сімейних селянських та фермерських господарств; 2) приватних підприємств; 3) господарських товариств; 4) сільськогосподарських кооперативів. У результаті на базі 10,7 тис. колективних сільськогосподарських підприємств було створено близько 15 тис. вищезгаданих приватних формувань. Особливістю було те, що реорганізація здійснювалася переважно адміністративними методами і в стислі строки.

Наслідком такої перебудови було усунення монополії колективних сільськогосподарських підприємств як організаційної форми. Якщо раніше кожне село мало одного монополіста у вигляді КСП, то тепер у середньому в селі не менше 10 суб'єктів господарювання, кожен з яких має понад 10 га угідь. Це створює основу для забезпечення конкурентності сільськогосподарського виробництва.

У результаті цих перетворень у сільськогосподарському виробництві формуються такі основні господарства і підприємства за розмірами, напрямами діяльності та спеціалізацією:

1) домашні селянські господарства з площею землі до 1 га;

2) товарні селянські господарства з площею від 1 до 10га;

3) фермерські господарства з площею від 10 до 100 га;

4) приватні агроформування з площею землі від 100 до 10000 га;

5) приватні (акціонерні) агрокомплекси з площею землі понад 10 тис. га.

Здійснення аграрної реформи створює умови для посилення процесів агропромислової інтеграції та фінансово-промислового інвестування, створення високотоварного сільськогосподарського виробництва в Україні

Дата добавления: 2014-01-04