Особливості сучасних економічних циклів

Економічний цикл (цикл ділової активності, або бізпес-цикл) — це регулярні коливання рівня ділової активності (як правило, представленого коливаннями національного доходу), коли за зростанням активності настає її зниження, яке знову змінюється зростанням.

Сучасні економічні цикли істотно відрізняються від циклів кінця XIX — першої половини XX століття.

1. У них відсутня фаза депресії як обов'язкова, хоча, якщо спад дуже глибокий і тривалий, то фазу рецесії називають депресією.

2. Зникло чітке розмежування між пожвавленням та піднесенням. Ці фази об'єднуються в одну, яку називають розширенням виробництва. Виділяються верхня (бум), та нижня (спад) точки ділового циклу.

3. Визначається рівнодіюча тривалого економічного зростання — тренд, коливання навколо якого утворюють цикл.

4. Змінилися й економічні показники у фазах циклу.

1. Швидкоплинний розвиток НТП спричиняє потребу і робить можливим частіше оновлення основного капіталу, внаслідок чого повторюваність криз стає частішою.

2. Інтернаціоналізація виробництва, поглиблення науково-технічного співробітництва, глобалізація економіки та розвиток НТП зумовлюють синхронізацію економічних циклів у різних країнах та регіонах світу.

3. Державне антициклічне регулювання спрямовується на недопущення перегріву економіки, що робить зазвичай економічні кризи не такими глибокими, а для циклу не є безумовним проходження усіх фаз.

Антициклічна політика спрямована на згладжування коливань в економіці. Найчастіше виділяють два типи заходів держави, спрямованих на подолання циклічних коливань: політика стримування і політика експансії. Усі заходи держави такого характеру пов'язані з регулюванням сукупного попиту і впливом на величину витрат, що здійснюються економічними агентами.

Політика стримування — це заходи держави, спрямовані на обмеження сукупного попиту. Вони застосовуються в тому разі, коли економіка перебуває у фазі піднесення. У цей час в економіці відбувається зростання попиту, і виробники прагнуть розширити виробництво. Однак це розширення має свої межі, а тому настає момент, коли в економіці може виникнути інфляційний вибух. Для запобігання цьому держава використовує підвищення ставок оподаткування, скорочення державних витрат, підвищення облікової ставки центрального банку та норми обов'язкових резервів тощо.

Політика експансії — це заходи держави, спрямовані на розширення сукупного попиту, які використовуються тоді, коли економіка перебуває у фазі спаду. Збільшуючи обсяги сукупних витрат, держава прагне підвищити рівень ділової активності. Для цього вона використовує такі важелі, як зниження податків, збільшення державних витрат, зменшення норми обов'язкових банківських резервів та облікової ставки центрального банку. Політика експансії створює передумови для подолання кризи й переходу економіки у фазу пожвавлення та зростання.

До найважливіших важелів державного антициклічного регулювання належать:

— заходи грошово-кредитної політики, спрямовані на стимулювання попиту на товари й послуги (зниження процентної ставки, зниження норми обов'язкових банківських резервів та ін.);

— заходи бюджетно-податкової політики (зниження ставок податків на прибутки підприємств і доходи громадян, збільшення частки державних витрат з метою стимулювання інвестиційної активності тощо);

— заходи, спрямовані на пожвавлення інвестиційної активності (стимулювання житлового будівництва, проведення політики прискореної амортизації, надання різноманітних пільг при встановленні нового устаткування та ін.).

Антициклічне регулювання у розвинутих країнах світу перетворилося в один з найважливіших факторів послаблення глибини економічних криз, подовження фаз пожвавлення та піднесення й скорочення фаз спаду та депресії. Однак повністю воно не в змозі подолати циклічний характер суспільного виробництва.

4. Перевиробництво супроводжується не тільки зростанням безробіття, а й підвищенням цін та інфляцією, що породжує нове явище в економіці — стагфляцію. Ця особливість пояснюється монополістичним ціноутворенням та надмірними державними витратами, які покриваються додатковою грошовою емісією, що порушує нормальний грошовий обіг, спричиняючи інфляцію. Такі кризи супроводжуються нерівномірним зростанням цін у різних галузях економіки, внаслідок чого інвестиції спрямовуються туди, де вищий рівень цін, а отже, і темп інфляції. Подібні процеси продовжуються до того часу, поки не встановиться нове співвідношення між галузями, адекватне новому стану економічної рівноваги. За цих умов кризи мають затяжний характер і спричиняють стагнацію, оскільки порушуються природні економічні причинно-наслідкові зв'язки між рівнем цін, рівнем процентної ставки й інтенсивністю інвестиційного процесу.

Із сказаного випливають такі висновки:

1. Типова криза, що спонтанно виникає й усувається за рахунок саморегуляції ринкового механізму, характеризується тим, що зниження цін в умовах надвиробництва супроводжується здешевленням кредиту. Кредит стає доступнішим, що, у свою чергу, пожвавлює інвестиційний процес і зрештою виводить економіку зі стану застою.

2. Криза, яка супроводжується інфляцією, спотворює причинно-наслідкові зв'язки в економіці, засвідчуючи, що держава "перегнула палицю", втручаючись у циклічний розвиток економіки, і її втручання, яке оцінювалося як позитивне в короткостроковому періоді, спричинило негативні наслідки в довгостроковому періоді, що потребує значного часу для свого вирішення.

70-ті роки XX ст. продемонстрували згубний вплив на економіку не тільки циклічних, а й нециклічних коливань. Прикладом останніх стали структурні кризи:

— нафтова;

— сировинна;

— енергетична;

— валютна;

— екологічна.

Риси структурних криз:

— спричиняються через диспропорції між окремими сферами і галузями економіки;

— мають затяжний характер;

— часто не збігаються з циклічними кризами;

— впливають на циклічні кризи, спотворюючи традиційну картину циклічного розвитку.

Наприклад, нафтова криза 1974—1975 рр. проявилася у стрімкому зростанні світових цін на нафту й нафтопродукти, але всупереч традиційній реакції попиту на зміну цін, попит на нафту і продукти її переробки зріс, а пропозиція продовжувала відставати від попиту. У кінцевому підсумку ця криза значно поліпшила стан країн-експортерів і погіршила стан країн-імпортерів нафти.

Але це тільки один бік справи. З іншого боку, енергетична криза спонукала до зміни структури економіки, зменшення енергомістких виробництв, запровадження енергозберігальних технологій.

Аналогічно складається ситуація в Україні й інших енергетично залежних від імпорту країнах.

Фінансові кризи проявляються у формі розладу фінансової системи, якому властиві:

- стрімке зростання рівня інфляції;

- криза неплатежів;

- різке коливання валютних курсів та курсів цінних паперів;

- відплив із країни іноземного капіталу;

- стрімке зростання дефіциту державних бюджетів;

- надмірні урядові зовнішні борги тощо.

У кінці XX ст. фінансові кризи охопили Мексику (1994 — 1995), країни Південно-Східної Азії (1997), Росію (1998), Латиську Америку (1999—2001).

Дата добавления: 2014-01-04