Згідно із ст. 215 ЦПК рішення суду як акт-документ складається з вступної, описової, мотивувальної і резолютивної частин

У вступній частині рішення зазначаються: час та місце його ухвалення; найменування суду, що ухвалив рішення; прізвище та ініціали судді (суддів — при колегіальному розгляді); прізвище та ініціали секретаря судового засідання; ім'я (найменування) сторін та інших осіб, які брали участь у справі; предмет позовних вимог.

Описова частина рішення повинна містити: узагальнений виклад позиції відповідача; пояснення осіб, які беруть участь у справі; інші докази, досліджені судом. По складних цивільних справах у випадках, коли цивільна справа була предметом розгляду не перший раз через те, що рішення скасовувалось судами апеляційної або касаційної інстанцій і справа передавалась на новий розгляд, у рішенні слід викладати рух справи в різних судових інстанціях.

У мотивувальній частині рішення повинні бути наведені обставини справи, встановлені судом і визначені відповідно до них правовідносини; мотиви, з яких суд вважає встановленими наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, бере до уваги або відхиляє докази, застосовує зазначені в рішенні нормативно-правові акти; чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси, за захистом яких особа звернулася до суду, а якщо були, то ким; рішення повинно грунтуватися на доказах з урахуванням вимог про їх належність і допустимість. Якщо суд не прийняв відмови від позову, визнання позову, він повинен це мотивувати. Встановивши, що строк для звернення з позовом пропущений без поважних причин, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, крім випадків, коли позов не доведено.

Мотивувальна частина кожного рішення повинна мати посилання на норми матеріального права, якими суд керувався при вирішенні спору, норми процесуального права і інші джерела права. Пленум Верховного Суду України в п. 12 постанови від 18 грудня 2009 р. № 14 ≪Про судове рішення у цивільній справі≫ вказав, що в мотивувальній частині кожного судового рішення повинно бути посилання на закон та інші нормативно-правові акти матеріального права (назва, стаття, її частина, абзац, пункт, підпункт закону), у відповідних випадках — на норми Конституції України, на підставі яких визначено права та обов'язки сторін у спірних правовідносинах, на статті 10, 11, 60, 212 та 214 ЦПК (статті 224-226 ЦПК — при ухваленні заочного рішення) й інші норми процесуального права, керуючись якими суд установив обставини справи, права та обов'язки сторін. У разі необхідності мають бути посилання на Конвенцію та рішення Європейського суду з прав людини, які згідно із Законом України від 23 лютого 2006 р. № 3477-ІУ ≪Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини≫ є джерелом права та підлягають застосуванню в даній справі. Якщо спірні відносини не врегульовані законом, суд застосовує закон, що регулює подібні за змістом відносини (аналогія закону), а за відсутності такого — суд виходить із загальних засад законодавства (аналогія права) (ч. 8 ст. 8 ЦПК), і при цьому слід конкретизувати, на яких загальних засадах він обґрунтовує своє рішення. Вирішення справи по аналогії права чи аналогії закону при наявності в чинному законодавстві правової норми, яка належить до спірних правовідносин, слід вважати порушенням закону. У мотивувальній частині рішення викладаються всі розрахунки суду по визначенню розміру майна, що присуджується, мотиви різних процесуальних дій, наприклад про відстрочку чи розстрочку виконання рішення тощо.

Рішення суду, в якому мають місце порушення норм ЦПК щодо його змісту, підлягають скасуванню. Так, у січні 2001 р. К. звернувся до суду з позовом до ВАТ Ямпільрайагротехсервіс≫ про стягнення заборгованостіз виплати заробітної плати, компенсації втрати частини заробітної плати та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. ВАТ звернулося із зустрічним позовом до К. про відшкодування шкоди, заподіяної підприємству, пославшись на те, що в липні 1998 р. він самовільно виїхав із гаража підприємства на автомобілі КАМАЗ-5410, під час експлуатації якого вийшов з ладу двигун, чим підприємству заподіяно шкоду. Могилів-Подільський районний суд Вінницької області від 10 червня 2002 р. (яке залишив без зміни Апеляційний суд Вінницької області ухвалою від 12 вересня 2002 р.) обидва позови задовольнив частково. У касаційній скарзі К. просив скасувати ухвалені у справі рішення та направити справу на новий розгляд у суд першої інстанції, пославшись на порушення судами норм процесуального права. Ухвалою Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України від 27 січня 2005 р. задовольнила касаційну скаргу К. з таких підстав. Розглядаючи позовні вимоги ВАТ про відшкодування матеріальної шкоди, суд на порушення вимог статей 202, 202і, 203 ЦПК 1963 р. не

визначився з правовою нормою, що регулює спірні правовідносини; у рішенні не послався на норми КЗпП, а помилково керувався цивільним законодавством — ст. 440 ЦК 1963 р. Крім того, мотивувальна частина рішення не містить розрахунків, з яких суд виходив при задоволенні грошових вимог.

Резолютивна частина судового рішення містить у собі висновки по суті розглянутих вимог. У ній, зокрема, має бути зазначено: повністю чи частково задоволено позовні вимоги або в позові відмовлено; які саме права позивача визначено або поновлено; розмір грошових сум чи перелік майна, присуджених стороні; вартість майна, яку належить стягнути з відповідача, якщо при виконанні рішення майна не виявиться у наявності; які конкретно дії і на чию користь відповідач повинен вчинити або яким іншим передбаченим законом способом має захищатися порушене право; в яких межах допускається негайне виконання рішення, коли суд зобов'язаний або вправі його допустити.

Якщо в одному провадженні об'єднано кілька вимог або прийнято зустрічний позов чи позов третьої особи, яка має самостійну вимогу, в цій частині належить сформулювати, що саме ухвалив суд по кожній позовній вимозі.

Резолютивна частина рішення завжди викладається з урахуванням конкретних обставин і відповідно до норм матеріального права, якими суд керувався. Так, вирішуючи справи про визнання наявності або відсутності тих чи інших правовідносин, суд при задоволенні позову

зобов'язаний у разі необхідності зазначити в резолютивній частині рішення і про ті правові наслідки, які тягне за собою таке визнання (наприклад, про анулювання актового запису про реєстрацію шлюбу в разі визнання його недійсним тощо). У справі про розірвання шлюбу

суд, крім того, повинен: визначити, при кому з подружжя, що розлучається, і хто з дітей залишається, а також із кого з батьків і в якому розмірі стягуються кошти на утримання дітей; встановити порядок поділу майна в натурі або в частковому відношенні між подружжям, що розлучається; визначити до сплати суму в передбачених законодавством розмірах, яка підлягає сплаті подружжям (одним або обома) при реєстрації розірвання шлюбу.

Закон не передбачає включення до змісту рішення висновків з питань, не пов'язаних із вирішенням справи по суті. Тому в ній неприпустимо вирішувати питання про виділення частини вимог в самостійне провадження або закриття провадження по них, залишення без розгляду тощо. Висновки з таких питань викладаються у формі ухвал (ч. 2 ст. 208 ЦПК), які постановляються у вигляді самостійного процесуального документа і можуть постановлятися одночасно з рішенням.

Якщо по справі відповідачами є декілька осіб, то в резолютивній частині слід вказати, які обов'язки покладаються на кожного зі співвідповідачів. Як зазначено в ч. 1 ст. 543 ЦК, у разі солідарного обов'язку боржників (солідарних боржників) кредитор має право вимагати виконання

обов'язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо. У такому випадку в резолютивній частині рішення суд повинен вказати одне зобов'язання відповідачів перед позивачем чи позивачами.

Суд може при ухваленні рішення надати відстрочку або розстрочку його виконання. Відстрочка виконання рішення — це перенесення виконання рішення на інший точно встановлений термін. Розстрочка виконання — це виконання рішення частинами, порядок і строки якого повинен визначити суд. Відстрочка і розстрочка виконання рішення можлива, коли при розгляді справи будуть встановлені обставини, що утруднюють виконання рішення (хвороба відповідача або членів його сім'ї, знаходження у відрядженні, відсутність присудженого майна в натурі, стихійного лиха тощо). Слід зазначити, що відстрочка або розстрочка виконання рішення

може бути здійснена тільки судом, який розглядає справу по першій інстанції.

За наявності обставин, що ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим, державний виконавець за власною ініціативою або за заявою сторін, а також самі сторони мають право звернутися до суду чи іншого органу, який видав виконавчий документ, із заявою про відстрочку або розстрочку виконання, а також про зміну способу і порядку виконання рішення (ст. 373 ЦПК).

Суд, який ухвалив рішення, може вжити заходів для забезпечення його виконання, про що зазначає в рішенні. Забезпечення виконання рішення — це вжиття судом заходів, які гарантують реальне його виконання. Забезпечення виконання рішення спрямоване проти несумлінних дій відповідача, який може сховати майно, розтратити його, знецінити чи продати. Незважаючи на відмінності, які існують у порядку розгляду справ по окремих видах судових проваджень, ЦПК передбачає для всіх єдину форму вирішення справи по суті шляхом ухвалення рішення. Згідно з ч. 3 ст. 235 ЦПК справи окремого провадження розглядаються судом з додержанням загальних правил, за винятком положень щодо змагальності та меж судового розгляду.

У зв'язку з цим у п. 15 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 р. № 14 ≪Про судове рішення у цивільній справі ≫ підкреслено, що вимоги щодо порядку ухвалення рішення суду, його змісту, а також проголошення рішення суду як єдиної процесуальної форми вирішення справи є обов'язковими для позовного та окремого провадження. Рішення суду ухвалюється негайно після закінчення розгляду справи і проголошується прилюдно. Головуючий роз'яснює зміст рішення, порядок і строк його оскарження. У виняткових випадках залежно від

складності справи складання повного рішення може бути відкладено на строк не більш як п'ять днів із дня закінчення розгляду справи, але вступну і резолютивну частини суд має проголосити в тому самому засіданні, в якому закінчився розгляд справи. Рішення суду, що містить вступну та резолютивну частини, має бути підписане всім складом суду і приєднане до справи (ч. З ст. 209 ЦПК).

Дата добавления: 2014-01-04