Форми соціально-педагогічної роботи з сім’єю

Методики роботи соціального педагога з неблагополучними сім’ями

Сім’я як об’єкт соціально-педагогічної діяльності

ОСОБЛИВОСТІ СОЦІАЛЬНО-ПЕДАГОГІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ З СІМ’ЄЮ

1. Проблема батьків і дітей у сучасній сім’ї

1. Сім’я як об’єкт соціально-педагогічної діяльності

Сім’я — це мала соціальна група, яка складається з чоловіка та жінки, котрі перебувають у шлюбі, дітей (власних і прийомних) та інших осіб, поєднаних родинними зв’язками з подружжям, кровних родичів і здійснює свою життєдіяльність на основі спільного економічного, побутового, морально-психологічного укладу, взаємної відповідальності, виховання дітей.

Сучасна сім’я зберегла і виконує такі функції: репродуктивну, виховну, економічну, рекреативну, господарсько-побутову, комунікативну, регулятивну.

Сім’я складається з трьох основних підсистем: чоловік-дружина; батьки-діти; дитина-дитина, у яких визначається тип спілкування. За стилем спілкування визначають тоталітарні, ліберальні та партнерські типи сімей.

Показником тоталітарних відносин у сім’ї є зловживання владою, відсутність рівноправ’я, конкурентні структури, суворі правила сімейного спілкування, що мають примусовий характер, відсутність спільних сімейних заходів, сімейної єдності та співчуття.

Ліберальні відносини проявляються в сім’ї в результаті відсутності усіляких відносин: відторгненість членів сім’ї один від одного, повне небажання приймати участі у вихованні дітей і т.д.

Основними ознаками партнерської сім’ї вважають відкритість сімейних стосунків, гнучкі правила розпорядку, тісна сімейна згуртованість, співчутливі стосунки, почуття захищеності.

Відсутність батьківської любові, ласки, уваги, турботи породжує явище сімейної депривації, коли дитина не може тривалий час задовольнити достатньою мірою людські емоційні потреби. Депривація загострює негативні риси характеру дитини, спричиняє ураження центральної нервової системи, інші патології.

Якщо відбувається перекручення або невиконання сімейних функцій, порушується якість сімейних стосунків, тоді відбувається криза сучасної сім’ї, або сім’я із статусу благополучної переходить у статус неблагополучної. Такі сім’ї належать до «групи ризику», їх називають проблемними.

Сімейне благополуччя визначається високим рівнем внутрісімейної моральності, духовності, задоволеності емоційно-психологічних потреб усіх її членів. Воно залежить не стільки від матеріально-економічної забезпеченості сім’ї, її прибутків, скільки від гуманізму взаємин, вміння любити і поважати одне одного.

Ознаками благополучної сім’ї є:

- координація дій у вирішенні всіх питань внутрісімейного життя;

- взаєморозуміння і взаємоповага;

- спільність інтересів у багатьох сферах духовного життя;

- узгодження виконання обов’язків із прагненнями та інтересами членів сім’ї;

- раціональне визначення способів вирішення всіх сімейних проблем;

- розуміння завдань сімейного виховання.

У нормальній сімейній атмосфері дитина зростає доброзичливою, гуманною, стійкою та оптимістичною. У неї формуються такі цінні соціальні якості, як доброта, взаємодопомога, почуття впевненості, щастя.

Неблагополучні ї — це сім’ї, які в силу тих чи інших обставин повністю, або частково втратили свої виховні можливості, якісні стосунки внаслідок чого складаються несприятливі умови для виховання дитини.

До неблагополучних сімей належать:

- сім’ї, де батьки зловживають спиртними напоями, ведуть аморальний спосіб життя, вступають у конфлікт з морально-правовими вимогами суспільства;

- сім’ї з низьким аморально-культурним рівнем батьків;

- сім’ї зі стійкими конфліктами у взаєминах між батьками, батьками та дітьми;

- неповні сім’ї;

- сім’ї, зовні благополучні, які допускають серйозні помилки, прорахунки в системі сімейного виховання внаслідок невміння будувати взаємини між членами сім’ї, низької педагогічної культури та неосвіченості.

Проблеми у виховання дітей створюються унаслідок допущення помилок в системі виховання. Помилки мають стійкий характер і полягають:

- у відсутності вимог до дитини;

- безконтрольності з боку батьків за поведінкою та успішністю дитини;

- надмірної батьківської любові (запещені діти);

- надмірній суворості виховання;

- відсутності врахування вікових та індивідуальних особливостей дитини;

- споживацьке ставлення до життя, негативне ставлення до праці;

- невідповідальність морально-естетичних принципів сім’ї загальноприйнятим суспільним нормам;

- невміння раціонально вирішувати сімейний конфлікт;

- відсутність життєвих позицій.

Соціальний педагог повинен зосереджуватися на роботі з такими категоріями дітей:

— діти, з сім’ї, яка складається з різних поколінь;

— одна дитина в сім’ї;

— дитина, з молодої сім’ї, сім’ї студентів;

— дитина, з неповної сім’ї;

— позашлюбна дитина;

— дитина, з сім’ї в повторному шлюбі;

— дитина, з сім’ї «маленької мами»;

— дитина, з сім’ї біженців, військових, емігрантів, віруючих;

— дитина-сирота, дитина-інвалід;

— дитина, з сім’ї наркоманів, алкоголіків, матері-повії;

— дитина, з багатодітної сім’ї;

— усиновлена дитина;

— хвора дитина.

Кожна неблагополучна сім’я має свою специфіку, свій характер сімейного неблагополуччя, а відтак соціально-педагогічна робота з сім’єю носить індивідуальний характер.

2. Проблема батьків і дітей у сучасній сім’ї

Відомо, що конфлікти між батьками і дітьми у сім’ї є одним із важливих напрямки, що потребує уваги діяльності будь-якого спеціаліста, що працює у сфері психологічної допомоги особистості.

Існують різні моделі допомоги сім’ї, які може використати спеціаліст у роботі з сім’єю. Залежності від обраної моделі будуються програми корекції стосунків між батьками і дітьми. Домінують 5 моделей допомоги сім’ї:

1. Педагогічна модель Ґрунтується на гіпотезі про нестачу педагогічної компетентності батьків. Суб’єктом скарги у такому випадку найчастіше виступає дитина. Консультант разом з батьками аналізує ситуацію, накреслює програму заходів. Спеціаліст орієнтується не стільки на індивідуальні можливості батьків, скільки па універсальні з точки зору педагогіки і психології засоби виховання. Ця модель носить профілактичний характер. У ній особливо мають потребу проблемні, дисфункціоиальні сім’ї. Вона спрямована на підвищення гісихолого-педагогічної культури батьків, розширення і відновлення виховного потенціалу сім’ї, активне включення батьків у процес соціального виховання дітей.

Форми роботи у межах цієї моделі спрямовані па підвищення батьківської компетентності. Використовуються лекції і бесіди для батьків з питань сімейного виховання, дискусії, аналіз та обговорення реальних труднощів сімейного виховання, групові форми роботи з батьками, що спрямовані на оволодіння павичками спілкування з дітьми тощо.

2. Соціальна модель використовується у тих випадках, коли сімейні труднощі є результатом несприятливих зовнішніх обставин. У цих випадках окрім аналізу життєвої ситуації і рекомендацій, є потреба у втручанні зовнішніх сил.

3. Психологічна (психотерапевтична) модель використовується тоді, коли причини труднощів дитини знаходяться у сфері спілкування, особистісних особливостях членів сім’ї. Модель передбачає аналіз сімейної ситуації, психодіагностику особистості, діагностику сім’ї. Практична допомога полягає у подоланні бар’єрів спілкування та виявлення причин його порушення.

4. Діагностична модель ґрунтується на припущенні про дефіцит у батьків спеціальних знань про дитину або свою сім’ю. Об’єктом діагностики є сім’я, а також діти і підлітки з порушеннями і відхиленнями у поведінці. Діагностичний висновок може виступати основою для прийняття організаційного рішення.

5. Медична модель передбачає, що в основі сімейних труднощів лежать хвороби. Завдання психотерапії — діагноз, лікування хворих і адаптація здорових членів сім’ї до хворих.

Спеціаліст може використовувати різні моделі допомоги сім’ї залежно від характеру причин, що викликають проблему дитячо-батьківських стосунків.

Будь-яка робота з батьками більш ефективна, якщо вона зорієнтована па потреби конкретних батьків або груп сімей в тій чи іншій інформації. У практичній роботі спеціаліст може використати різноманітний психодіагностичиий інструментарій.

Методикам діагностики дитячо-батьківських стосунків зазвичай не ставляться дуже суворі вимоги стосовно їх діагностичної і прогностичної валідності — вони використовуються для побудови робочих гіпотез, які згодом уточнюються і перевіряються.

Для систематизації методик психодіагностики використовують різні основи. Виходячи із структурних особливостей методик, виділяють чотири групи методів діагностики батьківського ставлення:

§ бесіди, інтерв’ю;

§ проективні;

§ опитувальники;

§ цілеспрямоване або включене спостереження реальної поведінки і взаємостосунків.

Проте, па нашу думку, не всі методи підлягають такій чіткій класифікації, деякі вміщують в себе елементи різних груп методів. Наприклад, малюнок людини може розглядатися як своєрідне інтерв’ю, що дається за допомогою зображувальних засобів. Відмінною рисою цього «інтерв’ю» виступає його проективний характер, оскільки в малюнку нерідко проявляються такі емоційні переживання людей, які ними повністю не усвідомлюються або про які діти прагнуть не розповідати.

Методики діагностики стосунків у сім’ї тісно пов’язані з завданнями психокорекційної роботи, тому бажано, щоб вони не тільки розкривали картину існуючих стосунків, а й розширювали можливість розуміння суб’єктивного світу як для спеціаліста, так і для досліджуваного [21.

Розглянемо, які методики діагностики може використати соціальний працівник для вивчення взаємостосунків у системі «батьки і діти», а також деякі методи групової роботи з батьками.

Як зазначалося вище, однією з характеристик морально-психологічного клімату сім’ї є система «вертикальних» взаємостосунків, яка відображає динаміку взаємин між батьками і дітьми. Провідною ознакою цих взаємостосунків є ступінь і характер емансипації (звільнення від залежності) дітей від батьків по мірі дорослішання перших. На думку С.В. Ковальова, вона (емансипація) здійснюється як би у чотирьох вимірах, що у сумі і складають сутність взаємин між людьми:

— емоційна сторона взаємин — коли емоційні зв’язки дітей і батьків поступово розриваються або витісняються зв’язками з іншими — дружбою, коханням;

— когнітивна — якщо між батьками і дітьми з кожним днем зростає стіна непорозуміння;

— поведінковий аспект взаємин — коли батьки виявляються неспроможними регулювати поведінку своїх дітей;

— нормативна — якщо ті норми і цінності, на які орієнтуються батьки, стають чужі для їх дітей [1].

В оспогл відчуження, що виникає у взаємостосунках батьків і дітей можна вбачати такі дві причини:

— реально існуючу зміну позицій у взаєминах з дітьми, як підросли;

— невміння дорослих врахувати ці зміни і небажання зробити свої взаємини з вже дорослими дітьми такими, що відповідають цим змінам [1].

Отже, перше, на що слід звернути увагу соціальному працівнику, що працює з сім’єю, це па роз’яснення батькам необхідності перегляду їхніх поглядів на питання влади і авторитету у взаєминах з дітьми, що дорослішають.

З метою виявлення у батьків знань щодо особливостей юнацького віку можна використати тестову методику «Чи знаєте Ви юнацьку психологію?», розроблену Є.І.Роговим.

Існує й ряд інших психодіапюстичних методик, спрямованих па виявлення особливостей сімейного виховання та ставлення до дитини.

Методика «Тест-опитувальник ставлення батьків» (А.Варга, В.Столін) орієнтований на вивчення особливостей батьківської позиції матері або батька, по відношенню до конкретної дитини, які звертаються по психологічну допомогу з питань виховання дітей і спілкування з ними. Батьківське ставлення розуміється як система різноманітних почуттів стосовно дитини, стереотипів поведінки, що практикується в спілкуванні з нею, особливостей сприйняття, розуміння характеру та особистості дитини, її вчинків. Опитувальник містить 61 твердження, з якими батьки або погоджуються або не погоджуються і які відображають індивідуальний досвід батьків у вихованні конкретної дитини.

Методика «Аналіз сімейного виховання» (АСВ) Е.Г. Ейдеміллера спрямована на аналіз сімейного виховання та причин його неефективності. Це опитування призначене для батьків, які мають дітей підліткового віку і виявляє індивідуальний досвід батьків у вихованні підлітка. Опитувальник складається із 130 тверджень, які мати (батько) вибирає чи відхиляє.

Методику доцільно використовувати для діагностики стосунків у сім’ях, де виховуються підлітки, в яких спеціаліст припускає наявність неврозу чи неврозоподібиого стану, психопатію чи акцентуацію характеру.

Опитувальник «Виявлення батьківських установок і реакцій» (РАКУ) Е. Шефера спрямований на дослідження найбільш загальних особливостей батьківського виховання. Батьки висловлюють свою думку стосовно виховання дітей взагалі. Це дозволяє вивчати установки батьків на виховання дитини апріорно, що необхідно у практиці усиновлення і при створенні сімейних дитячих будинків. Методика містить 115 тверджень, що стосуються сімейного життя і виховання дітей. Як показники виділені 23 асиекти-ознаки (шкали), кожна з яких містить 5 тверджень. Оскільки РАКУ є багатоаспектним опитувальником, виявленні зв’язки між шкалами згруповані у три фактори, які визначають певний тип стосунків:

1) надмірна концентрація па молодому поколінні;

2)оптимальний емоційний контакт;

3)надмірна емоційна дистанція з молоддю.

Це далеко не весь перелік методик психодіагностики сімейних стосунків.

Які ж форми роботи з сім’єю може використовувати соціальний працівник? Розглянемо метод батьківських груп, запропонований Р.В. Ов-чаровою [4].

Дата добавления: 2014-01-04