Філософія історії

Філософія історії (історіософія) є особливою гранню соціальної філософії. Це самостійна галузь філософського знання, предметом якого виступає якісна своєрідність суспільства, сутність і спрямованість історичного процесу. Філософія історії аналізує проблеми сенсу і цілей історичного процесу, можливих закономірностей його розвитку, генези й рушійних сил розвитку суспільства.

Початок філософії історії в європейській культурі поклав Аврелій Августин (IV ст.) своєю знаменитою працею “Про Град Божий”, де історія розглядається як тривалий процес “спасіння” людства, досягнення ним втраченої єдності з Богом, досягнення Царства Божого.

Християнська концепція історичного процесу панувала в європейській філософії до XVIII ст. Вольтер у своїй праці “Філософія історії” (1765) запровадив у науковий обіг поняття “філософія історії”. На його думку, це поняття повинно було надати історії якісно нового звучання, яке відповідало б рівню зрілості тогочасного європейського суспільства. У філософії Нового часу шляхи розвитку суспільства вивчали Дж.Віко, Ш.-Л.Монтеск’є, А.-Р.Тюрго, Ж.-А.Кондорсе і особливо Й.-Г.Гердер – автора фундаментальної праці “Ідеї з філософії історії людства” (1784-1791), в якій історія аналізувалася з врахуванням особливостей національного буття різних народів.

Найбільш системно бачення людської історії представлено Гегелем, який зв’язував філософсько-історичні дослідження з вивченням сенсу історії, з пошуками законів історії, спрямованістю історичного розвитку, можливістю передбачення майбутнього. Для осмислення історичного процесу Гегель використовує поняття “всесвітня історія”, яким позначає не просто універсальну всесвітню історію від первісних часів до сучасної йому культури, а історію, яка є втіленням свободи духу.

Істотний поворот в осмисленні історичного процесу відбувся у вченні К.Маркса і Ф.Енгельса. Вони запропонували концепцію матеріалістичного розуміння історії, згідно з якою вирішальне значення в осмисленні суспільного життя відводиться виробничим, економічним відносинам.

Матеріалістичне розуміння історії в XX ст. було досить поширеним у науці. Водночас паралельно з матеріалістичним розумінням історії і в боротьбі з ним існували та розвивались інші історико-філософські концепції. Так, помітний вплив на Заході має французька школа філософії історії. Її представники – Р.Арон, Е.Калло, Р.Мерло та ін. вважали, що філософія історії, повинна бути не історією окремих суспільств, а історією більш глибокої реальності, яка об’єднує конкретні історії в одну універсальну історію, історію людства.

Філософія історії має багато спільного з історією як наукою про минуле, оскільки теоретичне узагальнення неможливо без знань конкретних фактів і конкретних дій. Однак ці дві науки не тотожні, між ними є істотні відмінності. Історія розглядає кожний соціальний організм у всіх його виявах, а філософія історії осягає історичне буття людства в цілому, виробляє теоретичні принципи осмислення історії. Крім того філософія історії досліджує іманентну логіку розвитку людського суспільства, єдність і різноманітність історичного процесу, проблеми соціальної детермінації історичного розвитку, рушійних сил і змісту людської історії, різні форми історичної взаємодії, досліджує підстави і реальні можливості руху культурних цінностей від однієї культурної спільноти до іншої.

У контексті філософського аналізу історія постає як складний і різнобічний процес і не зводиться лише до емпіричної, хронологічної послідовності явищ, подій, фактів. Під історією не слід розуміти набір абстрактних характеристик історичного процесу, яким, як правило, оперує теоретичне знання про світ і людину. Філософська позиція по відношенню до історії дозволяє також бачити в ній людину, яка утверджує себе в різних формах соціальності й творить своєю діяльністю ці форми. В ході історії людина утверджує і реалізовує як свою власну індивідуальність, так і різні форми спільного буття. Окремі особистості й великі групи людей виявляють у ході історії свої неповторні риси і демонструють свої можливості. Тому зміст історичного процесу значною мірою визначається здатністю людей до взаємодії, взаєморозуміння, комунікації. Завдяки цьому людина відчуває себе частиною культурно-історичного процесу, її життя та діяльність вплітаються в хід історії, вона усвідомлює свою причетність до певної спільноти.

Філософія історії не лише дає теоретичну реконструкцію історичного минулого і встановлює істинність історичних фактів і подій. Одним з головних її завдань є моделювання культурно-історичного процесу в різних вимірах, з урахуванням просторово-часових характеристик історичного буття. Філософія історії створила три версії шляхів, якими розвивається рід homo sapiens. Їх можна виразити в поняттях: “циклічність”, “лінійних рух” і “синергізм”. Циклічна концепція історії представлена, передусім, давньоіндійською філософією. Вона виходила з того, що шляхи людства циклічні, як і шляхи руху всього Космосу. Космос проходить цикл народження, розвитку, розквіту, занепаду, і коли гріхи живих істот переповнюють світ, то він згорає в очищувальній всесвітній пожежі, після чого все починається спочатку. Ідея циклічного розвитку притаманна також давньогрецькій філософії. Парадигму циклічності розвивав Дж.Віко (1668-1744). У XX ст. ідея циклічності в розвитку конкретних культур була сформульована німецьким філософом О.Шпенглером (1880-1936). Він дотримувався думки, що історія є послідовністю самодостатніх, рівноцінних і одномасштабних індивідуальних одиниць, які називаються культурами. Філософ виокремив вісім розвинутих культур, що пройшли всі стадії розвитку: античну, арабську, вавилонську, єгипетську, західноєвропейську, індійську, китайську і культуру майя. Тому в кожній культурі він виділяв дитинство (варварство первісного суспільства), юність (початок розвитку політичної організації, мистецтва й наук), зрілість (розквіт усіх важливих сфер суспільного життя) і старість, що закінчується смертю. Ці етапи, на його думку, властиві кожній якісно єдиній культурі.

Європа створила ще одну своєрідну модель історичного процесу – модель лінійного розвитку. Лінійний, або унітарно-стадійний підхід до вивчення історичного процесу виявляється в поглядах на всесвітню історію як на єдиний процес поступального розвитку, що передбачає існування взаємопов’язаних стадій соціокультурного розвитку людства. Перша лінійна історіософська модель була зумовлена виникненням християнства. Християнська історія – це історія, яка має початок, вектор руху і наперед визначену мету. Вона рухається від створення людини і гріхопадіння Адама до Страшного Суду. Ідея лінійного розвитку була продовжена світською свідомістю Нового часу. Тут вона отримала конкретизацію і розвиток у поняттях “прогресу” та “регресу”.

У сучасній філософії все частіше говориться не про прогресивний характер людської історії, а про підвладність її синергетичним законам. Синергетична парадигма є досить продуктивною для розуміння змісту людської історії, визнання її спрямованості, з’ясування ролі людської суб’єктивності в історичному процесі. Синергетика говорить про історичний розвиток як процес значною мірою невизначений: історія може рухатися і вбік, і назад. Відповідно до синергетичної парадигми спрямованість культурно-історичного процесу завжди має альтернативні можливості, і яка з них стане дійсністю, до яких наслідків приведе, залежить від багатьох випадковостей і дій конкретних людей, що завжди мають власні цілі. Істотною рисою і важливим механізмом культурно-історичного розвитку визнається в теорії самоорганізації людська свобода.

Вагомий вплив на історичну свідомість західного суспільства загалом і на формування історіософії XX ст. здійснило вчення англійського історика А.Тойнбі (1889-1975). У своїй праці – дванадцятитомному “Дослідженні історії” він розглянув проблему єдності історичного процесу. На його думку, філософія історії є особливим підходом до історичного матеріалу, коли цілісність історичного процесу стає предметом особливого, специфічного філософського тлумачення.

Специфіка філософського знання, за Тойнбі, полягає в тому, що в Бутті вбачається деяка об’єктивна цілісність, яка у свою чергу пов’язана з суб’єктивним досвідом людини. Інакше кажучи, філософія історії – це вивчення взаємозв’язку історичного Буття як універсального людського досвіду через призму внутрішнього досвіду людини, внутрішньої динаміки людської душі. Головним тут постає питання про людський сенс історії, питання про зовнішню і внутрішню гідність людини в потоці історичного часу.

Висновки А.Тойнбі узгоджені з основними принципами християнського світогляду. В історії, за Тойнбі, діє Вселенський розум, Божественний закон – Логос. Взаємодія Божественного Логосу і людства складає сутність історичного процесу. Істина пізнається в діалозі людства з Логосом. Перший діалог з Божим розумом зафіксований вже в Старому Завіті, де містяться передбачення про майбутнє людства. Пізніше Божественний Логос втілюється в образі І.Христа. З цього моменту історія проходить як процес спасіння людства. Водночас історія являє собою повне виявлення людської сутності та всіх її потенцій.

Осягнення історії Тойнбі розуміє як пізнання людством самого себе і, крім того, пізнання в собі самому Божественного Логосу. Таким чином, історію суспільства Тойнбі визначає як взаємозв’язок, взаємодію історичного, часового і надісторичного, вічного. Час фіксує зміну станів людської історії, саме через час розкривається її конкретний зміст. Вічне – це кінцева мета історичного процесу.

За Тойнбі, кожне суспільство проходить у своєму русі певні стадії: генезис, ріст, надлом і розклад. Відкидаючи думку про поступальність, стадіальність розвитку історії, Тойнбі вважає, що локальні культури не йдуть одна за одною, а існують одночасно. Отже, в історії немає прогресу, спадкоємності в розвитку культур чи цивілізацій. При цьому не відкидається можливість впливу одночасно існуючих цивілізацій одна на одну, їх розвитку та загибелі. На відміну від Шпенглера, Тойнбі вважає загибель кожної цивілізації неминучою (цей висновок стосується цивілізацій, які існували в минулому), але він необов’язковий до існуючих зараз: все залежить від обставин, які передбачити неможливо.

Стисла ілюстрація ґенези цивілізацій, за Тойнбі, засвідчує фактор взаємодії, взаємовпливу цивілізацій, їхню своєрідну відкритість, а відтак і відносну єдність історичного процесу. Поділивши світову історію на кілька різних у часі й просторі локальних цивілізацій (спочатку – 19, згодом – 21, а під кінець – 30), Тойнбі розглядає історію людства як круговерть цивілізацій, що змінюють одна одну. Локальні цивілізації є рівноцінними і самодостатніми у своїй самобутності. Схема А.Тойнбі передбачає місце у всесвітньому історичному процесі цивілізаціям Сходу. Це значною мірою відрізняє концепцію Тойнбі від теорії суспільно-економічних формацій Маркса.

Думку про цивілізаційну природу історичного процесу поділяли П.Тейяр де Шарден, П.Сорокін, К.Ясперс та багато інших філософів, що визнавали здатність соціальних організмів до самоорганізації в окремі самодостатні системи вищого рівня – цивілізації. Завдяки своїй внутрішній багатоаспектності поняття “цивілізація” відображає різноманітність історичного процесу, багатоманітність історії, поліваріантність культурно-історичного розвитку.

Дата добавления: 2014-01-04