Проблеми української моделі організації державної влади

Http://pidruchniki.ws/17540906/rps/pidgotovka_kadriv_dlya_organiv_regionalnogo_upravlinnya].

Реформування організаційної структури державного управління в Україні. [З Мельника розділ 2.7].

Інституційно-правове забезпечення реформування державного управління регіональним розвитком.

Національна держава в контексті глобалізації.

Проблеми української моделі організації державної влади

Тема 14 Розвиток системи державного та регіонального управління

[http://helsinki.org.ua/index.php?id=1080227064]

2. Розмежування функцій і повноважень між державними органами регіонального управління та органами місцевого самоврядування.

[http://pidruchniki.ws/18070414/ekonomika/rozmezhuvannya_funktsiy_povnovazhen_mizh_derzhavnimi_organami_regionalnogo_upravlinnya ].

[http://www.info-pressa.com/article-425.html].

[ http://www.niss.gov.ua/articles/810/].

6. Підготовка кадрів для органів регіонального управління

(матеріал ще за Кучми, але актуальний зараз)

Більшість дослідників сучасної української системи організації державної влади відзначають, що однією з найбільш суттєвих проблем є її безвідповідальність. Адже за результати діяльності влади сьогодні фактично не відповідає ні Президент України з його нинішніми величезними повноваженнями, ні Верховна Рада України, ні Кабінет Міністрів України. При чому останній, практично не маючи, відповідно до чинної Конституції України, реальної можливості визначати шляхи розвитку держави та суспільства, досить часто виступає у ролі «хлопчика для биття», на «величезні промахи» якого по черзі вказують то Президент України, то Верховна Рада України (яким і належить реальна влада в державі), відправляючи при цьому черговий уряд у чергову відставку. Внаслідок цього за тринадцять років незалежності в Україні змінилося майже 10 урядів.

Тому практично усі прихильники внесення змін до Конституції України обґрунтовують необхідність такої реформи насамперед запровадженням відповідальності державної влади за результати своєї діяльності перед громадянами та суспільством. При цьому слід зазначити, що відповідно до змісту самої концепції поділу державної влади на законодавчу, виконавчу й судову, одним з її головних завдань та основним функціональним призначенням є саме забезпечення найбільшої ефективності державної влади, спільної високопрофесійної діяльності різних гілок державної влади в інтересах носія суверенітету і єдиного джерела влади – народу, а в кінцевому підсумку – її відповідальності. Це з необхідністю передбачає не лише відокремлення функцій та повноважень різних гілок державної влади, але й їх тісну взаємодію та співпрацю. Більше того, взаємодія гілок державної влади є одним з фундаментальних принципів конституційного ладу України. Тому метою будь-якого реформування системи державної влади насамперед має бути прагнення до усунення протиріч та конфліктів між державними інституціями, забезпечення їх тісної співпраці та запровадження реальної відповідальності влади за результати своєї діяльності в цілому.

Однак аналіз конституційного закріплення вітчизняної системи поділу державної влади в цілому та системи стримувань та противаг (тих владних повноважень державних органів які забезпечують їх вплив на діяльність один одного) зокрема не дозволяє вважати діючу модель організації державної влади збалансованою та ефективною. Насамперед це зумовлено невизначеністю місця та ролі в державному механізмі Президента України та відсутністю реальної влади у Кабінету Міністрів України.

Відповідно до чинної Конституції України, Президент України посідає особливе місце в системі державних інституцій. Статтею 102 Конституції України закріплено, що Президент України визнається главою держави та виступає від її імені. Президент України має широкі державно-владні повноваження. Як глава держави, він представляє Україну в міжнародних відносинах, здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори та укладає міжнародні договори України. На нього покладається підписання та офіційне оприлюднення законів.

Більше того, за Конституцією України Президент має дуже широкі можливості впливу на кожну з гілок державної влади, але при цьому формально до жодної з них не належить і за результати їх діяльності не несе жодної відповідальності. Аналіз конституційних положень свідчить, що глава держави має значні державно-владні повноваження, які дозволяють йому істотно впливати на законодавчий процес, на організацію та функціонування виконавчої влади, на формування судової влади, але при цьому він не здійснює ні законодавчу функцію, ні функцію виконавчої влади, ні судову владу. Недостатньо чітка визначеність місця інституту Президента України в державному механізмі обумовлює суперечливість існуючої форми державного правління в цілому, а в кінцевому результаті призводить до відсутності реального балансу у взаємовідносинах законодавчої, виконавчої та судової гілок державної влади, що наочно демонструють схеми № 1 та № 2. ???? (рисунок не відображається)

Як видно зі схем, діюча конституційна модель не дає однозначної відповіді на питання про місце інституту Президента України в державному механізмі. Це, з одного боку, призводить до постійних конфліктів та суперечок у взаємовідносинах різних державних інституцій, а з іншого – дозволяє главі держави виступати в ролі «стороннього» спостерігача та «коментатора» подій, що відбуваються в державі. Президент України, який за Конституцією є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина, на практиці не несе жодної політичної чи правової відповідальності. Така внутрішня суперечливість форми правління та невизначеність місця Президента України в державному механізмі вкрай негативно позначається на функціонуванні усієї інституційної системи України.

Разом з тим, Президент України, формально не входячи до жодної гілки державної влади, за чинною Конституцією України функціонально знаходиться найближче до виконавчої влади й має найбільш широкі можливості впливати на її діяльність. Така двоякість правового статусу глави держави призводить до суттєвих непорозумінь в функціонуванні інституційної системи в цілому. З одного боку, глава держави формально дистанційований від виконавчої влади (див. ст. 102 Конституції України). З другого боку, він фактично органічно вплетений в систему виконавчої влади (див. п. п. 9, 10, 13, 14, 15, 16, 28 ч. 1 ст. 106 чинної Конституції України). Зокрема, до повноважень Президента України, які за Конституцією України дозволяють йому впливати на діяльність органів виконавчої влади, слід віднести:

а) право призначати за згодою Верховної Ради України Прем’єр-міністра України (п. 9 ст. 106 Конституції України);

б) право припиняти повноваження Прем’єр-міністра України та прий­мати рішення про його відставку (п. 9 ст. 106 Конституції України);

в) право призначати за поданням Прем’єр-міністра України членів Кабінету Міністрів України, керівників інших центральних органів виконавчої влади (п. 10 ст. 106 Конституції України);

г) право призначати за поданням Прем’єр-міністра України голів місцевих державних адміністрацій та припиняти їхні повноваження на цих посадах (п. 10 ст. 106 Конституції України);

д) право утворювати, реорганізовувати та ліквідовувати за поданням Прем’єр-міністра України міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, діючи в межах коштів, передбачених на утримання органів виконавчої влади (п. 15 ст. 106 Конституції України);

е) право скасовувати акти Кабінету Міністрів України (п. 16 ст. 106 Конституції України);

є) право видавати акти, якими можуть бути визначені окремі функції Кабінету Міністрів України (п. 10 ст. 116 Конституції України);

ж) право приймати остаточне рішення у разі, коли обласна чи районна рада висловила недовіру голові відповідної місцевої державної адміністрації (ч. 9 ст. 118 Конституції України);

Дата добавления: 2014-01-04