Класифікація покарань

Критеріями класифікації покарань можуть виступати: а) їх юридична значущість; б) зв’язок з ізоляцією від суспільства; в) наявність чи відсутність обмежень майнового характеру; г) суб’єкт, до якого застосовується покарання; ґ) можливість чи неможливість призначення певного виду покарання у випадках, коли воно не передбачене санкцією статті Особливої частини КК, тощо.

1. За своєю юридичною значущістю покарання поділяються на:

1) покарання, які можуть застосовуватися лише як основні (основні покарання). За один злочин може бути призначено лише одне основне покарання, передбачене в санкції статті Особливої частини КК. Вони не можуть бути додатковими до інших. З ними пов’язуються основні сподівання на досягнення цілей покарання. Це - громадські роботи, виправні роботи, службові обмеження для військовослужбовців, арешт, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, позбавлення волі на певний строк, довічне позбавлення волі (всього - вісім) (ч.1 ст.52 КК);

2) покарання, які можуть застосовуватися лише як додаткові (додаткові покарання) - це позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу та конфіскація майна. Вони не можуть призначатися самостійно, а призначаються тільки у додаток до основних (субсідіарно) і мають допоміжний характер у досягненні цілей покарання. До основного покарання може бути приєднане одне чи кілька додаткових покарань (ч.2 ст.52 КК);

3) покарання, які можуть застосовуватися як основні і як додаткові (змішані покарання) - штраф та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю (ч.3 ст.52 КК).

Така класифікація покарань має суттєве кримінально-правове значення, насамперед, для реалізації принципу індивідуалізації покарання.

2. За зв’язком з ізоляцією від суспільства покарання можна поділити на дві групи:

1) покарання, пов’язані з ізоляцією від суспільства (арешт, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, позбавлення волі на певний строк, довічне позбавлення волі);

2) покарання, не пов’язані з ізоляцією від суспільства (усі інші, крім зазначених, види покарань).

Ця класифікація покарань має першочергове значення для кримінально-виконавчого права.

3. За критерієм наявності чи відсутності обмежень майнового характеру виділяються:

1) покарання, пов’язані з обмеженнями майнового характеру (штраф, виправні роботи, службові обмеження для військовослужбовців, конфіскація майна);

2) покарання, не пов’язані з такими обмеженнями (усі інші, крім зазначених, види покарань).

4. Суб’єкт, до якого застосовується покарання, виступає критерієм поділу покарань на:

1) загальні;

2) спеціальні.

При цьому серед загальних покарань виділяються покарання, які: а) можуть бути застосовані до будь-яких осіб, визнаних винними у вчиненні злочинів; б) не можуть застосовуватися до певних категорій осіб.

До першої групи загальних покарань слід віднести штраф і позбавлення волі на певний строк.

Покараннями, які не можуть призначатися певним категоріям осіб, є: громадські роботи, виправні роботи, арешт, обмеження волі, довічне позбавлення волі.

Так, громадські роботи не призначаються особам, визнаним інвалідами першої або другої групи, вагітним жінкам, особам, які досягли пенсійного віку, а також військовослужбовцям строкової служби (ч.3 ст.56 КК).

Виправні роботи не застосовуються до вагітних жінок та жінок, які перебувають у відпустці по догляду за дитиною, до непрацездатних, до осіб, що не досягли шістнадцяти років, та тих, що досягли пенсійного віку, а також до військовослужбовців, працівників правоохоронних органів, нотаріусів, суддів, прокурорів, адвокатів, державних службовців, посадових осіб органів місцевого самоврядування (ч. 2 ст. 57 КК).

Арешт не застосовується до осіб віком до шістнадцяти років, вагітних жінок та до жінок, які мають дітей віком до семи років (ч. 3 ст. 60 КК).

Обмеження волі не застосовується до неповнолітніх, вагітних жінок і жінок, що мають дітей віком до чотирнадцяти років, до осіб, що досягли пенсійного віку, військовослужбовців строкової служби та до інвалідів першої і другої групи (ч. 3 ст. 61 КК).

Довічне позбавлення волі не застосовується до осіб, що вчинили злочини у віці до 18 років і до осіб у віці понад 65 років, а також до жінок, що були в стані вагітності під час вчинення злочину або на момент постановления вироку (ч. 2 ст. 64 КК).

Крім того, згідно зі ст. 98 КК, такий вид загального покарання, як конфіскація майна, не застосовується до неповнолітніх.

Спеціальними покараннями є ті, які застосовуються лише до певного кола суб'єктів. Так, покарання у виді позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу може бути застосоване лише до особи, яка має таке звання, ранг, чин або кваліфікаційний клас, а у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю - до особи, яка обіймає відповідну посаду або займається відповідною діяльністю.

Спеціальними покараннями є також службові обмеження для військовослужбовців (проте вони не застосовуються до військовослужбовців строкової служби) і тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців (це покарання застосовується тільки до військовослужбовців строкової служби).

5. Важливе значення у судовій практиці має класифікація покарань за критерієм можливості чи неможливості призначення певного виду покарання у випадках, коли воно не передбачене санкцією статті Особливої частини КК. За цим критерієм можна виділити покарання, які:

1) не можуть бути призначені, якщо вони не передбачені як основні чи додаткові санкцією статті Особливої частини КК (крім випадків призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом - ст. 69 КК);

2) можуть бути призначені й у випадках, коли вони не передбачені санкцією статті Особливої частини КК;

3) взагалі не передбачені санкцією статті Особливої частини КК.

До третьої з цих груп належить позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу, до другої: штраф - як основне покарання; позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю - як додаткове покарання; службові обмеження для військовослужбовців; тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців; позбавлення волі на певний строк, а до першої - усі інші, крім зазначених, види покарань.

6. За можливістю визначення строку покарання всі покарання поділяють на:

1) строкові - позбавлення волі, обмеження волі, арешт, виправні роботи без позбавлення волі, службові обмеження для військовослужбовців, громадські роботи, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, тримання у дисциплінарному батальйоні. Так, виправні роботи без позбавлення волі можуть призначатися на строк від шести місяців до двох років, дисциплінарний батальйон - від шести місяців до двох років, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю - від двох до п'яти років, позбавлення волі - від одного року до п’ятнадцяти років. Вийти за межі цього строку суд ні за яких умов не має права, за винятком випадку, передбаченого в ст.71 КК, коли призначається покарання за сукупністю вироків;

2) безстрокові покарання - позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу і довічне позбавлення волі.

Певне теоретичне і практичне значення може мати також виділення таких критеріїв класифікації покарань, як: зв’язок покарання з використанням примусової праці засудженого чи без її використання; ступінь суворості режимних обмежень, які характерні для того чи іншого виду покарання; можливість заміни покарання іншими видами покарань (наприклад, штраф, у разі неможливості його сплати, може бути замінено громадськими роботами, виправні роботи для певних категорій осіб - штрафом, позбавлення волі на певний строк - триманням у дисциплінарному батальйоні військовослужбовців) тощо.

Розглянемо більш детально види покарань.

Штраф (ст. 53) - це найбільш м’яке покарання в системі покарань і являє собою грошове стягнення, що накладається судом.

Це покарання призначається: а) як основне чи додаткове - у випадках і межах, встановлених санкціями статей Особливої частини КК; б) як основне - в порядку призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом (ст.69 КК) та в порядку заміни виправних робіт особам, які стали непрацездатними після постановления вироку суду (ч.3 ст.57 КК); в) як додаткове - у разі звільнення від відбування покарання з випробуванням (статті 75 і 77 КК).

Застосування ст. 77 КК може супроводжуватися призначенням штрафу як додаткового покарання лише в тому разі, коли він передбачений санкцією статті Особливої частини КК і суд, застосовуючи загальні засади призначення покарання, дійде висновку про необхідність застосування цього додаткового покарання в конкретній кримінальній справі.

За чинним КК, штраф переважно застосовується як основне покарання. Особлива частина КК передбачає лише дві санкції, в яких штраф виступає як додаткове покарання.

Особливістю штрафу як основного покарання є те, що при призначенні його за сукупністю злочинів і сукупністю вироків воно складанню з іншими видами покарань не підлягає і виконується самостійно (ч.3 ст.72 КК).

Стаття 53 передбачає межі штрафу. Він встановлюється в межах від тридцяти до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Закон зазначає, що у випадках, передбачених КК, за окремі злочини можуть бути встановлені і більш високі розміри штрафу (наприклад, ч. 2 ст. 204 КК).

Конкретний розмір штрафу встановлюється судом залежно від тяжкості вчиненого злочину та з урахуванням майнового стану винного.

З урахуванням майнового стану особи суд може призначити штраф з розстрочкою виплати певними частинами строком до трьох років.

У разі неможливості сплатити штраф суд може замінити несплачену суму штрафу покаранням у виді громадських робіт із розрахунку десять годин громадських робіт за один встановлений законодавством України неоподатковуваний мінімум доходів громадян, або виправними роботами із розрахунку один місяць виправних робіт за чотири встановлених законодавством України неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, але на строк не більше двох років.

Штраф як покарання відрізняється за своєю природою від штрафу, який застосовується як захід адміністративного впливу. Штраф як покарання призначається лише за вироком суду і тільки за вчинення злочину. Штраф тягне за собою судимість (п.5 ст.89 КК).

Позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу (ст.54 КК) не передбачене жодною санкцією Особливої частини КК і застосовується на розсуд суду і лише при засудженні особи за особливо тяжкий чи тяжкий злочин. Воно поєднує в собі певний моральний вплив на засудженого і водночас позбавляє його матеріальних та інших переваг, які надає відповідне звання, ранг, чин, кваліфікаційний клас.

Військовим є звання, яке присвоюється військовослужбовцям, що проходять службу у військових формуваннях, а також військовозобов’язаним, а спеціальними - звання, що присвоюються працівникам міліції, державної податкової адміністрації, митної служби та деяким іншим категоріям службовців. Ранги встановлені для державних службовців, посадових осіб місцевого самоврядування і дипломатів, класні чини - для працівників прокуратури, а кваліфікаційні класи - для суддів, судових експертів, лікарів - судово-психіатричних експертів.

На підставі ст.54 КК засуджений не може бути позбавлений державної нагороди, наукового ступеня, почесного чи вченого звання.

Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю (ст.55 КК) призначається у випадках, коли вчинення злочину було пов’язане зі службовим становищем підсудного або із зайняттям ним певною діяльністю з метою недопущення вчинення ним у подальшому злочинів із використанням певної посади чи в результаті зайняття певною діяльністю.

Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як основне або додаткове покарання передбачене приблизно у 140 санкціях статей Особливої частини КК.

Це покарання призначається: 1) як основне: а) у випадках, встановлених санкціями статей Особливої частини КК; б) у порядку призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом (ст.69); 2) як додаткове: а) у випадках, встановлених санкціями статей Особливої частини КК; б) у випадках, коли воно не передбачене в санкції відповідної статті Особливої частини КК, якщо суд визнає за неможливе збереження за особою права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю; в) при звільненні від покарання з випробуванням (ст.77 КК).

Основне покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю при призначенні його за сукупністю злочинів і за сукупністю вироків складанню з іншими видами покарань не підлягає і виконується самостійно (ч.3 ст.72 КК).

Строки цього покарання звичайно обчислюються з дня набрання вироком законної сили. Якщо ж воно застосовано як додаткове, а основним є, наприклад, покарання у виді позбавлення волі, то строк позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю обчислюється з дня, коли засудженого було звільнено від відбування основного покарання. Встановлена судом заборона обіймати певні посади або займатися певною діяльністю поширюється на таку особу і в період її перебування в установі виконання покарань.

Закон не обмежує кола посад і видів діяльності, права обіймати які або права займатися якими може бути позбавлений засуджений. Судова практика свідчить, що це покарання застосовується найчастіше до службових осіб, зокрема, тих, у віданні яких перебувають матеріальні цінності, працівників транспорту, торгівлі і громадського харчування, медичних працівників. Призначаючи вказане покарання, суд вказує у вироку ті конкретні посади, право обіймати які позбавляється засуджений, або конкретний вид діяльності, права займатися якою його позбавлено.

Суд не вправі призначити покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю щодо особи, яка не обіймає певної посади або не має права займатися певною діяльністю (лікарюванням, викладанням, управлінням транспортним засобом тощо). Проте тимчасове неперебування на посаді або незайняття тим чи іншим видом діяльності на момент постановления вироку не є перешкодою до застосування цього покарання. Скажімо, позбавлення права обіймати певну посаду може бути призначене судом як додаткове покарання незалежно від того, що особа перебуває у відпустці у зв’язку з вагітністю чи пологами, або її в порядку дисциплінарного стягнення вже понижено на посаді, а позбавлення права керувати транспортним засобом - незалежно від того, що вона вже позбавлена права керувати транспортним засобом в порядку адміністративного стягнення.

Громадські роботи (ст.56 КК) полягають у виконанні засудженим за місцем його проживання у вільний від роботи чи навчання денний час безоплатних суспільно корисних робіт, вид яких визначають органи місцевого самоврядування. Звичайно, ними є роботи, які не потребують певної кваліфікації (сільськогосподарські, з впорядкування лісів, благоустрою населених пунктів, догляду за хворими тощо).

Закон не передбачає можливості звільнення осіб, засуджених до громадських робіт, від відбування покарання з випробуванням, умовно-дострокового їх звільнення від покарання, а також заміни невідбутої частини покарання більш м’яким покаранням (статті 75, 81,82 КК).

Громадські роботи встановлюються на строк від шістдесяти до двохсот сорока годин і відбуваються не більш як чотири години на день.

Це покарання не застосовується до осіб, визнаних інвалідами першої або другої групи, вагітних жінок, осіб, які досягли пенсійного, віку, а також до військовослужбовців строкової служби.

Покарання у виді виправних робіт (ст.57 КК) відбувається на підприємстві, в установі, організації за місцем роботи засудженого. Під час відбування покарання із суми заробітку засудженого провадиться відрахування в дохід держави. При цьому протягом строку відбування покарання засудженому забороняється звільнятися з роботи за власним бажанням без дозволу кримінально-виконавчої інспекції. Зі змісту ст.57 випливає, що цей вид покарання, на відміну від громадських робіт, не може застосовуватися до безробітних.

Закон (ч.3 ст.57 КК) передбачає можливість заміни виправних робіт штрафом щодо осіб, які стали непрацездатними після постановления вироку суду, а також можливість звільнення від відбування виправних робіт з випробовуванням (ст.75 КК) і умовно-дострокового звільнення від їх відбування (ст.81 КК).

Виправні роботи призначаються на строк від шести місяців до двох років і обов’язково супроводжуються відрахуванням із суми заробітку засудженого у доход держави в розмірі, встановленому вироком суду, в межах від десяти до двадцяти відсотків заробітку засудженого.

Виправні роботи - це покарання, яке широко застосовується на практиці. Воно призначається, як правило, за злочини, що не є тяжкими, і до осіб, що не становлять значної суспільної небезпечності і тому не потребують ізолювання від суспільства. Виправні роботи є ефективним засобом виправлення засуджених, особливо в поєднанні з впливом з боку колективу, де вони відбуватимуть покарання. Засуджений до виправних робіт зазнає і певних правообмежень. Він не тільки втрачає частину заробітку, йому, крім того, не надається чергова відпустка. Час відбування виправних робіт не включається у трудовий стаж, у стаж, що дає право на відпустку, на одержання пільг і надбавок до заробітної плати. Протягом строку покарання забороняється звільнення засудженого за власним бажанням без дозволу органу, що відає виконанням цього виду покарання. Засудження до виправних робіт тягне за собою судимість.

Слід, однак, мати на увазі, що за умови сумлінної роботи і зразкової поведінки час відбування виправних робіт може бути за рішенням суду включено в загальний трудовий стаж.

Виправні роботи не застосовуються до вагітних жінок та жінок, які перебувають у відпустці по догляду за дитиною, до непрацездатних, до осіб, що не досягли шістнадцяти років, та тих, що досягли пенсійного віку, а також до військовослужбовців, працівників правоохоронних органів, нотаріусів, суддів, прокурорів, адвокатів, державних службовців, посадових осіб органів місцевого самоврядування.

Особам, які стали непрацездатними після винесення вироку суду, суд може замінити виправні роботи штрафом із розрахунку трьох встановлених законодавством неоподатковуваних мінімумів доходів громадян за один місяць виправних робіт.

Закон встановлює відповідальність за злісне ухилення від відбування виправних робіт (ст.389 КК).

Службові обмеження для військовослужбовців (ст.58 КК) полягають у тому, що; а) засуджений військовослужбовець не може бути підвищений за посадою та у військовому званні; б) строк покарання не зараховується йому в строк вислуги років для присвоєння чергового військового звання; в) із суми грошового забезпечення засудженого провадиться відрахування в дохід держави.

Службові обмеження для військовослужбовців за своїм змістом являють виправні роботи, які застосовуються з урахуванням того, що засуджений є військовослужбовцем. Це покарання призначається військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової служби, на строк від шести місяців до двох років з відрахуванням у доход держави від десяти до двадцяти відсотків грошового забезпечення, одержуваного засудженим.

Таке покарання призначається, якщо воно прямо передбачене в санкції статті КК (наприклад, ч.2 ст.407), замість виправних робіт, а також тоді, коли суд. враховуючи обставини справи та особу винного, вважатиме за можливе замість обмеження волі або позбавлення волі на строк не більш двох років призначити службові обмеження на той же строк.

Особи, що відбули покарання у вигляді службових обмежень для військовослужбовців, вважаються такими, що не мають судимості (п.4 ст.89 КК).

Конфіскація майна (ст.59 КК) полягає в примусовому безоплатному вилученні у власність держави майна, яке є власністю особи, засудженої за вчинення тяжкого або особливо тяжкого корисливого злочину за статтею Особливої частини КК, санкція якої передбачає можливість конфіскації майна.

Умовами конфіскації майна як виду покарання є те, що: а) особа, до якої вона застосована, вчинила тяжкий або особливо тяжкий корисливий злочин (корисливим визнається злочин, який вчинено із корисливих мотивів); б) санкцією статті Особливої частини КК за цей злочин передбачено покарання у виді конфіскації майна. Конфіскація майна характеризується тим, що: а) у засудженого вилучається майно; б) це майно є його власністю; в) воно вилучається примусово; г) вказане майно вилучається не тимчасово, а назавжди, і передається у власність держави; г) держава жодним чином не компенсує власникові вартість вилученого майна.

Засуджений може бути звільнений від конфіскації майна за амністією (ст.86 КК).

Це покарання може бути таких видів: 1) конфіскація усього майна (повна конфіскація); 2) конфіскація частини майна (часткова конфіскація); 3) конфіскація певних видів майна (скажімо, предметів контрабанди - санкція ч.1 ст.201 КК); 4) повна чи часткова конфіскація, поєднана з конфіскацією певних видів майна (наприклад, конфіскація предметів контрабанди та конфіскація майна - санкція ч.2 ст.201 КК).

У разі конфіскації частини майна суд повинен зазначити, яка саме частина майна конфіскується, або перелічити предмети, що конфіскуються.

На наш погляд, законодавець є не зовсім послідовним у визначенні такого виду покарання, як конфіскація майна. Низка положень КК, які стосуються визначення цього виду покарання, є дещо суперечливими.

Так, відповідно до ч.2 ст.59 КК, «конфіскація майна встановлюється за особливо тяжкі злочини, а також за тяжкі корисливі злочини». Однак у багатьох статтях Особливої частини КК, які передбачають відповідальність за злочини, які не є тяжкими та особливо тяжкими, також передбачена конфіскація частини майна, а саме знарядь, засобів і предметів злочину, які є власністю засудженого (наприклад, статті 176, 177, 208, 244, 248, 249). Крім того, у ч.1 ст.59 КК зазначено, що конфіскації підлягає лише майно, яке є власністю засудженого. Проте деякі засоби й предмети злочину можуть і не бути таким майном. Так, ст.334 КК передбачає конфіскацію повітряного судна у разі порушення правил міжнародних польотів, але повітряне судно, як правило, не є власністю його пілота. Відповідно до ст.301 КК, конфіскації підлягають порнографічні предмети, але, згідно із законодавством України, вони не можуть перебувати у власності засудженого.

У разі конфіскації частину майна суд повинен зазначити її розмір (1/2, 1/3 і т. ін.) або перелічити предмети, що підлягають конфіскації. Заміна конфіскації майна грошовою сумою, рівною вартості цього майна, не допускається.

Слід мати на увазі, що при конфіскації всього майна засудженого вона обертається лише на його особисту власність та його частку в загальній власності і не може бути обернена на частку інших осіб, що володіють майном разом з засудженим на праві особистої власності.

Не підлягають конфіскації предмети, необхідні засудженому, членам його сім’ї та особам, що перебувають на його утриманні. Перелік майна, яке не підлягає конфіскації, встановлюється законом України.

Покарання у виді арешту (ст.60 КК) полягає в триманні засудженого в умовах ізоляції в арештному домі (військовослужбовця - на гарнізонній гауптвахті).

Цей вид покарання є дещо схожим із покаранням у виді позбавлення волі: відповідно до ст.51 КВК на засуджених до арешту поширюються правообмеження, аналогічні з тими, що встановлені кримінально-виконавчим законом для осіб, які відбувають покарання у виді позбавлення волі. Але умови відбування цього виду покарання певною мірою є більш суворими. Адже засудженим до арешту, на відміну від засуджених до позбавлення волі, забороняється: побачення з родичами та іншими особами, за винятком захисників; одержання посилок (передач) і бандеролей, за винятком посилок (передач), що містять предмети одягу за сезоном. Крім того, засудженим до арешту надається прогулянка тривалістю лише до однієї години (неповнолітнім - до двох годин), що наближує режим їх тримання до режиму тримання у приміщенні камерного типу (одиночній камері), право телефонної розмови з близькими родичами може бути надано їм лише за виняткових обставин, а правом на короткостроковий виїзд за межі арештного дому вони не користуються взагалі. Засуджені до арешту можуть залучатися адміністрацією виправної установи до робіт з господарського обслуговування установи без оплати їхньої праці, але не більше як на дві години на день.

До засуджених, які відбувають арешт, не можуть застосовуватися звільнення від відбування покарання з випробуванням та умовно-дострокове звільнення від відбування покарання (статті 75 і 81 КК).

Застосування арешту до військовослужбовців має також своїми правовими наслідками те, що: а) час відбування арешту, як правило, не зараховується до загального строку військової служби і вислуги років для присвоєння чергового військового звання; б) під час відбування арешту військовослужбовець не може бути представлений до присвоєння чергового військового звання, призначений на вищестоящу посаду, переведений на нове місце служби, звільнений з військової служби, за винятком випадків визнання його непридатним до військової служби за станом здоров’я; в) під час відбування арешту засудженому військовослужбовцю грошове забезпечення виплачується тільки у розмірі окладу за військове звання.

Арешт не застосовується до осіб віком до шістнадцяти років, вагітних жінок та до жінок, які мають дітей віком до семи років.

Під обмеженням волі (ст.61 КК) розуміється покарання, змістом якого є: а) тримання засудженого в кримінально-виконавчій установі відкритого типу (виправному центрі), як правило, у межах адміністративно-територіальної одиниці відповідного до його постійного місця проживання до засудження, без ізоляції від суспільства в умовах здійснення за ним нагляду і проведення з ним виховної роботи; б) обов’язкове залучення засудженого до праці.

Засуджені до обмеження волі залучаються до праці, як правило, на виробництві виправних центрів, а також на договірній основі на державних або інших форм власності підприємствах, установах чи організаціях.

Відповідно до встановленого законом (ст.59 KBK) режиму відбування цього виду покарання засуджені до обмеження волі мають право, зокрема: носити цивільний одяг, мати при собі гроші та цінні речі, користуватися грішми без обмежень; відправляти листи, отримувати посилки (передачі) і бандеролі, одержувати короткострокові побачення без обмежень, а тривалі побачення - до трьох діб один раз на місяць; у певних випадках на короткочасні виїзди за межі виправного центру.

До осіб, які відбувають обмеження волі, можуть застосовуватися звільнення від відбування покарання з випробуванням, умовно-дострокове звільнення від відбування покарання, а також заміна невідбутої частини покарання більш м’яким покаранням (статті 75, 81-83 КК).

Це покарання призначається на строк від одного до п’яти років. Воно не може бути застосоване до неповнолітніх, вагітних жінок і жінок, що мають дітей віком до чотирнадцяти років, до осіб, що досягли пенсійного віку, військовослужбовців строкової служби та до інвалідів першої і другої груп.

Тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців (ст.62 КК) полягає в ізоляції засудженого військовослужбовця строкової служби та поміщенні його на певний строк до дисциплінарного батальйону.

Тримання в дисциплінарному батальйоні застосовується судом у випадках, передбачених КК, а також у випадках, коли суд, враховуючи обставини справи та особу засудженого, вважатиме за можливе замінити позбавлення волі на строк не більше двох років триманням у дисциплінарному батальйоні на той самий строк (ч.1 ст.62 КК). До засуджених військовослужбовців, які раніше відбували покарання у виді позбавлення волі, тримання в дисциплінарному батальйоні замість позбавлення волі застосовуватися не може.

Військовослужбовці, що відбувають цей вид покарання, не підлягають звільненню від його відбування з випробуванням (ст.75 КК), а також до них не застосовується заміна невідбутої частини покарання більш м'яким (ст.82 КК). Проте до них може бути застосоване умовно-дострокове звільнення від відбування покарання (ст.81 КК).

Особи, що відбувають покарання в дисциплінарному батальйоні, не перестають бути військовослужбовцями. Після відбуття покарання вони повертаються у свою частину для подальшого проходження служби. Час перебування в дисциплінарному батальйоні в строк служби не зараховується. Однак за клопотанням командування частини, куди прибув військовослужбовець після відбуття покарання, бездоганна служба в дисциплінарному батальйоні може бути підставою для рішення командуючого військовим округом чи флотом про зарахування її в строк служби. Особи, що відбули покарання в дисциплінарному батальйоні, визнаються на підставі п.4 ст. 89 КК такими, що не мають судимості.

Тримання у дисциплінарному батальйоні може призначатися лише як основне покарання на строк від шести місяців до двох років у випадках, прямо передбачених у санкції статті КК, за якою кваліфіковано злочин засудженого (наприклад, санкція ч.1 ст.404). Крім того, це покарання призначається тоді, коли суд, ураховуючи обставини справи та особу засудженого, вважатиме за можливе замість позбавлення волі на строк до двох років застосувати тримання у дисциплінарному батальйоні на той же строк. Заміна покарання у виді позбавлення волі триманням в дисциплінарному батальйоні можлива при засудженні військовослужбовця строкової служби як за військовий злочин, так і за будь-який інший злочин.

Тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців замість позбавлення волі не може застосовуватися до осіб, що раніше відбували покарання у виді позбавлення волі.

Позбавлення волі на певний строк (ст.63 КК) полягає в ізоляції засудженого та поміщенні його на певний строк до кримінально-виконавчої установи. Такими установами є виправні колонії мінімального, середнього і максимального рівнів безпеки (ч.4 ст.11 КВК) та виховні колонії (для неповнолітніх) (ст.19 КВК). Вид кримінально-виконавчої установи, до якої має направлятися засуджений, визначається відповідним органом кримінально-виконавчої системи.

Позбавлення волі на певний строк є найбільш поширеним видом покарання. Усього воно зустрічається у більш як 500 санкціях статей Особливої частини КК із приблизно 700. Більше того, санкції понад 300 статей, з яких переважна частина встановлюють відповідальність за злочини, що не є тяжкими та особливо тяжкими, не мають альтернативних видів основного покарання і передбачають лише одне можливе покарання - позбавлення волі.

Позбавлення волі на певний строк застосовується: а) у випадках, спеціально передбачених санкціями статей Особливої частини КК; б) у разі, якщо санкцією статті Особливої частини КК передбачено довічне позбавлення волі, але якщо суд вважає за можливе застосувати позбавлення волі на певний строк (ч.1 ст.64 КК); в) при заміні довічного позбавлення волі позбавленням волі на певний строк в порядку амністії чи помилування (статті 86, 87 КК).

Позбавлення волі на певний строк пов’язане з обмеженнями конституційних прав людини на свободу вільного пересування, вибору місця проживання, на відпочинок тощо, які визначаються режимом відбування даного виду покарання. При цьому засуджений піддається виховному впливу.

Особа може бути звільнена від відбування цього покарання з випробуванням, якщо вона засуджена на строк не більше п’яти років (ст.75 КК), а також може бути умовно-достроково звільнена від відбування покарання (ст.81 КК). Невідбута частина позбавлення волі може бути замінена судом більш м’яким покаранням (ст.82 КК).

Довічне позбавлення волі (ст.64 КК) є найсуворішим з усіх видів покарань і полягає в ізоляції засудженого та поміщенні його до кримінально-виконавчої установи довічно.

Довічне позбавлення волі встановлюється за вчинення особливо тяжких злочинів і застосовується судом тільки у разі, якщо воно вказане в санкції статті Особливої частини КК. Особлива частина КК містить лише одинадцять санкцій, які передбачають довічне позбавлення волі (ст.112, ч.2 ст.115, ч.3 ст.258, статті 348, 379, 400, ч.4 ст.404, ч.2 ст.438, ч.2 ст.439, ч.1 ст.442, ст.443).

Верховний Суд України у своїй постанові від 7 лютого 2003 р. № 2 «Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров’я особи» вказав на те, що «призначення цього покарання повинне мотивуватись у вироку з обов’язковим наведенням обставин, які, на думку суду, перешкоджають застосуванню позбавлення волі на певний строк. Якщо винуватими у вчиненні злочину визнано кількох осіб, яким призначається довічне позбавлення волі, у вироку мають бути окремо наведені відповідні мотиви щодо кожної з них».

Особи, засуджені до довічного позбавлення волі, не підлягають звільненню від відбування покарання з випробуванням (ст.75 КК), умовно-достроковому звільненню від відбування покарання (ст.81 КК), до них не застосовується заміна невідбутої частини покарання більш м'яким (ст.82 КК). Проте, актом про помилування може бути здійснена заміна засудженому призначеного судом покарання у виді довічного позбавлення волі на позбавлення волі на строк не менше двадцяти п’яти років (ст.87 КК).

Довічне позбавлення волі не застосовується до осіб, що вчинили злочин у віці до 18 років і до осіб у віці понад 65 років, а також до жінок, що були в стані вагітності під час вчинення злочину чи на момент постановлення вироку.

Висновки

У різні часи і епохи суспільство дивилося на покарання під різними точками зору, виходячи з основних принципів, які панували на той час. І на сьогодні у світі немає єдиної точки зору щодо поняття покарання і мети покарання.

Але відповідно до чинного кримінального законодавства покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого.

Основними ознаками покарання є те, що воно виступає заходом державного примусу і є юридичним наслідком злочину, має публічний характер, а також полягає у передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого і виражає негативну оцінку держави і суспільства на вчинені злочинні дії. Покарання призначається лише особі, засудженій за вчинення злочину і тягне за особою судимість.

Основна мета покарання полягає у карі і виправленні засудженого, попередженні нових злочинів як з боку злочинця так і з боку інших осіб.

[1] Бартновская Г. В. Индивидуализация наказания как одно из средств обеспечения его эффективности // Преступность и ее предупреждение. - Л., 1971.-С. 140.

Дата добавления: 2014-01-04