Примусове лікування

Примусове лікування відрізняється від примусових заходів медичного характеру певною специфікою. Воно застосовується до осіб, які вчинили злочин в стані осудності, але мають хворобу, що становить небезпеку для здоров’я інших осіб.

Частина 2 статті 14 КК 1960 р. визначала, що суд незалежно від призначеного кримінального покарання, може направити на примусове лікування особу, яка вчинила злочин і хворіє на алкоголізм чи наркоманію. На відміну від КК 1960 р. чинний КК не встановлює перелік захворювань, які підлягають примусовому лікуванню, водночас в ч.1 ст.96 КК зазначено, що примусове лікування застосовується до осіб, які вчинили злочин та мають хворобу, що становить небезпеку для здоров’я інших осіб. Отже, слід зробити висновок, що перелік таких хвороб більш ширший ніж алкоголізм та наркоманія.

Основи законодавства України про охорону здоров’я від 19 листопада 1992 року (ст. 53) відносять до таких небезпечних захворювань туберкульоз, психічні, венеричні захворювання, СНІД, лепру, хронічний алкоголізм, наркоманію. Крім того, особливо небезпечними хворобами є група інфекційних захворювань, які характеризуються високою заразливістю: чума холера, жовта гарячка, натуральна віспа, сибірка, тиф тощо. Повний перелік цих хвороб, передбачений Наказом МОЗ України від 19 липня 1995 року № 133 «Про затвердження Переліку особливо небезпечних, небезпечних інфекційних та паразитарних хвороб людини і носійства збудників цих хвороб».

Порядок здійснення госпіталізації та лікування таких хворих, у т. ч. в примусовому порядку, встановлюється законодавством.

Підставою для застосування примусового лікування (так само як і примусових заходів медичного характеру) є сукупність медичного та юридичного критеріїв. Юридичний критерій полягає у наявності в діях винного ознак складу злочину. Медичний виражається в наявності у винного хвороби, що становить небезпеку для здоров’я інших осіб.

Направлення на примусове лікування може застосовуватись лише у випадку визнання особи винною у вчиненні злочину і постановлення обвинувального вироку з призначенням покарання. Саме направлення засудженого на примусове лікування не є покаранням, воно призначається судом поряд з останнім і не повинно впливати на його суворість.

Оскільки ст. 96 КК не пов’язує примусове лікування з віком, воно може бути застосоване й до неповнолітніх та осіб похилого віку (абз. 2 п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 11 жовтня 1985 р. № 7 «Про практику застосування судами України законодавства, спрямованого на подолання пияцтва і алкоголізму, викоренення самогоноваріння»)[5]. Не виключається застосування примусового лікування до непрацездатних осіб.

Примусове лікування від алкоголізму або наркоманії застосовується лише за наявності відповідного висновку лікувальної установи (ч.4 ст.324 КПК) або лікарської комісії (ч.2 ст.411¹ КПК). У висновку компетентної лікарської комісії (до складу якої входять лікар-психіатр або лікар-нарколог (голова), невропатолог і терапевт) повинні бути зазначені відомості клінічного обстеження хворого та відомості, які містяться в матеріалах кримінальної справи і характеризують особу обвинуваченого, а також інформація про наявність чи відсутність протипоказань для такого лікування. Зазначений висновок може розглядатися як підстава для застосування примусового лікування, якщо він відповідає вимогам, які до нього пред’являються (абз. 1 п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 11 жовтня 1985 р. № 7 «Про практику застосування судами України законодавства, спрямованого на подолання пияцтва і алкоголізму, викоренення самогоноваріння»)[6].

Як вже зазначалось раніше, примусове лікування призначається разом з покаранням. Таке покарання може бути як пов’язане, так і не пов’язане з ізоляцією від суспільства. При засудженні до позбавлення або обмеження волі таке лікування здійснюється за місцем відбування покарання. В разі призначення інших видів покарань примусове лікування здійснюється у спеціальних лікувальних закладах (ч.2 ст.96 КК). Порядок, умови та особливості відбування покарання і виконання примусового лікування регламентується кримінально-виконавчим законодавством, зокрема Кримінально-виконавчим кодексом України (ч.1 ст.117 КВК).

Якщо під час відбування покарання у виді позбавлення волі буде встановлено, що засуджений має хворобу, яка становить небезпеку для здоров’я інших осіб, та відмовляється від лікування, адміністрація колонії вносить до суду подання про застосування до такої особи примусового лікування (ч.2 ст.117 КВК).

Оскільки ст. 96 КК не містить вказівки на строки примусового лікування, суди не вправі у вироку встановлювати такий строк. Тривалість лікування залежить від його результатів.

Питання про продовження або припинення примусового лікування не передбачені кримінальним законодавством. Водночас у ст. 411¹ КПК вказано, що питання про припинення примусового лікування від алкоголізму чи наркоманії призначеного відповідно до ст.96 КК України, вирішується суддею районного (міського) суду за місцем знаходження установи виконання покарань або медичного закладу, де засуджений перебуває на лікуванні, за поданням адміністрації цієї установи чи закладу на підставі висновку лікарської комісії.

За втечу із спеціалізованого лікувального закладу, а також по дорозі до нього встановлена кримінальна відповідальність у ст. 394 КК.

Висновки

Законодавство України по відношенню до осіб, які вчинили суспільно небезпечне діяння в стані неосудності або захворіли душевною хворобою після вчинення злочину, переслідує мету забезпечити безпеку суспільства і передбачити вчинення такими особами повторного діяння, а також вилікувати хворого від його недугу.

Ця ціль досягається шляхом застосування примусових заходів медичного характеру. Примусові заходи медичного характеру – це заходи державного примусу, які застосовуються до осіб, що визнані вироком суду неосудними, вчинили суспільно – небезпечне діяння в стані неосудності. Або, які вчинили суспільно-небезпечне діяння, в стані осудності, але захворіли до винесення вироку чи під час відбування покарання на душевну хворобу, що позбавляє їх можливості усвідомлювати свої дії або керуватися ними. Такий захід державного примусу є виправданим, оскільки він є засобом попередження злочинності, яка в даний період розвитку суспільства є негативним соціальним явищем.

Особи, які вчинили суспільно-небезпечні діяння в стані неосудності не є суб‘єктами злочину. Вони не підлягають кримінальній відповідальності і покаранню. До них можуть бути застосовані лише примусові заходи медичного характеру.

Здійснювати заходи медичного примусу за законом повинні в психіатричних лікарнях із загальним, посиленим і суворим наглядом.

Примусове лікування проводиться доти, поки хворий перестане бути небезпечним для оточуючих.

Ці примусові заходи скасовуються при видужанні особи чи зміні її психічного стану.

[1] Відомості Верховної Ради України вiд 12.05.2000 - 2000 р. - № 19. – Ст. 143.

[2] Горобцов В.И. Юридическая природа принудительных мер медицинского характера//Уголовно-правовые средства борьбы с преступностью. – Омск, 1983. – С.38-39.

[3] Шакаров Э.Т. Принудительные меры медицинского характера по делам о невменяемых: Автореф. дисс. … канд. юрид. наук. Ташкент, 1989. – С. 14.

[4] Зелинская Н.А. Принудительные меры медицинского характера // Уголовное право РФ. Общая часть: Учебник / Под ред. А.И. Рарога. - М., 2001. – С. 493, 494, 498.

[5] Збірник постанов Пленуму Верховного суду України у кримінальних справах. – Х.: «Одіссей»,2003. – С.14

[6] Так само.

Дата добавления: 2014-01-04