Літературна мова. Мовна норма. Культура мови. Культура мовлення під час дискусії

Літературна мова — це оброблена, унормована форми загальнонародної мови, яка в писемному та усному різнови­дах обслуговує культурне життя народу, всі сфери його сус­пільної діяльності.

За функціональним призначенням — це мова державного законодавства, засіб спілкування людей у виробничо-мате­ріальній і культурній сферах, мова освіти, науки, мистецтва засобів масової інформації.

Літературна мова реалізується в усній і писемній формах

Писемна форма літературної мови функціонує в галузі державної, політичної, господарської, наукової і культурної діяльності.

Усна форма літературної мови обслуговує безпосереднє спілкування людей, побутові й виробничі потреби суспільства.

Сучасна українська літературна мова сформувалася на основі південно-східного наріччя, увібравши в себе окремі діалектні риси інших наріч. Зачинателем нової української літературної мови був І. П. Котляревський — автор перших великих художніх творів українською мовою ("Енеіда", "На­талка Полтавка", "Москаль-чарівник"'). Він першим вико­ристав народно-розмовні багатства полтавських говорів і фольклору.

Основоположником сучасної української літературної мови по праву вважають Тараса Григоровича Шевченка Саме він уперше "своєю творчістю підніс її на високий рівень суспільно-мовної і словесно-художньої культури, за­клав основи для розвитку в ній наукового, публіцистичного інших стилів літературної мови... У мові творів Шевченка знайшли глибоке відображення народнопоетична творчість, усно-розмовні форми народної мови". Традиції Т. Шевченка розвитку української літературної мови провадили далі у своїй творчості І, Франка, Леся Українка, Панас Мирний, Коцюбинський та інші письменники.

В основу української літературної мови деякі письменники й до Т. Шевченка намагалися покласти живу народну живу, але це мало переважно діалектний характер: мова І. Котляревського спиралася на полтавську говірку, мова Г. Квітки-Основ'яненка — на харківську, мова І. Вагилевича, М, Шашкевича, Я. Головацького — на говірки Галичини тощо. Т. Шевченко першим "піднісся до розуміння синтечності і соборності" літературної мови.

Проте ще довго точилася дискусія щодо галицького впливу на українську літературну мову. За збагачення її галицькими елементами ступали О. Пчілка, М. Драгоманов, В. Мова (Лиманський), М. Старицький, І. Франко, Леся Українка, М. Коцюбинський. Проти були П. Куліш, І. Нечуй-Левицький, Б. Грінченко, А, Кримський. Через певний час дискусія привела до судження крайностей і ствердження середньої лінії. Однак сучасна літературна мова широко використовує галицькі елементи: в абстрактній лексиці (засада, властивість, зарозумілість, необізнаний, вплив, відчувати); в поняттях побуту (парасоля, кава, серветка, цукерки, тістечко); в адміністративно-канцелярській сфері (звіт, уряд); подвійний наголос (засідання, роки, тисячі, часу); вживання прийменників (о першій годині, за наказом, за десять хвилин одинадцята, по обіді).

Українська літературна мова постійно розвивається і збагачується. Цей процес супроводжується усталенням, шліфуванням обов'язкових для всіх літературних норм

Дата добавления: 2014-01-04