Культурогенез українського народу. Періодизація та витоки української культури

План

Історичні умови виникнення та джерела формування української культури

Тема 2.

1. Культурогенез українського народу. Періодизація та витоки української культури.

2. Матеріальна та духовна культура стародавнього населення України (палеоліт, мезоліт, неоліт, енеоліт). Феномен Трипільської культури.

3. Культура мідно-бронзової та залізної доби (кіммерійці, скіфи, сармати, антична епоха Причорномор‘я).

4. Характерні риси культури ранньослов‘янського періоду. Зарубинецька та Черняхівська культури.

Розв'язуючи проблеми, пов'язані з кожною із національних культур, неможливо обійти увагою питання про її походження.

Жоден фактор, що визначає нації сучасного світу, не може пояснити самобутність кожної національної культури. Тільки у неповторному комплексі природних, расово-етнічних, мовних та геополітичних факторів, що діяли в конкретному історичному часі, й формувалися народи теперішнього світу, а разом із ними зростали їх унікальні культури.

Отже, Національна культура - це сукупність символів, вірувань переконань цінностей, норм поведінки, які характеризують духовне життя певної нації.

Не є винятком і культура України. її особливості, без сумніву, здебільшого зумовлені природно-географічними характеристиками регіону, і, з одного боку, надзвичайно сприятливого для землеробства. З іншого боку, різні ландшафтні зони українських земель та їх кліматичні умови завжди приваблювали різні народи. Це робило українську територію небезпечною для існування, прискорювало міграційні процеси, пожвавлювало культурний обмін між народами. Водночас це призводило і до винищення тих культур, які плідно розвивалися на наших землях упродовж тисячоліть. Не випадково, що такі високі культури, як трипільська, чорноліська та інші, які майже досягли у розвитку межі переходу до ранньокласової цивілізації.

За характером українська культура належить до культур слов'янського типу, проте генетична спорідненість українців з іншими слов'янськими народами не виключає не лише культурної, а й етнічної унікальності населення.

Етнокультурні проблеми походження слов'ян постали перед наукою давно.

Тривалий час в історичній науці спостерігалося протиборство двох протилежних теорій походження українського народу — міграційної та автохтонної. Численні дослідження О.Шахматова, О.Преснякова, В.Хвойки, В.Грекова, П.Третьякова, Б.Рибакова, В.Петрова дають підстави вважати автохтонну теорію максимально наближеною до істини.

Походження слов´ян та їх культури проблема досить складна і суперечлива. Слов´яни — це один з величезних давньоєвропейських етносів, що, на відміну від інших народів, з певним запізненням включився в сферу тих історичних подій. Власне, можна умовно виділити чотири концепції.

Перша і найдавніша концепція карпато-дунайська теорія, пов´язана з ім´ям літописця Нестора. Друга концепція вісло-одерської теорії (Ю. Костишевського та М. Рудницького

Прихильники третьої концепції намагаються розширити межі території можливого проживання стародавніх слов´ян між Дніпром і Віслою.

Згідно з четвертою концепцією на рубежі III—II тис. до н. е. з індоєвропейської етнічної спільноти виділилася германо-балто-слов´янська група, яка обіймала територію в межиріччі Одри і Дніпра (Б.О. Рибаков). Стосовно різних періодів розселення слов´ян наведені концепції є справедливими, оскільки вони відповідають історичній правді. Але визначити етнічну належність археологічних культур глибокої давнини, не зіставляючи їх з пізнішими етнічно визначеними культурами, практично не можливо.

За такого становища необхідним виявляється реконструкція культури слов´янських племен на основі вивчення письмових та речових джерел.

Письмові джерела фіксують культуру стародавніх слов´ян досить виразно і прив´язано до певної території. Але фіксація починається з того часу, коли наші далекі предки вийшли на історичну арену Європи як більш-менш сформована суспільно-політична сила (приблизно середина І тис. н. е.). Візантійські вчені в VI ст. (зокрема Йордан, Менандр Протиктор, Прокопій Кесарійський, Маврикій Стратег) пишуть про слов´ян, називаючи їх антами, венедами і склавінами. Вони характеризують слов´ян як численний, культурний і соціальноактивний народ, який бере участь у політичному й культурному житті Південно-Східної Європи.

У дослідженні культури слов´янських народів важливе місце належить лінгвістичній науці, оскільки вивчення мови нерозривно пов´язане з історією народу. Особливе місце в лінгвістиці має картографування архаїчних слов´янських гідронімів і топонімів, що дозволяє визначити шляхи і райони розселення стародавніх слов´ян.

Отже, територія формування слов´янської етнокультурної спільноти була досить обширною.

Археологічні дослідження стародавньої культури допомогли розкрити складність процесів етнокультурного розвитку на території Південно-Східної Європи на рубежі І тисячоліття до н. е. — І тисячоліття н. е. Цей період характерний безперервним заселенням слов´янськими племенами територій і розвитком їх культур, а також зовнішніми впливами на слов´янську культуру (зокрема іранського, фракійського, германського, балтського і тюркського культурних компонентів). Питання про історію та витоки української культури є складним і дискусійним. Одні дослідники вважають, що розвиток української культури почався в епоху середньовіччя, а до того культуротворчий процес не раз руйнувався внаслідок активних міграційних процесів та нападів різних завойовників. Інші твердять, що витоки культури треба шукати з епохи бронзи (II тис. до н. е.). Безумовно, продовж тисячоліть населення України не залишалось етнічно і культурно однорідним. Міграції племен, їх контакти з іншими народами були явищем досить поширеним. Але ці процеси не приводили до повної асиміляції племені, абсолютної руйнації його історичної пам´яті та культури. Окремі етноси можуть виникати і гинути, розквітати і занепадати, але культурні надбання, принаймні якась їх частина, зберігаються і передаються, примножуючись, у спадок новим поколінням. Спадкоємність є закономірністю розвитку культури.

Дата добавления: 2014-01-04