Ліквідація царизмом автономії України

У XVIII ст. Україна ще певний час існувала як відокремлена частина Російської імперії. Водночас у процесі зміцнення абсолютної влади монархії, продовження попередньої політики "збирання руських земель", активізації експансії в Балтію, Центральну Європу, Чорноморський басейн українська територія розглядалася як економічна стратегічна база для реалізації цієї мети.

У 1744 р. було санкціоновано "вибори" нового гетьмана, які відбулися наприкінці лютого 1750 р. Новим гетьманом став Кирило Розумовський. З часом імперська влада поступово звужувала його повноваження, заборонивши самостійно призначати полковників, мати стосунки з іншими державами, взяла під контроль бюджет.

У своїй діяльності К. Розумовський схилявся до республікансько-аристократичного правління в Гетьманщині. У прийнятому старшинською радою документі "Прошения малороссийского шляхетства и старшин, вместе с гетманом о восстановлении разных старинных прав Малороссии" з 23 пунктів (грудень 1763 р.) містилася програма відродження державної автономії Гетьманщини. У цьому документі передбачалося відновлення статусу козацької держави Б. Хмельницького. Однак Катерина II, прихильниця освіченого абсолютизму, вважала: будь-які автономні формування в країні заважають раціоналізації управління, прийняттю універсальних законів, ефективній колонізації територій і ліквідації економічних бар'єрів. Тому в лютому 1764 р. цариця вирішила ліквідувати посаду гетьмана. К. Розумовський майже 9 місяців опирався цьому. У листопаді було видано маніфест "Малороссийскому народу", в якому йшлося про ліквідацію посади гетьмана і створення Малоросійської колегії. Президентом її та генерал-губернатором краю став граф Петро Румянцев. Козаків було зараховано до кавалерійських частин, іншим надано статус державних селян і названо "військовими обивателями".

Зруйнування Запорозької Січі, за словами І. Нагаєвського, стало символом занепаду державницьких традицій в Україні. У таємній інструкції П. Румянцеву Катерина II зобов'язувала його навести в Гетьманщині належний "порядок", розділити військову й адміністративну владу, контролювати надходження податків до російської казни, вносити розкол у стосунки старшини і народу, неухильно проводити "обрусіння краю", маючи на увазі уподібнення українського суспільно-політичного ладу, політико-адміністративних механізмів до загальноімперських вимог. У жовтні 1781 р. старшині було надано дворянський стан, а через 4 роки в "Жалуваній грамоті дворянству" цей статус було узаконено — як нагороду за зраду національних інтересів. Із запровадженням у 1783 р. кріпосного права, знищенням Запорозької Січі, до 30-х років XIX ст. елементом автономії залишалися тільки станові суди. Унаслідок цього наприкінці XVIII ст. українців було перетворено на селянську націю з партикулярною (політично розколотою) атмосферою соціального буття, духом малоросійського провінціалізму.

Царський уряд неухильно руйнував колишній політико-адміністративний устрій України, порядки козацького самоуправління, не дозволяючи хоча б мінімальних прав самостійності. Утвердження великоросійського законодавства і державної практики (посилення кріпацтва) погіршило становище українського народу, зміцнило позиції української старшини, за якою було визнано дворянські права і земельні наділи. Старшина в основному була задоволена своїми правами. Змирившись із втратою автономії, вона стала підтримувати політику царського уряду. Безумовно, "продажність" української еліти та "підступність" російської влади зіграли помітну роль у перетворенні України на звичайну російську провінцію. Та більш суттєвим було те, що Українська держава з її демократичною формою правління ніяк не вписувалась у рамки абсолютистської монархічної Росії. її демократичні державні інституції рано чи пізно повинні були зникнути під натиском загальноімперських органів управління. Цьому сприяла і міжнародна ситуація, бо жодна з сусідніх держав не бажала мати справу з сильною і незалежною Україною.

Ліквідації української державності також сприяли:

— відірваність українських суспільних верств від військового устрою держави;

— відсутність природних кордонів української території, її відкритість з усіх боків;

— незначний розвиток урбанізації, а через це — слабкість міщанства, інтелігенції;

— психічна двоїстість українців (хитання між лояльністю до московського царя та українським патріотизмом).

Нове дворянство України відірвалося не лише від народу, але й від влади і, бувши мислячою елітою, потрапило у суспільний вакуум. Наслідками цього стали необґрунтована мрійливість, бурхлива радикалізація або поривання в містицизм. Національна верхівка українського суспільства перетворилася на інертну політичну силу, її становий егоїзм та пристосовництво витіснили ідеї національно-державного будівництва.

Дата добавления: 2014-01-04