Критерії визнання та правила обліку необоротних активів

ПЛАН

ТЕМА: НІМЕЦЬКА КЛАСИЧНА ФІЛОСОФІЯ

1. Умови формування та особливості німецької класичної філософії.

2. Філософські погляди І. Канта.

3. Філософія людського «Я» Й. Фіхте та ідеалізм Ф.Шеллінга.

4. Філософія абсолютної ідеї Г. Гегеля та антропологічний матеріалізм Л. Фейєрбаха.

1.Умови формування та особливості німецької класичної філософії.

Важливу роль у формуванні німецької класичної філософії відіграли досягнення природознавства та суспільних наук: стали розвиватися фізика і хімія, просунулося вперед вивчення органічної природи. Відкриття в сфері математики, вчення Ламарка про обумовленість розвитку організму навколишнім середовищем, астрономічні, геологічні, ембріологічні теорії, а також теорії розвитку людського суспільства – все це з гостротою і необхідністю поставило на перший план ідею розвитку, як теорію і метод пізнання дійсності.

Визначну роль у розвитку німецької філософської культури відіграло Просвітництво. У Німеччині, як і в інших країнах, воно охопило всі сфери духовного життя (дещо пізніше ніж у Франції та Англії).Початок просвітництва в німецькій філософії пов'язують з Х. Вольфом продовження у Г. Лессинга, Й. Гердера, Ф. Шлегеля і т.д. Злетом німецької гуманістичної культури є творчість також гігантів думки і художньо-естетичної культури, як І. Гете та Ф. Шіллер.

На політичній карті Німеччини існували роздроблені держави, для об'єднання і централізації яких ще були відсутні економічні правові передумови. Але історія філософії засвідчує, що передові філософські вчення нерідко виникають в порівняно відсталих в економічному відношенні країнах, якщо вони мають змогу використовувати досвіт більш передових країн.

Німецька класична філософія – це колосальне досягнення в сфері філософії вона представлена працями І. Канта, І. Фіхте, Ф. Шеллінг, Г. Гегеля, Л. Фейербаха.

2. Філософські погляди І. Канта.

Основоположником німецької класичної філософії вважають І.Канта (1724-1804). Він був не лише філософом, а і глибоким мислителем. У праці «Загальна природна історія і теорія неба» Кант висловив геніальну гіпотезу про закономірне виникнення Сонячної системи з газових туманностей, що була грандіозним завоюванням астрономії і не втратила своєї значущості і нині.

Філософські погляди Канта суттєво змінювалися впродовж його духовного розвитку. Якщо до початку 80-х років XVIII ст. він займався головним чином природничо-науковими питаннями, то після – загально філософськими, тобто проблемами буття, пізнання, людини, моралі, держави і права, естетики. Кант своє вчення цього періоду назвав «Критикою розуму». Ця філософія складена у працях «Критика чистого розуму», «Критика практичного розуму», «Критика здатності судження». У першій вчення про пізнання, у другій – етику, у третій – естетику. Основу всіх трьох «Критик» становить вчення про «речі в собі» і «явища»(«річ для себе»).

Існує незалежний від нашої свідомості світ речей «речі в собі». Пізнання починається з того, що «речі в собі» в собі діють на органи чуття і викликають відчуття. Це матеріальна позиція: первинною є не свідомість, а речі матеріального світу. Як тільки Кант переходить до розгляду питання про пізнання світу, він переходить на позиції ідеалізму(це дуалізм).

Ідеалізм полягає у твердженні, ніби ані дані наших органів чуття, ані поняття і судження розуму не дають нам і не можуть дати теоретичного знання про «речі в собі» (це агностицизм), людина пізнає тільки явища. «Речі в собі» зрештою у Канта виявляються трансцендентними, потойбічними.

За Кантом, знання завжди виражаються в формі судження, в якому фіксується зв'язок між двома поняттями: суб'єктом і предикатом судження. Існує два види зв'язку. Перший коли предикат не дає нового знання про суб'єкт(предмет). Це аналітичні судження за Кантом. Другий – коли предикат не витікає із суб'єкта, а з'єднується з ним. Кант називав такі судження синтетичними. [Приклади: аналітичне судження «Усі тіла мають протяжність»; синтетичне: «деякі тіла мають вагу».]

Синтетичні судження є апостеріорні («Деякі лебеді – чорні» з досвіду) і апріорні («Все, що трапляється, має причину» – не засновані на досвіді). Апріорними синтетичними судженнями Кант називає природне значення, тому основне для нього питання про джерело знання, види його і межі, він формулює, як питання про можливості апріорних синтетичних суджень в важливих для Канта трьох видах знань: в математиці, теоретичному природознавстві та метафізиці. Розв'язання цих питань Кант пов'язує з дослідженням трьох основних для нього пізнавальних здібностей: чуттєвості, розсудку (глузду) і розуму. Чуттєвість – здатність до відчуттів, розсудок-здатність до понять і суджень, розум – здатність до умовиводів, що доходять до ідеї(понять розуму про безумовну єдність усіх обумовлених явищ).

Досліджуючи форми чуттєвого пізнання, Кант приходить до висновку, що вони (форми) не є поняттями, а «чуттєвою інтуїцією» (наочним уявленням або чуттєвим спогляданням). У математиці, тобто в сфері чуттєвого пізнання є можливими апріорні синтетичні судження, тому що в основі усіх математичних положень знаходяться апріорні форми нашої чуттєвості-простір і час. [У судженнях математики синтез суб'єкта з предикатом базується або на чуттєвому спогляданні простору (в геометрії), або на чуттєвому спогляданні часу(в арифметиці, де арифметична операція рахунку передбачає в якості умови послідовність моментів у часі)]. Отже у Канта простір і час перестають бути формами існування самих речей. Вони стають апріорними формами чуттєвості.

У теоретичному природознавстві теж можливі апріорні синтетичні судження завдяки категоріям, які не є формами буття, а поняттями розсудку. Вони не відображають змісту, знайденого в чуттєвому досліді (пізнанні), а є лише формами під які розсудок підводить дані відчуттів. Отже і вони є апріорними (додосвідними). За Кантом, знання завжди складається з синтезу відчуттів з поняттями. Яким чином? Завдяки загальним і необхідним законам, які лежать в основі усіх природничих наук. Як би не відрізнялися між собою предмети природничих наук, наукове знання про них можливе лише при умові, що розсудок мислить предмети і явища природи як підпорядковані трьом законам: закону збереження субстанції, закону причинності й закону взаємодії субстанції. І все ж вони належать не самій природі, а нашому розсудку, для якого вони вищі апріорні зв'язки всього того, що розсудок може мислити. Наша свідомість сама будує предмет не в тому розумінні, що вона породжує його чи надає йому буття, а в тому, що надає предмету, який пізнається ту форму, під якою він тільки й може пізнаватися, – форму всезагального і необхідного знання. Отже, філософія Канта є суб'єктивним ідеалізмом (свідомість будує об'єкт), а його висновки, що ні форми чуттєвості, ні категорії розсудку, ні навіть вищі основоположні знання(закони) не становлять означень самих «речей у собі» (пізнати їх неможливо) є агностицизмом.

Аналізуючи питання про можливості апріорних синтетичних суджень в теоретичній філософії («метафізиці»), Кант спочатку досліджує здатність розуму. У нього це не здатність до умовиводу лише, а здатність до такого умовиводу, який призводить до виникнення ідеї. Їх три: ідея про думку, як про безумовну сукупність усіх психічних явищ; ідея про світ як безумовну цілісність низки причинно-обумовлених явищ і ідея про Бога як безумовну причину всіх обумовлених явищ. [У принципі Кант вважав, що немає логічних доказів буття Бога, але стверджував, що вірити в Бога не тільки можна, а й необхідно: як без віри примирити вимоги моральної свідомості з існуванням зла].

Досліджуючи здатності людського розуму філософ стверджував, що він неминуче впадає в антиномії, у суперечність з самим собою, коли намагається вийти за межі чуттєвого досвіду і пізнати світ як ціле. [Антиномія – суперечність між двома твердженнями, кожне з яких однаково логічно доведене в даній системі].

Кант фіксує чотири антиномії:

1) світ має початок у просторі й часі – світ нескінченний (не має початку…);

2) усяка складна субстанція складається з простих речей – у світі немає нічого простого;

3) у світі існує свобода – ні, все підпорядковується тільки законам природи;

4) існує необхідна істота Бог як першооснова світу – жодної абсолютно необхідної істоти немає.

У вченні про суперечності (антиномії) Кант підкреслив їх об’єктивність у пізнавальній діяльності, що сприяло подальшому розвиткові діалектики.

У вченні про мораль Кант увів «категоричний імператив» – моральний закон, який вимагає, щоб кожен індивід діяв так, щоб завжди відносився до людства, до себе і до кожного іншого як до мети і ніколи не відносився як до засобу (або: поступай відповідно до вимоги, керуючись якою ти можеш побажати, щоб вона стала всезагальною).

Кант визнавав рівність усіх перед законом. Ідеальним станом суспільства він вважав злагоду між окремим особами і державами.

Необхідною умовою вдосконалення людського роду є суперечності історичного процесу, суть яких в тому, що люди водночас схильні об’єднуватися (в суспільство) і через властиву їм недоброзичливість чинити один одному протидію, що загрожує суспільству розпадом.

Кант мав величезний вплив на подальший розвиток філософії: багато філософських шкіл так чи інакше тяжіють до його вчення. Суперечності філософії Канта стимулювали критику його позицій, в тому числі й дуалістичних. Кантівський «коперниканський переворот», поставивши на перший план думку, а не предмет, активно-творче діяння, а не пасивне споглядання, звичайно ж був поворотом до ідеалістичного тлумачення реальності. Водночас це був поворот і до тлумачення реальності, адже недвозначно обґрунтовує примат практичного розуму (морально-етичної сфери) перед теоретичним.

3. Філософія людського «Я» Фіхте та ідеалізм Шеллінга.

Фіхте створив систему суб’єктивної ідеалістичної діалектики (свою філософію він називав реал-ідеалізмом, ідеал-реалізмом або науковченням). Він заперечував кантівську «річ у собі», виходячи з ідеї примату практичного розуму перед теоретичним. Фіхте вважав найвищою властивістю розуму інтелектуальне споглядання (абу інтелектуальну інтуїцію). Тільки коли ми починаємо розглядати думку як початок діяльний (діяльності), практичний, виникає протилежність суб’єкта і об’єкта. Таким чином, не теоретична властивість робить можливою практичну, а навпаки, практична властивість – теоретичну.

Основою буття, за Фіхте, є «абсолютне Я», що виступає тотожністю всіх окремих людських Я («емпіричних Я»). Фіхтеанське «Я» не тільки розум, але і воля, не тільки пізнання, але і дія. Отже, головним поняттям його філософії є самосвідомість, «Я», а головна властивість – діяльність. Все, що безпосередньо не є Я, за Фіхте, є «не-Я», продукт Я. Уся діалектика реалізується, по суті, в сфері Я, об’єктивна діалектика залишається поза полем зору Фіхте.

[Гете о креде Фихте: «Вот кредо жизни молодой: Мир не был до меня и создан мной».]

Шеллінг у своїй системі «трансцендентального ідеалізму» («філософії тотожності») заявляє, що ні суб’єкт (фіхтеанське «Я», ні об’єкт (фіхтеанське «не-Я»)не може бути прийнятий за вихідне, початкове. Таким вихідним може бути лише їх нероздільна єдність, тотожність. Ця вихідна тотожність є чимось до свідомим (адже свідомість є вже істотною ознакою відмінності суб’єкта від об’єкта), або, як вважає Шеллінг, «несвідомим». Цю ідею несвідомого він запозичив у Канта, який вважав, що предмет досвіду ствоюються несвідомою «продуктивною силою уяви». Ця першооснова має несвідоме хотіння та діяння. Ця абсолютна тотожність відрізняє себе від самої себе, внаслідок чого народжується природа. Історія природи вносить у вчення про природу ідею розвитку: природа передує виникненню людської свідомості. Шеллінг оголосив необхідною умовою дослідження природи пошук динамічних реальних суперечностей. Через це його філософія природи перетворюється на ідеалістичну діалектику природи.

Бог, за Шеллінгом, є розумом. Самосвідомість розуму – це самосвідомість Бога. Різниця між Богом і людиною в тому, що в Бога його особливість і свобода – безмежні, а в людини – обмежені.

[Трансцендентальний – у певній мірі апріорний, до досвідний; трансцендентний – протилежний іманентному. Те, що знаходиться за межам свідомості і пізнання. «Річ у собі» – трансцендентна]

4. Філософія абсолютної ідеї Г.В.Ф.Гегеля та антропологічний матеріалізм Л.Фейєрбаха.

На думку Гегеля, ані свідомість, ані матерія не є первинними. Головним поняттям його філософії є поняття абсолютної ідеї. Він прагнув довести, що мислення як субстанціональна сутність існує не поза світом, а власне в ньому самому, складаючи його внутрішній світ і виявляючись у всій багатогранності явищ дійсності. Гегель мав на меті створити універсальну «науку про абсолютну ідею», таку, яка б включала пояснення сутності Бога як буття абсолютної ідеї у сфері чистої думки («Наука логіки»), природи як «інобуття» абсолютної ідеї («Філософія природи») та аналогічне пояснення суспільного життя («Філософія духу»).

Об’єктивно існуючу абсолютну ідею (абсолютний дух) він розглядає як універсальну духовну субстанцію світу, яка живе і розвивається відповідно до об’єктивних законів діалектики (закон взаємного переходу кількісних змін у якісні, боротьби і єдності протилежностей, заперечення заперечення).

Мислення, згідно з Гегелем, «відчужує» своє буття у вигляді матерії природи, яка є «інобуттям» нібито об’єктивно існуючого мислення. З цієї точки зору розум – це не специфічна особливість людини, а першооснова світу, із чого робиться висновок: світ за своєю природою розумний, ідеальний. Усе дійсне – розумне, все розумне – дійсне, – найважливіша теза філософії Гегеля. Дійсним він називав не все, що існує, а лише найбільш важливе, суттєве, історично необхідне.

Отже початковий пункт філософської системи Гегеля – ідеалістичне ототожнення буття і мислення, зведення всіх процесів до процесу мислення. Гегель обожнює процес пізнання, який здійснюється людиною, видаючи його за божественне самопізнання, а також пізнання людиною Бога і тим самим самого себе.

Основні частини філософської системи Гегеля: логіка, філософія природи, філософія духу. До них безпосередньо приєднуються філософія права, філософія історії, естетика, філософія релігії, історія філософії.

Згідно з Гегелем, абсолютна ідея – це духовний деміург, творець світу в його становленні й діяльному саморозвитку. Ступенями її саморозвитку є: логіка («у собі буття»), природа – інобуття абсолютної ідеї, дух (буття абсолютної ідеї, її буття як суспільної свідомості і самосвідомості).

Відзначають, що метод і система у гегелівській філософії органічно пов’язані, однак між ними є невирішені суперечності, оскільки система Гегеля, на противагу діалектиці, обмежує розвиток суспільства, розвиток пізнання і перекручує діалектичне розуміння природи, суспільства і мислення.

Раціональним зерном гегелівської ідеалістичної діалектики є геніальні здогадки про взаємозв’язок, рух, розвиток явищ, про суперечності як джерело руху, розвитку, про перехід кількісних змін у якісні, про природу теоретичного мислення, а також логічних форм і категорій, через які воно здійснюється. Заслуговує на увагу і його вчення про тріаду, відповідно до якого кожен процес розвитку проходить три щаблі: тезу, антитезу і синтез.

Таким чином, філософія Гегеля суперечливо поєднала в собі обґрунтування істинності релігійної філософії з теоретичним узагальненням розвитку науки, створенням системи абсолютного ідеалізму з діалектичним підходом до пояснення багатьох явищ об’єктивної дійсності, пізнання і мислення.

Одним із варіантів антропологічного матеріалізму є вчення Л.Фейєрбаха, в молоді роки учень і послідовник ідей Гегеля, згодом – його непримиренний критик. Він розглядав ідеальне, як висхідне з матеріального (матеріалізм, але себе не вважав матеріалістом – парадокс).

Характерною рисою його антропологічного матеріалізму було розуміння людини, як вищого продукту природи, людина і природа знаходяться в єдності. Природа – основа духу. Вона ж повинна бути основою нової філософії, яка розкрила б земну сутність людини. Але природну сторону в людині Фейєрбах гіпертрофував, а соціальну – недооцінив.

Із усіх людських почуттів він вирізняв почуття любові, маючи на увазі моральну любов. У праці «Сутність християнства» філософ концентрує увагу на проблемі моральної суті релігії, заявляючи, що не Бог створив людину, а людина – Бога. Таємницю християнства Фейєрбах вбачав в об'єктивації людиною своїх сил, найдавніший їм потойбічний, відчужений від самої людини сенс. За Фейєрбахом, релігія – не простий продукт людського невігластва. Вона має і позитив: рекомендації гідного відношення між людьми, особливо на основі любові.

Сконцентрувавши увагу на людині, на її почуттях дружби і любові, філософ прагнув на цих морально-психологічних основах створити теорію справедливого суспільства.

У своєму вченні Фейєрбах стверджує, що природа – це єдина реальність, а людина – її закінчення. Природа вічна і нескінченна в просторі. Між матерією і рухом безперервний зв'язок тощо.

Заслуга філософії Фейєрбаха полягає в тому, що єдиним, що єдиним універсальним і найвищим предметом філософії вона вважала людину і природу як її основу.

У цілому історичне досягнення німецьких філософів цього періоду полягає в тому, що саме вони розробили діалектичний метод. Кант намагався обґрунтувати ідеалістичну діалектику понять у своєму вченні про антиномії чистого розуму. Фіхте вклав в ідеалістичну діалектику розуміння розуму як руху від тези через антитезу до синтезу. Найбільш розвиненого вигляду діалектика набуває у Гегеля. Разом з матеріалізмом Фейєрбаха діалектика Гегеля стала продуктивною основою для подальшого розвитку філософської думки.

Основні засоби та нематеріальні активи – це необоротні активи, які можуть бути придбані або створені банком самостійно.

Об'єкт основних засобів або нематеріальний актив визнається активом, якщо є імовірність одержання майбутніх економічних вигод, пов'язаних з його використанням, та його вартість може бути достовірно визначена.

Для цілей бухгалтерського обліку основні засоби і необоротні активи класифікуються за групами:

· основні засоби: земельні ділянки, капітальні витрати на поліпшення земель, будинки, споруди та передавальні пристрої, машини та обладнання, транспортні засоби, інструменти, прилади, інвентар (меблі), інші основні засоби;

· інші необоротні матеріальні активи: бібліотечні фонди; малоцінні необоротні матеріальні активи; тимчасові (нетитульні) споруди; інші необоротні матеріальні активи.

Бухгалтерський облік нематеріальних активів ведеться за такими групами:

· права на користування майном (земельною ділянкою, будівлею, право на оренду приміщень тощо);

· права на знаки для товарів і послуг (товарні знаки, торгові марки, фірмові назви тощо);

· авторські та суміжні з ними права (право на програми для ЕОМ, бази даних тощо);

· гудвіл;

· інші нематеріальні активи (право на здійснення діяльності, використання економічних та інших привілеїв тощо).

Вплив операцій з придбання основних засобів та нематеріальних активів на фундаментальну облікову модель здійснюється таким чином:

Ф = 3 + К (Д – В).

Основні засоби.

Нематеріальні

активи

Облік операцій за основними засобами та нематеріальними активами ведеться згідно з Інструкцією з бухгалтерського обліку основних засобів і нематеріальних активів комерційних банків України, затвердженою постановою Правління Національного банку України від 11.12.2000 № 475.

Для обліку основних засобів і нематеріальних активів використовуються рахунки 4-го класу Плану рахунків бухгалтерського обліку комерційних банків України:

4 Довгострокові вкладення, основні засоби та нематеріальні активи

43 Нематеріальні активи

Дата добавления: 2014-01-04