Що таке біологічне різноманіття?

МІЖНАРОДНО-ПРАВОВА ОХОРОНА БІОЛОГІЧНОГО РІЗНОМАНІТТЯ

У 70-х роках двадцятого століття захисники природи зрозуміли, що охорона окремих видів тварин і рослин не охоплює проблеми втрати багатства та різноманіття життя на Планеті, що існує ширше поле діяльності чи об’єкт охорони. Від охорони окремих видів тварин (китів, полярних ведмедів чи тюленів), середовища їх існування або регулювання певних видів діяльності на територіях, що спеціально охороняються, чи у важливих, з точки зору збереження природи, регіонах, людство в кінці століття переходить до охорони біологічного різноманіття. Концепція біорізноманіття включає рівний ступінь охорони як для мурашки, так і для носорога. Вона містить в собі аспекти охорони генетичного різноманіття й генетичних ресурсів. Генетичне різноманіття є сумою генетичної інформації індивідуальних рослин, тварин або мікроорганізмів. Кількість генів варіюється від 1000 у бактерії до 400000 у рослині. Кожен вид має багато організмів, серед яких нема двох абсолютно ідентичних. Концепція біорізноманіття розглядається в контексті сталого розвитку, оскільки зникнення видів тварин чи рослин є не тільки екологічною проблемою — воно тісно пов’язане із економічним і соціальним розвитком. Приблизно 40% світової економіки і 80% потреб бідних і знедолених задовольняються за рахунок біологічних ресурсів. 1 Екологи підкреслюють економічну цінність біорізноманіття, яка є вищою, ніж цінність окремого виду, екосистеми, сподіваючись таким чином привернути увагу світової громадськості до цієї проблеми. Відома економічна цінність використання тваринного світу як ресурсу харчування, полювання, рекреації та туризму. Варто сказати: щорічно міжнародна торгівля видами дикого тваринного світу складає більше 10 мільярдів американських доларів, і приблизно третина торгівлі є незаконною. Стають зрозумілими мотивація і причини збереження цих видів та їх різноманіття. Загальновизнана й економічна цінність екосистем для людей, яка є вищою, ніж загальна цінність світової економіки. Оскільки, екосистеми створюють всі умови для життя людей,вони не мають ринкової ціни, але питання їх цінності не дискутується. Біорізноманіття важливе у сільському господарстві та забезпеченні продовольством. Із 30 000 видів тільки 5000 вживаються людиною. 20 з них складають 90% світових продуктів харчування. Розвиток сільського господарства на монокультурній основі підриває стабільність екосистем і зменшує їх продуктивність. Між тим, дикі родичі існуючих видів сільськогосподарських культур — це необмежене поле для розвитку підвищення ефективності сільського господарства. Біорізноманіття також є необхідним для розвитку медичної та фармацевтичної промисловості. З 150 ліків, які найбільше використовуються в США, 118 базуються на природних ресурсах (74% — на рослинах, 18% — на грибках, 5% — на бактеріях,3% — на безхребетних). Охорона біорізноманіття обумовлена не тільки економічними, але й етичними міркуваннями. Можна не погоджуватися з концепцією “прав тварин”, але не можна не визнавати того, що вони мають право існувати на Землі і додають велику цінність багатству та різноманіттю життя на планеті. Про втрати біорізноманіття свідчать наступні факти: зникаючими або такими, які знаходяться під загрозою зникнення є11% всіх видів ссавців, 20% рептилій, 25% амфібій (з тих, що ще збереглися) та 25% всіх видів риб. Дані всесвітнього інституту природних ресурсів свідчать, що 98% сухих тропічних лісів Тихоокеанського узбережжя Центральної Америки фактично щезли. 22% Таїландських мангрових лісів втрачені за період з1961 по 1985 р.

Причинами втрати біорізноманіття є, перш за все, ріст народонаселення й обсягів використання природних ресурсів. Водні(річкові) екосистеми зруйновані внаслідок будування дамб. На островах Суматра та Ява носороги знищені в результаті полювання. Деякі види щезли через використання їх у харчуванні,декотрі — як предмети розкоші (наприклад слонова кістка) чи колекцій. Наступною причиною є забруднення екосистем і — як наслідок — скорочення чутливих видів. Наприклад, 43 види тварин були втрачені в Ойщовському національному парку в Польщі внаслідок забруднення довкілля. Кислотні дощі зробили тисячі озер Скандинавії та Північної Америки фактично мертвими,забруднення повітря заподіяло великої шкоди лісам цілої Європи. Глобальні зміни клімату в останні десятиріччя, як наслідок забруднення повітря парниковими газами, загрожують підвищенням температури на 1-3 градуси за Цельсієм, підвищенням рівня моря на 1-2 метри — це означає суттєві зміни у середовищі перебування та загрожує зникненням багатьох видів (як мінімум80 видів — у США)

. 2. Конвенція ООН про біологічне різноманіття: загальна характеристика Міжнародно-правова охорона біорізноманіття бере свій початок з конвенції про біологічне різноманіття, прийнятої на конференції ООН з навколишнього середовища і розвитку в Ріо-де-Жанейро у 1999 р. До цього часу існували договори чи конвенції, що стосувалися окремих видів тварин, цінних для людини, або регулювання певних видів діяльності (таких як мисливство, рибальство, торгівля тваринним чи рослинним світом) на глобальному і регіональному рівнях. Конвенція про біологічне різноманіття (КБР) відрізняється всеохоплюючим підходом у контексті сталого розвитку. Вона готувалася, починаючи з 1984 р., коли Міжнародний союз охорони природи (МСОП) на своїй Генеральній Асамблеї висунув ідею розробки багатостороннього договору з біорізноманіття. З 1984 по 1989 р. був підготовлений проект статей договору, а в1987 р. Керівною Радою МСОП була створена спеціальна робоча група для розробки “парасолькової” конвенції, яка консолідувала б існуючі конвенції у цій сфері. Але пізніше робоча група визнала таку ідею нереальною з технічної та правової точок зору і досягла консенсусу про необхідність рамкової конвенції,що базується на вже існуючих. Формальний процес переговорів розпочався у 1991 р. і проводився Міжнародною комісією уповноважених по Конвенції про біологічне різноманіття. Процес переговорів був складним і довгим, але кількість країн, які підписали конвенцію 5 червня 1992 р. на конференції ООН з навколишнього середовища і розвитку у Ріо-де-Жанейро, була безпрецедентною — 150! Конвенція вступила в силу 29 грудня1993 р. — через 18 місяців після її підписання. 150 країн ратифікували Конвенцію протягом трьох років. Чим обумовлена її популярність? Перш за все, тим, що більшість країн розуміють значення збереження біорізноманіття для навко лишнього середовища і сталого розвитку. Вперше на глобальному рівні охорона різноманіття була визнана як спільна проблема людства. По-друге, конвенція не встановлює, на відміну від інших міжнародних угод, чітких і суворих зобов’язань. Вона визначає цілі та політику і є досить гнучкою: країни можуть вирішувати,як найефективніше використовувати та виконувати її (тому вона є рамковою). Конвенція зобов’язує країни розробити національні стратегії та плани дій. У процесі їх розробки в більшості країн використовується участь громадськості та враховується її думка, що забезпечує конвенції широку підтримку, яка не обмежується колом науковців та екологів. Вона знаходить підтримку як на національному, так і на глобальному рівні, оскільки світова спільнота розуміє, що втрата біорізноманіття — актуальна проблема навколишнього середовища і розвитку як для розвинутих країн, так і для країн, що розвиваються або є країнами з перехідною економікою. Конвенція не зосереджується на охороні біорізноманіття та сталому використанні біологічних ресурсів, вона охоплює широкий комплекс питань: доступ до генетичних ресурсів,справедливий розподіл вигод від використання генетичного матеріалу, доступ до технологій, включаючи біотехнології; доступ до вигод, отриманих у результаті таких технологій; безпеку діяльності, пов’язану із використанням генетичних ресурсів;захист інтелектуальної власності; питання надання фінансової підтримки країнам, які розвиваються та інші.

Конвенція про біологічне різноманіття є рамковою, вона базується на наступних існуючих конвенціях:

• Конвенцію про міжнародну торгівлю флори і фауни, які знаходяться під загрозою знищення (Вашингтон, 1973);

• Конвенцію про збереження мігруючих видів тварин (Бонн,1979);

• Конвенція про охорону дикої флори і фауни та природних середовищ їх існування в Європі (Берн, 1979)

• Конвенцію про водно-болотні угіддя (Рамсар, 1971);

• Конвенцію про всесвітню культурну та природну спадщин у людства (Париж, 1972);

Цей перелік не є вичерпним. Існує ряд інших глобальних і регіональних договорів, які стосуються, у тій чи іншій мірі, біорізноманіття. Мета конвенції — збереження біологічного різноманіття,стале використання його компонентів і спільне одержання на справедливій та рівній основі вигод, пов’язаних із використанням генетичних ресурсів (ст. 1). Вона має бути досягнута шляхом доступу до генетичних ресурсів, належної передачі технологій і відповідного фінансування. Біологічне різноманіття визначається як різноманітність живих організмів з усіх джерел, включаючи наземні, морські та інші водні екосистемий екологічні комплекси, частиною яких вони є. Це поняття включає різноманітність видову, міжвидову і різноманіття екосистем (ст. 2).

2.1. Принцип національного суверенітету В основі Конвенції лежить принцип національного суверенітету держав над їхніми власними біологічними ресурсами,проголошений у ст. 21 Стокгольмської Декларації. Пропозицію вважати біорізноманіття “загальною спадщиною людства” було відкинуто з самого початку, оскільки більшість біологічних ресурсів знаходиться під національною юрисдикцією. Держави мають право використовувати ресурси відповід-но до своєї екологічної політики, вони несуть відповідальність і мають гарантувати, що їх діяльність у межах їхніх територійне заподіє шкоди навколишньому середовищу інших держав чи територіям за межами їх юрисдикції (преамбула, ст. 3). Суверенні права держав над їх національними ресурсами є підставою для їх повноважень визначати доступ до генетичних ресурсів (ст. 15). Підкреслюється відповідальність держав за охорону біорізноманіття, стале використання біологічних ресурсів(ст. ст. 6, 8, 10). Акцент на національному суверенітеті збалансований загальнолюдською стурбованістю, загальною зацікавленістю всього міжнародного співтовариства у збереженні біорізноманіття, що підкреслює роль та відповідальність міжнародної спільноти в цілому в охороні біорізноманіття. У КБР підкреслюється залежність корінного населення від використання біологічних ресурсів (преамбула, ст. ст. 8 (j),10 (c)). Конвенція закликає до поваги і збереження знань та традиційної практики общин щодо охорони біорізноманіття. Держави зобов’язуються використовувати біологічні ресурси у відповідності до культурних традицій, які є сумісними з вимо-гами охорони біорізноманіття та сталого використання йогокомпонентів.

2.2. Охорона біорізноманіття і сталий розвиток. У Конвенції визначається різниця між охороною і сталим розвитком. З цього приводу було багато дебатів. Деякі експерти наполягали на використанні охорони в широкому розумінні,включаючи сталий розвиток. Але перемогла позиція тих,хто відстоював включення окремого терміну у статтю 2, щоб підкреслити важливість використання біологічних ресурсів,особливо країнами, що розвиваються. У Конвенції термін “охорона” вживається у його сучасному розумінні. В ній визнається, що стале використання біологічних ресурсів і екосистемє передумовою охорони біорізноманіття, але особлива увага має бути надана охороні певних компонентів. Отже, положення про охорону та стале використання біологічних ресурсів відображають повний спектр заходів, необхідних для досягнення мети конвенції. Конвенція приділяє увагу причинам, а не симптомам втрати біорізноманіття, тому вона є важливим інструментом у контексті сталого розвитку. Фокус конвенції — діяльність на національному рівні. Намагання встановити міжнародні інструменти викликало протидію групи 77 країн, що розвиваються, як спроба розвинутих країн диктувати діяльність щодо біологічних ресурсів під національною юрисдикцією країн, що розвиваються. Такий інструмент,як глобальний список видів був відкинутий, оскільки він виглядав, як спроба замінити національні пріоритети глобальними в охороні біорізноманіття взагалі, та в охороні окремих видів та місць зокрема. “Глобальний список” викликав найбільше протиріч, тому він був виключений із тексту конвенції. Насправді,охорона біологічних ресурсів — настільки складне та багатогранне питання, що його краще вирішувати на національному й локальному рівні. Але для досягнення результатів необхідна гармонізація цілей і координація пріоритетів на міжнародному рівні. Цього можливо досягнути через фінансовий механізм конвенції. Вирішальну роль у гармонізації підходів і пріоритеті відіграє Конференція Сторін. КБР визначає правовий режим збереження біорізноманіття in-sіtu та ex-situ. Охорона біорізноманіття in-sіtu, тобто у природному середовищі, є пріоритетною. Вона включає охорону екосистем і природних місць перебування видів, а також відновлення життєздатних популяцій і видів та середовище їх перебування.

З метою охорони in-sutu Сторони конвенції мають забезпечити:

• становлення системи охоронних територій та розробку керівних принципів управління цими територіями;• регулювання й управління біологічними ресурсами;

• сприяння захисту екосистем та природних місць перебування;

• заохочення сталого розвитку на територіях, які межують з охоронними територіями;

• реабілітацію та відновлення деградуючих екосистем і видів,які є під загрозою;

• менеджмент і контроль за ризиком, пов’язаним із вивільненням живих генетично змінених організмів у результаті застосування біотехнологій;

• контроль за впровадженням чужорідних видів, які загрожують екосистемам, видам і середовищу перебування;

• збереження та підтримка знань, нововведень і традицій корінного населення та місцевих общин щодо збереження тастійкого використання біорізноманіття;

• розвиток законодавства з охорони видів, які знаходяться під загрозою знищення (ст. 8). Охорона біорізноманіття ex-situ — це збереження елементів біорізноманіття поза середовищем їх перебування (ст. 2). Такі зобов’язання Сторін є додатковими до заходів in-sіtu.

Вони включають:

• створення механізмів для охорони ex-situ рослин, тварин і мікроорганізмів;

• заходи по відновленню та реабілітації видів, які вимирають або знаходяться під загрозою;

• регулювання та управління колекціями біологічних ресурсів із природного середовища з метою їх збереження ex-situ таким чином, щоб не завдати шкоди екосистемам і вида мin-sutu. Значна увага в КБР приділяється сталому використанню компонентів біорізноманіття. Сторони конвенції мають розробити національні стратегії, плани чи програми збереження і сталого використання біорізноманіття й адаптувати існуючі стратегії,плани і програми. Це сприяє інтеграції питань збереження і сталого використання біорізноманіття у національний процес прийняття рішень, які можуть відвернути чи мінімізувати негативний вплив на біорізноманіття. Особлива увага приділяється сприянню й охороні традиційних способів використання біологічних ресурсів, а також культурним традиціям корінного населення, які співпадають із вимогами сталого використання компонентів біорізноманіття. Сторони мають сприяти співробітництву органів влади з приватним сектором у розвитку методів сталого використання біологічних ресурсів, надавати підтримку місцевому населенню у виправленні становища в деградованих районах, де зменшилося біорізноманіття.

2.3. Доступ до генетичних ресурсів Доступ до генетичних ресурсів, передача технологій, а також справедливий розподіл вигод, отриманих у результаті використання генетичних матеріалів, був найбільш складним комплексом питань на переговорах, оскільки зіткнулися інтереси розвинутих країн і країн, які розвиваються, та були зачеплені патентні права і права інтелектуальної власності. Генетичні ресурси включають будь-який матеріал рослинного,тваринного, мікробного чи іншого походження, який містить функціональні одиниці спадковості — гени і має фактичну чи потенційну цінність (ст. 2). Це визначення розповсюджується тільки на генетичні ресурси, надані Сторонами, які є країнами походження таких ресурсів, або Сторонами, які придбали ці ресурси відповідно до Конвенції. Право визначати доступ до генетичних ресурсів, відповідно до ст. 15 Конвенції, належить національним урядам і регулюється національним законодавством країни, яка є країною їх походження. Ст.15 встановлює баланс між правом певного уряду визначати доступ до генетичних ресурсів і його обов’язком полегшувати доступ інших Сторін. У цій статті також встановлюються вигоди від подальшого використання генетичних ресурсів. Такі переваги включають у себе можливість участі у наукових дослідженнях, що базуються на генетичних ресурсах (п.6 ст 15), справедливий і рівний розподіл результатів досліджень, комерційні й інші вигоди від використання генетичних ресурсів (п.7 ст.15)., а також передачу технологій, які використовують генетичні ресурси (п.3 ст.16). Сторони, що є країнами походження генетичних ресурсів або які придбали їх відповідно до Конвенції, мають право надавати доступ до них. Вони мусять створювати умови та полегшувати доступ до генетичних ресурсів в цілях їх екологічно безпечного використання іншими Сторонами і не створювати обмежень, які б суперечили цілям Конвенції. Доступ до генетичних ресурсів регулюється на основі попередньої обґрунтованої згоди Сторони, яка надає генетичні ресурси, якщо ця Сторона не прийме іншого рішення (п.5 ст.15). Згода дається Стороною на підставі інформації, даної потенційним користувачем генетичних ресурсів до надання згоди. Від потенційного користувача вимагається повідомити, між іншим, яким чином він має намір використовувати генетичні ресурси. Така інформація — важливий фактор прийняття рішення Стороною, котра надає доступ. Сторони, які надають ресурси, повинні встановити відповідні процедури в національному законодавстві. Якщо вони цього не зроблять, то не зможуть ефективно контролювати потенційних користувачів генетичних ресурсів і втратять можливість розподілу вигод від їх використання. Наукові дослідження, що ґрунтуються на генетичних ресурсах, повинні проводитися за участі Сторони їх походження або,по можливості, на її території. Важливим механізмом досягнення цілей Конвенції є передача технологій, які мають відношення до збереження і сталого використання біорізноманіття і не завдають значної шкоди довкіллю (включаючи біотехнологію).

2.4. Передача технологій Ст.16 визначає основні обов’язки Сторін надавати (це стосується розвинутих країн) або полегшувати іншим Сторонам доступ до технологій, які мають відношення до сталого використання біорізноманіття чи використовують генетичні ресурси і не завдають шкоди навколишньому середовищу(це стосується країн, які розвиваються). Ця стаття, разом зі статтями 19-21 про розподіл вигод,фінансові ресурси та механізм фінансування була найбільш суперечливою та дискусійною під час переговорів по конвенції. З їх приводу було найбільше політичних дебатів та спроб досягнути певних компромісів, оскільки амбіційне формулювання статей дає підстави для різного тлумачення. На ранніх стадіях переговорів багато урядів, в основному, розвинутих країн, не хотіли включати положення про передачу технологій до текст у конвенції. У той же час інші уряди — переважно країн, які розвиваються, — вважали передачу технологій суттєвою частиною конвенції. Розвинуті країни боялися формулювань, які б зобов’язували приватний сектор передавати технології (включаючи біотехнології). Їх турбували також питання захисту інтелектуальної власності, оскільки багато біотехнологій, що захищені правами інтелектуальної власності, можуть бути доволі легко відтворенібез дозволу суб’єкта даного права. Передача технологій зачіпає авторські права (на наукові публікації та бази даних), патентні права, комерційну таємницю. Розвинуті країни вважали, що належний захист прав інтелектуальної власності буде сприяти передачі технологій. Більшість країн, які розвиваються, вважали, що права інтелектуальної власності загальмують передачу технологій і, в результаті, економічний розвиток, тому що технології, захищені патентами, — дорогі, і їх використання пов’язане з багатьма обмеженнями. Вони стверджували, що рівень захисту прав інтелектуальної власності повинен відповідати рівню економічного та технологічного розвитку країни. Міжнародний режим захисту прав інтелектуальної власності,встановлений у Паризькій конвенції про захист промислової власності, планується реформувати. Кодекс поведінки по передачі технологій буде розвинутий під егідою конференції ООН з торгівлі і розвитку. Робота розпочалася у 1977 р. і ще не завершена. В Угоді по аспектах інтелектуальної власності, які стосуються торгівлі (підписаній у 1994 р.), проголошується необхідність нових правил і дисципліни у сфері інтелектуальної власності, зокрема адекватних стандартів наявності, обсягу та використання, а також ефективного захисту прав інтелектуальної власності. Але в результаті дебатів та тиску розвинутих країн, країни, що розвиваються, особливо держави Латинської Америки і Східної Азії, посилюють режим захисту патентів та інших форм інтелектуальної власності. Передача технологій вимагає від країни, яка їх отримує,певного наукового, інституційного й адміністративного потенціалу. Відсутність останнього може стати перепоною для впровадження таких технологій. Тому реалізація ст.16 пов’язана із реалізацією статей 12 (Дослідження і підготовка кадрів), 17(Обмін інформацією) та 18 (Науково-технічне співробітництво). Для полегшення доступу до технологій та їх передачі Сторони повинні переглянути свою політику і визначити заходи,які заохочують експорт та імпорт технологій, реформувати правила іноземного інвестування, посилити захист прав інтелектуальної власності. Передача технологій пов’язана з положеннями конвенції про фінансові ресурси та механізм фінансування, оскільки фінансовий механізм використовується для передачі технологій; він допомагає подолати правові та економічні труднощі, пов’язані з передачею технологій (надає можливість країнам, які розвиваються, придбати такі технології, які їх власні ресурси придбати не дозволяють). Передача технологій країнам, які розвиваються, проводиться на справедливих, сприятливих, пільгових умовах. Якщо передача технологій пов’язана з патентами і правами інтелектуальної власності, то вона здійснюється при умові достатньої та ефективної охорони прав інтелектуальної власності. 99 Сторони мають співпрацювати у цьому питанні, керуючись національним законодавством і міжнародним правом, з метою забезпечення того, щоб ці права не суперечили цілям конвенції та сприяли її реалізації.

2.5. Застосування біотехнологій і справедливий розподіл вигод. У Конвенції гарантується рівний і справедливий доступ до результатів досліджень і вигод, отриманих від застосування біотехнології, що базується на використанні генетичних ресурсів(особливо країнами, які розвиваються). Такий доступ здійснюється на взаємоузгоджених умовах. Тому кожна Договірна Сторона приймає відповідні законодавчі, адміністративні, політичні та фінансові заходи щодо ефективної участі у діяльності з проведення біотехнологічних досліджень тих Договірних Сторін,які є країнами, що розвиваються і надають такі ресурси (коли це можливо, у таких країнах) (ст.19). Кожна Договірна Сторона забезпечує доступ на справедливій і рівноправній основі до результатів і вигод від біотехнологій, заснованих на генетичних ресурсах, від комерційного й іншого використання генетичних ресурсів Стороною, яка надає ці ресурси. Слова «достатня і ефективна охорона» були включені до конвенції у зв’язку із прийняттям Угоди по аспектах прав інтелектуальної власності, пов’язаних із торгівлею,яка обговорювалася на Уругвайському Раунді Генеральної угоди по тарифах і торгівлі(ГАТТ). На 6-й сесії Конференції Сторін конвенції, яка відбулася у Гаазі 7-19 квітня 2002 р., були затверджені Керівні принципи доступу до генетичних ресурсів і розподілу вигод. Цей документ встановлює заснований на співробітництві підхід щодо доступу інших країн до генетичних ресурсів для дослідження використання за умов справедливого розподілу вигод від їх використання: з країною їх походження та корінним і місцевим населенням. Це дасть країнам, які мають багаті біологічні ресурси, новий імпульс для їх охорони і використання.

2.6. Забезпечення безпеки діяльності, пов’язаної з використанням ЖВО У п.3 ст.19 Конвенції передбачено необхідність прийняття заходів (можливо, у формі протоколу) з розробки процедур безпечної передачі, використання та застосування живих видозмінених (модифікованих) організмів, які є результатом біо технологій і можуть спричинити негативний вплив на навколишнє середовище. Конференція Сторін КБР 17 листопада1995 р. прийняла рішення розробити протокол про біо безпеку, звернувши особливу увагу на транскордонне переміщення живих видозмінених організмів (ЖВО), отриманих у результаті сучасної біотехнології і здатних мати негативний вплив на збереження та стале використання біорізноманіття. Такий протокол був розроблений і прийнятий 29 січня 2000 р. Він має назву Картагенського протоколу про біобезпеку, оскільки його обговорення проводилося у місті Картагена, хоча підписаний був у Монреалі. Метою протоколу є сприяння забезпеченню належного рівня захисту у сфері передачі, обробки і використання ЖВО, здатних негативно вплинути на біорізноманіття, а також пов’язаних із ризиком для здоров’я людини. У протоколі дається визначення живого зміненого організму як будь-якого живого організму,який володіє новою комбінацією генетичного матеріалу, отри-маного завдяки використанню біотехнології. У Картагенському протоколі встановлюються процедури повідомлення та попередньої обґрунтованої згоди. Країна,яка є Стороною експорту, повідомляє сама або вимагає, що бекспортер забезпечив повідомлення компетентного органу Сторони імпорту до транскордонного переміщення ЖВО. Сторона-експортер забезпечує точність інформації. Сторона-імпортер підтверджує отримання повідомлення протягом 90днів від дня його отримання та узгоджує подальші заходи.Ст.10 регулює процедуру прийняття рішення. Важливим є те,що відсутність наукової достовірності у зв’язку із недостатністю інформації та знань щодо масштабів можливого несприятливого впливу ЖВО на збереження і стале використання біорізноманіття, а також ризиків для здоров’я людей у країні імпорту, не є перепоною у прийнятті рішення цією країною щодо імпорту ЖВО (в тому числі, відмови від імпорту з метою попередження та максимального обмеження такого впливу). Це втілення у протоколі принципу перестороги і попередження, закріпленого у принципі 15 Декларації Ріо. Сторона імпорту забезпечує проведення оцінки ризику для прийняття рішення. Вона може вимагати від експортера проведення такої оцінки. Конференція Сторін, яка діє у якості Наради Сторін, на своєму першому засіданні визначить відповідні процедури і механізми, що сприяють прийняттю рішення Стороною імпорту. Сторона імпорту може, враховуючи нову наукову інформацію про потенційний несприятливий вплив на біорізноманіття і ризику для здоров’я людей, переглянути та змінити рішення щодо можливого транскордонного переміщення ЖВО. У такому випадку ця Сторона протягом 30 днів інформує того, хто повідомив її про переміщення, та подає докази, на яких ґрунтувалася зміна рішення. Сторона експорту також може звернутися до Сторони імпорту з проханням змінити рішення, якщо вона вважає, що змінилися обставини і це може вплинути на оцінки ризиків, на підставі яких було прийнято рішення, або змінилася наукова інформація. Сторони розробляють відповідні механізми, стратегії та заходи для регулювання зменшення ризиків, пов’язаних із використанням, обробкою та транскордонним переміщенням ЖВО.З метою обміну науково-технічною, екологічною та юридичною інформацією і досвідом у галузі ЖВО, враховуючи інтереси країн, що розвиваються або є країнами з перехідною економікою, відповідно до ст. 20 Протоколу, створюється Центр посередництва з біобезпеки. До нього Сторони надсилають відповідну інформацію, включаючи закони та нормативні акти, двосторонні, регіональні та багатосторонні угоди, резюме оцінки ризиків та оглядів щодо ЖВО, остаточні рішення стосовно транспортування або вивільнення ЖВО, доповіді про здійснення процедури попередньої обґрунтованої згоди та іншу інформацію. Значна увага приділяється інформуванню громадськості та її участі у забезпеченні безпеки при передачі, обробці, використанні ЖВО у зв’язку з охороною і сталим розвитком біорізноманіття та ризиком для здоров’я людини. Сторони, відповідно до їх законодавства, консультуються із громадськістю у процесі прийняття рішень щодо ЖВО та повідомляють про результат таких рішень (ст. 23).

2.7. Спеціальні заходи Спеціальні заходи з охорони біорізноманіття включають оцінку впливу та зведення до мінімуму несприятливих наслідків, заходи заохочення (ст. 11), дослідження і підготовку кадрів (ст. 12), освіту та вдосконалення просвіти громадськості(ст. 13). Сторони мають проводити оцінку впливу проектів, які,ймовірно, можуть мати значний несприятливий вплив на біорізноманіття, з метою уникнення чи зведення до мінімум у таких наслідків. Вони сприяють, на основі взаємності, обміну інформацією і проведенню консультацій про діяльність, яка,вірогідно, може спричинити суттєвий несприятливий вплив на біорізноманіття в інших країнах (за межами національної юрисдикції) за допомогою заохочення укладення двосторонніх,регіональних чи багатосторонніх угод (ст. 14).У конвенції не визначається поняття “проект”. Це, зазвичай,стосується спорудження дамби, будівництва автомагістралі чи гідроелектростанції або меліорації земель. Метою оцінки впливу проекту на біорізноманіття є визначення, чи такий проект буде мати негативний вплив на біорізноманіття (на генетичному, видовому й екосистемному рівні); яких заходів треба вжити, Міжнародно-правова охорона біологічного різноманіття 287щоб мінімізувати негативний вплив; чи цей проект відповідає діючому законодавству. Оцінка впливу є ефективною, якщо вона проводиться на ранній стадії проекту, коли відкриті всі можливості й альтернативні варіанти, і коли є найбільша ймовірність попередження негативних наслідків та заподіяння шкоди. У п.1а ст. 14 підкреслюється важливість участі громадськості в процедурі оцінки впливу проектів, що можуть спричинити значний несприятливий вплив на біорізноманіття. У п. 1в ст. 14 передбачено прийняття певних заходів для оцінки впливу екологічних наслідків програм і політики уряду. Це дуже прогресивне положення. Така практика існує у декількохкраїнах: Канаді, США, Нідерландах, а також починає з’являтися у інших країнах Європи. Для реалізації конвенції важливе значення має наявність спеціалістів у галузі біорізноманіття та його компонентів(прикладних екологів, біологів і спеціалістів з біотехнології,економістів, географів, політологів, соціологів та юристів, що спеціалізуються в галузі екологічного права). Тому важливою передумовою ефективного застосування конвенції є організація тренінгів на національному та міжнародному рівнях. Програма ООН з навколишнього середовища (UNEP), Міжнародний союз охорони природи (IUCN), Фонд захисту дикої природи(WWF) організовують і фінансують такі тренінги у країнах, що розвиваються, для бізнесменів, фермерів, працівників лісової промисловості й інших груп. Тренінги мають практичне спрямування.

2.8. Механізм фінансування Конвенція містить фінансові механізми реалізації її цілей(ст. 20 –21). Фінансова підтримка надається діяльності, спрямованій на реалізацію Конвенції на національному рівні, відповідно до можливостей Сторін. Сторони, які є розвинутими країнами,надають фінансові ресурси країнам, які розвиваються, щоб покрити додаткові витрати з впровадження заходів щодо використання зобов’язань за Конвенцією. Країни, які знаходяться в процесі переходу до ринкової економіки, можуть добровільно брати на себе зобов’язання Сторін, які є розвинутими краї нами. Виконання зобов’язань щодо Конвенції країнами, які розвиваються, в значній мірі залежить від виконання зобов’язань розвинутих країн, пов’язаних із наданням фінансових ресурсів і наданням технологій. Враховуючи той факт, що соціально-економічний розвиток і викорінення бідності — важливі пріоритети Сторін, котрі є країнами, які розвиваються для надання їм фінансових ресурсів на безоплатній чи пільговій основі був створений Глобальний фонд навколишнього середовища (Global Environmental Facility, GEF). Він створювався як тимчасовий фінансовий механізм на період між набранням Конвенцією чинності та першою Конференцією Сторін (28листопада — 9 грудня 1994 р.). Але на Конференції Сторін було вирішено, що Фонд повинен існувати й далі як інституційна структура управління фінансовим механізмом. Для керівництва Фондом в управлінні фінансовим механізмом Конференція Сторін визначила політику, стратегію, програмні пріоритети та критерії для доступу до фінансових ресурсів та їх використання.

ПИТАННЯ ДЛЯ ДИСКУСІЇ:

1. Які передумови розробки Конвенції про біологічне різноманіття?

2. Конвенція про біологічне різноманіття є рамковою. Що таке рамкова конвенція? Чи є це результатом предмету переговорів чи недосконалістю міжнародного права в даному питанні?На яких конвенціях базується КБР?

3. У Конвенції є визначення біологічного різноманіття. Чи виз ним погоджуєтеся, чи його треба розширити?

4. Яке співвідношення між суверенним правом держав розробляти свої природні ресурси та обов’язком охороняти біорізноманіття?

5. Як застосовується КБР до територій поза національною юрисдикцією?

6. Яка різниця між охороною in-situ та ex-situ?

7. Які права та роль корінного населення визначені у конвенції щодо сталого використання біологічних ресурсів?

8. КБР забезпечує доступ до передачі технологій, включаючи біотехнології. Як це співвідноситься з правами інтелектуальної власності?

9. Що таке генетично видозмінені організми? Які зобов’язання покладаються конвенцією у зв’язку з їх використанням?

10. Як КБР співвідноситься з іншими конвенціями, що регулюють охорону окремих компонентів біорізноманіття (тваринного і рослинного світу)? Проаналізуйте співвідношення КБР з Конвенцією про збереження мігруючих видів диких тварин

(Бонн, 1979) та Конвенцією про міжнародну торгівлю видами дикої фауни і флори, що знаходяться під загрозою знищення(Вашингтон, 1973).

11. Що таке процедура попередньої обґрунтованої згоди? Коли вона застосовується? Де передбачена?

12. Які положення Картагенського протоколу ґрунтуються на принципі 15 Декларації Ріо-де-Жанейро? Як це співвідноситься з вимогами ГАТТ?

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА:

1. Hunter D., Salzman J., Zaelke D. International Environmental Law andPolicy. Foundtion Press. New York, 1998.

2. A Guide to the Convention on Biological Diversity. Lyle Glowka, FrancoiseBur-henne Guilmin and others. IUCN. Environmental Law Center. IUCNBiodiversity Programme, 1994.

3. A Guide to Designing Legal Frameworks to Determine Access to GeneticRecourses. Lyle Glowka. IUCN Environmental Law Center, 1998.

4. Олещенко В.І., Малишева Н.Р. Міжнародні конвенції та інші документияк чинник збереження біологічного та ландшафтного різномаїття. Конвенція про біологічне різномаїття: громадська обізнаність і участь. — К.:Стилос, 1997.

ОСНОВНІ ДОКУМЕНТИ:

Дата добавления: 2014-01-04