Засади карної відповідальності

Конституционные обязанности человека

· Соблюдать конституцию и законы страны;

· Платить налоги и сборы;

· Обязанность по охране природы и окружающей среды;

· Обязанность защиты Отчества и несения военной службы;

· Обязанность среднего образования;

· Обязанность о сохранении исторического и культурного наследия.

Система органов государственной власти

При визначенні засад карної відповідальності римська юрис­пруденція виходила з принципово важливого положення: «У кри­мінальних справах усуває чи пом'якшує відповідальність те, що не має такого значення у справах приватних». Цим, зокрема, об­ґрунтовувався важливий критерій провини (вини), як необхід­ної ознаки злочину й умови відповідальності за його вчинення. До того ж провина у галузі карного права розглядалася як об­ставина, що допомагала встановити причину злочину (захист від нападу, що спричинив смерть нападника; затримання зловмис­ника, палія тощо).

Об'єктивний бік злочинної дії міг кваліфікуватися чисто формально: при більш тяжких злочинах визнавалося, що замах карається, навіть якщо результат правопорушення не настав і конкретної шкоди заподіяно не було. Отже, визнавалося, що шкідливі наслідки публічного делікту полягають в абстрактно­му зазіханні на публічний правопорядок. Особливості загальної конструкції карної провини як підстави відповідальності зумо­вили також і те, що розрізнення стадій здійснення злочину (за­кінчене і незакінчене, намір, приготування) у більшості випад­ків не розглядалося римськими юристами як чинник, що впли­ває на кваліфікацію дії і покарання злочинця.

Зосередження уваги римської юриспруденції на з'ясуванні мети і змісту публічного делікту сформувало ще одну важливу особливість оцінки злочину: практично не розрізнялися власне здійснення злочину і співучасть, підбурювання до злочину і його виконання, хоч різні відтінки злочинної поведінки було з'ясо­вано і проаналізовано. Результатом такого підходу була сентен­ція: «Хто дає згоду, має бути покараний як той, хто діє», що ста­ла підґрунтям встановлення кримінальної відповідальності за неповідомлення про злочини проти римського народу чи прин­цепса. Навіть смерть злочинця не припиняла карного переслі­дування осіб, що мали у такий спосіб відношення до дійсного чи уявного злочину – «у справах про злочин проти громади ко­жен – не співучасник, а найголовніший виконавець».

Умовою карної відповідальності була вина як певне негатив­не психічне ставлення злочинця до передбачуваної карним за­коном дії. Ідея врахування ставлення суб'єкта злочину до своєї провини сформувалася ще в рамках юрисдикції понтифіків і тих критеріїв, якими керувалися жерці в покаранні тих, кого вважа­ли порушником суспільно-релігійних порядків. (У позарелігійному юридичному покаранні не мало значення ставлення поруш­ника до вчиненого: головним було з'ясувати, що вчинено, ким і за яких обставин.) Порушення релігійних церемоній поділяли­ся на значні та дрібні – тобто такі, що можна вибачити. При цьому малося на увазі, що значні делікти вчинено свідомо, а дрібні – результат недбалості. Відповідно значні делікти тягли для по­рушника ганьбу, а дрібні – лише осуд з виховною метою. З ча­сом це стало виглядати так, що лише значні делікти, тобто ті, що вчинені свідомо, трактувалися як підстава застосування карних санкцій.

З часів визнання християнства офіційною релігією під його впливом наявність провини (вини) визнається обов'язковою умо­вою карної відповідальності. «Sine culpa non est aliquis punien-das» (Без вини немає будь-якого покарання. Немає вини – не­має покарання), – вважали римські юристи. Безвинне вчинення протиправної дії, очевидно, взагалі не давало підстави загальної кваліфікації її як злочину.

Отже, історично склалося так, що і архаїчне, і пізнє римсь­ке право виходило з того, що для карності публічного делікту обов'язковою є його навмисність. Дії протиправні, але ненавмис­ні, тобто вчинені з необережності, недбалості тощо кваліфіка­ції як злочини не підлягали (хоч розглядалися як приватнопра­вові делікти). Через це у римському праві визнавалася єдина форма карної провини — dolus (злочинний намір, злий умисел). Хоча іноді допускалося, що протиправна дія сама по собі, за своєю природою вимагає покарання, але в цих випадках припу­скалася наявність dolus, що трактувалася як злочинна зневага індивіда до публічного правопорядку.

У свою чергу «злий умисел» як форму вини поділяли на кілька видів, що слугували підставою спеціальної кваліфікації вчиненого і були критеріями ступеня осуду дій злочинця. Зокре­ма, варто згадати про такі види dolus:

1)власне dolus (злий намір, як такий) означав наявність прагнення вчинити саме те, що було вчинено. Dolus означав, що особа розуміла характер своїх дій, могла оцінити як можли­ві, так і бажані наслідки;

2) lascivia означала, що суб'єкт вчинив злочинні дії як ви­тівку, необдуманий жарт, однак він визнавався таким, що розу­міє, якими можуть бути наслідки;

3) iuxuria відображала негідне психічне ставлення особи до протиправних дій, зумовлене прагненням до чогось порочного;

4) cupiditas як мотив злочину, зумовлений жадібністю, при­страстю злочинця, що, однак, не є тотожним прагненню до осо­бистого збагачення;

5) petulantia полягала у зухвалості, нахабності. Вона вважа­лася мотивом злочинної поведінки при непокорі військовій вла­ді, магістрату, публічному правопорядку.

Втім, усі названі види dolus рівною мірою були тяжкою провиною і на визначення міри відповідальності практично не впливали.

Карна провина включала внутрішні елементи, наявність яких була обґрунтуванням карної відповідальності. Такими елемента­ми були: 1) наявність певного інтелектуального рівня, що озна­чало передбачення можливих наслідків, розуміння обставин спра­ви, уявлення про можливі наслідки вчинку; 2) наявність шкід­ливої для публічного правопорядку спрямованості волі. Відсут­ність цієї «шкідливості» визначалася загальним правилом: «Ні­хто не діє навмисно, якщо користується своїм правом». Спроба вийти за межі реалізації прав у галузі публічних інтересів ство­рює кримінальну ситуацію. Визнання публічної шкідливої спря­мованості волі зумовило наявність низки ситуацій, коли пока­ранню підлягали дії, що не обов'язково характеризувалися наяв­ністю dolus. Наприклад, підлягав карній відповідальності лікар за невдале лікування, оскільки у цьому вбачалося порушення ним своїх обов'язків. Тут відповідальність наставала на засадах об'єктивного настання наслідків, визнаних законом злочинни­ми та небезпечними, незалежно від конкретних мотивів чи на­віть за відсутності таких.

Разом з тим, для визнання особи винною у вчиненні злочину не обов'язковим було усвідомлення нею протизаконності свого вчинку; від неї не вимагалося точне юридичне знання, що саме вона порушує. У загальній формі ця вимога виражалася у сен­тенції ignorantia legis neminem excusat (Незнання закону нікого не вибачає). Лише для злочинів із спеціальним суб'єктом – по­садових тощо – усвідомлення протиправності своєї дії та її ха­рактеру було обов'язковим елементом. Без цього не йшлося про ці види злочинів: становище певного кола суб'єктів у римському публічному правопорядку припускало, що їх обов'язком є точ­не знання законів і їхніх вимог. Тут знання чи незнання законів трактувалося як ухилення від належного виконання публічних обов'язків магістрату з наслідками, що звідси випливали.

Дата добавления: 2014-01-04