Структура політики

Ключове призначення політики – регулювання суспільних відносин. Її наукове визначення полягає в наступному. Політика - підсистема суспільного життя, в якій відбувається регуляція відносин між великими групами людей (класами, націями, регіонами, професійними групами, етнічними групами й ін.).

Ця її особливість має кілька наслідків.

По-перше, політична регуляція поширюється не тільки на політичні інститути, але й економіки, соціального життя, духовної діяльності людей. Немає жодної підсистеми людського життя, до якої не була б справи політиці. Саме в політичній сфері вирішуються проблеми, що зачіпають все суспільство. Саме тут формуються засоби для проведення цих рішень у життя.

По-друге, в політиці є й темна сторона. Політика – це сфера використання одними соціальними групами інших соціальних груп як засіб для досягнення своїх цілей. Тому в історії багато разів виникали проекти ліквідації держави й політики взагалі. Це стосується проекту анархістів, кінцевої мети комуністів та ін. Але практичні спроби ліквідувати державу й політику приводили до того, що насильство охоплювало все суспільство. Тим самим суспільство відмовлялося від тих елементів гуманності, які в ньому накопичувалися. Способом обмеження безконтрольного прагнення держави й політичних установ до використання людини як засобу лежить у площині законодавчої регуляції. Закони як елемент державного життя виступають засобом нормування політики.

Успішна реалізація інститутом політики соціального призначення передбачає виконання наступних найважливіших функцій:

А) Ціннісно-орієнтаційна – виражає корінні інтереси соціальних груп, дає визначення колективних цілей, програм суспільного розвитку.

Б) Інтеграція й розподіл ресурсів у суспільстві – управляючи суспільними процесами й розподіляючи соціально значимі ресурси, необхідні для задоволення потреб різних груп людей, політика тим самим пов'язує суспільство в цілісний соціальний організм, стимулюючи громадську згоду. Політична діяльність покликана вирішувати виникаючі соціальні й політичні суперечності. Відсутність володіння цим мистецтвом приводить до зворотного ефекту - посиленню конфліктів і дезорганізацію суспільства. З погляду виконання цієї функції, ми можемо оцінювати політику як легітимну або нелегітимну, справедливу або несправедливу, ефективну або неефективну.

В) Інноваційна функція – створення нових форм організації, зміни й розвитку суспільства.

Г) Комунікативна функція. Політика сприяє спілкуванню, до якого залучаються члени суспільства з приводу влади, владного розподілу ресурсів і контролю за ними. Ця функція реалізує одну з найважливіших потреб особистості - бути в соціумі й відчувати свою причетність до нього.

Д) Політика як специфічне середовище соціалізації здійснює функцію виховання, формування особистості.

Політика має складну структуру. Основними її елементами є політична свідомість, політична організація й політичні відносини.

Політична свідомість є відображенням політичної підсистеми у свідомості людей. Люди керуються політичною свідомістю у своїй політичній діяльності. Політична підсистема відображається у свідомості не тільки як наявна, але і як бажана. Тому політична свідомість є засобом конструювання нових станів політичної підсистеми. Політична свідомість є складною за своєю структурою. Її можна розділити на повсякденну (масову) і спеціалізовану свідомість. До спеціалізованої свідомості належать ідеологія і наукова свідомість. Наукова свідомість існує у вигляді різних політичних наук, які призначені для пояснення розвитку політичної підсистеми.

Ідеологія за формою схожа на теорію, але має зовсім інша мету - системно виражати інтереси, формувати програми їхнього забезпечення і об’єднати своїх прихильників.

Політичні відносини – це стійкі політичні зв'язки й взаємодії, які формуються у зв'язку з функціонуванням політичної влади. Це відносини політичних діячів і народних мас, еліти й електорату (виборців), еліти й контреліти, лідерів і груп підтримки та ін.

Елітні статусні позиції поєднує те, що вони пов'язані з можливістю приймати рішення, важливі для всього суспільства. У свою чергу елітні позиції поділяються на власне еліту й контреліту. Еліта виконує владні повноваження. Контреліта перебуває в опозиції до еліти й прагне її замінити.

До народних мас належить частина населення, що не входить в елітні групи. Народні маси теж можуть проявляти політичну активність, але в межах визначених елітою. Так, народні маси користуються активним виборчим правом й у певний термін визначають, хто стане елітою.

Політична діяльність – це доцільна політична активність суб'єктів політичного процесу. У їх якості можуть виступати окремі індивіди, суспільні рухи, групи тиску, політичні партії, державні органи й ін. До політичної діяльності відносяться мітинги, демонстрації і т.д.

4. Політичний режим. Типи демократії. Обмеження демократії (теорія демократичного елітизму, теорія плюралістичної демократії, марксистська теорія Ч. Р. Мілза).

Характеристика політичної влади не буде неповної, якщо ми не зупинимося на понятті політичного режиму. Політичний режим - це сукупність методів і прийомів політичного управління, політичного регулювання.

Соціологи й політологи виділяють в якості основних для сучасного суспільства три політичних режими: тоталітаризм, авторитаризм, демократію.

Ознаками тоталітаризму є: гегемонія однієї партії, монополія однієї ідеології, всевладдя каральних органів, заперечення прав людини, придушення опозиції. Повне підпорядкування всіх громадських організацій правлячим структурам, заперечення громадського суспільства.

Ознаки авторитаризму не настільки категоричні. На відміну від тоталітаризму, де всі сторони життя суспільства контролюються, авторитаризм припускає сильну владу, але не диктатуру, тобто тут допускається обмежений плюралізм – деякі економічні й громадські свободи громадян.

Демократичний режим припускає участь широких верств населення в управлінні, виборність органів влади, багатопартійність, гласність, широкі права і свободи громадян, плюралізм у мисленні, організації й діяльності, гармонічне сполучення галузей влади, її децентралізація.

Тому як більшість держав сучасного світу проголошують цінності демократії, то на цьому понятті варто зупинитися докладніше. Поняття «демократія» походить від грецького demokratia, перша частина якого demos означає народ, a kratos – правління; таким чином, демократія – політична система, при якій править народ, а не монарх або аристократи. На перший погляд все просто, але це далеко не так. Проголошені демократичні ідеали не завжди погодяться з реальністю. Той факт, що на сучасному етапі прихильність до демократії так яскраво демонструється правлячими колами, мало говорить про дійсний пристрій реальних режимів правління. Теоретики демократії розходяться в думці про потенційні можливості й обмеження різних форм демократичного впливу в сучасних суспільствах.

Ряд істотних особливостей дозволяє виділити три типи демократії: представницьку багатопартійну демократію, представницьку однопартійну демократію й спільне демократичне правління (пряма демократія).

Представницька демократія означає, що рішення, які впливають на життя людей, приймаються не всіма членами суспільства, а його представниками, спеціально обраними для цієї мети. У державному правлінні представницька демократія виражається у формі виборів у конгреси, парламенти або аналогічні національні органи. Представницька демократія існує й на інших рівнях, де приймаються колективні рішення: в областях, округах, містах і т.п.

Представницька багатопартійна демократія з'являється там, де виборці в ході політичного процесу можуть вибирати не менш двох партій. Держави, в яких реалізується представницька багатопартійна демократія, і де доросле населення має право голосувати на різних рівнях, зазвичай називаються ліберальними демократіями. В цю категорію підпадають США, країни Західної Європи, Японія, Австралія й Нова Зеландія. Деякі країни, що розвиваються, такі, як Індія, також мають ліберально-демократичні системи.

Представницькі однопартійні системи. Коли люди, що живуть на Заході, використають термін демократія без яких-небудь додаткових визначень, вони звичайно мають на увазі ліберальні демократії, про що говорилося вище. Однак Радянський Союз, і багато країн третього світу (як, наприклад, у Китаї), де узаконена тільки одна партія, також відносили (або відносять) себе до числа демократичних. Для багатьох учених ці демократії мають напроти явно антидемократичну спрямованість, тому що в цих країнах голосуючі не мали можливості вибирати між різними партіями й різними ідеями, і хоча вибори проводилися, представники, за яких голосували, призначалися на місцевому або національному рівні.

Принципи, закладені в основу представницької однопартійної демократії, полягають у переконанні, що одна партія виражає волю всього суспільства. Відповідно до марксистської точки зору, партії в умовах ліберальної демократії відбивають інтереси окремих класів. Оскільки вважалося, що при соціалізмі не має антагоністичних (конфронтуючих) класів, стверджувалося, що суспільству потрібна тільки одна партія. Таким чином, при голосуванні потрібно було вибирати не між партіями, а між різними кандидатами.

Офіційна точка зору стверджувала, що в СРСР не існує ні привілейованих елітарних структур, ні особливого вищого класу. Партія стверджувала, що як представник робітничого класу вона виражає колективні інтереси більшості населення. Якщо говорити про соціальне походження, то в Радянському Союзі при призначенні на вищі партійні пости воно дійсно враховувалося менше, ніж у країнах Заходу при висуванні політичних лідерів. Так, в 1957 році всі члени Політбюро були вихідцями з робітників і селян. В 1961 році 85% членів ЦК КПРС мали аналогічне походження. Схожа картина спостерігалася серед керівників промисловості, військового керівництва, у сфері освіти, мистецтва..

Незважаючи на загальну рівність, що проголошувалася в Радянському Союзі, вище керівництво КПРС все-таки мало привілеї, недоступні основному населенню. Партійні чиновники мали можливість вільно подорожувати по різних країнах, мали доступ у спеціальні магазини, у яких продавалися товари вищої якості; вони не стояли в нескінченних чергах, володіли кращими житловими умовами і, як правило, мали дачі за містом. Однак через відсутність приватної власності або приватного підприємництва вони не мали змоги нагромадити великий капітал. У Радянському Союзі не існувало багатого вищого класу, що міг би передавати матеріальні блага нащадкам у спадщину.

Пряма демократія – рішення приймаються всіма, кого вони зачіпають. Цей «первинний» тип демократії виник у Стародавній Греції. Там громадяни, що становили меншість суспільства, регулярно збиралися разом, щоб розглянути політичні питання й прийняти важливі рішення. У сучасних суспільствах пряма демократія грає не дуже важливу роль, тому що в них основна частина населення має політичні права, а кожен член суспільства об'єктивно не може брати активну участь у виробленні політичних рішень, що впливають на нього. Однак деякі її елементи знаходять своє застосування, наприклад, однієї з її форм є проведення референдумів, у яких рішення ґрунтується на вираженій думці більшості по тому або іншому питанню.

Дата добавления: 2014-01-04