Поняття і суть позовного провадження

Тема 14. Порушення цивільної справи в суді

Особлива частина

ДРУГИЙ СЕМЕСТР

Модуль 3, Лекція 1,2

Позов як процесуальний засіб порушення цивільної справи в суді. Поняття позову, його елементи, види позовів. Право на позов і право на пред’явлення позову. Умови реалізації права на пред’явлення.

Судова форма захисту прав, свобод та інтересів є пріоритетною формою захисту, оскільки забезпечується низкою гарантій. Основним видом провадження у цивільному судочинстві, крім наказного та окремого, є позовне провадження. Переважна більшість цивільних справ розглядається саме у позовному провадженні.[1]

Поняття позову нерозривно пов'язане з поняттям позовного судочинства, в порядку якого здійснюється захист порушеного або оскарженого права.

Оскільки особа, яка вважає себе власником порушеного або оскарженого права, звертаючись до суду, шукає у суді захисту порушеного права і просить суд розглянути спір, що виник, з порушником права в передбаченому законом процесуальному порядку, то звернення даної особи до суду одержало назву позову, а провадження за цим зверненням — позовного провадження.[2]

Позовне провадження – це вид провадження у цивільному процесі, у якому розглядається спір про право цивільне, тобто спір, який виникає з цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин. Наявність спору про право цивільне визначає і іншу характерну рису цього провадження – участь у ньому двох сторін – позивача та відповідача. Позовне провадження є основним видом провадження, яке притаманне цивільному процесу з давніх часів. Так, ще процесу за давнім римським правом був притаманний інститут позову та позовного провадження, у якому він розглядався.[3]

Позовній формі захисту властива не тільки форма звернення до суду, але і порядок звернення до суду, а також однаковий порядок розгляду спору. У цьому і полягають процесуальні гарантії права на судовий захист.

Саме поняття позову традиційно є одним із найбільш спірних питань у процесуальній науці.

Критичний аналіз різних думок щодо поняття позову підводить до висновку про необхідність визначення позову як вимоги заінтересованої особи про захист свого або чужого права або охоронюваного законом інтересу. Саме таке визначення поняття позову відповідає вимозі єдності та універсальності позову як засобу судового захисту прав і законних інтересів. Позов як вимога про судовий захист не може існувати удвох своїх іпостасях: процесуальній та матеріально-правовій. У цьому випадку автори змішують такі поняття як позов і право на позов. Право на позов на відміну від позову дійсно може існувати як у процесуальному, так і в матеріально-правовому сенсі. Позов же як вимога про захист є єдиним і неподільним поняттям незалежно від того, хто використовує цей процесуальний інструмент.

Необхідність вироблення єдиного і універсального поняття позову обумовлена єдністю кінцевої мети, що переслідують особи, які звертаються до суду з вимогою про захист, а також єдністю підстави такої вимоги.

Таким чином, поняття позову не може змінюватися залежно від того, хто звертається з вимогою про судовий захист. Позов — єдиний та універсальний засіб судового захисту як свого, так і чужого права (інтересу).

Позов — це вимога заінтересованої особи, що випливає зі спірних матеріальних правовідносин, про захист свого або чужого права або законного інтересу, що підлягає розгляду та вирішенню у встановленому законом порядку.

Визначення позову як вимоги про захист порушеного або оскаржуваного права або охоронюваного законом інтересу дає можливість сформулювати істотні ознаки позову і позовної форми процесу. Для нього характерні:

1)наявність матеріально-правової вимоги, що випливає з порушеного або оскаржуваного права;

2)розгляд і вирішення цієї вимоги у встановленому законом процесуальному порядку;

3)наявність спору про право або законний інтерес;

4)наявність двох наділених законом рівними процесуальними правами сторін із протилежними матеріально-правовими інтересами;

5)наявність сторін, що сперечаються, і третьої, не заінтересованої у вирішенні справи особи, передбачає змагальність і рівне правове положення тих, хто змагається. Із цього випливає:, що позовна форма процесу — це форма змагальна. І навпаки, будь-яка змагальна форма процесу — форма позовна.

Елементи позову. Як і у будь-якому складному явищі, у позові прийнято виокремлювати його складові частини — елементи позову. Елементи позову визначають його внутрішні специфічні ознаки, містять інформацію про суб'єктивне право, що потребує, на думку позивача, судового захисту, про фактичні обставини, на яких ґрунтується подана вимога.

Позов як вимога про захист складається з трьох елементів: предмета, підстави та змісту.

Предмет позову — це матеріально-правова вимога, заявлена позивачем в суд до відповідача щодо усунення допущеного відповідачем порушення суб'єктивного права позивача. Звідси і саме поняття позову повинно включати одночасно матеріально-правову вимогу як його зміст і процесуальну форму вираження в їхній нерозривній єдності. Однак предмет позову не слід змішувати з певним речовим предметом спору, наприклад, конкретним об'єктом нерухомості, коштами тощо.

В юридичній літературі неодноразово вказувалося на відмінності у фактах, що надаються в обґрунтування того або іншого виду позову. Вимога заінтересованої особи про підтвердження судом існування певних матеріальних правовідносин, що пов'язують сторони, повинна ґрунтуватися на правоформуючих юридичних фактах; вимога про підтвердження відсутності певних матеріальних правовідносин, що пов'язують сторони, — на правоперешкоджувальних (правопоглинаючих) юридичних фактах. Якщо позивач хоче через суд спонукати відповідача зробити певну дію або утриматися від певних дій, він повинен покласти в основу своїх вимог факти, з якими пов'язується виникнення спірного права й приналежність його позивачеві, факти, з якими пов'язується наявність у відповідача кореспондуючого обов'язку, і факти невиконання даного обов'язку відповідачем. При заяві вимоги про встановлення нових, зміну або припинення існуючих правовідносин між позивачем і відповідачем позивач повинен послатися на юридичні факти, з якими законодавство пов'язує можливість виникнення, зміни або припинення правовідносин, а також можливість реалізації права на здійснення перетворення правовідносин у судовому порядку.

Так, предметом позову про розірвання шлюбу є припинення шлюбних правовідносин. Предметом позову про відновлення незаконно звільненого працівника на роботі є визнання звільнення незаконним і відновлення посади, що існувала до порушення права.

Підстави позову — це обставини, що вказуються позивачем, з якими позивач, як з юридичними фактами, пов'язує свою матеріально-правову вимогу або правовідносини в цілому, що складають предмет позову.[4]

Факти, що входять до підстав позову, традиційно у процесуальному праві поділяють на три групи:

1)факти, які безпосередньо створюють право, тобто ті, що свідчать про наявність у позивача спірного матеріального права, за захистом якого він звертається до суду;

2)факти активної та пасивної легітимації, що вказують на зв'язок відповідно позивача і відповідача із спірними матеріально-правовими відносинами;

3)факти приводу до позову, що є причиною звернення до суду (порушення суб'єктивного права позивача або втрата цим правом визначеності внаслідок дій відповідача).

Коло фактів, що входять до підстав позову, вказується позивачем у позовній заяві. Якщо позивач неповно вказав ці факти, суд має право запропонувати йому доповнити підстави позову, надати докази на підтвердження наявності або відсутності тих юридично значущих фактів, на які позивач не вказав через свою правову непоінформованість або з інших причин. В кінцевому результаті належне коло фактів, що входять до підстав позову, визначається нормою матеріального права, що підлягає застосуванню у справі.

Зміст позову — це та дія суду, про здійснення якої просить позивач при зверненні за захистом порушених або оскаржуваних прав. Зміст позову визначається позивачем виходячи зі способу судового захисту, передбаченого законом. Позивач може просити суд визнати за ним певне право, зобов'язати відповідача зробити певні дії, підтвердити або спростувати існування певних правовідносин, відновити стан, що існував до порушення права, та ін.

Сторони позову не є елементом позову, зі зміною суб'єктивного складу сторін істотність самого позову не змінюється.[5]

Види позовів. Позови класифікуються за трьома підставами: 1) за предметом позову — процесуально-правова класифікація; 2) за об'єктом захисту — матеріально-правова класифікація; 3) за характером інтересу, що захищається.

За процесуально-правовим критерієм позови класифікуються на позови про присудження, про визнання, перетворювальні позови.

Позовом про присудження позивач вимагає від суду зобов'язати відповідача виконати певну дію або утриматися від вчинення дії.

Звернення до суду за захистом права у вигляді присудження звичайно викликано тим, що боржник заперечує право позивача, не виконуючи своїх обов'язків. Внаслідок спору право втрачає визначеність; його не можна примусово здійснити доти, доки не буде встановлено, чи існує дійсно оскаржуване право і який його зміст. Це питання вирішується судом. Примусове виконання обов'язку боржником є кінцевою метою позову про присудження. Тому позови про присудження називають також «виконавчими позовами».

Таким чином, позов про присудження — це позов, спрямований на примусове виконання підтвердженого судом обов'язку відповідача. Позивач вимагає не тільки визнання за ним певного суб'єктивного права, але і примушення відповідача до здійснення конкретних дій на свою користь.

Позови про присудження служать примусовому здійсненню матеріально-правових обов'язків, які не виконуються добровільно або виконуються неналежним чином.

Захист інтересу у визначеності права може бути досягнутий судовим визнанням того, що спірні правовідносини в тому або іншому певному змісті або обсязі дійсно існують або не існують. Цій меті служать позови про визнання.

Предметом позову про присудження є право позивача вимагати від відповідача певної поведінки у зв'язку з невиконанням ним відповідного обов'язку добровільно.

Підставами позову про присудження є, по-перше, факти, з якими пов'язане виникнення самого права; по-друге, факти, з якими пов'язане виникнення права на позов: настання строку, відкладальної умови, порушення права.

Зміст позову про присудження виражається у вимозі позивача до суду про примушення відповідача до здійснення певних дій; вона виражена у прохальному пункті позовної заяви: стягнути зарплату, відновити на роботі, виселити та ін.

Позовом, про визнання є вимога, спрямована на підтвердження судом існування або відсутності певних правовідносин. Оскільки рішенням суду у цих позовах встановлюється існування або відсутність спірних правовідносин, дані позови називають також «установлювальними позовами».

Існує два різновиди установлювальних позовів: позитивні позови про визнання та негативні позови про визнання. Позитивний позов про визнання спрямований на встановлення факту існування спірних прав і юридичних обов'язків, тобто правовідносин, що пов'язують сторони, між якими виник спір (позивача й відповідача). Негативний позов про визнання спрямований на встановлення факту відсутності суб'єктивних прав і юридичних обов'язків, тобто правовідносин, що позв'язують сторони (позивача і відповідача).

Предметом позову про визнання в більшості випадків є правовідносини між позивачем і відповідачем.[6]

Підставами позитивного позову про визнання є факти, з якими позивач пов'язує виникнення спірних правовідносин (наприклад, проживання протягом тривалого строку як член сім'ї наймача).

Підстави негативного позову про визнання утворюють факти, внаслідок яких спірні правовідносини, за ствердженням позивача, не могли виникнути (наприклад, відсутність нотаріально оформленого договору у випадках, коли таке оформлення, відповідно до закону або за згодою сторін, необхідно для дійсності угоди).

Зміст позову про визнання — вимога до суду ухвалити рішення про визнання наявності або відсутності правовідносин, вказаних позивачем (визнати угоду недійсною, визнати право на житлову площу тощо). Отже, між позовом про присудження та позовом про визнання існують значні відмінності як за змістом, предметом та підставами, так і за призначенням. Але загальною рисою для них є те, що обидва позови спрямовані на судове підтвердження прав і обов'язків у тому вигляді та змісті, в якому вони склалися та існували до процесу і незалежно від нього.

Перетворювальні позови — це позови, спрямовані на зміну або припинення існуючих з відповідачем правовідносин. Судове рішення в такому разі виступає як юридичний факт матеріального права, що змінює структуру матеріальних правовідносин, наприклад, позов про зміну умов договору.

Предметом перетворювального позову служить право позивача одностороннім волевиявленням припинити або змінити правовідносини (наприклад, вимагати розірвання шлюбу, договору).

Підстави перетворювального позову складають факти подвійного значення: а) факти, з якими пов'язане виникнення правовідносин, що підлягають зміні або припиненню; б) факти, з якими пов'язана можливість здійснення перетворювального повноваження на зміну або припинення правовідносин.

Змістом перетворювального позову є вимога до суду ухвалити рішення про припинення або зміну правовідносин (про розірвання шлюбу, розділ спільного майна).

Таким чином, розглядаючи перетворювальний позов і ухваля-ючи по ньому перетворювальне рішення, суд не створює нових прав, а захищає право позивача на зміну або припинення існуючих правовідносин, що за законом не може бути здійснене без рішення суду. При цьому можливі два випадки: 1) правовідносини можуть бути змінені або припинені тільки судом; 2) необхідність звернення до суду викликана відсутністю згоди однієї зі сторін на зміну або припинення правовідносин.

За характером інтересу, що захищається, позови поділяються на особисті; для захисту державних і публічних інтересів; для захисту інтересів інших осіб. Дана класифікація заснована на з'ясуванні питання про вигодонабувача за позовом, характері інтересів, що захищається ним.

Особисті позови спрямовані на захист власних інтересів позивача, коли він сам є й учасником спірних матеріальних правовідносин, і безпосереднім вигодонабувачем.

Позови щодо захисту державних і публічних інтересів спрямовані на захист в основному майнових прав держави або інтересів суспільства, коли неможливо виділити конкретного вигодонабувача (наприклад, позов прокурора в інтересах держави).

Позови щодо захисту інтересів інших осіб спрямовані на захист не самого позивача, а інших осіб у тих випадках, коли позивач згідно з законом уповноважений на порушення справи в їхніх інтересах (наприклад, позови органів опіки та піклування щодо захисту прав неповнолітніх дітей).

Велике практичне значення має класифікація позовів за матеріально-правовою ознакою.

У судовій практиці прийняте виокремлення справ за окремими категоріями матеріально-правових відносин: сімейних, трудових, житлових, та ін.

Матеріально-правова класифікація позовів покладена в основу судової статистики, що показує динаміку різних категорій цивільних справ. Дані цієї статистики можуть бути використані для вдосконалення судової діяльності. Матеріально-правова класифікація застосовується також для наукових досліджень матеріально-правових і процесуальних особливостей цивільних справ.

Залежно від того, чи є об'єктом порушеного права (інтересу) благо, що піддається грошовій оцінці, позови поділяються на майнові та немайнові. Дана класифікація позовів має практичне значення при визначенні розміру судового збору.

Майновий позов — це вимога про захист права або інтересу, об'єктом якої виступає благо, що піддається грошовій оцінці. Це означає, що будь-який майновий позов має ціну, тому розмір судового збору визначається у відсотковому відношенні до ціни позову.

Немайновий позов — це вимога про захист права або інтересу, об'єктом якої виступає благо, що не піддається грошовій оцінці. Отже, немайновий позов не має ціни, тому розмір судового збору визначається в кратному відношенні до встановленого законом неоподатковуваного мінімуму доходів громадян.[7]

Право на пред'явлення позову — це право відкрити та підтримувати судовий розгляд конкретного матеріально-правового спору в суді першої інстанції з метою його вирішення. Це — право на правосуддя по конкретному матеріально-правовому спору.

За своїм змістом право на пред'явлення позову означає право на процес незалежно від його результату, право на діяльність суду щодо розгляду та вирішення вимоги про захист порушеного або оскаржуваного права або законного інтересу, тобто право на одержання рішення незалежно від його змісту і характеру. Таким чином, право на пред'явлення позову є процесуальною категорією, оскільки наявність цього права в зацікавленої особи зовсім не залежить від наявності в неї того суб'єктивного права або охоронюваного законом інтересу, які підлягають захисту.

Право на позов — самостійне суб'єктивне право. Як усяке суб'єктивне право, право на позов є не у всіх осіб, а лише у конкретних осіб з конкретних справ за наявності певних умов (передумов).

Отже, передумови права на пред явлення позову — обставини, з наявністю або відсутністю яких закон пов'язує виникнення суб'єктивного права певної особи на пред'явлення позову з конкретної справи.

Якщо такі передумови є в наявності, це означає, що в даної особи є право на судовий розгляд її цивільно-правової вимоги. Якщо будь-яка із передумов відсутня, то немає і самого цього права; звернення до суду в такому випадку не може викликати судового розгляду зазначеного спору; отже, суд не має права (і не зобов'язаний) зробити відповідний акт правосуддя. Прийнято розрізняти загальні і спеціальні передумови права на пред'явлення позову. До числа загальних, характерних для всіх категорій справ належать наступні передумови:

1)цивільна процесуальна правоздатність, яку мають усі фізичні і юридичні особи (ст.28 ЦПК). Процесуальне законодавство містить низку суб'єктивних вимог, наявність яких дозволяє особі ініціювати судовий розгляд, а суду — відкрити провадження, тому реалізація права на доступ до правосуддя насамперед пов'язана з наявністю процесуальної правоздатності. Будучи поняттям, необхідним для вираження потенціальної можливості мати процесуальні права і нести процесуальні обов'язки, цивільна процесуальна правоздатність може відноситися тільки до тих, хто в майбутньому за певних умов посяде у судочинстві положення того або іншого суб'єкта процесуальних прав і процесуальних обов'язків. Таким чином, цивільна процесуальна правоздатність забезпечує виконання завдань, що постають перед нею, шляхом закріплення комплексу процесуальних прав і обов'язків: 1) на участь у цивільному процесі; 2) пов'язаних із посіданням процесуального положення певного суб'єкта процесу; 3) на виконання наданих законом конкретним суб'єктам процесу процесуальних засобів, прав і обов'язків;

цивільна юрисдикція (ст.15 ЦПК). Справа може бути відкрита тільки в тому випадку, якщо її розгляд і вирішення віднесені до компетенції суду;

відсутність судового рішення, раніше винесеного з тієї самої справи. Дана передумова випливає з діючого у цивільному процесуальному праві правила про неприпустимість вторинного пред'явлення позову і вирішення його щодо спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав (п.2 ч.2 ст.122 ЦПК).

2) Тотожність у позовному судочинстві означає збіг сторін, предмета та підстав. Тотожність у суб'єктному складі може бути визначена виходячи з того, чи не пред'явлений позов вторинно тією самою особою до того самого відповідача. Позови, що збігаються тільки за предметом і підставами, але заявлені зі зміненим суб'єктним складом, не можуть вважатися тотожними. Однак тотожність зберігається при правонаступництві, тому що правонаступник заміняє правопопередника, і всі процесуальні дії, вчинені правопо-передником, для нього обов'язкові.[8]

Зберігається тотожність, якщо сторони поміняються місцями, а предмет і підстави залишаться колишніми. Також тотожність зберігається і при пред'явленні позовів прокурором, державними органами, організаціями і громадянами на захист інтересів інших осіб, якщо вже є рішення на вимогу самого суб'єкта спірних правовідносин. Тотожність предмета зберігається при зміні розміру позовних вимог, тому що при цьому залишаються незмінними предмет і підстави позову. Заміна однієї альтернативної вимоги іншою також не може виключити тотожності предмета позову.

3) У науці цивільного процесу тотожність поділяють на фізичну, коли у новому процесі виступають ті самі особи, що іу попередньому, і юридичну, коли один з тих, хто змагається, знаходився у процесі з третьою особою, яка не брала участі в таких юридичних відносинах, і, захищаючи свої інтереси, він тим самим захищав і інтереси третьої особи (презумптивне представництво). Як ілюстрацію юридичної тотожності звичайно наводять неможливість пред'явлення тотожного позову до солідарного відповідача, якщо така сама вимога з тих самих підстав була раніше пред'явлена до іншого солідарного відповідача;

4) відсутність рішення третейського суду, яке стало обов'язковим для сторін, прийнятого по тотожному позову, за винятком випадків, зазначених у законі (п.4 ч.2 ст.122 ЦПК).

У науковій літературі висловлюється думка про наявність такої передумови права на пред'явлення позову як юридична заінтересованість. Представники даної точки зору вважають, що суб'єктом права на пред'явлення позову можуть бути тільки особи, які виступають на захист свого права або охоронюваного законом інтересу, а також особи, які звертаються за судовим захистом прав та інтересів інших осіб у випадках, коли таке повноваження надане їм законом. Тому під юридичною заінтересованістю необхідно розуміти засноване на законі очікування від судового процесу певного правового результату, яке може бути особистим, суб'єктивним (наприклад, у сторін, третіх осіб) і державно-правовим (наприклад, у прокурора). Його варто відрізняти від фактичної заінтересованості у вирішенні справи, яка може бути заснована на відносинах споріднення, дружби, підпорядкованості і яка не має значення передумови права на пред'явлення позову.

Вважатимемо, що заінтересованість не може розглядатися ні як передумова, ні юридична умова виникнення права на звернення до суду. З точки зору формального моменту заінтересованість не є юридичним фактом і, отже, не має правостворювального значення.

Заінтересованість не виступає як юридична передумова права на звернення до суду, а відображає потребу відповідного суб'єкта у судовому захисті, виступаючи матеріальною передумовою здійснення такого юридичного факту як звернення до суду. Заявникові немає необхідності доказувати суду потребу у судовому захисті, саме звернення до суду говорить про заінтересованість особи у судовому захисті. У зазначеному аспекті заінтерсованість — не юридична, а психологічна категорія і відображає вольовий момент — переконаність особи у необхідності для неї судового захисту. Викликають же заінтересованість у судовому захисті обставини матеріально-правового характеру.

Спеціальні передумови визначають наявність у суб'єкта права на пред'явлення позову в окремих категоріях справ.

Передумови права на пред'явлення позову прийнято також класифікувати на суб'єктивні та об'єктивні. Суб'єктивними є передумови, що містять вимоги до суб'єктів процесу (процесуальна правоздатність сторін), об'єктивними — всі інші передумови.

Наслідки відсутності права на позов і права на пред'явлення позову неоднакові. Відсутність права на позов у матеріальному сенсі означає відсутність самого права вимагати певної поведінки від боржника. Встановити наявність або відсутність права на позов можна тільки в результаті розгляду справи по суті. Наслідком відсутності цього права є рішення суду про відмову в позові.

Право на пред'явлення позову не залежить від наявності або відсутності права на позов у матеріальному сенсі. Для пред'явлення позову досить припущення про наявність права на позов. Право на пред'явлення позову є і при відсутності права на позов у матеріальному сенсі. Наявність або відсутність необхідних передумов права на пред'явлення позову перевіряється судом при прийнятті позовної заяви. Якщо відсутність хоча б однієї з них виявляється при поданні позовної заяви, то суддя відмовляє у його прийнятті. Якщо ж відсутність передумови встановлюється після порушення справи або її розгляду судом, то провадження.[9]

Процесуальний порядок пред’явлення позову.

Наслідки його недотримання. Позовна заява як процесуальна форма виразу позову, її зміст і форма. Об’єднання в позовній заяві кількох вимог, пов’язаних між собою. Порядок виправлення недоліків позовної заяви. Прийняття позовної заяви. Підстави для відмови в її прийнятті. Правові наслідки порушення цивільних справ у суді.

У відповідності до ч.1 ст.118 ЦПК України, позов пред'являється шляхом подання позовної заяви до суду першої інстанції, де вона реєструється, з дотриманням порядку, встановленого частинами другою і третьою статті 11-1 цього Кодексу, та не пізніше наступного дня передається визначеному судді.

До порядку (умов) реалізації права на пред'явлення позову належать:

1.Підсудність справи даному суду.

Якщо спір не підсудний даному суду, суддя відмовить у прийнятті позовної заяви не тому, що немає права на пред'явлення позову, а тому, що відсутня передбачена законом умова реалізації права на пред'явлення позову.

Якщо суддя, вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, встановить, що справа не підсудна цьому суду, заява повертається позивачеві для подання до належного суду, про що постановляється ухвала. Ухвала суду разом із заявою та всіма додатками до неї надсилаються позивачеві (ст. 115 ЦПК України).

2.Процесуальна дієздатність позивача.

Дана обставина повинна бути встановлена суддею, що приймає заяву. Доказами, що підтверджують наявність або відсутність дієздатності, є паспорт, рішення суду (для визнаних обмежено дієздатними та недієздатними), свідоцтво про шлюб.

3.Наявність належно оформлених повноважень на підписання або пред'явлення позовної заяви.

Позовна заява подається до суду першої інстанції в письмовій формі та підписується позивачем або його представником (п.3 ст. 119 ЦПК України).

Якщо позовна заява подається представником позивача, до позовної заяви додається довіреність чи інший документ, що підтверджує його повноваження (п.7 ст. 119 ЦПК України).

4. Сплата судового збору.

5. Дотримання реквізитів позовної заяви.

Згідно з ч.2 ст. 119 ЦПК України позовна заява повинна містити: 1) найменування суду, до якого подається заява; 2) ім'я (найменування) позивача і відповідача, а також ім'я представника позивача, якщо позовна заява подається представником, їх місце проживання або місцезнаходження, поштовий індекс, номер засобів зв'язку, якщо такий відомий; 3) зміст позовних вимог; 4) ціну позову щодо вимог майнового характеру; 5) виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; 6) зазначення доказів, що підтверджують кожну обставину, наявність підстав для звільнення від доказування; 7) перелік документів, що додаються до заяви.

Таким чином, зміст позовної заяви становлять обов'язкові відомості, необхідні для розгляду та вирішення позову в суді.[10]

Окрім того, відповідно до ст.120 ЦПК України, позивач повинен додати до позовної заяви її копії та копії всіх документів, що додаються до неї, відповідно до кількості відповідачів і третіх осіб. Правила ст.120 ЦПК України щодо подання копій документів не поширюються на позови, що виникають з трудових правовідносин, а також про відшкодування шкоди, завданої внаслідок злочину чи каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи, незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів дізнання, досудового слідства, прокуратури або суду.

Отже, недотримання позивачем умов реалізації права на пред'явлення позову, а також відсутність у позивача самого цього права, виявлені до порушення цивільної справи, процесуально фіксуються в ухвалах про відмову в прийнятті позовної заяви або про повернення позовної заяви, право оскарження яких прямо закріплено у ст.293 ЦПК.

Самостійною підставою повернення позивачеві позовної заяви є його заява про повернення йому позову, що означає відмову позивача від використання судової форми захисту права або законного інтересу (п.1 ч.3 ст.121 ЦПК).[11]

Таким чином, суддя, встановивши, що позовну заяву подано без додержання вимог, викладених у ст.ст. 119 і 120 ЦПК України, або не сплачено судовий збір, постановляє ухвалу, в якій зазначаються підстави залишення заяви без руху, про що повідомляє позивача і надає йому строк для усунення недоліків, який не може перевищувати п'яти днів з дня отримання позивачем ухвали.Якщо позивач відповідно до ухвали суду у встановлений строк виконає вимоги, визначені ст.ст. 119 і 120 ЦПК України, сплатить суму судового збору позовна заява вважається поданою в день первісного її подання до суду. Інакше заява вважається неподаною і повертається позивачеві.3.Крім цього, заява повертається у випадках, коли: 1)позивач до відкриття провадження у справі подав заяву про повернення йому позову;2)заяву подано недієздатною особою; 3)заяву від імені позивача подано особою, яка не має повноважень на ведення справи;4)справа не підсудна цьому суду;5)подана заява про розірвання шлюбу під час вагітності дружини або до досягнення дитиною одного року без дотримання вимог, встановлених Сімейним кодексом України; 6)подана заява без дотримання порядку, визначеного ч.2 ст.118 ЦПК України.4.Про повернення позовної заяви суддя постановляє ухвалу. 5.Повернення позовної заяви не перешкоджає повторному зверненню із заявою до суду, якщо перестануть існувати обставини, що стали підставою для повернення заяви.

Згідно з ч.1 ст. 126 ЦПК суддя під час відкриття провадження у справі, підготовки справи до судового розгляду або суд під час її розгляду мають право постановити ухвалу про об'єднання в одне провадження кількох однорідних позовних вимог за позовами одного й того самого позивача до одного й того самого відповідача чи до різних відповідачів або за позовом різних позивачів до одного й того самого відповідача.

Варто розрізняти суб'єктивне та об'єктивне об'єднання позовів. Під суб'єктивним розуміють об'єднання в одне провадження декількох позовів між різними особами. Суб'єктивне об'єднання позовів — не що інше, як процесуальна співучасть.

Суб'єктивне об'єднання позовів характеризується множинністю осіб на стороні позивача або відповідача або на тій й іншій стороні і відповідно декількома позовними вимогами (об'єднання по суб'єктам).

Об'єктивним є об'єднання в одне провадження позовів, при яких позивачем і відповідачем є ті самі особи. Іншими словами, в одне провадження поєднуються матеріально-правові вимоги (об'єднання по об'єктах), наприклад, у випадку, коли наймодавець пред'являє до наймача вимогу про виселення, вимогу про заборгованість по квартирній платі та вимогу про стягнення вартості поточного ремонту житлового приміщення, обов'язок провадження якого покладений на наймача.

Розгляд кількох пов'язаних між собою вимог в одному процесі сприяє найбільш повному, швидкому та правильному вирішенню справи, усуває можливість винесення суперечливих судових рішень.

У деяких випадках закон прямо передбачає об'єднання позовів. Так, при ухваленні рішення щодо позову про позбавлення батьківських прав суд одночасно розв'язує питання про стягнення аліментів.

У практиці вважається недоцільним об'єднання позовів щодо спорів, які виникають із правовідносин, що належать до різних галузей права, особливо якщо їх розгляд пов'язаний з різними методами дослідження або переслідує різні соціальні завдання. Наприклад, не можуть бути об'єднані позови про поновлення на роботі і про відшкодування шкоди, заподіяної джерелом підвищеної небезпеки, пред'явлені до однієї і тієї самої організації.

При об'єднанні позовів кожний з них зберігає самостійне значення. Отже, по кожному позову суд повинен дати відповідь, виклавши та мотивувавши її у спільному рішенні.

Закон передбачає також можливість роз'єднання позовів. Залежно від обставин справи суддя чи суд мають право постановити ухвалу про роз'єднання кількох поєднаних в одному провадженні вимог у самостійні провадження, якщо їх спільний розгляд ускладнює вирішення справи (ч.2 ст.126 ЦПК).

Питання про об'єднання та роз'єднання позовів вирішується одноособово суддею, а також може бути вирішено і колегіальним складом суду, якщо необхідність спільного або роздільного вирішення справ виникає у судовому засіданні. При цьому враховуються повнота матеріалу, економія в його наданні та дослідженні, однакове вирішення правових питань і інші міркування, пов'язані із правильним і своєчасним вирішенням справи.[12]

Захист інтересів відповідача. Заперечення проти позову: матеріально-правові і процесуальні. Зустрічний позов, порядок його пред’явлення.

Із реалізацією мети на звернення за судовим захистом пов'язаний і інститут зустрічного позову, що не має безпосереднього відношення до стадії відкриття провадження у справі.

Процедура зустрічного позову відома з часів глибокої давнини. Майже протягом всієї своєї історії зустрічний позов ототожнювався із заліком.

Зустрічний позов застосовувався вже у римському процесі. Розвиток зустрічного позову шляхом заліку пов'язаний з постановою Марка Аврелія, що передбачала заперечення про недобросовісність проти позову кредитора, який вимагав сповна борг з тієї особи, по відношенню до якої він сам був боржником. Посилаючись на ехсерііо сіоіі, відповідач вказував на недобросовісність позову. У цьому випадку суддя міг, хоча і не був зобов'язаний, відрахувати з позову зустрічні вимоги з тих самих боргових відносин. Однак, як будь-яке приватне право, право заліку здійснювалося не автоматично, а лише на прохання заінтересованої особи шляхом пред'явлення зазначеної ексцепції'. При ексцепції відповідач брав на себе роль позивача, він зобов'язаний був довести твердження, що міститься в ній. Отже, були присутні елементи зустрічного позову

1.Статут цивільного судочинства 1864 року закріплював у ст.340: «Відповідач має право заявити зустрічний позов не пізніше, як в першому папері у відповідь, а якщо такий не був поданий, тоді в першому судовому засіданні по справі».

Надалі зустрічний позов згадується вже тільки в ЦПК УРСР 1924 р., але лише як примітка до ст.81: «Всі недоліки зустрічної позовної заяви повинні бути виконані не пізніше дня, призначеного для слухання справи; у протилежному випадку пред'явлений зустрічний позов у даному процесі не розглядається».

Згідно з ч.1 ст.123 діючого ЦПК України відповідач має право до або під час попереднього судового засідання пред'явити зустрічний позов.

Отже, зустрічний позов — самостійна позовна вимога, заявлена відповідачем у процесі, який вже виник, для спільного розгляду з первісним з метою захисту своїх інтересів.

Таким чином, для зустрічного позову характерно те, що:

1) це позов відповідача;

2) позов заявлений у процесі, який вже виник;

3) позов заявлений для спільного розгляду з первісним позовом. Поряд з реалізацією права на звернення за судовим захистом, яке

4) могло бути реалізоване відповідачем і в самостійному провадженні, пред'явлення зустрічного позову у процесі, який вже виник, сприяє виконанню завдання процесуальної економії.

Зв'язок зустрічного позову з первісним може обумовлюватися різними причинами і відповідно мати різний зміст: а) відповідач протиставляє вимозі позивача однорідну вимогу, строк якої наступив, пред'являючи її для заліку первісної вимоги; б) задоволення зустрічного позову виключає повністю або частково задоволення первісного позову; в) закон допускає і інші випадки взаємного зв'язку між первісним і зустрічним позовами, коли їх спільний розгляд призводить до більш швидкого та правильного вирішення спорів.

Необхідність зв'язку між зустрічною та первісною вимогами не усуває самостійного характеру зустрічного позову. Практично це проявляється у наступному:

а)хоча задоволення зустрічного позову звичайно спричиняє відмову від первісного позову, не виключена можливість відмови від основного позову з причин, які не мають відношення до зустрічного позову, в якому суд також відмовляє з причин його незаконності або необґрунтованості;

б)через самостійний характер зустрічного позову суд зобов'язаний вирішити його і у тому випадку, якщо по первісному позову рішення не приймається (наприклад, внаслідок відмови позивача від позову). Але і у тих випадках, коли обидва позови розглядаються судом, кожному з них — первісному і зустрічному — повинна бути надана у спільному рішенні у справі окрема відповідь разом з мотивуванням, яке відноситься до того, що саме присуджується первісному і зустрічному позивачеві та у якій частині.

Зустрічна позовна заява, надана з дотриманням загальних правил пред'явлення позову, повинна відповідати вимогам ЦПК. Якщо зустрічна позовна заява подана з порушенням вимог ЦПК, вона може бути залишена без руху або повернута заявникові (ст. 124 ЦПК).[13]

Дата добавления: 2014-01-04