Ніцше Ф

ЗАХІДНА ФІЛОСОФІЯ КІНЦЯ ХІХ-ХХ ст.

«Філософія життя»

Коли Заратустра прийшов до сусіднього міста, що знаходилося за лісом, то він побачив там багато людей, які зібралися на базарній площі, оскільки їм пообіцяли видовище - канатохідця. І Заратустра промовив так до народу:

Я скажу вам, хто така надлюдина. Людина – це те, що треба перевершити. Що ви зробили, аби її перевершити?

Всі істоти досі створювали щось вище від себе, а ви хочете стати відпливом цієї великої повені й ладні скоріше повернутись до стану звіра, аніж перевершити людину?

Що для людини мавпа? Посміховище або нестерпний сором. І тим самим має бути людина для надлюдини – посміховищем або нестерпним соромом.

Ви пройшли шлях від хробака до людини, та багато чого у вас залишилося ще від хробака. Колись ви були мавпою, але й досі ще людина є більшою мірою мавпа, ніж декотрі з мавп.

Навіть наймудріший із вас – це всього лиш розлад і мішанина рослини й химери. Та хіба я кажу вам стати привидом чи рослиною?

Ось, що скажу я вам про надлюдину!

Надлюдина – це сенс землі. І нехай ваша воля говорить: хай надлюдина стане сенсом землі!

Заклинаю вас, брати мої, лишайтеся вірні землі і не вірте тим, хто каже вам про надземні надії! То отруйники – все рівно, знають чи вони це чи ні.

Вони зневажають життя, ці вмираючі й самі отруєні, від котрих стомилася земля. Тож хай же вони зникнуть!

Колись хула Богові була найбільшою хулою; але Бог помер, і з ним померли й богохульники. Тепер найжахливіший злочин – хулити землю, так само, як і шанувати сутність незбагненного більше, ніж сенс землі!

Колись душа дивилась на тіло зневажливо: і зневага тоді була в найбільшій повазі, – вона хотіла бачити тіло худим, гидотним, голодним. Так вона думала звільнитися від тіла і від землі.

О, ця душа була сама ще худа, гидотна й голодна; і жорстокість була її насолодою!

Але й тепер ще, брати мої, скажіть мені: що говорить ваше тіло про вашу душу? Хіба ваша душа – не убогість, не бруд і не жалюгідне вдоволення собою?

Воістину, людина – брудний потік. Треба бути морем, щоб прийняти в себе брудний потік і не стати занечищеним.

Дивіться, я розказую вам про надлюдину: вона і є це море, і в ньому може втонути ваша велика зневага.

Що те саме найбільше, щоб ви змогли пережити? Це – година великої зневаги. Година, коли навіть власне щастя вам стане огидним, так само, як власний розум і власна доброчесність.

Година, коли ви скажете: «В чому моє щастя! Воно – убогість, бруд і жалюгідне вдоволення собою! Моє щастя мало б саме виправдати своє існування!

Година, коли ви скажете: «Що мені власний розум! Чи домагається він знань, як лев своєї поживи? Він – убогість, бруд і жалюгідне вдоволення!»

Година, коли ви скажете: «Що мені власна доброчесність! Вона ще не змусила мене до шаленства. Як стомивсь я від свого добра і від зла свого! Все це – убогість, бруд і жалюгідне вдоволення!»

Година, коли ви скажете: «Що мені власна справедливість! Я не бачу, щоб був я – жаром і вугіллям. А справедливий – це жар і вугілля!»

Година, коли ви скажете: «Що мені власне співчуття! Хіба співчуття – не хрест, на якому розпинають того, хто любить людей? Та моє співчуття – не розп’яття».

Чи ви вже казали так? Чи ви вже волали так? Ах, якби я почув таке ваше волання!

Не гріх ваш – само задоволеність ваша волає до небес; нікчемність ваших гріхів волає до небес!

Де ж та блискавка, що лизнула б вас своїм язиком? Де те шаленство, яке вам слід прищепити?

Дивіться, я розказую вам про надлюдину: вона і є та блискавка, вона – те шаленство... Так промовляв Заратустра. Але тут з юрби хтось крикнув: “ Ми вже наслухалися про канатохідця, тепер покажіть його!” І люди всі засміялися із Заратустри. А канатоходець, гадаючи, що йдеться про нього взявсь до роботи.

Дивився Заратустра на людей і дивувавсь. А тоді так він сказав:

Людина – це канат, натягнутий між звіром і надлюдиною, - канат над прірвою.

Небезпечно ступати на канат, небезпечно іти по ньому, небезпечно озиратися, небезпечний страх і зупинка.

Велич людини в тому, що вона – міст, а не мета: любити в людині можна лиш те, що вона – перехід і загибель.

Я люблю тих, котрі не вміють жити інакше, аніж приречені на загибель, бо вони ступають по мосту.

Я люблю великих ненависників, бо вони великі шанувальники, бо вони – стріли смутку за іншим берегом.

Я люблю тих, хто не шукає спочатку за зірками підстави загинути чи стати жертвою, – а жертвує себе землі, щоб земля колись належала надлюдині.

Я люблю того, хто живе задля пізнання і хто хоче пізнати, щоб жила колись надлюдина. Бо так той хоче своєї загибелі.

Я люблю того, хто працює і винаходить, щоб збудувати дім надлюдині й підготувати для неї землю, тварин і рослини, – бо так він хоче своєї загибелі.

Я люблю того, хто любить свою доброчесність, бо доброчесність – це воля до загибелі і стріла, що прагне до іншого берега.

Я люблю того, хто не лишає для себе ані краплини духу, а хоче бути цілком духом своєї доброчесності, – бо так він, як і дух, проходить він по мосту.

Я люблю того, хто із своєї доброчесності творить свій потяг і свою приреченість,— бо так він хоче в ім'я своєї доброчесності ще жити і більше не жити.

Я люблю того, хто не хоче мати забагато чеснот. Одна чеснота – це більша чеснота, ніж дві, бо вона – вагоміша сув'язь, на якій тримається приреченість.

Я люблю того, у кого душа віддає все, хто не сподівається подяки, – бо він завжди дарує і не хоче себе шкодувати.

Я люблю того, хто поперед своїх вчинків розкидає золоті слова і робить завжди більше, ніж обіцяє, – бо він хоче своєї загибелі.

Я люблю того, хто виправдує людей майбутнього, і прощає людей минулого, – бо він хоче загинути від тих, що є.

Я люблю того, хто карає Бога свого, позаяк його любить, – бо він має загинути від гніву Бога свого.

Я люблю того, в кого душа й у ранах глибока і хто може загинути від малого випробування, – так охоче ступає він через міст.

Я люблю того, в кого душа переповнена, аж він забуває про себе самого й про все, що в ньому є, – так усе те стає його загибеллю.

Я люблю того, хто вільний духом і вільний серцем, бо голова в нього – тільки лоно серця його, а серце веде його до загину.

Я люблю всіх, що, мов важкі краплини, падають поодинці з темної хмари, навислої над людиною, – вони провіщають блискавку й гинуть як передвісники.

Дивіться, я передвісник блискавки і важка краплина із хмари, але ім'я тої блискавки – надлюдина.

Ніцше Ф. Так казав Заратустра

Дата добавления: 2014-01-04