Тема. Суспільно-географічні дослідження в Україні

Лекція № 6

Соціальна аномія являє собою негативний, кризовий стан суспільства, за умов якого більшість або значна частина його суб'єктів порушує встановленні соціальні норми або ставиться до них байдуже.

Дюркгейм звернув увагу, що такi ситуацiї складаються у часи криз

та радикальних соцiальних змiн, коли люди втрачають впевненiсть в тому,

що вiд них очікується, i коли їм важко формувати свої дiї в поняттях

узгоджених норм. У такi часи старi норми у поточних умовах не видають-

ся доречними, а норми, що тiльки виникають занадто двозначнi та ще не

досить ясно сформульованi, щоб забезпечити зрозумiлi та ефективнi нас-

танови для поведiнки. За цих обставин, вважав Дюркгейм, можна очікува-

ти зростання масштабiв вiдхильної поведiнки.

Термiн «соцiальна дезорганізація» позначає теж саме, що й аномія,

тобто такий стан суспiльства, коли цiнностi, норми та соцiальнi зв'яз-

ки стають хиткими, суперечливими або взагалi зникають.

Подальший розвиток теорiя Дюркгейма отримала у працях вiдомого

американського соцiолога Роберта Мертона. Мертон вважає, що причиною

вiдхилу (девiацiї) є розрив мiж цiлями суспiльства та соцiально прийнятними засобами їх досягнення. Мається на увазi така ситуацiя, коли у бiльшостi випадкiв соцiально прийнятнi засоби не дають можливостi до-

сягнути мети, що визначається цiннiстю культури.

Запорукою конструктивних розробок в економічній гео­графії може бути перш за все пристосування економічної теорії як фундаменту науки до практики.

Поряд з подальшою екологізацією і соціологізацією сусп­ільної географії потрібна і її економізація. За цієї умови вона стане реальним обґрунтуванням регіональної політики держа­ви, раціонального варіанту адміністративно-територіального устрою, схеми економічного районування та ін.

Географічні дослідження сприятимуть оптимізації галу­зевої структури територіально-виробничих комплексів, гармо­нійному розвиткові взаємопов'язаних галузей господарства, їх спеціалізації на тих видах продукції, для виробництва яких є найкращі природні та економічні умови. Наукова концепція управління структурними змінами ще не створена. Зокрема, не розроблений механізм переходу від теоретичної концепції до вирішення прикладних наукових завдань.

Потребує глибокого наукового обґрунтування стратегіч­ний напрям розвитку індустріального комплексу України. Фор­мування виробничо-територіальних комплексів і промислових вузлів із замкнутим безвідхідним виробництвом має стати ос­новою для економічної політики в галузі розвитку продуктив­них сил, бо нинішній індустріальний комплекс України спе­ціалізується на дуже капітало-, матеріале-, природо- та енерго- містких видах продукції. Ефективність роботи цього комплексу постійно знижується.

Тривалий час перебої у функціонуванні господарського комплексу «лікувались» тактичними заходами - нарощуванням потужностей в окремих галузях чи виробництвах, стимулю­ванням пріоритетних напрямів, сприянням їх прискореному розвиткові в окремих регіонах тощо. Нині ж тактичними захо­дами вже не обійтись. Потрібна стратегія господарства, страте­гія господарського комплексу України (в широкому розумінні — економічному та соціальному).

Одним із перших стратегічних завдань географічних сис­темних досліджень господарського комплексу України є широ­ке залучення до процесу комплексоутворення інформації як носія програми функціонування комплексу. Нині ці можли­вості використовуються далеко не на повну силу, бо недостатній рівень підготовки кадрів не дає змоги оперативно і всебічно враховувати поточну інформацію при прийнятті рішень у про­цесі виробництва, а існуючі політичні та економічні структури не сприяють дії на повну силу тих чи інших економічних і соціальних важелів прогресу. На жаль, інколи зі станом справ в Україні краще обізнані за її межами, а не на місцях.

Зростає роль географічних досліджень при розв'язанні ряду галузевих програм. Поряд із докладним вивченням мож­ливостей видобутку палива, викопної сировини, умов розробки родовищ та екологічної безпеки, дуже важливо забезпечити раціональне розміщення, взаємозв'язки і поєднання виробництв. Зокрема, в енергетиці України гостро постала проблема атом­них електростанцій та поховання відпрацьованих ядерних відходів. Створення каскадів водосховищ, особливо на Дніпрі, з одного боку, поліпшило умови судноплавства, можливості во­допостачання, створило умови для розвитку поливного земле­робства на півдні. З іншого ж боку, це породило різке сповіль­нення течій водотоків, а отже, ослабило можливості самоочи­щення річок. Нині практично усі водосховища в Україні (в тому числі й глибоководні) стали збірниками стоків і забруднень, перетворилися в осередки шкідливих забруднень, посилено евтрофікують (заростають, гниють) і замулюються. Зникла вели­ка кількість дрібних водойм. Затоплені надзаплавні землі як угіддя для овочівництва. Продукцію овочівництва і садівницт­ва доводиться закуповувати (нерідко й за кордоном), пасовищ майже нема. Корми виробляються переважно в польовому кор­мовиробництві, але соломи не вистачає, бо високоврожайні сорти є низькорослими і вихід соломи від них малий. Є сумнів і щодо ефективності поливного землеробства в південних районах. Поливні землі перетворюються в болота і солончаки. Натомість осушені землі на півночі України втратили свою природну ро­дючість. Практично площа заболочених земель в Україні май­же не змінилась, але болотами стали колись родючі чорноземи, а північні торфовища тепер потребують зрошення. Це ще раз свідчить про необхідність глибокого наукового обґрунтування усіх природно-господарських заходів, а також докорінної пере­будови стратегії господарювання.

У структурі господарського комплексу України дедалі відчутнішою стає слабкість переробних галузей виробництва. Особливо складна ситуація у проміжних ланках між видобут­ком чи виробництвом сировини і споживанням продукції. Йдеться про низький рівень, застарілість технології, а то й відсутність первинної обробки та умов і можливостей для зберігання сиро­вини і продукції перед споживанням. З одного боку, потреби споживання викликають необхідність росту виробництва, а з іншого — зростання виробництва збільшує обсяги витрат від недозбирання, недовидобутку, псування, невчасної та неповної переробки.

Недостатньо ще розроблена з економіко-географічної точ­ки зору проблема співвідношень адміністративно-територіаль­ного поділу та економічного районування, регулювання і уп­равління виробництвом. Під виглядом того, що в тій чи іншій місцевості за рахунок новобудов поліпшиться житлове будів­ництво, прокладання шляхів тощо, відомства добиваються при­в'язки тут підприємств і споруд, які не відповідають ні профі­лю даної території, ні її можливостям, або навіть шкідливі. Часто на місці новобудов руйнуються історичні пам'ятки, свя­тині народу (індустріальні комплекси в районі Канева, Чигири­на, острова Хортиці тощо).

Внутріукраїнське економічне районування мало би скла­датись без адміністративних перешкод, згідно з оптимальною продуктивністю усіх наявних ресурсів, що зумовило б макси­мально вигідні умови для вирівнювання економічного зростан­ня обсягу національного доходу, розвиток життєвого стандарту в усіх регіонах України. З метою регулювання основних економічних пропорцій, формування раціонального територіального поділу праці, а та­кож для науково-аналітичних і прогностичних потреб запропо­новано кілька схем мезо- і макрорайонування. У схемі мезорайонування, очевидно, найбільш вдалим є поділ території на 10 районів, а саме на Донбас (Донецька і Луганська області). Катеринославське Придніпров'я (Дніпропетровська і Запорізь­ка області), Слобідську Україну (Харківська, Сумська, Полтавсь­ка області). Київське Полісся (Київська, Чернігівська, Жито­мирська області), Волинське Полісся (Рівненська і Волинська області), Українські Карпати (Львівська, Івано-Франківська, Закарпатська, Чернівецька області), Поділля (Вінницька, Хмель­ницька, Тернопільська області), Середнє Придніпров'я (Черкась­ка і Кіровоградська області), Північне Причорномор'я, або Одесько-Таврійський район (Одеська, Миколаївська, Херсонська об­ласті), Крим (Автономна Республіка Крим). У свою чергу, ці райони об'єднуються у макрорайони, а саме: Центрально-Український (Київське Полісся, Середнє Придніпров'я), Донбас і Нижнє Придніпров'я (Донбас, Катеринославське Придніпров'я), Слобідська Україна (Слобідська Україна), Причорноморський (Північне Причорномор'я, Крим), Західно-Український (Волинсь­ке Полісся, Українські Карпати, Поділля)^[1]. На підставі опрацювання матеріалів VII з'їзду Українського географічного товариства і спеціальної конференції «Регіони України: пошук стратегії оптимального розвитку» для навчально-наукових і практично-управлінських потреб запропоновано мережу з 9-ти соціально-економічних районів України.

Виходом із ситуації, яка склалася, бачиться перехід від декларування комплексного підходу в процесі регулювання економіки до його запровадження у практику раціонального господарювання. Адже комплексний підхід — це не лише на­магання мати на даній території той чи інший повний набір виробництв, що часто призводить до функціонування в окре­мих регіонах несумісних виробництв. Нині, наприклад, такі важливі в рекреаційному відношенні регіони як Крим, Карпа­ти, Причорномор'я, Приазов'я перетворилися на потужні ком­плекси металургії, хімічної, нафтохімічної та інших галузей важкої індустрії. Або візьмемо проблему місцевих будівельних матеріалів. Масовий і безсистемний їх видобуток в численних кар'єрах став причиною порушення природних процесів нагро­мадження чистої води в осадових відкладах гірських і передгірських річок, різкого зниження рівня ґрунтових вод, необхід­ності переходу на водопостачання за рахунок рівнинних водойм, які вкрай забруднені стоками численних підприємств промис­ловості, сільського і комунального господарства.

Важливим напрямом розвитку є суспільна географія. На початку 90-х років, за умов незалежності України і поступово­го розвитку ринкових відносин, соціально-економічна геогра­фія стала поступово переростати в суспільну географію за ра­хунок розвитку геополітичних, політико- і культурно-геогра­фічних, соціально- та геоекологічних досліджень. Об'єктами дос­ліджень стали вже суспільно-територіальні і суспільно-географічні комплекси, а традиційна якість (територіальна органі­зація суспільства) була доповнена проблемою комплексно-про­порційного розвитку людської діяльності.

Новими суспільно-географічними проблемами стали: ком­плексне дослідження території і процесів життєдіяльності на­селення, включаючи геоекологічні та еколого-економічні аспек­ти; регіональна політика і регіональний розвиток у поєднанні з геополітичними векторами; транскордонне співробітництво, включаючи митно-логістичну діяльність, створення СЕЗ, ТПР, технополісів, технопарків та інших форм активізації економіч­ної та зовнішньоекономічної діяльності; ринково-економічні відносини; геоінформаційне забезпечення досліджень; сталий розвиток України тощо.

^[1] Поповкін ВЛ. До економічного районування України // Український географічний журнал. 1993. № 2. С.59.

Дата добавления: 2014-01-04