Лекція №7. 5. Комплексне оцінювання фінансового стану підприємств

Коеф.маневрування.

5. Комплексне оцінювання фінансового стану підприємств.

Важливе значення для правильного розуміння комплексного оцінювання фінансового стану підприємств відіграє з’ясування сутності та визначення основних завдань комплексного оцінювання.

Загалом, комплексна оцінка фінансового стану підприємства передбачає визначення економічного потенціалу суб’єкта господарювання та його місця в економічному середовищі. Така оцінка формує необхідну інформаційну базу для прийняття різноманітних управлінських та фінансових рішень щодо проблемних питань купівлі-продажу бізнесу, напрямків виробничого розвитку, залучення та здійснення інвестицій тощо.

Структура модель комплексного оцінювання:

Об’єкт – економічний потенціал підприємства

Мета – обґрунтування прийнятих фінансових рішень

Завдання – ідентифікація рівня економічного потенціалу підприємства

Суб’єкти – а) замовники (менеджери, власники, кредитори, інвестори, державні органи)

б) виконавці (аналітичні служби підприємства чи замовника, консалтингові фірми)

Організація – математичні, статистичні алгоритми обробки інформації

Результат – кількісний показник економічного потенціалу підприємства

Комплексне оцінювання використовується власниками для інформаційного забезпечення потреб оперативного фінансового планування, а також є складовою інструментарію антикризового управління та методологічною базою провадження справи про банкрутство.

Вважається, що цей вид аналізу, який уможливлює проведення як ретроспективної, так і перспективної оцінки фінансового стану підприємства, оптимально відповідає вимогам виконання таких завдань:

ü залучення фінансових ресурсів;

ü пошук високорентабельних проектів;

ü оцінка надійності партнерів;

ü оцінка доцільності інвестування;

ü оптимізація фінансової діяльності підприємства;

ü комплексне фінансове оцінювання суб’єкта господарювання.

Західноукраїнські землі в міжвоєнний період(20-30-і рр. ХХ ст.)

План

1. Адміністративне та економічне становище Східної Галичини та Західної Волині у складі Польщі у 20-30-х рр.. ХХ століття.

2. Політичне становище українських земель у складі Польщі у 20-30-х рр.. ХХ століття. Діяльність українських партій.

3. Розвиток Закарпаття у складі Чехо-Словачичини (1918-1939 рр.) Проголошення Карпатської України

4. Українські землі у складі Румунії (1918-1940 рр.)

1.Адміністративне та економічне становище Східної Галичини та Західної Волині у складі Польщі у 20-30-х рр.. ХХ століття.

Адміністративне становище. Після Поразки ЗУНР і підписання Ризького миру 1921 р. західні українці були відрізані від східних і опинилися відразу у складі трьох держав:

- найбільша їх частка – у Польщу (східна Галичина, Західні Волинь та Полісся, Закерзоння – Підляшшя, Надсяння, Белзщина, Холмщина, Перемищина), 6 млн чоловік;

- у Румунії – Північна Буковина, Зотинщина (Північна Бессарабія) і Південна Бессарабія (Ізмаїльський та Аккерманський повіти), Мармарощина, де проживало 790 тис. чоловік;

- у Чехо-Словаччині – Закарпаття (в складі Чехо-Словаччини регіон називався Підкарпатська Русь, після проголошення незалежності – Карпатська Україна), 455 тисяч.

Спільними рисами український земель, що перебували у складі сусідніх держав, можна назвати:

a) Обмеження українців у політичних правах;

b) Відсутність самоврядування(хоча польські та чеський уряди обіцяли надати на це право)

c) Залежний характер сільського гос-ва;

d) Асиміляція українського населення (полонізація, орумунювання та мадяризація).

Історія українських земель у складі Польщі можна поділити на певні етапи:

· 1919-1923 рр. – період невизначеності правового статусу західноукраїнських земель

· 1923-1926 рр. – перетворення українських земель на аграрно-сировинний придаток Польщі.

· 1926-1939 рр. – стабілізація становища українців

На першому етапі (1919-1923) найкраще передає напруженість стосунків між українською. Більшістю й новою польською адміністрацією у Східній Галичині вираз «взаємне невизнання». Українці Галичини відмовлялися визнати польський уряд своїм законним урядом, доки Рада послів Антанти на Паризькій мирній конференції не гарантувала українським землям автономію, визнавши право українців на рідну мову в публічному житті, в початковій школі. Українці бойкотували перепис 1921 р. у вибори до сейму 1922 року. Радикальні елементи звернулися до терористичної практики й саботажу щодо польських урядовців і державних установ. У 1923 р. Рада послів Антанти погодилася на входження частини західноукраїнських земель до складу Польщу на правах автономії. Проте реально українські землі у складі Польщі поділялися на воєводства: Львівське, тернопільське, Станіславське, Волинське, частина українських земель входила до Люблінського ті Поліського воєводств.

У 1919 р. польський уряд провів обмежену аграрну реформу, яка фактично не змінила злидарського становища українскьго селянина. Це мало своїм наслідком масову еміграцію, українського населення в Америку та Західну Європу.

На другому етапі (1923-1926) на землях Малопольщі розпочалися утиски місцевого українського населення. У 1924р. польський уряд прийняв закон, що забороняв користуватися українською мовою в урядових установах. Того ж року міністерство освіти здійснило реформу, за якою більшість україномовних шкіл біло перетворено на двомовні заклади з переважанням польської мови. Для українців була встановлена квота на вступ до Львівського університету, в якому було закрито українські кафедри, а обіцянка заснувати на державні кошти український університет так і залишилася невиконаною. Єдиним українським вищим навчальним закладом залишалася греко-Католицька богославська академія. Певний час (1921-1925) підпільно діяв Український університет у Львові, що мав три факультети (філософський, правничий, медичний) та 15 кафедр. Навчання на найманих квартирах, в помешканнях професорів чи студентів, проводили 34 професори, навчалося 1500 студентів. Осередком збереження і розвитку української науки, центром формування нового покоління національної еліти залишилося наукове товариство ім.. Т.Г. Шевченка (НТШ), яке налічувало 200 науковців, серед яких виділялися історик І. Крип’якевич, археолог. Я. Пастернак, музикознавець і фольклорист Ф. Колесса.

Економічне становище: Польща в економічному плані була поділа на два регіони:

o «Польща А» - етнічні польські землі, що являли собою промислово розвинуті райони, куди польський уряд надавав дешеві кредити і державну підтримку;

o «Польща Б» - сільськогосподарські райони Західної України та західної Білорусії. Сюди уряд вкладав менше коштів, регіон був сировинним придатком польських земель, ринком дешевої робочої сиди та ринком збуту більш дорогих товарів. Переважна більшість підприємств (85%) були дрібними. Промислово розвинутим був тільки регіон Борислава, де випробовувалася нафта. Розвивалися дерево бавовна, харчова промисловість та переробка мінеральної сировини. Найкращі українські землі передавалися «осадникам» - переселенцям з Польщі (переважно колишнім військовим).

На третьому етапі (1926-1939) становище українців як національної меншини дещо стабілізувалося у зв’язку з приходом до влади Юзефа Пілсудського. Він встановив авторитарний режим – режим «санації», (1926-1935), проте був прихильником польсько-литовсько-української федерації:

o Уряд відмовився від примусової полонізації українців

o Розпочалося створення двомовних шкіл

o Засновано Український науковий інститут на чолі з О. Лотоцьким

o Зросли інвестиції в «Польщу Б»

o Звільнено більшість українських політичних в’язнів.

Світова економічна криза 1929-1933 р. значно більше вплинула на західноукраїнські землі, де різко скоротилося виробництво та збільшилося безробіття. Соціальне і національне гноблення спричиняло опір місцевого населення, село поставало. Влітку 1930 р. Східною Галичиною покотилася хвиля нападів на польські маєтки, що звичайно зводилися до підпалів. Зафіксовано близько 2200 таких актів. У відповідь на це уряд удався до масових жорстоких дій. В середині вересня на українські села налетіли великі підрозділи польської поліції та кавалерії, розпочавши 1930 р. ганебну кампанію пацифікації українського населення. Розпочалися переслідування лідрев українського національно-визвольного руху, закриття українських культурних та політичних установ та організацій, репресії щодо мирного населення.

Українці намагалися протистояти засиллю польського та англо-французького капіталу в регіоні. Зусиллям українських власників в Східній Галичині було сформовано розгалужену мережу кооперативів, що було продовженням економічної традиції початку ХХ століття. Найбільшими кооперативами були асоція «Центрбанк», «Малосоюз», «Народна торгівля»

2. Політичне становище українських земель у складі Польщі у 20-30-х рр. ХХ століття. Діяльність українських партій.

Охоплюючи ідеологічний спектр від лівих крайніх до крайніх правих поглядів, у 20-20 рр в Польщі існували близько 12 політичних партій, які до того ж втілювали уже різноманітні політичні традиції «австрійських» українців Східної Галичини і «російських» українців Волині, закерзоння.

До легальних українських партій в Польщі відносилися:

· Українське національно-державне об’єднання (УНДО) найчисельніша та найвпливовіша партія. Об’єднання утворилося в 1925 р. В результаті злиття трудової партії з рядом менших угрупувань. Лідери партії – Д. Левицький, С. Баран, В. Мудрий, М. Рудницька. Ця, по суті ліберальна, партія виступала за конституційну демократію та незалежність України, не вдаючись при цьому до терористичних актів; парламентським шляхом захищала інтереси українців, займалася культурно-просвітницькою діяльністю. Відносно гнучка за своєю тактикою, ця партія намагалася нормалізувати українсько-польські взаємини. Але репресії польського уряду, з одно боку, та екстремізм українських націоналізмів, з іншого, ускладнювали проведення центриської політики УНДО;

· Українська соціал-радикальна партія «УСРП» утворена 1926 р. Лідери – Л. Бачинський, С. Макух, М. Стахів. Її програма закликала до здобуття незалежності України, передання влади трудовому народу, а землі селянам без викупу, обмеження прав приватної власності та відокремлення церкви від держави.

До найбільших нелегальних партій відносилися:

· Комуністична партія Західної України (КПЗУ), що утворилось в 1923 р. Лідери – Р. Кузьма, Й. Крілик. Партія виступала за визволення Західної України шляхом соціалістичної революції, та возз’єднання з Радянською Україною, пристрасно підтримувала націонал комуністів у Радянській Україні. В 1921 р. партія увійшла до компартії Польщі на правах автономії. Виступи КПЗУ проти антиукраїнських акцій Сталінського керівництва призвело до її розпуску через Комінтерн з ініціативи ВКП(Б).

· Українсько-військова організація, що виникла у жовтні 1920 р. заходами старших різних українських армій: січових стрільців (ідеологічно-політичний склад) УГА, в основному її шоста бригада (бойовий та організаційний елемент). Меті УВО – продовжувати збройну боротьбу за українську державність. Організація використовувала бойкот, саботаж, індивідуальний терор, як методи боротьби. Голова УВО Є. Коновалець, будучи активним учасником української революції 1917-1920 рр, вважав, що демократія не принесла Україні незалежності, тому майбутня Україна стане диктаторською державою. В УВО були організаційно-кадрова розвідна, бойова і попагандивно-політична референтури. Основною територією УВО була Галичина, яку поділено на 13 військових округ, округи на повіти, з округовими і повітовими командами;

· Організація українських націоналістів

· Діяльність УГЦК. Митрополит Андрій Шептицький очолював Українську греко-католицьку церкву (УГКЦ), з 1900 до 1944 р. За роки діяльності А. Шептицького УГКЦ:

· Була українізована;

· Зберегла панівне становище на Західній Україні, налічуючи 4, 37 млн віруючих (на 1939р);

· Залишилася самостійною церквою, витримавши протистояння з Вассилінським орденом, лідери якого виступали за об’єднання церкви з католицькою;

· Активно виступала проти польської колонізаційної політики, політики «Пацифікації», закликала до нормалізації відносин з польською владою;

· Підтримуючи ідеї незалежності України, церква виступала проти терористичної діяльності ОУН та ідеї КПЗУ.

Шептицький був значним меценатом, за його кошти українські студенти-богослови здобували освіту в Європі.

Є. Коновалець – полковник армії УНР, комендант УВО, Голова проводу Українських націоналістів (з 1927 р). Із грудня 1922 рр. Коновалець був змушений жити в еміграції у Чехо-Словаччині, Німеччині, Швейцарії та Італії. У листопаді 1927 за ініціативою Коновальця на одній з нарад УВО було вирішено створити єдину революційно-політичну організацію, діяльність якої ґрунтувалася б на націоналістичній ідеології та поширювалась на всі укр.. землі. 28 січня – 3 лютого 1929 р., на першому Конгресі укр.. націоналістів у Відні було створено орг. Українських націоналістів, головою проводу якої було обрано Коновальця.

Наприкінці 1920-х – на початку 30-х рр.. Коновалець, організаційно зміцнивши УВО і ОУН, встановив контакти з політичними колами Німеччини, Великобританії, Литви, Іспанії, Італії та організував українські політично інформаційні служби з багатьох політичних центрах Європи, залучив до співпраці з ОУН широкі кола українських еміграції. Здійснив ряд заходів внаслідок яких були створені осередки ОУН або споріднених організацій в Франції, Бельгії, Канаді. За його безпосередньою участю в Америці були засновані Громади Українських Стрільців, що поклали початок організацій державного Відродження збройної боротьби за незалежність України за дорученням Коновальця було сформовано військовий штаб та укомплектовано школи по підготовці старшинських кадрів для української армії в Польщі, Чехословаччині, Австрії.

Діяльність Коновальця по розбудові ОУН, яка користувалась всезростаючою підтримкою української молоді, намагання поставити українське питання у Лізі Націй та постійні заходи по налагодженню націоналістичного підпілля в УРСР, викликали занепокоєння у більшовицького керівництва в Москві. 23 травня 1938 р. Коновалець загинув у Роттердамі (Голландія). Євген Коновалець дуже любив шоколадні цукерки, знаючи це агент НКВД Павло Судоплатов подарував коробку цукерок, щі містила вибуховий пристрій. Після того, як коробка була перевернута у горизонтальне положення, вона вибухнула. Похований на кладовищі Кросвейк у Роттердамі.

Організація Українських націоналістів)(ОУН). Методи діяльності ОУН. Ідеологія інтегрального націоналізму. Д. Донцов. У 1929 р. після кількох підготовчих конференцій представники Української військової організації (УВО) та студентських груп зустрілися у Відні й заснували Організацію українських націоналісті (ОУН). Більшу її частину членів становила галицька молодь, а керівництво забезпечували з-за кордону Є. Коновалець та його соратники. Головною метою ОУН була Украхнська Самостійна Держава, яку вони бачили диктаторською державою. Незалежна Україна повинна повстати шляхом всенародного збройного повстання ОУН була теорія «інтегрального» (чинного) націоналізму, розроблена Дмитром Донцовим – українським літературним критиком, публіцистом, політичним діячем. Донцов, спираючись на ідеї німецького філософі Ф. Ніцше, який говорив, що «нещасний той народ, в якого, в якого не було свого диктатора»:

· Бажав виховати в українців «волю до влади»;

· Забезпечував цінності ліберальної демократії

· Відкидав попередню демократичну українську спадщин, вважаючи, що саме демократія стала причиною поразки українських визвольних змагань 1917-1921 рр.

· Вважав, що національна ідея вища за загальнолюдські цінності, а маси повинна вести за собою «ініціативна меншість», яка здійснює «творче насилля»

· На чолі України має бути верховний правитель, а в країні повинна діяти єдина партія

· Велика роль вводилась церкві

Документ

Про устрій Організації Українських Націоналістів (10929 р)

1 розділ, Політичні засади

А.

Загальні означення

…4. Нація є найвищий тип людської спільності…

….13. Дня Української Нації в стані її політичного поневолення начальним постулатом є створення політично-правної організаціях, означеної: Українська Самостійна Соборна Держава…

2.Аграрна політика

…2. Вивласнення поміщицьких земель без викупу, переведене в час революції на Сході України, державна влада затвердить законом, якого силу поширить на всі землі України…

…6. Соціальна політика

…7. Нормальним днем праці буде 8-годинний день праці…

Г. Військова політика

….4. Оборону… держави перебере єдина, регулярна, надкласова, національна армія та сльота, що разом х територіальними козачими частинами будуть збудовані на підставі загальної військової повинності.

Українська суспільно-політична думка в 20 столітті. –Т.1. – С.327-335

Розкол ОУН. С. Бандера. Після вбивства лідера ОУН Є. Коновальця, організація розкололася на ОУН (часто в літературі називають ОУН-м, лідер – А. Мельник) та ОУН-революційну (часто в літературі називають ОУН-б, лідер – С. Бандера)

Степан Бандера – політичний діяч, ідеолог українського національного руу, голова Проводу ОУН-Б. В 1927-1928 рр Степан Бандера займався культурно-освітньою та господарською діяльністю в рідному селі (працював у читальні «Просвіти», провадив театрально-аматорський гурток і хор, заснував рахункове товариство «Луг» і належав до основників кооперативи). При цьому керував організаційно-вишкільною роботою по лінії підпільної УВО в довколишніх селах. У вересні 1928 року він переїхав до Львова і тут записався на агрономічний відділ Високої Політехнічної Школи, де вчився до 1933 року. Перед дипломним іспитом через політичну діяльність його було арештовано і ув’язнено. В студентські роки брав активну участь в організованому українському національному житті. Займався бігом, плаванням, мандрівництвом. У вільний час залюбки грав у шахи, крім того співав у хорі та грав на гітарі і мандоліні. Не палив і не вживав алкоголю

В 1932-1933 рр. виконував функцію заступника крайового провідника ОУН, а в другій половині 1933 р. був призначений крайовим провідником ОУН і крайовим провідником ОУН і крайовим комендантом УВО на Західній Україні. Найгучнішою «справою» оунівців було вбивство 1934 р. українофоба, міністра внутрішніх справ Польщі С. Пєрацького, організоване групою С. Бандери. В червні 1934 р. Банедера ув’язнений. В кінці 1935 – на початку 1936 р. відбувся процес, в якому Бандера, разом з 11 іншими обвинуваченими, був осуджений.

Бандеру засудили до смертної кари, яку замінено на досмертне ув’язнення. Після того він сидів у в’язницях «Святий Хрест» коло Кельц, у Вронках коло Познання і в Бересті на Бугом до вересня 1939 року. З початком Другої світової війни, 13 вересня, адміністрація і охорона в’язниці поспішно евакуювалися і в’язні вийшли на волю.

Бандерівці вважали за можливе здобуття незалежності революційним виступом з опорою на власні сили, Німеччина розглядалася як тактичний союзник.

Більш помірковані мельниківці намагалися знайти на міжнародній арені союзника, який бі допоміг у справі розбудови України. На думку Мельника такою могла бути лише нацистська Німеччина, яка розглядалася як стратегічний союзник.

Український монархізм. Теоретиком українського монархізму у 20-30 рр. ХХ ст.. в Європі став В’ячеслав Липинський. Видатний історик у своїх працях підкреслював провідну роль у суспільному русі аристократії, доводив, що втрата українською аристократією у різні історичні часи своєї провідної ролі призводила до втрати державності. У своїй практичній діяльності Липинський підтримав у 1918 р. режим П. Скоропадського, а перебуваючи в еміграції, вважав, що майбутня Україна повинна стати аристократичною монархією на чолі х спадковим гетьманом, з широкими демократичними правами основної частини населення. Зразком такої держави він вважав Велику Британію, проте пропонував розширити права монарха-гетьмана.

3. Розвиток Закарпаття у складі Чехо-Словаччини (1918-1939 рр) Проголошення Карпатської України.

Після розпаду Австро-Угорщини Закарпаття, де проживало 455 тис. українців відійшло до новоутворених чехословацької держави. Про це існувала домовленість між українськими і чеськими емігрантами, яку було укладено 1918 р. в Америці (м. Скрентон). Закарпаття стало називатися Підкарпатська Русь і було окремим адміністративним краєм держави. Соціально-культурні умови тут були найкращими порівняно з іншими українськими землями. Регіон хоча і залишався аграрним, однак, уряд піклувався про його розвиток, вкладаючи сюди коштів набагато більше, ніж збираючи податків. У промисловості було зайнято менше 7 тис. чол.., підприємства були дрібними та напівкустарними. Чеське землеволодіння становило 45%.У 1919 р. тут розпочалася аграрна реформа (частину земель угорських поміщиків передали селянам), яка, однак, не ліквідувала малоземелля у краї.

На Закарпатті населення не відчувало відкритого насильства з боку чеської влади. Хоча 1925 р. чехословацький уряд визнав українську мову «чужою» для місцевого населення, на Закарпатті існувало багато українських шкіл (не писемними залишалося 60% населення(, діяли українські громадські та спортивні товариства «Просвіта», «Пласт»), театри, хори, вищі навчальні заклади (Українська сільськогосподарська академія у Подєбрадах країнський вільний університет, тощо). Після окупації Закарпаття 1939 р. Угорщиною все українські навчальні заклади було закрито.

У Чехословаччині окремих українських партій не існувало = українці, за бажання, входили до складу чеських партій. В регіоні поширеною назвою місцевого населення було «русини». Національно-культурний і громадсько-політичний рух в регіоні мав декілька напрямків:

· Українофільство – політичний напрямок на Закарпатті, лідери якого вважали, що русини Закарпаття – українці, та пропагували єдність усіх українських земель.

· Русофільство – політичний напрямок на Закарпатті, лідери якого вважали, що русини – відмінна від українців східнослов’янська нація(карпато-русини), вони виступали за автономію краю, а в майбутньому – за незалежність Закарпаття.

· Мадярофіли – виступали, фінансовані Угорщиною, за приєднання Закарпаття до Угорщини, вважаючи русинів окремим народом.

Політичне становище Закарпаття стало різко змінюватись, починаючи з 1938 року. Внаслідок Мюнхенського договору (30 вересня 1938 р) до нацистської Німеччини відійшла населена німцями частина Чехословаччини (Судетська область); за мовчазної згоди Англії та Франції, Німеччина планувала подальше розчленування країни. В цих умовах чеський уряд намагався залучитися підтримкою національних меншин. За підтримки німців словаки дістали автономію в межах Чехословацької республіки. Спостерігаючи хитання празького уряду, провідники трьох закарпатських фракцій у парламенті Чехословаччини об’єдналися і також зажадали автономії. Чехам не лишалося іншого вибору, як погодитися в 11 жовтня 1938 року Підкарпатська Русь отримала автономію. Прага призначила кабінет міністрів Закарпаття, що складався з українофілів на чолі з Августином Волошиним. Відразу українізувалися система освіти, видавнича справа та адміністрація.

Постійні претензії Угорщини на територію Закарпаття дістали вияв у згоді Німеччини і Ітліх передати їй частину Закарпаття – 2 листопада Угорщині передані найбільші міста Ужгород, Мукачеве, берегове, а уряд автономної Підкарпатської Русі виїхав до Хуста, де розпочалося формування української армії – Карпатської Січі. 20 листопада 1938 р. розпочалася окупація краю, проте вона була призупинена на вимогу Гітлера, а сам фрюрер, розігруючи «українську карту», обіцяв Закарпаттю підтримку. 30 грудня 1938 р. уряд Закарпаття змінив назву краю на «Карпатська Україна».

У січні-лютому 1939 р. були розпущені всі політичні партії, крім Української партії єдності, і на виборах (лютий 1939 р) до регіонального парламенту українофілів підтримали 86% усіх виборців. А. Волошин звернувся до Гітлера з проханням взяти Карпатську Україну під захист. Проте Гітлер погодився на окупацію Угорщиною всього Закарпаття. 14 березня 1939 р. туди увійшли угорські війська. Карпатська Січ, яка налічувала близько 5 тис. бійців, не змогла протистояти 40-тисячному угорському вторгненню.

15 березня 1939 р. уряд Волошина проголосив незалежну республіку – Карпатську Україну. Президентом обрано А. Волошина, головою сейму – А. Штефана. Затверджено державний гімн (»Ще не вмерла Україна…»), державний герб (тризуб з хрестом на середньому зубі), державний герб. Створення українського уряду в Закарпатті мало великий вплив на західних українців, особливо у сусідній Галичині. Прагнучи захистити першу українську землю, що здобула свободу, багато молодих націоналістів Галичини нелегально переходили кордон і вступали о Карпатської Січі. Проте сили були не рівними, вже через кілька годин битви на Красному Полі Закарпаття було загарбане хортистською Угорщиною, українські війська декілька тижнів продовжували партизанську боротьбу. Загинуло від 2 до 6,5 тис. захисників Карпатської України

Документ

Проголошення самостійності Карпатської України 15 березня 1939 р.

Конституційний закон, ч.1

1. Карпатська Україна є незалежна держава

2. Назва держави є КАРПАТСЬКА Україна

3. Карпатська Україна є республіка з президентом, вибраним Сеймом Карпатської України, на чолі

4. Державна мова Карпатської України є УКРАЇНСЬКА МОВА

Незважаючи на коротке існування,Карпатська Україна мала вплив, аналогічний впливові українських урядів періоду 1917-1921 рр, і сприяла зростанню національної свідомості великої частини населення краю, особливо молоді. Проголошення української держави на Закарпатті продемонструвало прагнення українського народу до створення власної держави.

4.Українські землі у складі Румунії (1918-1940 рр)

В результаті розпаду Австро-Угорської імперії Румунія захопила частину земель, заселених українцями Північну Буковину, південну та Північну Бессарабію (Ізмаїльський ті Аккерманський повіти; у Південній Бесарабії за даними румунського перепису 1930 р. проживало 74, 2% українців, у Північній Бессарабії – 36,6%). До складу Румунії також сходила заселена українцями Мармарощина.

Українські землі в Румунії залишалися слаборозвинутим аграрним регіоном, промисловості фактично не існувало – переважали дрібні кустарні та ремісничі майстерні. В основному розвивалася харчова промисловість. Приватновласницьке, державне та церковне землеволодіння становило 54, 8% загальної земельної площі, селяни страждали від малоземелля. 80% місцевого населення залишалося неграмотним.

У відношенні румунської влади щодо української меншини можна прослідкувати декілька етапів:

· 1918-1928 рр – утвердження румунської влади на землях, заселених українцями;

· 1928-1933 рр. – пошук румунської влади підтримки меншин в умовах кризи;

· 1933-1940 рр. – відносна стабілізація режиму, посилення тиску на меншини.

У перший період (1918-1928 рр.) з приходом румунської влади на українських землях:

ü Запроваджено воєнний стан

ü Буковина втратила автономію, яку мала у складі Австро-Угорщини

ü Обладнання підприємств та майстерень вивозилося до Румунії

ü Земельні володіння селян скоротилися майже втричі, зросла орендна платня за землю, кращі землі стали надаватися румунським офіцерам

ü Розпочалася румунізація територій – українське населення оголошене «румунами, які забули рідну мову», викладання українською мовою заборонене, українські освітні установи (школи, гімназії) закриті, українська кафедра чернівецького університету ліквідована, українські імен, прізвища, географічні назви змінювалися на румунські, розпочалося переслідування Української церкви. Така політика викликала спротив місцевого населення.

ü 1919 р. – на Хотинщині вибухнуло народне повстання проти румунських окупантів, яке було жорстоко придушене регулярними військами.

ü 1924 р. в Південній Бессарабії пройшло велике селянське татарбунарське повстання, організоване комуністами, які вимагали приєднання до радянської України.

Єдиною українською партією, що існувала нелегально, була Комуністична партія Буковини (1928 р., лідера – С. Канюк, В.Гаврилюк, Ф. Стасюк), яка виступала за об’єднання з радянською Україною, а у 1926р. увійшла до складу комуністичної партії Румунії

Документ

Політика уряду королівської Румунії щодо освіти в Буковині (1926 р.)

Буковинська українська газета «боротьба» повідомляє, що міністерство освіти відповіло категорично. Відмовою на колективне прохання українських сіл Буковини відкрити в країні школи з викладовою українською мовою. Клопотання підписали 40 тис. виборних від селян.

У зв’язку з цим міністерство освіти заявляє, що на всі нові клопотання в цій справі відповіді не буде. Боротьба трудящих Буковини за соціальне визволення возз’єднання з Українською РСР. – С.243

На другому етапі (1928-1933 рр.) відбулася лібералізація режиму внаслідок економічної та політичної кризи. Уряд послабив тиск на національні меншини. Відродилися українські культурні товариства, театральні студії, гуртки, преса (газета «Час», тижневик «Рідний Край»). У Південній Бессарабії існували не чисельні осередки товариства «Просвіта», читальні, тертки. У цей період виникли українські політичні партії. Найчисельнішою з яких була Українська національна партія (1927-1938 рр.) на чолі з В. Залозецьким. Вона намагалася знайти компроміс з існуючим режимом. Її представникам вдалося здобути Короля ІІ і утиски владою українців по жорстокості навіть перевищили польські.

На третьому етапі (1933-1940 рр.) ситуація для українців знову погіршилася. У 1937-1940 рр. на Буковині панував стан облоги, проголошений владою. У 1938 р., коли в Румунії було встановлено авторитарний режим, ситуація ще погіршилася, політичні партії, в тому числі і українські, були заборонені, а збереглися лише добре законспіровані націоналістичні угрупування. В цей період активно діяли загони українських націоналістів (товариства «Мазепа», «Залізняк») на чолі з О. Зибачинським, Д. Квітковським, П. Григоровичем, які вважали румунські владу окупаційною.

Питання для самоконтролю

1. Покажіть на карті західноукраїнські землі, що увійшли до складу Польщі, Румунії та Чехословаччини. 2. Охарактеризуйте та порівняйте явища і процеси економічного розвитку, суспільного та повсякденного життя на західноукраїнських землях із прояви суспільного та повсякденного життя в УРСР за часів непу та закруглення радянської влади. 3. Визначте причини створення УВО та ОУН. Покажіть на карті регіони охоплені підпільним націоналістичним рухом. 4. Визначте причини виникнення та існування Карпатської України. 5. Визначте та обґрунтуйте зв’язки між особливостями правового статусу західноукраїнських земель та національною політичною іноземних держав і зрушеннями у повсякденному, культурному житті й масовій психології. 6. Опишіть та порівняйте зрушення, що відбулися у повсякденному житті різних верств українського населення у складу різних держав. 7. Складіть політичні портрети Є.Коновальця, С.Бандери, А. Волошина. 8. Назвіть дати перебування українських земель у складі Польщі, Чехо-Словачини та Румунії, утворення ОУН, проголошення Карпатської України. 9. Поясніть терміни: окупація, автономія, націоналізм, осадники, «пацифікація».

Дата добавления: 2014-01-04