Філософське усвідомлення світу, його сутність та проблеми. Буття та його форми

Сутність онтології. Онтологія – це вчення про буття, розділ філософії у якому з’ясовуються фундаментальні проблеми існування, розвитку сутніс­ного, найважливішого. Поняття “онтологія” не має однозначного тлумачення у філософії. І це не випадково. Воно складне, змістовне, багатогранне. Існує, принаймні, три значення цього поняття:

По-перше, під онтологією розуміють ту частину філософії, яка з’ясовує основні, фундаментальні принципи буття, першоначала всього сутнісного. Саме поняття “онтологія” у перекладі з грецької мови означає вчення про суще, сутнісне, найважливіше (онто – суще, сутнісне, логія – вчення). Це вчення про світ, про першооснови буття, про субстанцію, матерію, простір, час, рух, причинність тощо.

По-друге, у марксистській філософії поняття “онтологія” вживається для з’ясування сутності явищ, що існують незалежно від людини, її свідомості (світ та ж матерія, рух, розвиток, його об’єктивні закони і т.п.).

По-третє, у західній філософії в поняття “онтологія” теж включають найзагальніші принципи буття, але вони розглядаються на рівні надчуттєвої, надраціональної інтуїції. Це так звана “трансцендентальна онтологія” Гус­серля, “критична онтологія” Гартмана, “фундаментальна онтологія” Хайдег­гера тощо. Тобто, найзагальніші принципи буття у такому розумінні з’ясову­ються лише інтуїтивно, а не в процесі практичної, пізнавальної діяльності людини, взаємодії суб’єкта і об’єкта.

Підсумовуючи викладене, можна зробити висновок, що зміст поняття “онтологія” складають основи, витоки, першоначала всього існуючого, найбільш загальні принципи буття світу, людини, суспільства. У понятті “онтологія” знаходить відображення та особливість цих основ, витоків та першоначал, що вони існують об’єктивно, тобто незалежно від людини і її свідомості. Все це складає сутність такого поняття, як “онтологія”.

Філософський зміст поняття “світ”. Найважливішими, основопо­ложними у філософії є поняття:”світ”, “буття”, “матеріальне”, “ідеальне”, “матерія”, “рух”, “простір”, “час”, “розвиток” та інші.

Фундаментальним, визначальним для будь-якої філософії є поняття “світ”. Поняття “світ” – складне і багатоманітне. Згадаймо, предмет філосо­фії, як ми вже знаємо, це відношення “людина-світ”- відношення людини (суб‘єкта) до об‘єкта – до того, що є для неї об‘єктивним, незалежним від її свідомості. Це – природа, матерія, закони її розвитку тощо.

У нашому вжитку є поняття: “світ людини” – це внутрішній світ її існування (почуття, переконання, воля, віра, розум, ціннісні орієнтації і т. п.); “світ людського буття”- це зовнішній світ людини, її соціальне оточення: суспільно-економічні відносини, культурне середовище; “світ речей”- це речі, які ми маємо як наслідок предметної діяльності людини; “світ ідей”, як у Платона, котрі нібито визначають “світ речей”; “символічний світ”- умовний світ символів, знаків математики, логіки, фізики, кібернетики тощо; “мегасвіт”, “макросвіт”, “мікросвіт” – ними позначаються рівні матеріаль­ної дійсності (мегасвіт – матеріальні об‘єкти надвеликих розмірів – галактика, планетні системи. Макросвіт – світ, в якому існує людина. Мікро­світ – матеріальні об‘єкти, розміри яких не перевищують розмірів атомів, елементарних частинок); “ потойбічний світ” – нереальний, вигаданий – “сакральний світ”( від лат. SACRUM – священий, той, що стосується релі­гійного культу).

У філософії розрізняють також поняття “загальна картина світу”, “наукова картина світу”,”світоглядна картина світу”, “світовідношення”,,“світосприйняття”, “світовідчеття”, “світоспоглядання”, “світороз­у­мін­ня”, “світогляд”. Ці поняття знаходяться у зв‘язку і єдності, однак між ними є і відмінності.

Поняття “загальна картина світу” означає синтез знань людей про природу і суспільство; “наукова картина світу” – це синтез природничих знань про світ, його походження, еволюцію; “світовідношення” – це спосіб самовизначення людини, її особистісного ставлення до світу; “світогляд”, “світоглядна картина світу”, а також такі світоглядні поняття, як “світовідчуття”,”світосприйняття” та інші – це форми самосвідомості людини, через які вона сприймає, відчуває, усвідомлює, освоює, оцінює, зовнішній світ і світ свого буття (про це йшла мова у першій темі даного посібника).

Вживаються у філософії і більш загальні поняття світу такі, як “матеріальний світ”, “духовний світ”, “об‘єктивний світ”, “суб‘єктивний світ” тощо. Тобто, маємо різноманітні визначення, підходи, відтінки поняття “світ”, яке є багатогранним і багатоаспектним.

Філософське розуміння світу є найбільш узагальненим, тому у такому розумінні поняття “світ” включає в себе все те, що охоплене (відображене) свідомістю людини як предметно-діяльної істоти. В цьому сенсі поняття “світ” виступає як універсальна предметність по відношенню до якої людина визначається як суб‘єкт, що створює свій власний світ – світ людини. Це означає, що: а) “світ” є ціле, а людина – його частина; б) “світ” є визначальним, а людина визначається ним; в) “світ” існував до появи людини, остання ж виникає в результаті його еволюції; г) “світ людини” грунтується на основі універсальної предметності, у якій виявляються її сутнісні сили як унікальної істоти, котра створює свій власний світ.

Важливою проблемою філософського усвідомлення світу є проблема його єдності. З давніх-давен філософи опікались цією проблемою. Наприклад, уже відомий нам Геракліт вважав, що єдиним началом світу є вогонь: “світ єдиний із всього, не створений ніким із богів і ніким із людей, а був, є і буде вічно живим вогнем, що закономірно запалюється і закономірно згасає”. Платон, як відомо, єдність світу вбачав в ідеальному началі (“світ ідей”). Гегель таким началом вважав, абсолютний дух, абсолютну ідею, абсолютний розум. Релігійна концепція єдності світу виходить з того, що його створив бог. Це – моністичні підхіди до проблеми єдності світу (від грец. Моно – єдиний, один). Є плюралістичний підхід до проблеми єдності світу, коли в основі цього уявляють кілька начал (наприклад, воду, вогонь, повітря, землю тощо) і дуалістичний, коли визнають за рівноправні два начала – матеріальне і ідеальне (такою є, наприклад, філософська концепція Р. Декарта).

Однак єдність світу у філософському розумінні – не в ідеальному началі (оскільки ідеальне є продуктом мислення, свідомості людини, остання ж виникає внаслідок еволюції світу, який вже існував) і не в окремих, конкретних речах, і не в тому, що людина здатна мислити про світ як про щось єдине, а в його матеріальності і це доведено сучасною наукою.

Буття та його форми. Як відомо, особливістю філософії як науки є те, що вона дає найбільш узагальнене знання про те, що існує. Тож і філо­софське усвідомлення світу ґрунтується на узагальненому, абстракт­ному, теоретичному відображенні дійсності. Таке відображення здійснюється з допомогою найбільш загальних понять, категорій. Найбільш загальною категорією філософії (при тому будь-якої за напрямком) є також найдавніше поняття “буття”.

Буття – філософська категорія, що позначає:

1) все те, що ми бачимо, що реально існує;

2) все те, що ми не бачимо, але воно є у дійсності (наприклад, радіохвилі, йонізуюче випромінювання, електричне поле, внутрішня зміна тощо);

3) все те, що є уявним, нереальним (наприклад, уявлення про ідеальне);

4) реальність, яка існує об’єктивно, незалежно від свідомості людини (природа, об’єктивні закони);

5) загальний спосіб існування людини, суспільства.

Виходячи з вищевикладеного, основними формами буття є: буття речового, матеріального; буття суб’єктивного, ідеального; буття біологічного (живого); буття соціального (суспільного). Сучасна філософія тлумачить буття як таку категорію, яка охоплює все існуюче: як матеріальні, так і духовні феномени. Буття не ототожнюється і не зводиться лише до матеріальних утворень, а включає у' себе й світ людського духу, всі духовні явища, котрі за своєю суттю є ідеальними. Свідомість є теж формою буття, але ідеальною формою. Разом з тим варто пам'ятати, що буття не є чимось аморфним, а завжди має певну структуру, воно структуроване. Внаслідок цього можна виділити різні форми буття, які є відносно самостійними: буття природи, буття людини, буття суспільства, буття ідеального. Кожна із зазначених форм буття має свої специфічні характеристики і закономірності. Однак в основі всіх форм буття лежить буття природи, без якого неможливе існування ні людини, ні суспільства.

Специфічна особливість буття природи полягає в тому, що воно існує до появи людини. Воно є первинним, базисним стосовно інших форм буття. На його основі виникає олюднена природа, формується суспільне і Духовне буття. Буття олюдненої природи є єдністю природних закономірностей і суспільних процесів. Це той штучний світ, в якому живе людина і який вона створила за допомогою своєї діяльності відповідно до своїх потреб та інтересів.

Серед форм буття людини виділяють предметно-практичну діяльність, практику соціальних перетворень і процес «самостворення» людини.

Єуть предметно-практичної діяльності полягає в тому, що людина як фізичне тіло діє на інші фізичні об'єкти і змінює, перетворює їх з метою задоволення своїх потреб в їжі, житлі, одежі.

Людина є суспільною істотою, вона не може стати людиною поза соціальним оточенням, вижити в повній ізоляції від інших людей. Тому люди прикладають чимало зусиль, щоб створити оптимальний для їхнього життя соціальний устрій.

Людина формує свій духовний світ, по-перше, пошуками ідеалів, що приваблюють її, користуючись певною системою моральних та естетичних цінностей. По-друге, вона прагне отримати максимально адекватні уявлення про світ, в якому живе. Нарешті, людина постійно конструює проекти перетворення світу (у тому числі і саму себе) до того його стану, в якому б хотіла жити, стану, що гідний.її. Буття людської свідомості є," таким чином, функціональним, воно формується аксіологічними, когнітивними,.конструктивно-проектуючими чинниками.

Буття суспільства (соціального) грунтується на бутті олюдненої природи і власне природи, але закономірності соціального буття безпосередньо не витікають із природних закономірностей, а лише детермінуються природними закономірностями.

Формування людини, її перетворення в істоту соціальну є не що інше, як освоєнння індивідом суспільних цінностей. Зрозуміло, що індивід не в змозі освоїти всі здобутки суспільства, але його соціальне значення залежить від того, скільки він засвоїв і як він їх може відтворити.

Буття ідеального існує в двох формах: а) індивідуальне ідеальне (духовний світ окремої людини, її почуття, переживання, думки, ідеї, підсвідоме); б) суспільне (об'єктивоване) ідеальне — суспільна свідомість, духовна культура суспільства. В процесі спільного життя люди формують такі форми колективної свідомості як мораль, релігія, право. Ці форми ідеального є продуктом діяльності груп людей і існують лише в колективі.

Матеріальне та ідеальне. Найбільш загальним, абстрактним відобра­женням дійсності в історико-філософському аспекті є уявлення про матері­аль­не та ідеальне, про “світ речей” і “світ ідей”. По суті, мова йде про основне питання філософії, про співвідношення матеріального та ідеального, про те, що є первинним, а що похідним, вторинним. Не може бути сумніву, що ця проблема у філософії існує. Навіть Йоган Готліб Фіхте (німецький філософ, суб’єктивний ідеаліст) стверджував, що філософія може розвиватися лише двома шляхами: перший – від речей до ідей; другий – від ідей до речей. Перший шлях Фіхте називав “догматизмом”. Другий – “ідеалізмом”. Себе філософ відносив, звичайно, до останнього. Це не що інше як постановка фундаментального питання будь-якої філософії, а саме: як йти у філософії – від речей до ідей (свідомості), чи від ідей (свідомості) до речей.

Матеріальне – філософська категорія, яка дає уявлення про фундамен­таль­ну ознаку буття, а саме про його об’єктивне існування, незалежне від свідомості людини, її життєдіяльності (наприклад, природа, космос, речовина, закони розвитку тощо).

Ідеальне – це філософська категорія для позначення суб’єктивного, образного, нематеріального відображення дійсності у людській свідомості. Ідеальне дає уявлення про суттєву відмінність між образом і об’єктом, який відображається. Ця відмінність полягає в тому, що образ, який відображає реально відчутні властивості об’єкта, сам цих властивостей не має, оскільки позбавлений будь-якої тілесності, матеріальності. Наприклад, звичайна вишня. Вона має смак, колір, форму, вагу, розмір (величину) тощо. Однак образ вишні, яку ми уявляємо, цих властивостей не має. Образ вишні не має смаку, кольору, ваги, форми і т.п. Він не має жодного грама тілесності.

Отже, образне, відображуване, ідеальне є суб’єктивною, духовною реальністю; образне, ідеальне існує лише в актах свідомості.Категорія “ідеальне” має, принаймні, чотири значення у філософії: 1) ідеальне, що існує як результат інтелектуальної діяльності людини (літературні, музичні, наукові твори тощо); 2) ідеальне як найдосконаліше, як ідеал (ідеал краси, суспільний ідеал, ідеальна форма); 3) ідеальне к результат ідеалізації об’єкту у людській пізнавальній діяльності.

Дата добавления: 2014-01-04