Закон як соціальне явище

Аналіз тих визначень, що містяться в сучасній соціологічній літературі дозволяє виділити такі риси соціального механізму, що властиві соціальному механізму будь - якого процесу в сучасному суспільстві161.

По-перше, соціальні механізмі - це особливі складні соціальні системи. Їх специфіка полягає в тому, що до їх складу входять всі основні елементи суспільства, що виконують регулятивні функції на всіх рівнях. Це перетворює соціальні механізми на своєрідну проекцію суспільства на ту іншу його конкретну сферу - економіку, право, демографічну систему і т.ін. З іншого боку, ці регулятори, що входять до складу соціального механізму, переструктуруються, змінюють свої характеристики, отримуючи специфічний зміст та структури, оскільки різні механізми задають їм різні специфічні цілі - регулювати певні соціальні процеси.

По-друге, в складі соціальних механізмів, в залежності від їх функціональної природи, виділяються елементи трьох типів: а) ті, що регулюють (проявляються на "вході" системи); б) ті, які регулюються (проявляються на "виході" системи); в) ті, що мають фоновий характер і відзначаються певною стабільністю та незмінюваністю.

По-третє, до складу соціальних механізмів входять суб'єкти двох типів: а) ті, що здійснюють регулятивні функції; б) безпосередні учасники процесів (оскільки їх поведінка є об'єктом управління). Включеність суб'єктів управління в ті процеси, що ними регулюються, має суттєвий вплив на стан соціальних механізмів, зокрема, створює передумови для формування консервативних тенденцій та формалізації (а в іншому відношенні - бюрократизації) нормативно-інституційної сторони цих механізмів.

По-четверте, соціальні механізми в своєму складі мають явища, які розвиваються природньо - історичним шляхом, а також явища, що виникають під впливом втручання в такі процеси. Якщо перші виникають як продукт еволюції тієї чи іншої суспільної підсистеми і є її імманентними елементами, змінюються повільно і під впливом внутрішніх змін, то другі, навпаки, виникають в процесі пошуку нових підходів, інститутів і т.і. Так, наприклад, до складу соціального механізму законотворчості входять, з одного боку, процедура функціонування законотворчого органу, що формується з певною метою і відповідно до пануючої політико – правової доктрини, а з другого - інтереси, потреби, поведінка людей, які прямому регулюванню не поддаються.

Таким чином, предметна область Законодавчої соціології визначається саме цим поняттям і включає в себе закономірні взаємодії та взаємозв'язки в соціальному механізмі законотворчості. Відповідно, теоретична функція законодавчої соціології полягає в накопиченні та методологічному узагальненні знань про соціальні закономірності законотворчого процесу, що прояляються як каузальні зв'язки в механізмі поведінки суб'єктів цього процесу. Саме тому законодавча соціологія має методологічне значення для тих спеціальних юридичних наук, що об'єктом свого пізнання також мають законотворчість. Але законодавча соціологія має й прикладне значення.

В техніко - процедурному відношенні соціологічне забезпечення законодавчого процесу як реалізація прикладної функції законодавчої соціології спирається на весь методичний арсенал сучасної соціології. Але його використання не є безсистемним. Мова йде про виділення окремих процедур (методик), що орієнтовані на вирішення окремих конкретних завдань законотворчого процесу. Серед них найбільше значення мають наступні:

1. 
   Діагностика суспільних проблем, оцінка їх пріоритетності як об'єктів правового регулювання. Такі дослідження досить часто проводяться як вивчення громадської думки, оскільки саме громадська думка дає уявлення про протиріччя реального життя і, відповідно, про потребу в правовому їх регулюванні.
2. 
   Моделювання ситуацій впровадження закону, коли предметом дослідження стає потенційна можливість закону впливати на стан та динаміку суспільних процесів та явищ. Найбільш доцільними такі моделі є відносно тих галузей права, де характеристики процесів легко піддаються квантифікації (кількісному вираженню), наприклад, податкове законодавство.
3. 
   Прогнозування процесу законотворення, тобто процесу роботи законодавчого органу та поведінки всіх інституційних учасників. Такі методики мають на меті раціоналізацію їх дій за рахунок введення такої риси як передбачуваність.
4. 
   ^ Соціологічна експертиза законопроекту, що включає перш за все відповідність законопроекту суспільним потребам та стану правосвідомості, тобто оцінки можливості його адекватного сприйняття та впровадження. Найбільш поширеним способом є вивчення громадської думки відносно концепції чи конкретних норм законопроекту.
5. 
   ^ Оцінка соціальної ефективності законотворчості, тобто вивчення дії закону в реальних суспільних відносинах. Саме такі дослідження були поширеними в рамках класичної юридичної соціології, що ставила на меті вивчення "живого буття права".

Таким чином, прикладні завдання, які вирішуються в рамках соціології права, орієнтовані на підвищення ефективності законотворчого процесу. На жаль, сучасна практика законотворчості в Україні ігнорує досвід розвинутих країн, де доцільність використання перелічених вище процедур знайшла практичне підтвердження. Так, наприклад, за свідченням Ж.Карбоньє, саме широкі " передзаконодавчі " соціологічні дослідження сім'ї стали запорукою успіху проведених у Франції в 70- ті роки змін в законодавстві про сім'ю та шлюб.

Визначення місця закону в правовому житті є базовою теоретичною проблемою законодавчої соціології. Політична історія нашої країни в ХХ столітті дає приклади того, як суттєво змінювалось значимість закону та механізми його творення. Це знаходило відповідне відображення і в теоретичному аналізу цього явища. Останні роки характеризуються тим, що відбувається поступовий перехід від абсолютизації позитивного розуміння закону до врахування його соціологічної інтерпретації. Одним з елементів такої інтерпретації є розділення права та закону, оскільки без урахування цього неможливо дати тлумачення того, чому реально існуючі форми правового спілкування не співпадають з офіційно визначеними нормами законодавства.

Розвиток законодавства займає центральне (одне з центральних) місце в структурі (серед напрямів) реформи правової системи. Це пояснюється тим, що законодавство, по-перше, виконує функцію системостворюючого фактора у правовій системі, тому від його стану залежить забезпечення зв'язків між всіма елементами правової системи, а також між нею та іншими соціальними системами (економічною, політичною, моральною та ін.); по - друге, аналіз стану законодавства дає змогу предметніше виявити як позитивні риси так і недоліки всіх інших елементів правової системи, отже накреслити шляхи їх (подальшого) реформування.

У сучасних умовах зміни суспільно - політичного ладу України мова має йти не стільки про поліпшення законодавства, про підвищення його якості чи навіть про його оновлення, скільки про істотну переорієнтацію всього масиву законодавства відповідно до нової Конституції України, про формування багатьох принципово нових правових інститутів, які б відповідали умовам ринкової економіки, критеріям соціальної правової держави, міжнародним стандартам прав і свобод людини.

Об'єктивною основою реформування законодавства України є, насамперед, розвиток системи права. Цей розвиток зумовлюється тими потребами суспільства та його складових частин, які відображаються державою. Крім системи права на формування системи законодавства також впливають: економічна та політична системи суспільства, форма державного устрою, структура державного апарату, правова культура законодавчих органів і всього населення та деякі інші фактори.

Необхідно розрізняти і чітко визначити межі сфери можливого і сфери необхідного правового регулювання, зважаючи на певні, визначені юридичною наукою об'єктивні властивості суспільних відносин, що становлять предмет правового регулювання, можливості відповідних юридичних інструментів регулювання (метод і режим регулювання), а також пріоритети політики держави, яка прагне стати правовою та соціальною.

Важливе теоретичне та практичне значення має проблема визначення меж застосування закону, як способу регуляції відповідних суспільних відносин, яка є складовою більш загальної проблеми меж (або лімітів) правового регулювання. Існують різні підходи до цієї проблеми. Але достатньо вказати на крайні позиції. З одного боку, це підхід, який М.Тімашев визначає як "тріумф права" - правове регулювання індивідуальної поведінки посилюється, оскільки значення інших способів (механізмів) контролю зменшується. З другого боку, це теорія "делегелізації" суспільного контролю, згідно з якою друга половина ХХ століття характеризується звуженням сфери застосування правових засобів контролю та регуляції поведінки.

Слід виявити таку своєрідність, специфічність відносин, що є (або мають стати) предметом правового регулювання, які вимагають специфічного методу і специфічного режиму правового регулювання.

Необхідно визначити оптимальні, з огляду на досягнення цілей держави, прийоми і засоби правового регулювання, зокрема способи закріплення та форми викладу правових приписів у нормативно- правових актах.

Необхідно зважити на реальний стан чинного законодавства та законотворчої діяльності. В Україні нині йому властиві такі недоліки:

• 
  надмірна декларативність законів, відсутність чітко відпрацьованого механізму дії їх приписів, внаслідок чого такі закони "обростають" численними підзаконними актами, які нерідко інтерпретують положення законів на догоду відомчим інтересам і вихолощують їх суть;
• 
  дублювання одних і тих самих норм у різних законах та інших нормативних актах;
• 
  невиправдана поспішність у підготовці і прийнятті ряду законів та інших нормативних актів;
• 
  слабка соціологічна забезпеченість підготовки проектів нормативних актів, відсутність аналізу соціально - економічних та інших наслідків прийняття рішень;
• 
  відсутність комплексного підходу до регулювання суспільних відносин.

Важливим є відстежування тенденцій у формуванні нових галузей та інститутів права, встановлення необхідності і доцільності існування та виникнення нових галузей, підгалузей та інститутів законодавства, а також комплексних утворень законодавства.

Кінцевою метою, найважливішим соціальним призначення реформи правової системи є перетворення її на ефективний інструмент формування громадянського суспільства з ринковою соціально орієнтованою економікою, яке характеризуватиметься утвердженням в Україні верховенства права, тобто реальним забезпеченням юридичними засобами максимально можливого здійснення, надійної охорони й захисту прав та свобод людини і громадянина. Досягнення цієї мети означатиме побудову правової держави як держави прав людини.

Виходячи з внутрішньої взаємодії держави та права стає, зрозуміло, що визначення необхідності теоретичного розподілу закону та права не слід зводити до їх протиставлення. Навпаки, мова має йти про досягнення їх взаємовідповідності та єдності на основі прийняття правових норм, інтеграції в національну правову систему норм міжнародного права, законодавчого визнання та захисту об'єктивно існуючих норм. Соціальна цінність та регулятивна значимість закону полягає не в тому, що він створює нові форми суспільного буття, а в тому, що він адекватно, повно та чітко формулює як правові норми та види та форми суспільних відносин, що забезпечують стабільність та розвиток суспільства шляхом офіційного санкціонування об'єктивним нормам (нормативно значимим формам) суспільного буття надається загальнообо'язковий характер¹⁶². Таким чином, соціальний механізм дії права (і правотворення) ніяк не може зведений до механізму дії законодавства, а дія закону не може розглядатись в такому відношенні, що він безпосередньо продукує правові явища чи факти правосвідомості.

В рамках соціологічної концепції закону його регулятивне значення конкретизується в контексті соціальної організації самого законотворчого процесу, його соціальної обумовленості, в його співвідношенні з правовими та іншими формами спілкування людей, реальними інтересами, мотивами та метою поведінки на всіх рівнях соціальної організації суспільства.

Теоретична модель соціальної обумовленості законотворчого процесу має включати в себе наступні елементи:

а) системний опис організаційної процедури законотворчої діяльності, всіх її стадій, процедур, технік і таке інше;

б) системний опис та класифікація соціальних факторів законотворчої діяльності, які формуються в сфері політичних, економічних, національних, соціальних відносин;

в) системний опис механізму дії комплексу соціальних факторів на законотворчу діяльність.

Однією з основних проблем побудови такої моделі є необхідність відтворення як складної структури суспільних відносин, що є об'єктом правового регулювання, так і не менш складною в структурно- функціональному відношенні соціального процесу законотворчості.

Дата добавления: 2014-01-04