Форми міжнародних економічних відносин

Тема 11. Світове господарство та

Логічно неможливо, щоб одна країна була ефективнішою за іншу у виробництві всього. (Пол Хейне)

Кожна країна в кінцевому підсумку споживає більше, ніж вона могла б виробити сама. (Пол Самуельсон)

Сучасний світовий суспільний розвиток характеризується посиленням зв’язків і взаємодією між країнами. Ні одна країна світу не може претендувати на повноцінний розвиток, якщо не втягнута в орбіту світогосподарських зв’язків. Міжнародне співтовариство об’єднує держави, які мають свою національну і економічну самобутність. Отже, світове господарство – це сукупність національних економік, пов’язаних міжнародним поділом праці, торговельно-виробничими, фінансовими та науково-технічними зв’язками.

Характерною рисою сучасного світового господарства є швидке зростання зовнішньоекономічних зв’язків між країнами, поглиблення міжнародного поділу праці, інтернаціоналізація господарського життя, та міжнародна конкуренція.

Міжнародний поділ праці – це спеціалізація окремих країн у межах світового господарства на виробництві певної продукції та послуг відповідно до їхніх природнокліматичних, історичних та економічних умов, що обумовлює і передбачає необхідність обміну результатами різної діяльності на світовому ринку.

Існує кілька видів міжнародного поділу праці: загальний, частковий та одиничний.

Загальний поділ праці – це поділ праці за сферами виробництва (добувна й обробна промисловість, сільське господарство). Він проявляється у розподілі країн на сировинні, аграрні й індустріальні.

Частковий поділ праці – це спеціалізація на певних галузях виробництва та видах вироблюваної продукції. Такий поділ праці означає ширший розвиток міжгалузевого обміну готовою продукцією.

Одиничний поділ праці – це спеціалізація країн на виготовленні окремих агрегатів, машин, деталей і вузлів або на технологічних стадіях процесу виробництва.

Спонукальним мотивом участі країн у міжнародному поділі праці є прагнення якомога повніше використати його переваги для організації оптимального випуску продукції, поліпшення її якості та збільшення обсягів експортної продукції для зарубіжних країн.

Міжнародна спеціалізація і міжнародна кооперація виробництва - це не тільки форми міжнародного поділу праці, а і його елементи, які визначають його суть.

Міжнародна спеціалізація виробництва – це концентрація виробництва однорідної продукції у межах однієї країни або декількох країн з метою створення високопродуктивного виробництва, зниження собівартості продукції та підвищення її якості. Особливо велике значення вона має в галузі машинобудування.

Міжнародна кооперація виробництва – форма поділу праці, за якої праця на підприємствах і в галузях різних країн поєднується у взаємодії в одному або в різних, пов’язаних між собою процесами виробництва.

Слід підкреслити, що однією з найхарактерніших особливостей сучасного світового розвитку є зростаюча взаємозалежність різних країн і господарських регіонів. Тому міжнародні економічні відносини треба не тільки вважати однією з найважливіших сфер прояву зростаючої взаємозалежності країн, а й розглядати як основу цього процесу.

Світове господарство як система має свою структуру. Зауважимо, що тривалий час паралельно існувало три точки зору (підходи) на його структуру: формаційна (міжсистемна) концепція; концепція „трьох світів” і концепція „центру та периферії”.

Формаційний підхід полягає в тому, що світове господарство розглядається з точки зору суспільно-економічних формацій. Виходячи з цього, розрізняли світову систему капіталістичного господарства та світову систему соціалістичного господарства, а окремі національні економіки входили у відповідну систему господарства.

Концепція „трьох світів” розподіляла світову економіку на світ капіталізму, світ соціалізму та світ, що розвивається. Відображенням такої точки зору є поширені в останні десятиріччя статистичні матеріали, де всі країни поділяються на три названі вище групи.

Останнім часом найбільшого поширення набула третя концепція, згідно з якою світова економіка має свій „центр” (найбільш розвинуті країни) та „периферію” (країни, що відстають від „центру” за рівнем економічного розвитку). Переваги такого підходу полягають у тому, що структура світового господарства розглядається тільки з точки зору критеріїв економічного розвитку.

Систематизація національних економік, виділення типів країн, їх групування необхідне для того, щоб:

– систематизувати країни відповідно до особливостей та рівня їх розвитку;

– виявити їх характерні риси;

– визначити місце у системі світового господарства та міжнародних економічних відносин;

– визначити та передбачити імовірні перспективи їх розвитку.

Основні принципи систематизації країн:

1) регіональний;

2) регіонально-економічний;

3) економічний;

4) організаційний;

5) соціально-економічний.

Регіональний принцип полягає у групуванні країн за їх географічним розташуванням: наприклад, країни Східної, Західної, Південної та Північної Європи; Північної та Латинської Америки, Південної, Південно-Східної, Східної та Центральної Азії; Близького та Середнього Сходу і т.д.

Регіонально-економічний принцип передбачає виділення у межах регіону груп країн, що мають спільні економічні інтереси, однаковий рівень розвитку, інші економічні ознаки. Наприклад, країни Західної Європи - члени ЄС (ФРН, Франція, Великобританія, Данія, Ірландія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург) та країни Південної Європи - члени ЄС (Італія, Португалія, Греція, Іспанія); нові індустріальні країни Латинської Америки (Бразилія, Аргентина, Мексика) та Азії (Тайвань, Гонконг, Південна Корея, Сінгапур, Таїланд).

Економічний принцип. У цьому випадку країни групують за обраним економічним критерієм.

Залежно від структури господарства країни поділяють на аграрні, аграрно-промислові, промислово-аграрні, промислово розвинуті. Саме у такій послідовності історично розвиваються національні господарства, проходячи усі ці стадії - від переваги в економіці сільського господарства до високого рівня розвитку промисловості та сфери послуг.

За ступенем розвитку ринку товарів, послуг, капіталів (класифікація ООН) розрізняють:

– країни з розвинутою ринковою економікою (США і Канада; країни Північної, Південної та Західної Європи, крім Кіпру та Мальти; Австралія, Нова Зеландія, Японія, Ізраїль, ПАР);

– країни з ринковою економікою;

– країни з переважно централізованим плануванням (Болгарія, Чехія і Словаччина, Угорщина, Польща, Румунія, Китай, Монголія, В’єтнам, Північна Корея, Куба, країни СНД).

За рівнем економічного розвитку (комплекс показників):

– розвинуті країни (індустріально розвинуті країни Європи, Японія, Австралія, Нова Зеландія, США і Канада);

– нові індустріальні країни (Південна Корея, Тайвань, Гонконг, Сінгапур, Бразилія, Мексика, Аргентина та ін.). Це відносно новий термін, який вживається для позначення країн, що розвиваються, які за останні 20 років успішно провели індустріалізацію і увійшли до групи індустріальних країн. Основні їх ознаки: валовий національний продукт (ВНП) на душу населення становить більш як 2 тис. доларів; значний експорт промислової продукції, включаючи наукомістку; висока концентрація капіталів транснаціональних корпорацій;

– країни, що розвиваються, які в свою чергу поділяють на розвинуті та найменш розвинуті.

Країни, що розвиваються, – це сукупність з приблизно 120 країн і територій, які характеризуються колоніальним минулим, відсталістю господарського життя (розрив за ВНП на душу населення від індустріально розвинутих країн досягає 11-16 разів), однобічністю розвитку (в основному аграрні), слабкими системами управління економікою.

Ознаки найменш розвинутих країн:

– річний прибуток на душу населення менш як 2 тис. доларів та надзвичайно нерівномірний розподіл прибутків серед населення;

– питома вага промислової продукції в загальному обсязі виробництва не перевищує 10%;

– шість із семи родин живуть за рахунок участі у сільському господарстві або прибутків від нього;

– високі темпи приросту населення (2,5-4% на рік);

– надлишок трудових ресурсів (змушене використання десяти робітників там, де цю роботу можуть виконати п’ятеро;

– кількість письменного населення не перевищує 32% (для порівняння, у країнах, що розвиваються, – 58%, у розвинутих – 98%);

– середня тривалість життя становить 46 років;

– поєднання кустарного виробництва та окремих підприємств з найновішою технологією;

– повна господарська освоєність одних регіонів та неосвоєність інших;

– непродуктивне сільське господарство;

– високий рівень захворювань та смертності;

– політична нестабільність.

Організаційний принцип систематизації країн полягає у тому, що країни групують за належністю до найбільш вагомих міжнародних економічних організацій та інститутів.

Соціально-економічний принцип систематизації країн враховує економічні та соціальні аспекти їх розвитку.

Найважливішими факторами, що сприяють формуванню цілісного організму світового господарства, можна назвати: прискорений процес інтеграції, тобто зближення економічних структур країн.

Інтеграція повинна здійснюватися на основі принципів поваги державного суверенітету, незалежності і забезпечення національних інтересів, невтручання у внутрішні справи країн, повної рівноправності та взаємної вигоди. Вона охоплює багато форм у сфері виробництва (прямі зв’язки між підприємствами, поглиблення процесів спеціалізації і кооперування, створення міжнародних господарських організацій, спільних підприємств тощо), широкий спектр напрямів спільних наукових досліджень і розробок нової техніки й технології в сільськогосподарській, транспортній, зовнішньоторговельній та природоохоронній сферах.

Сучасному етапу розвитку світового господарства характерні такі особливості:

– зміна структури світового господарства;

– посилення інтеграційних процесів;

– ринкова уніфікація економічного розвитку країни;

– зростаючий динамізм зміни продуктивних сил та виробничих відносин;

– посилення диференціації країн, що розвиваються та зміна їх економічної політики.

Слід також зауважити, що у світовому господарстві відбулися серйозні структурні зрушення. Зокрема:

– збільшення обсягів виробництва у матеріальній сфері (особливо в промисловості) та питомої ваги цієї сфери в усьому виробництві;

– зменшення питомої ваги сільського господарства у світовому виробництві;

– високі темпи зростання сфери послуг та чисельності зайнятих у сфері обслуговування (особливо у високорозвинутих країнах);

– стрімкий технічний прогрес транспортної системи світу (особливо морського і повітряного транспорту) та інформаційно-комукаційної системи;

– відносне зниження частки звичайної комерційної торгівлі порівняно з товарооборотом, що обслуговує усталені виробничі зв’язки;

– зростаюча тенденція до зниження аграрно-сировинної спрямованості виробництва та експорту країн, що розвиваються;

– скорочення частки сировинних товарів (крім палива) та збільшення товарообігу машин і устаткування на світовому ринку.

Економічний успіх будь-якої країни світу базується на зовнішній торгівлі.

Міжнародна торгівля відкриває безліч переваг, що стимулюють економічне зростання. Завдяки торгівлі країни отримують можливість спеціалізуватися у кількох провідних сферах економіки, адже вони отримують можливість імпортувати ту продукцію, якої вони самі не виробляють. Крім того, торгівля сприяє розповсюдженню нових ідей і технологій. Коли в якійсь країні з’являється важливий винахід, міжнародні торговельні зв’язки розносять його по цілому світі.

Теоретичне обґрунтування тих переваг, які відкриває міжнародна торгівля, було зроблено приблизно 200 років тому двома видатними британськими економістами – А.Смітом і Д.Рікардо.

А.Сміт у своїй класичній праці „Дослідження про природу і причини багатства народів” відзначив, що держави мають спеціалізуватися на виробництві та експорті тих товарів, у виготовленні яких вони мають абсолютну перевагу порівняно з іншими суб’єктами міжнародного економічного співробітництва.

І, очевидно, кожній країні слід імпортувати такі товари, у виробництві яких відсутні переваги. Інакше кажучи, країна повинна експортувати такі товари, виробництво яких абсолютно ефективніше в тому плані, що на одиницю продукту витрачається менше праці порівняно з іншою країною - потенційним торговельним партнером.

Д.Рікардо й економісти, що були його послідовниками, розвинули поняття порівняльної переваги. На його думку, незважаючи на те, що та чи інша країна здатна випускати безліч різноманітних товарів, вона має порівняльну перевагу у виробництві лише певних видів продукції, тоді як іншим країнам краще вдається виробництво чогось іншого. Іншими словами, ситуація порівняльної переваги – це здатність країни виробляти товари та послуги з відносно більш низькими альтернативними затратами, ніж будь-яка інша країна. До тих пір, поки за умов відсутності торгівлі будуть зберігатися відмінності в співвідношенні цін між країнами, кожна країна матиме порівняльну перевагу, тобто у неї завжди знайдеться такий товар, виробництво якого буде вигідним при існуючому співвідношенні затрат, ніж виробництво інших товарів. Саме цей товар вона і повинна експортувати в обмін на інші. Сукупний обсяг випуску продукції буде найбільшим тоді, коли кожен товар вироблятиметься тієї країною, яка має нижчі альтернативні затрати.

Теорія порівняльних витрат була представлена Д.Рікардо в його основній праці „Принципи політичної економії і оподаткування” (1817 р.).

Світова система торгівлі переживає періоди спадів та піднесення. Кінець ХІХ ст. було визначено розквітом міжнародної торгівлі. Проте ця стадія закінчилася початком першої світової війни, коли перемогла протилежна тенденція. Економічна криза 20-30-х рр. викликала занепад міжнародної торгівлі. Незабаром розпочалася друга світова війна і спад поглибився ще більше. І тільки у повоєнний період світова торгівля знову набрала сили. Цього разу тенденція до розширення торговельних зв’язків тривала 50 років. Країни, що брали активну участь у світовій торгівлі, отримали нечувану вигоду. Тим країнам, що віддали перевагу самоізоляції, тепер доводиться надолужувати прогаяне.

Сьогодні міжнародна торгівля є засобом, за допомогою якого країни можуть розвивати спеціалізацію, підвищувати продуктивність своїх ресурсів і таким чином збільшувати обсяг виробництва.

Чому держави торгують? На це запитання спробували дати відповідь відомі американські професори К.Р.Макконнелл і С.Брю у своєму двотомному підручнику „Економікс”. Вони пишуть: „У загальному вигляді міжнародна торгівля є засобом, за допомогою якого країни можуть розвивати спеціалізацію, підвищувати продуктивність своїх ресурсів і таким чином збільшувати загальний обсяг виробництва. Суверенні держави, як і окремі особи й регіони країни, можуть виграти за рахунок спеціалізації на виробах, які вони можуть виробляти з найбільшою відносною ефективністю, й наступного їх обміну на товари, які вони неспроможні самі ефективно виробляти” [17, 2, 322 ].

В основі дослідження цього питання лежить дві обставини. По-перше, економічні ресурси – природні, людські, інвестиційні товари – розподіляються між країнами вкрай нерівномірно. По-друге, ефективне виробництво різних товарів вимагає різних технологій або комбінацій ресурсів.

Слід відзначити, що міжнародна торгівля в порівнянні з внутрішньою торгівлею пов’язана з додатковими труднощами, оскільки:

– вона більшою мірою потрапляє під політичний контроль та втручання;

– кожна країна використовує свою валюту;

– ресурси на міжнародному рівні менш мобільні, ніж в середині країни.

Міжнародна торгівля існувала ще в глибоку давнину, але світовий ринок склався на ґрунті міжнародного поділу праці в період зародження і розвитку капіталістичних відносин.

Світовий ринок – це система обміну товарами й послугами на міждержавному рівні.

На світовому ринку складається особлива система цін – світові ціни. Світова ціна являє собою грошове вираження інтернаціональної вартості товарів і послуг, що реалізуються на зовнішньому ринку.

Інтернаціональна вартість визначається середньосвітовим необхідним робочим часом. Але, на відміну від процесу формування вартості на національному рівні, суспільно необхідні затрати праці в міжнародному масштабі значною мірою залежать від умов виробництва якого-небудь товару в країні, яка є його головним експортером на світовому ринку, а не просто виробником.

Торговельна політика – це є державна політика, яка впливає на торгівлю через податки, субсидії і прямі обмеження на імпорт або експорт.

Не дивлячись на всю переконаність аргументів на користь вільної торгівлі, насправді на її шляху стоїть безліч бар’єрів.

Найбільш поширеним видом обмеження торгівлі є мито - податок, який накладається на кожну одиницю імпортного товару. При введенні мита вітчизняна ціна імпортного товару піднімається вище світової ціни:

У результаті введення мита скорочується імпорт, зростає обсяг вітчизняного неефективного виробництва (оскільки граничні витрати перевищують світову ціну), зростають ціни не тільки імпортних, але і вітчизняних товарів. Але поки мито не є заборонним (тобто імпорт обмежується лише частково), то воно приносить дохід державі, який може бути використаний на розширення соціальних програм та з іншою метою. В цілому імпортні тарифи практично завжди знижують рівень добробуту нації, оскільки споживачі втрачають більше, ніж отримують разом виробники та держава.

Мито не є єдиною формою торгової політики. Широкого розповсюдження набули імпортні квоти або кількісне обмеження обсягу іноземної продукції, яка може бути імпортована за певний проміжок часу. Часто імпортні квоти виступають більш ефективним засобом стримування міжнародної торгівлі, ніж мито. Не дивлячись на високе мито, певний товар може імпортуватися у відносно великій кількості. А низькі імпортні квоти повністю забороняють імпорт товару понад певну його кількість. За умов вільної конкуренції результати впливу квоти і мита на рівень добробуту нації ідентичні.

Ще одним видом торгового бар’єру, який тісно пов’язаний із квотами, є система ліцензування імпорту. Держава видає обмежену кількість ліцензій, які дозволяють ввозити товар, та забороняє неліцензований імпорт. Це прямий спосіб обмеження зовнішньої торгівлі.

До числа експортних бар’єрів відносяться добровільні експортні обмеження, а також експортне мито, яке „дзеркально” відображає механізм імпортного тарифу. Втрати виробників експортної продукції від експортного мита перевищують виграш споживачів і доходи держави від експортних зборів. У результаті, якщо світові ціни на експорт даної продукції незмінні, то країна має чисті втрати.

Експортні субсидії стимулюють вітчизняні експортні галузі шляхом пільгового оподаткування або ж пільгового кредиту. Положення ГАТТ/ВТО розцінює експортні субсидії як „нечесну конкуренцію” і дозволяє країнам, які імпортують, запроваджувати протекціоністське „компенсаційне мито”.

Демпінг (від англ. dumping – скидання) – це міжнародна дискримінація в цінах, коли країна, яка експортує, продає свій товар на якому-небудь закордонному ринку дешевше, ніж на іншому (найчастіше – вітчизняному). З метою захисту від демпінгу вводиться спеціальне компенсаційне (або „антидемпінгове”) мито.

Характерною тенденцією розвитку світової торгівлі є підвищення значення міждержавного регулювання зовнішньоторгових операцій. Таке регулювання розпочиналося ще до другої світової війни.

У сучасних умовах діє Світова організація торгівлі (СОТ), яка включає принципи міжнародної торгівлі, угоду про торгівлю послугами, угоду з торговельних аспектів інтелектуальної власності.

Розглядаючи зовнішньоторговельну політику, слід відзначити, що кожна держава будує торговельно-економічні відносини з різними партнерами по-різному, надаючи певні пільги одним та обмежуючи співробітництво з іншими.

Така диференційована політика досить часто зумовлюється тим, що країна входить до складу того чи іншого інтеграційного об’єднання. Таке об’єднання являє собою економічну коаліцію регіонального типу, взаємні відносини між членами якого будуються на особливих принципах, що можуть значною мірою відрізнятися від засад співробітництва з третіми країнами.

Міжнародна економічна інтеграція – це вищий рівень розвитку міжнародних економічних відносин, коли інтернаціоналізація господарського життя проявляється у переплетенні національних господарств двох або кількох країн та проведенні ними узгодженої міждержавної торговельно-економічної політики.

Найпростішою формою економічної інтеграції є преференційна торговельна угода. Вона передбачає встановлення нижчих торговельних бар’єрів у відносинах з членами об’єднання, ніж у співробітництві з третіми країнами. Так, наприклад, члени преференційної торговельної угоди можуть обкладати митом товари, що імпортуються в межах об’єднання, за ставкою, яка складає 50% звичайного митного тарифу.

Наступною формою інтеграційного об’єднання є зона вільної торгівлі, яка характеризується відсутністю різного роду обмежень торговельного обміну між учасниками зони. Але при цьому кожна країна зберігає такі обмеження та бар’єри по відношенню до нечленів об’єднання. Слід відзначити, що принципи зони вільної торгівлі можуть застосовуватися як до всіх, так і до обмеженого кола товарів.

Третьою формою інтеграційного об’єднання вважається митний союз. Це міждержавне об’єднання передбачає не тільки ліквідацію всіх обмежень торгівлі між членами союзу, а й створення спільної системи захисту від імпорту з третіх країн у формі єдиного „зовнішнього” тарифу.

Четвертим рівнем економічної інтеграції є спільний ринок, у межах якого, крім вільної торгівлі товарами та послугами, створюються умови вільного переміщення факторів виробництва (мається на увазі міграція капіталу та робочої сили).

Найскладнішою формою економічної інтеграції вважається економічний союз. Він являє собою економічне угрупування, члени якого уніфікують економічну політику, причому цей процес охоплює грошово-кредитні, податкові та соціальні аспекти. Економічний союз вимагає від учасників досягнення згоди по досить широкому колу проблем мікро- та макроекономічного характеру.

Кожне інтеграційне угруповання являє собою певну єдність двох принципових засад зовнішньоекономічної політики, а саме: протекціонізму (коли мова йде про співробітництво з третіми країнами) та вільної торгівлі (у відносинах між членами об’єднання). Практична реалізація цих принципів веде до зміни структури зовнішньоторговельного обороту кожної країни - члена інтеграційного угрупування, причому сукупний результат участі у конкретному об’єднанні може суттєво відрізнятися від країни до країни.

Сучасним процесам міжнародної економічної інтеграції притаманні певні особливості, а саме:

– динамізм процесів міжнародної економічної інтеграції в цілому;

– нерівномірність розвитку і реалізації форм міжнародної економічної інтеграції;

– розвиток поряд з інтеграційними дезінтеграційних процесів;

– переважний розвиток регіональних міжнародних економічних угрупувань;

– формування реальних умов світової економічної інтеграції.

Безпосередня і активна участь України в сучасних інтеграційних процесах об’єктивно зумовлена перевагами міжнародного поділу праці, а також необхідністю подолання її штучної відокремленості від світового господарства внаслідок одностороннього розвитку в рамках високоспеціалізованих колишніх СРСР та РЕВ, деформованих зовнішньоекономічної політики і механізмів зовнішньоекономічної діяльності та ін.

Сьогодні в Україні вироблена стратегія зовнішньоекономічної діяльності. Вона спрямована на:

– відновлення і розвиток експортного потенціалу України і покращення структури експорту;

– раціоналізацію імпорту;

– підвищення конкурентноспроможності продукції українських підприємств на світовому ринку;

– подолання неплатіжоспроможності країни;

– покращення становища України в системі міжнародного поділу праці;

– розширення ринків збуту української продукції;

– досягнення стійкого економічного зростання і підвищення добробуту населення.

Здійснення перерахованих цілей зовнішньоекономічної діяльності України ускладнене деякими несприятливими факторами:

– неконкурентноспроможністю продукції більшої частини галузей економіки;

– протидією розвинутих країн Заходу виходу на світовий ринок українських фірм з продукцією, яка може скласти конкуренцію зарубіжним монополіям;

– великим зовнішнім боргом;

– нерозвиненістю валютного контролю і відсутністю іміграційної політики;

– недосконалим таможним контролем.

Розширення ринків збуту української продукції передбачає переглянути пріоритети у зовнішній політиці України. Стратегія розвитку зовнішньоекономічної діяльності передбачає:

– різке розширення економічної і науково-технічної кооперації з розвинутими країнами;

– відновлення втрачених ринків у країнах Східної Європи;

– розширення зв’язків із західноєвропейськими країнами;

– розвиток ринку СНД.

Реалізація ефективної зовнішньоекономічної діяльності дозволить досягти становища України як могутньої і багатої держави, яка на взаємовигідних умовах бере участь у міжнародному поділі праці і кооперації виробництва.

Протягом останніх десятиліть у світі виникло та загострилося певне коло проблем, що стосуються інтересів та долі всього людства. Розв’язання даних проблем не підсильне жодній з країн світу зокрема. Необхідні скоординовані зусилля всієї спільності землян, адже під загрозою їх подальша доля. Подібні проблеми дістали назву глобальних (від лат. „ globus” - куля, фр. „ global” – всеохоплюючий, загальний). Глобалістика як самостійна галузь знань та досліджень про найбільш загальні, планетарні проблеми сучасності та майбутній розвиток людства перебуває в процесі становлення. Причини виникнення глобальних проблем різноманітні. Їх можна поділити на три групи:

1) причини природного і демографічного характеру;

2) негативні наслідки господарської діяльності людей;

3) побічні наслідки розвитку науки і техніки.

Існують певні ознаки, що дають змогу визначити проблему глобальною. А саме:

1) вони мають загальносвітовий характер, тобто стосуються інтересів значної кількості або ж усіх держав світу;

2) невирішення їх викликає загрозу людству, погіршення умов життя людей та розвитку продуктивних сил;

3) вони потребують невідкладних та рішучих дій на основі колективних і скоординованих зусиль світового співтовариства.

Відповідно до перелічених ознак глобальні проблеми поділяються на три сфери дії. До першої належать проблеми, що виникають у сфері взаємодії суспільства з природою.

До другої сфери належать проблеми суспільних взаємовідносин між державами різних економічних устроїв, подолання економічної відсталості багатьох країн світу, локальні, регіональні та міжнародні кризи тощо. Останнім часом серед проблем даної сфери на перший план вийшли проблеми, пов’язані з регіональними конфліктами.

Третя сфера – розвиток людини, забезпечення її майбутнього. До цієї сфери належать, передусім, проблеми пристосування сучасної людини до умов природного та соціального середовища.

Світогосподарські зв’язки не можуть розвиватись без налагодженої системи валютних відносин. Валютні відносини – це економічні відносини, які зв’язані з функціонуванням світових грошей і обслуговують різні види господарських зв’язків між країнами.

Валюта (від іт. „ valuta” – ціна, вартість) – грошова одиниця, яка використовується для замірювання величини вартості товарів. Поняття „валюта” застосовується в трьох значеннях:

перше – грошова одиниця даної країни (долар США, англійський фунт стерлінгів, японська ієна, українська гривня і т.п.) і її тип (золота, срібна, паперова);

друге – грошові знаки іноземних держав, а також кредитні й платіжні засоби, виражені в іноземних грошових одиницях, які використовуються в міжнародних розрахунках (іноземна валюта);

третє – міжнародна (регіональна) грошова розрахункова одиниця, платіжний засіб (СДР, ЄВРО).

У світовій торгівлі роль основної валюти виконує долар США, з допомогою якого здійснюється переважна частина міжнародних розрахунків, фіксуються світові ціни багатьох товарів, сировини, палива.

Національна валюта – це грошова одиниця даної країни, що використовується в зовнішньоекономічних зв’язках і міжнародних розрахунках з іншими країнами.

Розрізняють національні та світову валютні системи.

Національна валютна система – це форма організації грошових відносин, яка охоплює не тільки внутрішній грошовий обіг, але і сферу міжнародних розрахунків країни і визначається національним законодавством. Її характеризують такі елементи: національна валютна одиниця; валютний паритет, умови конвертованості валюти; система валютного ринку і ринку золота; порядок міжнародних розрахунків країни, склад і система управління золотовалютними резервами в ній. Національна валютна система тісно пов’язана з внутрішньою грошовою і кредитно-фінансовою системою.

На базі національних валютних систем функціонує світова валютна система – це форма організації міжнародних валютних відносин, обумовлена розвитком світового господарства і юридично закріплена міждержавними угодами. Її визначають такі елементи: міжнародні платіжні засоби (національні валюти, золото, міжнародні валютні одиниці СДР, ЄВРО); механізм валютних паритетів і курсів; об’єм валютних обмежень; умови конвертованості валют; режим міжнародних валютних ринків і ринків золота; умови взаємного обміну валют; форми міжнародних розрахунків та ін.

Дата добавления: 2014-01-04