Методи опрацювання і аналізу первинної соціологічної інформації. 5 страница

Проблеми:1.організаційно-методичні; 2. погана самост.роб. студентів; 3. якість викл.у вузах; 4.нові пріорітети; 5. комерціалізація; 6. фін.забезп.; 7. припина видання газети соц. «Укр.оглядач» часопису «Філос.і соц.думка»

Тема 3. Суспільство як соціальна система, його соціальна структура.

1. Суспільство як соціальна система та соціальне явище

cуспільство — це не будь-яка механічна сукупність людей, а таке їхнє об’єднання, у рамках якого відбувається більш-менш постійний, стійкий і досить тісний взаємовплив і взаємодія цих людей. Хоча в повсякденному житті поняття «суспільство» використовується досить широко і різнобічно — від невеликої групи людей до всього людства, проте в соціології під суспільством розуміється об’єднання людей, що характеризується:

• спільністю території їхнього проживання, що звичайно збігається з державними кордонами і служить тим простором, у рамках якого складаються і розвиваються взаємозв’язки і взаємодії членів даного суспільства;

• цілісністю і стійкістю;

• самовідтворенням, самозабезпеченістю (самодостатністю), саморегульованістю, що розуміються, звичайно, не в абсолютному, а відносному змісті;

• таким рівнем розвитку культури, що знаходить своє вираження у виробленні системи норм і цінностей, які лежать в основі соціальних зв’язків.

Соціальна система — це цілісне утворення, основним елементом якого є люди, їх зв’язки, взаємодії і відносини. Ці зв’язки, взаємодії і відносини носять стійкий характер і відтворюються в історичному процесі, переходячи з покоління в покоління. Соціальний зв’язок — це набір фактів, що обумовлюють спільну діяльність у конкретних спільностях у конкретний час для досягнення тих чи інших цілей. Соціальні зв’язки встановлюються не з примусу людей, а об’єктивно. Соціальна взаємодія — це процес, у якому люди діють і випробують вплив один на одного. Механізм соціальної взаємодії включає індивідів, що здійснюють ті чи інші дії, зміни в соціальній спільності чи суспільстві в цілому, викликані цими діями, вплив цих змін на інших індивідів, які складають соціальну спільність, і, нарешті, зворотну реакцію індивідів. Взаємодія приводить до становлення нових соціальних відносин. Соціальні відносини — це відносно стійкі і самостійні зв’язки між індивідами і соціальними групами.

Соціальне явище — це будь-який вияв відносин чи взаємодії людей або навіть окрема подія чи випадок.

2. Основні ознаки суспільства і типологія суспільств.

Cуспільство — це не будь-яка механічна сукупність людей, а таке їхнє об’єднання, у рамках якого відбувається більш-менш постійний, стійкий і досить тісний взаємовплив і взаємодія цих людей. Хоча в повсякденному житті поняття «суспільство» використовується досить широко і різнобічно — від невеликої групи людей до всього людства, проте в соціології під суспільством розуміється об’єднання людей, що характеризується:

• спільністю території їхнього проживання, що звичайно збігається з державними кордонами і служить тим простором, у рамках якого складаються і розвиваються взаємозв’язки і взаємодії членів даного суспільства;

• цілісністю і стійкістю;

• самовідтворенням, самозабезпеченістю (самодостатністю), саморегульованістю, що розуміються, звичайно, не в абсолютному, а відносному змісті;

• таким рівнем розвитку культури, що знаходить своє вираження у виробленні системи норм і цінностей, які лежать в основі соціальних зв’язків.

Удаючись до типологічного опису суспільств, дослідники мають можливість зіставляти різні суспільства, порівнюючи їх, систематизувати знання про них, досягаючи істини у процесі пізнання суспільної організації людського життя.

Марксистська типологія суспільств відома із середини XIX ст. Згідно з нею, існують п’ять типів суспільств, сутнісні риси яких зумовлені способом виробництва: первісні, рабовласницькі, феодальні, капіталістичні та комуністичні.

Технократична типологія суспільств набула особливої популярності в другій половині XX ст. Згідно з нею виділяють три типи суспільств: 1) до індустріальні, що ґрунтуються на сільськогосподарській цивілізації, а їхня технологічна основа – ручна праця; 2) індустріальні, які ґрунтуються на індустріальній цивілізації, а технологічна їх основа – машинна праця; 3) постіндустріальні, котрі базуються на інформаційно-комп’ютерній цивілізації, а технологічну основу їх становлять знання й інформація. Термін “постіндустріальне суспільство” ввів у науковий обіг американський соціолог Д. Рісмен у 60-х pp. XX ст., значного поширення набув він із виходом однойменної книги Д. Белла в 1973 р. Постіндустріальне суспільство він розглядає як таке, в економіці котрого пріоритетними стають не галузі виробництва товарів, а виробництво послуг, проведення наукових досліджень, розвиток освіти, підвищення якості життя. На думку Д. Белла, провідним класом у такому суспільстві стає новий клас технічних фахівців, технократів, експертів, консультантів.Прибічниками теорії постіндустріалізму стають багато західних учених, які використовують різну термінологію, зберігаючи єдність у трактуванні сутнісних рис постіндустріального суспільства. Так, Р. Дарендорф уживає термін “посткапіталі-стичне суспільство”, А. Етціоні – “постсучасне”, Е. Тоффлер, Р. Арон – “інформаційне”, 3. Бжезинський – “технотронне”.

Історична типологія суспільств. Згідно з нею, виокремлюють два типи суспільств: ранні (суспільства мисливців, збирачів, скотарські, аграрні, традиційні) та сучасні типи: • суспільства першого світу (від XVIII ст. дотепер) – США, Західна Європа, Японія, Австралія, Нова Зеландія; • суспільства другого світу (від початку XX ст. до початку 90-х pp. XX ст.) – СРСР, держави Східної Європи, що згодом, унаслідок політичних і економічних реформ, переходять до суспільств першого світу; • суспільства третього світу (від XVIII ст., коли вони були колоніями, дотепер) – Індія, африканські та південноамериканські країни; • “нові” індустріальні країни – Бразилія, Мексика, Гонконг, Південна Корея, Сінгапур, Малайзія, Тайвань.

Типологія суспільств світу за політичними режимами, згідно з якою виділяються демократичні, авторитарні й тоталітарні суспільства. Близькою до цієї є типологія, запропонована К. Поппером у книзі “Відкрите суспільство та його вороги”. Він розподіляє всі суспільства на відкриті (демократичного типу з пріоритетом прав людини) та закриті (тоталітарного й авторитарного типів з утиском прав і свобод людини).

Наприкінці XX ст. набула популярності макросоціологічна концепція “золотого мільярду”, згідно з якою існують високорозвинуті суспільства за рахунок матеріального виробництва, що насамперед здатні забезпечити своїм членам (а це приблизно мільярд населення Землі) гідне життя, та решта суспільств, які становлять джерело дешевої сировини та дешевої робочої сили для високорозвинутих суспільств. Кожна з наведених типологій суспільств має право на існування, базується на власних теоретико-методологічних засадах, має відповідний поняттєвий апарат, за допомогою якого можуть бути розкриті сутнісні характеристики суспільств.

3. Характерні особливості сучасного (постіндустріального) суспільства.

Для визначення сучасного сусп. Белл ввів термін постіндустріальне – стадія сусп. розвитку, що приходить на зміну індустріальному сусп. У ньому у сфері послуг зайнято не менше 50% працюючого населення, вир-во товарів набагато перевищує власні потреби. Для такого сус х-ний глиб поділ праці, виділення багатьох соц інститутів, соц моб. Ринок є мех., що орг і рег поведінку в усіх сферах. У такому сус домінує раціоналізм, критиц та індивідуалізм. Велику роль відіграють наукові дослідження та освіта. Соціальні зв’язки ускладнюються, максимально ускладнюється маркетинг, а міжособистісні комунікації дуже динамічні. Відбувається рольовий характер взаємодії. Відносини між людьми регулюються на основі контрактів, договорів, з-нів. Гол. фактором виробництва є інф. Власність перестає бути головною ознакою соціальної диференціації, а стає – знання та контроль над інф. В пол. сфері відбувається децентралізація пол. влади, яка все частіше делегується згори до низу. Пол. боротьба ведеться не за контроль над власністю, а за вплив над держ. Постріундустріальне сусп. хар-ться виникненням нових сист.: телекомунікацій та освіти. Сучасне сусп. ще називається інформаційним.

4. Особливості розвитку сучасного українського суспільства.

Сучасна соціальна структура українського суспільства є дуже складною, її формування триває, але і сьогодні мо­жна виокремити та визначити основні її елементи: 1. значно скорочується частка робітників промислових підприємств у соціальній структурі. Прогноз на початок XXI ст. показує, що 50 % робітників залишать сферу матеріального виробництва та поповнять ряди працівників сфери послуг, науки та освіти. 2. посилюється диференціація робітничого класу, значною стає частка представників нових соціальних спеціальностей, зростає роль їх у суспільному виробництві, поглиблюється розшарування робітників за ознаками професійності. 3. зростає чисельність робітничого класу, що за змістом праці, за рівнем загальної професійності не поступається інженєрно-технічній інтелігенції. 4. має місце подальше підвищення освітнього рівня та професійної кваліфікації робітників. 5. формуються нові класи — велика, середня та дрібна буржуазія, але ця тенденція ще не виявля­ється у повному обсязі. Соціальні групи, що вже, в основному, сформувалися, але поглиблення диференціації українського суспільства виявляється дедалі більше, можна простежити й певні тенденції: Вищий клас професіоналів, адміжсірашри, Технічні спеціалісти середнього рівня, Комерційний клас, дрібна буржуазія, Кваліфіковані робітники, Робітники, що не мають кваліфікації, Інженерно-технічні працівники та рядові службовці, Науково-технічната гуманітарна інтелігенція, студенти, Особи, що займаються індивідуальною трудовою діяльністю, Землероби (фермери, колгоспники). Зміни в соціальній структурі селянства: 1. значно зменшується чисельність зайнятих без посередньо продуктивною працею в полі й на фермах. 2. зростає чисельність зайнятих переробкою сільськогосподарської продукції та сировини. 3. збільшується чисельність зайнятих у сфері обслуговування на селі та на сезонних роботах. 4. спостерігається поступове зростання авторитету й ролі кваліфікованої землеробської праці. 5. поширюється маргіналізація суспільства, багато селян залишають землю, однак чимало й тих, хто залишає місто та повертається до землі, в село. Процеси маргіналізації відбиваються ще в одній тенденції-формуванні середнього класу. Середній клас — це насамперед високопродуктивні й широкоінформовані, ініціативні та заповзятливі працівники. Саме інформаційно-інноваційний тип особи стає суб’єктом технічної модернізації та політичної демократизації. Тому представники середнього класу добре заробляють і, володіють необхідним обсягом благ, задоволені працею, беруть активну участь в управлінні, сміливо дивляться у завтрашній день.

За останніми даними, в Україні середній клас ще не сформований, малочисельний, охоплює близько 20 % населення, Однак дехто з учених твердить, що середні верстви населення уже «становлять хребет українського суспільства». Реально ж середній клас в Україні тільки формується, а тому й соціальна структура українського суспільства перебуває на етапі становлення, вона нестійка, недосконала, отже, й суспільство не можна вважати досить стабільним.

5. Основні теоретико-методологічні підходи трактування сутності суспільства.

Є різні теоретико-методологічні підходи, методологічні стратегії трактування сутності суспільства та визначення складових соціальної системи як головного системоутворюючого елемента. Так, соціолог І.М. Попова виокремлює три пари методологічних опозиційних стратегій, тобто стратегій, які в кожній парі побудовано на протилежних засадах:

1) поведінкова та інституаційна (залежно від того, який рівень аналізу постає як засадний – рівень поведінки людей чи суспільства в цілому); 2) об’єктивно предметна та суб’єктивно ціннісна (залежно від уявлення про значущість об’єктивного та суб’єктивного у суспільному житті), 3) функціоналістська та конфліктна (залежно від того, чому надано визначального значення – урівноваженому стану суспільства чи його мінливості й розвитку).

Згідно з першою стратегією сучасні західні соціологи досліджують суспільство на мікро- та макрорівні (мікросоціологія й макросоціологія). Якщо порівнювати мікро- і макросоціологічні підходи, то в першому випадку зосереджується увага на людській поведінці і те, що і відбувається у суспільстві, пояснюється індивідуальними чи колективними особливостями людей, а у другому головна увага звертається на саму соціальну систему та її складові, зокрема на соці інституції суспільства (економіка, політика, релігія, сім’я та ін.).Вітчизняні соціологи макро- і мікрорівні доповнюють середньою ланкою мезорівнем, репрезентованим соц спільнотами й соц інститутами.

Іншу пару опозиційних стратегій, представлено об’єктивно предметними та суб’єктивно ціннісними стратегіями. До перших належать натуралістичні теорії, які суспільні явища уподібнюють природничим, а все, що відбувається у суспільстві, пояснюють з погляду біологічних законів. До таких теорій належать теорії Конта і Спенсера.

Дещо осторонь перебуває теорія Маркса, котра має переважно екополітичний характер. У Маркса суспільство – це сукупність не індивідів, а тих відносин, що складаються у процесі їхньої соціальної діяльності. Характер цих відносин визначає специфіку самого суспільства.

За інших підходів як складові суспільства розглядаються соціальні процеси та явища, а також дії та взаємодії, зв’язки та соціальні відносини, соціальні цінності та норми тощо. Так, Е. Дюркгейм за головний системоутворюючий елемент бере «соціальний факт», тобто будь-який спосіб дій, що здатний справляти на індивіда зовнішній тиск

У суб’ективно-ціннісній стратегії пріоритет віддається мотивам дії, суспільним цінностям. Такий підхід наприкінці XIX переважав у західній соціології. Особлива роль надавалася людській свідомості. Суб’єктивно-ціннісний підхід, протиставлений натуралізму й позитивізму, утворив окремий напрямок у соціології, який отримав назву «соціології, що здатна зрозуміти», через свою «інтерпретуючу» методологію. Такий підхід позначився на поглядах Сорокіна, Вебера, Зіммеля.

Функціоналістський та конфліктологічний підходи характеризують суспільство за такими критеріями: чи переважають у суспільстві сили, які сприяють підтримуванню рівноваги, усталеного порядку, чи воно постійно змінюється, а суспільні системи руйнуються під впливом суперечностей і конфліктів. Суть функціоналістської теорії зводиться до того, що суспільні явища розглядаються з погляду тієї ролі, яку вони (функції) відіграють у підтримуванні цілісності суспільства як соціальної системи. Дюркгейм досліджував роль поділу праці у житті суспі­льства, у збереженні його єдності.багатьма різновидами. На зміну функціоналізму Дюркгейма, Конта, Спенсера прийшов структурно-функціональний аналіз Парсонса, функціональний структуралізм Мертона. Спільним для них є те, що головна увага приділялась чинникам, які підтримують наявний стан суспільства. Парсонс, аналізуючи соц систему, виокремлював, насамперед, не елементи, а функції, точніше функціональні вимоги, що без них суспільство як система функціонувати не може. Визначивши ці функції, Т. Парсонс виділив підсистеми — економіку, політику, культуру і сім’ю як реальних виконавців, відповідальних за здійснення кожної з названих функцій.

Не було згоди серед учених і щодо визначення провідної функціональної підсистеми, тієї, котра визначає сутність суспільства. Функціоналістський підхід завжди зазнавав критики за те, що його представники недооцінювали чинники, які згубно впливають на суспільство як цілісну систему, а тому не могли пояснити ті зміни, що відбуваються у суспільстві. На це спрямували свої зусилля представники конфліктологічного підходу — від діалектичної теорії конфлікту Маркса та Дарендорфа, яка вивчає протиборчі сили, наголошує на їх не­примиренності та руйнівній дії на соціальні системи, і до конфліктологічного функціоналізму Зіммеля і Козера, де конфліктні сили розглядаються як цілком здатні подолати суперечності й відновити суспільну рівновагу.

Попова:

поведінкова і інституаційна;

об’єктивно предметна та суб’єктивно ціннісна

функціоналістська та конфліктна

Мікросоціологія – вивчає спілкування та поведінку людей, їхні вчинки, мотиви, значення, якого надають вони своїм взаємодіям, вплив, котрий все це справляє на стабільність або на зміни, що в ньому відбуваються. (Хоманс, Гаффман).

Етнометодологія – вивчає людей у процесі спілкування, визначається історично детермінованими правилами й поняттями.

Символічний інтеракціоналізм – взаємодія людей, їхнє спілкування зумовлюється тим значенням, якого вони надають матеріальним речам і різним зовн виявленням поведінки (різні предмети, вчинки, жести)

Макросоціологія – значущість людської взаємодії для розуміння суспільства, але цю взаємодію зумовлено загальною природою суспільства як цілісну соц систему як соціальний організм. (Конт, Спенсер, Дюркгейм, Вебер, Маркс)

Функціоналістський та конфліктологічний підходи характеризують суспільство за такими критеріями: чи переважають у суспільстві сили, які сприяють підтримуванню рівноваги, усталеного порядку, чи воно постійно змінюється.

У суб’ективно-ціннісній стратегії пріоритет віддається мотивам дії, суспільним цінностям.

Натуралістичні теорії, які суспільні явища уподібнюють природничим, а все, що відбувається у суспільстві, пояснюють з погляду біологічних законів.

У Маркса суспільство – це сукупність не індивідів, а тих відносин, що складаються у процесі їхньої соціальної діяльності. Характер цих відносин визначає специфіку самого суспільства.

діалектичної теорії конфлікту Маркса та Дарендорфа, яка вивчає протиборчі сили, наголошує на їх не­примиренності та руйнівній дії на соціальні системи.

конфліктологічного функціоналізму Зіммеля і Козера, де конфліктні сили розглядаються як цілком здатні подолати суперечності й відновити суспільну рівновагу.

6. Соціальна структура суспільства, її складові.

Соціальна структура – це сукупність взаємопов’язаних та взаємодіючих між собою упорядкованих соціальних спільнот, груп, а також відносин між ними. Суспільство складається з різних соціальних спільнот, груп, які займають різні місця у системі соціальної нерівності.

Диференціація населення суспільства за такими ознаками, як влада, власність, доход та інше спричинена політичними, культурними і економічними відносинами.

Соціальні спільноти – це такі об’єднання людей, які виникають та формуються на основі:

1. культурно-історичної самобутності (народи, нації);

2. родинних зв’язків та схожості стадії життя (сімейні, статево-вікові та ін.).

Соціальні спільноти також розрізняються за професійно-кваліфікаційними, територіально-регіональними ознаками.

Основні види соціальних спільностей:

За ступенем стійкості:

тимчасові, нестійкі (туристична група, пасажири вагона, мітингова група);

середньостійкі (трудовий колектив заводу, шкільний клас, бригада будівельників);

стійкі (клас, нація)

За розмірами:

великі (класи, соціальні прошарки, верстви населення, нації);

середні (мешканці міста, робітники підприємства-гіганта);

малі (сім’я, екіпаж космічного корабля, колектив малого підприємства)

За змістом:

соціально-класові (класи, соціальні групи);

соціально-етнічні (нації, народності та ін.);

соціально-демографічні (жінки, чоловіки, діти, молодь, пенсіонери);

соціально-професійні (лікарі, викладачі, шахтарі та ін.);

соціально-територіальні (мешканці міста, села, району, області, країни)

Соціальні інститути – це стійкий комплекс формальних і неформальних норм, правил, принципів, які регулюють різні сфери людської життєдіяльності й організовують їх у систему соціальних статусів та ролей.

Види (економічні (власність, ринок, гроші, з\п), політичні (держава, суд, армія, пп), духовно-культурні (наука, освіта, виховання), інститути у сфері сім’ї(сім’я, материнство, шлюб, батьківство))

Поняття “індивід” характеризує людину як відособленого, поодинокого, конкретного представника людської спільності (конкретний учень, студент, викладач, бізнесмен). Це поняття в соціології використовується тоді, коли треба розглянути конкретних людей як членів якоїсь спільноти, групи, класу, нації чи представників вибіркової сукупності. Існує специфіка використання цього поняття в соціології. Опитавши, наприклад, сто офіцерів, соціолог отримує інформацію від конкретних індивідів, і вона є суб’єктивною, але шляхом застосування певних соціологічних процедур здобуває знання про суспільну думку типового офіцера, що набуває об’єктивного характеру.

Під соціальною структурою суспільства розуміють сукупність його складових і зв’язків між ними. Існують різні підходи до визначення цих складових. Відомий російський соціолог А. І. Кравченко трактує структуру суспільства, як сукупність статусів і ролей, функціонально зв’язаних між собою. Провідні українські політологи В. П. Андрущенко, Н. І. Горлач визначають сутність соціальної структури суспільства як сукупність взаємозв’язаних і взаємодіючих упорядкованих стосовно одна одної соціальних спільнот, прошарків, груп, а також відносин між ними.

7. Група як складова соціальної структури суспільства. Класифікація груп.

Суспільство – складна структура, елементами якої є різні соціальні спільноти. Основу суспільства становлять соціальні групи – спільноти людей зі стійкими взаємодіями, очікуваннями та солідарністю щодо спільних цілей і культурних зразків. Соціальна група розглядається як сукупність людей, що визначається за соціально значущими ознаками. Ці реальні ознаки не лише існують об’єктивно, але й усвідомлюються суб’єктивно. Наприклад, свою групову приналежність і солідарність молодь відчуває подібно до того, як і пенсіонери відчувають свою. У представників однієї групи схожі ціннісні орієнтації, моделі поведінки та стиль життя. Такими ознаками можуть бути: вік, національність, стать, місце проживання, професія, прибуток, релігія та ін. Необхідні ознаки групи: • стійкі, постійно відтворювані зв’язки; • наявність єдиної загальногрупової мети; • прийняття членами групи єдиної системи норм і цінностей. Найважливішими характеристиками груп є взаємовідносини та взаємодія між їхніми членами. Групи поділяються на первинні та вторинні.Для первинних груп характерна постійна взаємодія й особистісні контакти. Вони можуть виникати для досягнення спільної мети, але їм притаманні партнерські стосунки з емоційним забарвленням. Для вторинних груп характерні лише функціональні, обов’язкові контакти, пов’язані з досягненням конкретної мети. Вторинні групи можуть складатися з декількох первинних груп. Елементарною складовою суспільства, що зосереджує в собі всі види соціальних зв’язків, є мала група. Мала група – кількісно невелика сукупність людей, об’єднаних загальними цілями, потребами, цінностями, нормами, правилами поведінки та постійною взаємодією. Зазвичай, ці правила приховані від стороннього спостерігача та виконують функцію соціального контролю. У малій групі індивід отримує моральну та психологічну підтримку, в ній відбувається душевне спілкування, тобто контактність на рівні глибинних особистісних почуттів. Співчуття та сумісність є психологічними ознаками малих груп (найбільш яскраво ці ознаки проявляються в такій малій соціальній групі, як сім’я). Мала група виконує також функцію індивідуалізації загальносоціальних вимог до особи, здійснюючи соціальну регуляцію свідомості та поведінки індивіда.До вторинних належать великі групи. Великі групи відрізняються від малих не лише розміром, але і якісно іншими соціально-психологічними ознаками, а саме: • вони зорієнтовані на чітко визначені раціональні дії; • у них немає групових норм, неписаних правил; • соціальний контроль здійснюється згори донизу за формальними нормами. Залежно від ідентифікації людини з групою виділяють: • інгрупи - це групи, що їх людина визнає своїми, ідентифікує себе з ними, вважає себе їхньою часткою (сім’я, родичі, друзі та ін.); • аутгрупи - це такі групи, котрі людина сприймає як “інші”, “чужі”, до яких вона не належить; • референтні групи - це реальні чи умовні соціальні спільноти, котрі індивід сприймає як узірець, і на норми, цінності й ідеали яких він орієнтується в своїй поведінці. Зважаючи на вимоги референтної групи, особистість вносить власне корективи у власне життя, наближаючи реальну поведінку до ідеальних зразків. Референтність групи сприяє соціальнійадаптації, пропонуючи людині готові зразки поведінки, вироблені й апробовані іншими групами.

8. Соціальні відносини, їх роль у формуванні соціальної структури.

Соц. відносини – відносини між окремими індивідами, соц. групами, що займають різне місце у структурі сусп., беруть неоднакову участь у його ек., політ. та держ. житті, різняться за способом життя, рівнем і джерелами доходів, структурою осбистого споживання. Соц. відн. як різновид сусп. відн. постійно взаємодіють з ін. відн. Соц. відн. формуються з приводу реалізації соц. взаємодії. Якщо відносини сформувалися з приводу засобів виробництва – це економічні відносини, державної влади – політичні, законів – правові, ідеології, науки, культури, релігії, освіти, мистецтва – духовні

Соціальні відносини у вузькому значенні (у широкому вони ідентичні суспільним) формуються з приводу реалізації соціальної взаємодії, що виникає між різними суб’єктами (соціальними спільнотами, прошарками, групами, індивідами). Вони відбивають становище окремих суб’єктів у суспільстві. Це відносини рівності – нерівності, справедливості – несправедливості, панування – підлеглості.

Основою формування і розв. соц. ст-ри, її складових є виробничі відносини. Сталі форми людських об’днань та відносин між ними утворюються на основі об’єктивних процесів суспільного поділу праці (СПП) – розмежування в сусп. різних соц. функцій, що виконуються певними індивідами, групами людей, спільнотами з різних сфер сусп., які поділяються на дрібніші складові. Перший великий СПП – виокремлення пастуших племен, що створило матеріальну базу для появи приватної властності, поділу сусп. на класи. Другий - відокремлення ремесла, яке до цього було підсобним промислом землероба. За третього поділу стався поділ праці на фізичну та розумову, населення – на сільське та міське. З розвитком ПС і сусп. в-ва поглиблювався поділ праці, який зумовлював ускладнення соц. структури, появи нових її елементів, заміну одних ін., що відповідали вимогам ек. і соц. розвитку.

9. Поняття соціального інституту, його види.

Соціальний досвід свідчить, що для людського суспільства необхідно закріпити деякі типи соціальних відносин, зробити їх обов’язковими для всіх членів суспільства чи для його групи, забезпечити цілісність системи. З метою збереження цілісності, в якій зацікавлена спільнота, люди утворюють систему установ, які закріплюють нормативне регулювання відносин і контролюють поведінку своїх членів. Соціальний інститут - це стійкий комплекс формальних і неформальних норм, правил, принципів, які регулюють різні сфери людської життєдіяльності й організовують їх у систему соціальних статусів та ролей. Інтеграція індивідів у соціальне об’єднання (групу, спільноту чи суспільство) передбачає не лише зацікавленість людей у створенні таких зв’язків, але й наявність можливостей комунікацій – спільної цілісно-нормативної системи, мови тощо. Соціальний інститут виникає та функціонує, задовольняючи якусь соціальну потребу. Коли ця потреба стає незначною чи зовсім зникає, то поступово зникає і соціальний інститут, який її задовольняв. Кожна людина має індивідуальну комбінацію потреб. Проте фундаментальних (важливих для всіх) потреб не так уже й багато. їх п’ять і стільки ж головних соціальних інститутів: • потреба у відтворенні роду — інститут сім’ї та шлюбу (сім’я, материнство, шлюб, батьківство, діти…); • потреба у виробництві та розподілі засобів існування – економічні інститути (власність, ринок, гроші, з\п), виробництво; • потреба в безпеці, соціальній злагоді та порядку – політичні інститути (держава, суд, армія, пп), держава; • потреба в переданні знань і набутих цінностей, соціалізація нових поколінь – інститут освіти (наука, освіта, виховання); • потреба у вирішенні духовних проблем, переданні духовних цінностей і ритуалів, які підтримують у суспільстві солідарність та злагоду – інститут релігії.

Соц інститути створюються та розвиваються століттями, вони безперервно удосконалюються разом з прогресивним рухом суспільства.

Дата добавления: 2014-01-04