Київська козаччина

Приводом до селянських виступів стало опублікування під час Кримської війни 1853—56 роках царського маніфесту, який закликав формувати народне ополчення і вирушати на війну. Серед селян Київщини почали поширюватися чутки про те, що, записавшись в ополчення (в “козаки”), вони будуть звільнені від кріпосної залежності і одержать поміщицькі землі та майно. Селяни склада­ли списки “вільних козаків”, відмовлялися відробляти панщину і виконувати розпорядження місцевої адміністрації, створювали власні виборні органи самоврядування (“сільські грома­ди”).

Масовий селянський рух розпочався в лютому 1855 року у Васильківському повіті і незабаром охопив 8 з 12 повітів Київської губернії (понад 500 сіл).

На придушення “козаччини” російський уряд кинув регулярні війська. У ряді сіл сталися криваві сутички селян з військами, найбільші з них — у містечках Корсуні й Таганчі (Канівський повіт; зараз село в Канівському районі Черкаської області) та селах Березні (Сквирівський повіт), Биковій Греблі (Васильківський повіт), Яблунівці.

Виникнувши на соціальному грунті, Київська козаччина поступово набула і рис національно-визвольно­го руху, що вилилося у бажання відновити козацтво як суспільний стан і військове формування.

10. Досягнення українців Австро-Угорщини (самостійне вивчення)

Товариство «Просвіта», засноване в 1868 р. народовцями. Привятивши себе справі піднесення культурного й освітнього рівня селянства, це львівське товариство за допомогою сільських учителів і парафіяльних священиків поступово поширило по всій Східній Галичині мережу читалень і бібліотек. У них селян заохочували читати пресу (нерідко один письменний селянин читав цілому гуртові своїх неписьменних сусідів) і об-
говорювати політичні та соціальні питання. Популярність цих читалень зросла, коли
з часом при них почали діяти хори, театральні трупи, гімнастичні товариства та кооперативи. Під кінець століття вони фактично стали суперничати з церквою та
шинком. Це було великим внеском у піднесення політичної та національної свідо-
мості селянства.

Завдяки самовідданій праці таких провідних діячів «Просвіти», як Анатоль Вах-
нянин і особливо Олександр 0гоновський,до 1914 р. товариство мало 77 регіональ
них відділень, близько 3 тис. читалень і бібліотек, понад 36 тис. членів у складі його
львівської філії й близько 200 тис.— у сільських читальнях. Здійснювалися також
спроби організувати сільську молодь. На зразок чеських організацій у 1894 р. були
засновані гімнастично-протипожежні товариства під назвою «Сокіл» та «Січ». Особ-
ливо діяльними виявили себе тут радикали, зокрема Кирило Триловський.

Ці юнацькі групи давали селянам нагоду не тільки брати участь у парадах,
вони виховували схильність до дисципліни, співпраці, знань та розвивали почуття
'патріотизму. На 1914 р. вони налічували 974 місцевих відділення й понад 33 тис. чле-
нів.

У 1870-х роках, коли духовенство розпочало кампанію проти пияцтва на селі. Масові сходи та
обітниці, які давалися на них всією громадою, допомогли скоротити споживання
алкоголю, а сама кампанія стала для церкви одним із перших найбільш конкретних
її досягнень.

Згодом економічні заходи щодо селян очолила світська інтелігенція. Спочатку
товариство «Просвіта» фінансувало кооперативні крамниці, склади та кредитові
спілки. Але воно не могло забезпечити необхідну кваліфіковану допомогу та орга-
нізувати спеціалізовані кооперативи. Цю потребу взявся задовольнити Василь На-
гірний — піонер західноукраїнського кооперативного руху, який протягом 10 років
займався вивченням досвіду швейцарських кооперативів. У 1883 р. він організував
споживчий кооператив «Народна торгівля», що ставив собі за мету закуповувати
й продавати великі партії продуктів, оминаючи посередників, а заощаджені гроші
передавати селянам. За допомогою своєї організації Нагірний сподівався привчити
українців до комерційної діяльності.

Поступово виникали інші кооперативи. У 1899 р., щоб навчати селян сучасних
методів господарювання, Євген Олесницький заснував «Сільський господар», який
у 1913 р. налічував понад 32 тис. членів. Однак найчисельнішими серед кооперати-
вів були кредитові спілки. Деякі з них виникли ще в 1873 р., проте лише в 1894 р.
із заснуванням спілки «Віра» вони отримали стабільну, добре відрегульовану основу.
Даючи десятипроцентні позички, ці спілки, яких налічувалися сотні, швидко витіс-
нили більшість лихварів. Ще одна важлива економічна установа з'явилася в 1895 р.
у Львові—страхова компанія «Дністер». На 1907 р. вона мала 213 тис. клієнтів.
Зростання кооперативів привело до організації в 1904 р. Центральної асоціації укра-
їнських кооперативів, що мала близько 550 філій, переважно кредитових спілок,
і 180 тис. членів. У 1909 р. на 40-ві роковини «Просвіти» діячі кооперативного руху
скликали з'їзд (який зібрав 768 делегатів, здебільшого молодої світської інтеліген-
ції), щоб визначити напрями майбутнього розвитку нації. Багато делегатів, охоплених надзвичайно оптимістичним настроєм, висловлювали думку про те, що українці
нарешті стають господарями власної долі.

Міське культурне життя. Підбадьорена своїми організаторськими досягненнями серед селян, інтелігенція намагалася зміцнити своє становище і в міському середовищі. Об'єктом її уваги стала освіта, особливо середня та університетська. Як і на-
лежало сподіватися, українці були мізерно представлені на всіх освітніх рівнях.
Зокрема в початкових школах вони мали вдвоє меншу кількість класних приміщень
і вчителів, ніж поляки. Ці диспропорції поглиблювалися у гімназіях та університе-
тах, де поляки робили все можливе, щоб затримати зростання української освіченої
еліти. Так, у 1897 р. з 14 тис. учнів середніх шкіл у провінції 80 % складали поляки
й лише 16%— українці (у 1854 р., до того як поляки встановили контроль над сис-
темою освіти, це співвідношення було приблизно однаковим). Якщо поляки мали
ЗО гімназій, то українці — лише дві. У Львівському університеті українці навчалися
головним чином на факультетах теології та права й складали близько ЗО % загаль-
ного числа його студентів, яке становило 1700 чоловік. Оскільки для відкриття гімназій потрібна була згода уряду, поляки та українці
боролися за кожну школу на політичному рівні. До 1914 р. українцям удалося приму-
сити уряд відкрити ще чотири гімназії, фінансованих державою. За той же період
поляки відстояли для себе в кілька разів більше середніх і ремісничих шкіл. Усвідом-
люючи, що уряд не задовольнить їхніх потреб, українці звернулися до громади й за-
вдяки приватним внескам заснували ще вісім гімназій. Щоб допомогти студентам,
особливо тим, котрі приїжджали із сіл, при гімназіях та університетах відкривали
численні гуртожитки, утримувані приватним коштом.

Вражаючих успіхів було також досягнуто в літературі; вони насамперед пов'яза-
ні з письменниками: Іваном Франком, Василем Стефаником
та Ольгою Кобилянською.

Дата добавления: 2014-01-04